27 квітня в Сілвер Спринг, штат Мериленд, США, помер Віталій Васильович Калиниченко – член Української Гельсінкської групи з 3 жовтня 1977 р.
Про це пише видання "Історична правда".
Як зазначає Вахтанг Кіпіані, Калиниченко був одним із четвірки засновників УГГ, котрі ще живуть з нами, поруч із Левком Лук'яненком, Мирославом Мариновичем і Миколою Матусевичем.
"Вони відходять... З десяти членів-засновників залишились троє (Лук'яненко, Маринович, Матусевич), з учасників – Овсієнко, Вінс, Малинкович, Ольга Гейко, Ребрик, Юрій Шухевич, Горбаль, Зісельс, Олесь Шевченко, Богдан Горинь, а також іноземний член групи естонець Март Ніклус. Шануймо їх", – написав Кіпіані на своїй сторінці у Facebook.
Віталій Калиниченко народився 31 січня 1938 р. в селищі Васильківка Дніпропетровської області.
У 1960–64 рр. Віталій навчався в Київському інституті народного господарства, продовжив навчання в Ленінграді. Здобув фах інженера-електрика й економіста.
Під час навчання Калиниченку запропонували стежити за іноземними студентами. Не бажаючи стати "стукачем", він вирішив утекти з СРСР. Своїми планами поділився зі студентом з Гани, який і видав його КГБ. Калиниченка заарештували у вересні 1964 р., але в січні 1965 р. звільнили.
У 1965–66 рр. працював старшим інженером Всесоюзного проектно-технічного інституту енергетичного машинобудування в Ленінграді. 20 листопада 1966 р. при спробі перейти радянсько-фінський кордон Віталія Калиниченка заарештували вдруге.
В Інституті судової психіатрії ім. Сербського його визнали психічно здоровим. 12 січня 1967 р. Мурманський обласний cуд засудив його до 10 років таборів суворого режиму за звинуваченням у "спробі зради Батьківщини", ст. 64 п. "а", ст.ст. 40, 15 КК РРФСР.
Карався в сел. Барашево Теньгушовського р-ну Мордовії, табір ЖХ-385/3. Переведений 13 червня 1972 р. до табору ВС-389/36 у сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл.
Брав активну участь у боротьбі за статус політв’язня, за поліпшення умов утримання в’язнів.
На початку 1974 р. разом із групою політв’язнів відмовився від радянського громадянства.
24 листопада 1974 р. Калиниченко надіслав заяву Президії Верховної Ради СРСР (копію адресував Комісії з прав людини ООН), у якій писав, що судили його не за спробу перейти кордон, а за політичні переконання, і цитував з вироку: "не згоден з суспільним і політичним ладом", "намагався вчинити втечу за політичними мотивами". Він вимагав: 1) привести умови його утримання під вартою у відповідність зі статусом політв’язня; 2) скасувати вирок; 3) надати можливість представникам ООН та інших міжнародних організацій перевірити підстави його звинувачення й засудження, а також умови його утримання під вартою.
1975 р. Каличиненка перевели у Владимирську в’язницю. Улітку 1975 р. Калиниченка почали возити по лікарнях: місяць у психбараці в Мордовії, місяць – в Інституті ім. Сербського в Москві, три місяці – у психіатричній лікарні м. Сичовка Смоленської обл. (ЯО-100/5). За місяць до звільнення повернули до табору в Кучино.
До кінця лютого 1976 р. його утримували на карантині, а потім перевели в табірну лікарню, звідки й звільнили 19 березня 1976 р.
Калиниченко оселився на батьківщині, в Васильківці; перебував під адміністративним наглядом, працював інженером-економістом на консервному заводі аж до нового арешту.
З 3 жовтня 1977 р. Калиниченко – член Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. 17–27 жовтня 1977 року тримав голодівку, домагаючись виїзду з СРСР.
23 жовтня 1977 р. він відіслав до Верховної Ради УРСР відмову від радянського громадянства, свій паспорт, військовий квиток і диплом про вищу освіту.
12 грудня 1977 р. у Калиниченка проведено обшук у зв’язку з арештом Левка Лук’яненка. 18 грудня 1977 р. підписав Звернення членів УГГ до Белградської наради на його захист.
7 квітня 1978 р. Калиниченка заарештували на два тижні за "хуліганство", яке виявилося у відмові піти на збори, де мав обговорюватися проект конституції УРСР. З цього моменту влада збирає заяви односельчан, які нібито "просять відмежувати" їх від Калиниченка. Звільнений з роботи Калиниченко не міг улаштуватися навіть на некваліфіковану працю, у зв’язку з чим 7 жовтня 1979 р. знову тримав голодівку.
29 листопада 1979 р. Калиниченко заарештований як член УГГ за звинуваченням в "антирадянській агітації й пропаганді". У січні–лютому в справі Калиниченка відбулися обшуки і допити в Києві, Харкові, Чернівцях, с. Лукашовому Дніпропетровської обл. 18 травня 1980 р. Дніпропетровським облсудом засуджений до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання за ст. 62 ч. 2 КК УРСР з визнанням особливо небезпечним рецидивістом.
Етапований відбувати термін у ВТК-10 Дубравлагу, Мордовія. З 10 жовтня 1980 р. перебував на дільниці особливого режиму колонії ВС-389/36-1, сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл. Після серії карцерів 15.10.1981 за спробу передати на волю заяву протесту Калиниченка ув’язнили на рік у камері-одиночці.
20.01.1983 р. Чусовським судом за активну участь в акціях протесту в таборі переведений на три роки в Чистопольську тюрму, Татарська АРСР, УЭ-148/ст. 4, після чого його повернули в Кучино. 8 грудня 1987 р. у зв’язку з ліквідацією кучинської колонії переведений до ВС-389/35, ст. Всехсвятська, звідки звільнений 18 квітня 1988 р.
Жив у Васильківці, потім у Харкові.
6 квітня 1989 р. виїхав у США, проживав у Вашингтоні.
Востаннє відвідав Україну в серпні 2008 р.
Останніми роками тяжко хворів.
Указом президента України від 8 листопада 2006 р. за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод нагороджений орденом "За мужність" І ступеня.
01.05.2017