О.В.

 

Живучи впереддень XX. віку, стоячи так мовити під дверми єго, зовсім натурально гадати: що буде в XX. в.? що він дасть людям? Достеменно певної відповіди на такі питання нїхто дати не спроможен; але можна дати відповідь більш, чи менш близьку до правди і на те не треба бути пророком; треба тілько, віщуючи про XX. вік, стати на ґрунтї науковому. Віщовання про життє народів, якого вони досягнуть через сотню лїт, зовсїм не буде чудним, коли воно буде виведене з безсторонного суду над минулим, з суду, зробленого пісьля безсторонної розваги.

 

Такі віщовання пильнує зробити професор Рише, редактор журнала «Revue scientifique» в статтї «Dans centans», застерегаючи перш за все читачів, що в гадках про будущину неминуче треба уважати на такі обставини, яких заздалегідь не можна вгадати. З тих гіпотез, що виводить Рише, ми зупинимо ся тілько на віщованнях єго национального і полїтичного змісту. Взявши сучасні статистичні дати людности проф. Рише віщує, що через сотню лїт людність Европи з 375 мілїонів побільшає до 778 і більш за все зросте вона в Росиї, намножившись з сучасних 110 мілїонів до 340. В Нїмеччинї замісць 49 мілїонів буде 115. Отся гіпотеза нам здаєть ся трохи великою. Беручи останнї 20—25 лїт, час здаєть ся такий, коли за єго Росия найменш зазнала того, що не сприяв побільшанню людности (таких епідемій як 31 і 48 р., такого голоду як сучасний, такої війни як кримська) спостерегаємо, що за maximum побільшання людности в Росиї можна брати 1,5% річно. Інчі статистики беруть єго ще менше 1,4; тай такий зріст не скрізь по Росиї однаковий, інде тілько 0,98; навіть по ґубернїях південної України річне побільшаннє людности не досягає до 2½%, ледві 2,43 %. З якої-ж речи воно на цїлу Росию зросте так вельми, яв віщує проф. Рише? Що-б побільшав % зросту людности, треба що-б перемінили ся ті обставини, що не сприяють єму, задержують єго; між інчим, як відомо кожному, тут велику, вагу має і полїтичний устрій, а сам д. Рише не віщує такої переміни; навпаки він каже, що через сотню лїт імовірно, що і в Нїмеччинї буде република, але останнїми монархіями будуть анґлїйська і росийська!... Англїйська монархія в Европі, як знаємо, монархія майже тілько по формі; коронована особа в Англїї тілько царствує, а не править життєм держави, а через те форма англїйської монархії не має того впливу на життє і розвиток людности і її добробиту, який має форма монархії росийської. В усякому разї — сума усїх обставин полїтичного, економічного і социяльного життя в Нїмеччинї непомірно більш сприяє побільшанню людности там, нїж в Росиї. Тим то віщованнє пр. Рише, що до Росиї не можна вважати зовсїм безсторонним. Далї побачимо, що і в інчих питаннях суд єго і віщовання про Росию ледві чи можна признати безсторонними; а коли вони безсторонні, так треба думати, що вп. професор не гаразд добре ознаємлений з Росиєю.

 

Що до відносин державних, так п. Рише, признає, що полїтика більш за все інче підлягає перемінам, одначе, по єго думцї, імовірно, що державні межі і через сотню лїт лишать ся майже такими, якими вони є нинї в Европі. Отсе «майже» перш за все припадає до Ельзаса і Льотаринґії. Чи суд третчиків, чи революция в Нїмеччинї, чи, імовірнїйше за все — війна, а рішать питаннє про Ельзас і Льотаринґію; питаннє, котре наш автор зовсїм справедливо називає «сумною несправедливостю». Але подібної сумної несправедливости — в Европі чимало є і опріч Ельзаса і Льотаринґії. Як же з нею буде по думцї п. Рише? Він каже, що до Ельзаса і Льотаринґії так річ неможлива, що-б і далї стояло сучасне їх становище. «Двадцять два роки тиранії не перемінили почуття Ельзасцїв і Льотаринцїв. Можна гадати, що, не вважаючи на страшенний деспотизм моральний і через сотню років симпатиї наших унуків лишать ся, такими, якими вони є нинї. Який довгий час цїсарі нїмецькі орудували Льомбардиєю, але-ж не прихилили до себе Італїянцїв. Греки кілько віків носили турецьке ярмо, а таки скинули єго. Чи рано, чи пізно, а воля народів досягне пановання і низькоокі полїтики, що досї нехтують народною волею, роздїляючи нациї, не мов баранів на ярмарцї, будуть примушені признати отсю велику силу, що з кожним днем міцнїє і зростає. І Ельзас і Льотаринґія наостанку будуть вольними.»

 

«Може вони орґанізують вільну державу на лад Бельґії, або Швайцарії, але в усякому разї вони не будуть в неволї. Єдина Нїмеччина — факт, що став ся і мало імовірного, що-б Нїмеччина роспала ся. Єдина Нїмеччина — єсть історична потреба, але се ще не значить, що-б Нїмеччина була деспотичного. (?) Сучасна Нїмеччина з невольниками (?) — Даньцями на Півночі, з невольниками в Померанії, з невольниками — Ельзасцями на заходї — видовище не вельми благородне, але-ж коли зникне шкодливе простованнє до воєнної геґемонії, так істнованнє на осередку Европи великого ґерманського народу буде не бідованнєм, а добродїйним фактом.»

 

Наведені бажання автора і єго віщовання такі честні, справедливі і симпатичні, що не можна не побажати їм швидчого успіху! Хто справдї може не зичити швидче визволити ся з неволї і Ельзасу і Льотаринґії і Голштинови і Поморю! хто не зичити ме їм орґанізовати ся на основі народної волї, висловленої вільним голосом цїлого народу! Одначе найпростїйша справедливість загадує нам, говорячи про тих невольників, памятувати і інчих гірше за їх зрабованих! Справедливість і безсторонність повинна нагадати нам і про фінляндських невільників, а ще більш про невільників в Познанщинї, або про дїйсне вже зневолених і зрабованих невільників по берегах Висли, Днїпра, Дону, Кубанї; на Кавказї, в Македонїї і інч. Хиба про їх не все те можна сказати, що й про Ельзасцїв, та ще й додати богацько де чого гіршого! У Нїмеччинї нема невільників таких, що-б їм заборонена була воля вживати рідної мови, плекати рідною мовою письменство і науку і осьвічувати масу! Що-ж віщує таким невольникам проф. Рише? «Усе, каже він, примушує гадати, що Австрия не встоїть проти першої війни європейської. Угорщина вже й нинї майже незалежна, а року 1992 вона буде цїлком незалежною. Те-ж треба мовити і про Чехів, а може й про Австрийських Поляків.» Нехай! але-ж, що станеть ся по думцї п. Рише з Русинами і з інчими в Угорщинї (опріч Русинів — є там і Серби і Словенцї і Румуни і інчі народи.) Про них він мовчить; виходить нїби то і через сотню лїт вони будуть «невольниками»; поталанить визволити ся тілько Чехам, та може «австрійським Полякам». Чудно трохи! коли Поляки в Австриї, що користують ся геть більшою волею национальною нїж ріднїсеньки брати їх в Познанщинї і в Конґресівцї — мають надїю, по думцї Рише, визволити ся з «неволї» так інчі Поляки і через сотню лїт, перебувати муть в гіршій неволї. Чи може Нїмцї і Москалї примусять Поляків і Русинів «полюбити їх», полюбити неволю і гнобительство?

 

Чи в сему разї нї Поляки по за Австриєю, нї Русини, нї Словенцї, нї Серби не надїлені з природи тим почуттєм — яке жило у Льомбардцїв, яке живе у Ельзасцїв?!

 

«Що до народів балканських, каже далї проф. Рише, і до тих що сидять по берегах Дуная, так певна річ, що вони зложать конфедерацию, під протекторством австрийського цїсаря, а може перейдуть і до республиканської форми. Межі Італії, Іспанії, Бельґії, Голяндиї, Швайцарії і Швеції, ледві чи перемінять ся; принаймнї мало на те імовірности». Виходить і тут, що невольники в Финляндиї не зєдинають ся з Швециєю; Скандинавцї не орґанізують конфедерациї і скандинавські народи і через сотню лїт будуть такими розєднаними, які зробили її такі-ж низькоокі полїтики і такаж материяльна грубіянська сила, які зневолили Ельзас і Льотаринґію!

 

Нїмецькі провінциї в Росиї, віщує Рише, імовірно лишать ся при Росиї і через сотню лїт між Росиєю і Нїмеччиною межі не перемінять ся.

 

Імовірно, по думцї нашого автора, що Росия забере собі Царгород але можлива річ, що в Туреччинї лишить ся сучасне statusquo... Росиї пр. Рише віщує велику будущину в Азиї, де вона що року рушає далї і далї. «Кавказ мовляв в її руках; вона на порозї в Малу Азию; в Авґаністанї, Гератї і в Персиї вплив Росиї все більшає, та більшає.»

 

Не будемо звертати уваги на ту велику противоріч автора самому собі, яку легко спостерегти в наведених словах єго. Нагадаємо тілько от-що. Певна річ, що з початком XIX. віку народи Европи були подїлені без їх волї гірше нїж тепер. Певна річ, що нї Наполеон I., нї віденський конгрес, межуючи Европу, не звертали жадної уваги на волю народів, котра за нашого вже часу починає набірати ся сили і певна річ в XX. в. вона опанує і буде торжествувати над волею і заходами тих полїтиків, що заходили ся-б дїлити народи «наче баранів». Отже чого так, що по думцї пр. Рише отся народна воля — єдино правна в устрою народів, мати ме вагу на одному кінцї Европи, і не матиме на другому? Чи можлива річ, що-б «австрійська Польща» ставши державою незалежною, стерпіла яремну неволю братів своїх по берегах Висли і ін. і не перемінила сучасної межі між Росиєю і Нїмеччиною?

 

Ми не змагаємо ся, що материяльні сили Росиї величезні, що вплив її зростає в Азиї, але ми не певні, що-б таку-ж вагу мала і моральна її сила: хоч яка-б велика не була остання. Сотнї років ледві чи стане на те, що-б вона так зросла і так перемінила ся, що-б вабила до себе хоч би напр. народи Кавказа! Де дві чи богато на Кавказї — Грузинів, Осетинів і т. ін. що-б симпатиї їх до сучасного режиму Росиї — були лїпші нїж симпатиї Ельзасцїв до Нїмеччини! більшість Кавказської людности, це минаючи й Вірмен, не позбули ся нї национальности нї надїї і віри в незалежне национальне життє!

 

Вік XIX. хоч і є віком — социяльних теорій, але практично пильнував він коло национального устрою народів; одначе справи национальні ще не всюди порішені. Для того перш за все треба скінчити питання национальні і завести скрізь по Европі панованнє полїтичної свободи і народної волї.

 

Отже певнїйше, що XX. вік геть чисто перемінить державні межі і орґанізує не тілько на Балканах, але поміж Окою, Волгою, Дунаєм нові вільні держави, відповідно народній волї, а ті держави — і се певна річ, складуть конфедерацию. На нашу думку навіть на Пиринейському півострові XX. вік поробить нові державні межі.

 

[Правда, 1892, вип. XXXVI, стор. 92—95]

 

Переказуючи далї віщовання професора Рише, мусимо збочити трохи з стежки тої системи, якою йде автор і проминувши, поки що, питання змісту економічного, зупинити ся біля питання: чи через сотню лїт народи удержувати муть стале військо? Певної відповіди на се питання у професора Рише нема, але він висловлює надїю на великий поступ і успіх ідеї згоди між народами. «Коли, каже він, р. 1992 не буде ще знївеченим воєнне питаннє, коли не будуть скасовані сталі армії, не будуть ще заведені до життя межинародні суди третчиків, то, все-ж таки, питаннє отсе буде питаннєм тілько часу і р. 1992 люди пильнувати муть більше рішити єго нїж тепер.»

 

На нашу думку — питаннє про удержуваннє сталих армій рішає цїлком друге — ґрунтовне — питаннє: чи під кінець XX. віку можливою буде війна між народами Европи? А вже-ж, коли вона буде можлива, так неминуче потрібні будуть і армії і навпаки: на що-ж військо, коли люди не мати муть причини бити ся і замісць шабель, рушниць і гармат — уживати муть зброю розуму, зброю справедливости. Значить: річ сходить на те: чи за сотню лїт — народи Европи дійдуть до того духового і морального розвою, що знївечать сучасні причини що стають приводом до війни?

 

Европа переживала страшенні війни релїгійні, але вже й за нашого часу релїгійна причина не може викликати війни; тим паче ся причина стане нїкчемною через сотню лїт. Свобода, совісти, вже й тепер панує скрізь по Европі опріч самої лишень імперії росийської. Не можна не сподївати ся, що через сотню лїт і в Росиї не засилати муть на Сібір штундових, не закидати муть по острогах пашківцїв; не гнати муть за релїгію жидів. Нарештї і скрізь, по Европі релїгія через сотню лїт не мати ме того впливу на життє народів, який вона має за нашого часу навіть у Франциї. Професор Рише питаєть ся навіть: чи через сотню лїт буде у народів релїгія? і відповідає: «ідеї релїгійні не погибають; вони, як і мова национальна, здатні видержувати спротивленнє майже неодолїнне. По краях з релїгією латинською народи збережуть невиразне релїгійне почуттє. Яко одна з ознак сего почуття збережуть ся і релїгійні процесиї похоронні, в них йти ме натовп людий зовсїм байдужих до релїгії, а буде де-кілько лишень людий, що зберегли віру з віків минулих. По країнах протестантських, віщує далї д. Рише, релїгія буде менш доктринальна, вільною від обрядовости і буде вона тим більш міцною, чим менш буде у неї елєментів надприродних. Се буде релїгія рациональна і мати ме, найпаче в Англїї, мілїони прихильників...» В усякому разї, каже пр. Рише, і, на нашу думку, се вже цїлком певна річ, що альтруїстична доктрина моралї дійде в народів до високого розвитку; вона навчати ме шанувати волю і права других; шанувати і корити ся законам свого краю» і т. д. біля питання релїгійного. Ми бажали тілько сказати, що в XX. в. запевне причини релїгійні не викликати муть війни між народами.

 

Є причини геть більшої ваги.

 

Коли глибше поміркувати біля причин, що дїйсне сприяли і викликали головнїші війни за останнї три віки, так не можна не спостерегти, що причини були ті самісецькі, які й тепер сприяють ворогованню межинародному і можуть викликати війну, та ще може й не одну. Правда: давнїше причини ті називали ся не тим іменням, яке їм дають за нашого часу, та через те в істотї нема жадної ріжницї. Головним коренем війни була і є за нашого часу неволя і темнота народів! Певна річ, що коли усї нациї стануть вільними — то й війна стане не можливою; звістно: вкупі з волею ітиме шпарко і осьвіта, така осьвіта, що-б хоча більшість тямила, що війна єсть найгрубійший, найбільше варварський прояв хижого насильства і що нї від кого більш, як від волї самого народу повинно залежати провадженнє чи не провадженнє війни.

 

Виписуючи оті слова п. Рише, ми не маємо на думцї зупиняти ся. Не тілько за нашого часу, але й геть попереду у кожної нациї були видатнїйші люди на стілько осьвічені, що розуміли, що задля успіхів поступу, зовсїм не треба, що б люди справляли бенькети крови та слїз; оперуючи оливом та порохом; тямили передові люди, що добутків цивілїзациї не треба купувати за цїну крови і вкорочування мілїонам людий віку. Були люди і давнїйше ще; що вельми добре тямили, що війна сама по собі нїкому не може дати добрих добутків. Війна в загалї, на чому-б вона не скінчила ся, дає ті, чи інчі, одному милі, другому нїби то й добрі добутки — тілько на час, інодї на вельми короткий.

 

Але-ж таких людий скрізь по сьвітах було на омаль; більшість була повита темнотою, а через те і безправєм і часто-густо лила свою і чужу кров, не тямлячи, за що, про яку користь; а лишень підлягаючи волї одного якого-будь деспоти, часом просто авантуриста. Запевнити ся в сему дуже легко, звернувши увагу наприклад на історию Франциї за останнїй вік. Французська конституция р. 1791 оголосила, що «французька нация відрікаєть ся здіймати які-б там не було війни, маючи на метї завойовування і що вона нїколи не споживати ме власних сил проти свободи якого будь народу.» Бачимо, одначе, що протягом цїлого віку Французи не вельми тримали ся сего славетного принципу. Вже р. 1792 национальний парламент в квітнї оголосив війну проти «короля Угорщини і Чех». Парламент виправдував себе тим, що він здіймає війну на те, що-б оборонити власну свободу і незалежність; що се не буде війна нациї проти нациї і т. д. Але-ж! чия лила ся кров? Згадаймо далї Наполєона І., а найпаче Наполєона-авантуристу і єго війни з Росиєю, Австриєю, з Італїєю (проти Гарибальді) і нарештї війну р. 1870! Р. 1792 французський конвент оголошує, спершу обіцянку запомоги усїм народам, які захочуть придбати собі свободу; а перегодом «іменем французського народу» конвент запевняє, що він жадним чином не втручатиметь ся в управу інчих народів; тим часом через якихсь 50—60 р. Наполеон втручаєть ся в справи Австриї і Італїї і посилає Французів бити Італьянцїв за те, що вони захотїли придбати собі свободу... Тіж самі Французи пливуть за океан неволити Мексику і накидають Мексиканцям королем небіжчика Максимилїяна!... Волею народа, єго голосованнєм Луі-Бонапарт стає президентом французької республики; не минуло й шести років, як той самий Бонапарт знов таки «волею народа» стає імператором! Республика знївечена, узурпатора-шахрая витають окликами: «Нехай живе імператор!» єго витають крестяне! єму молоді дївчата-селянки підносять в Сен-Клю квітки! і от трохи не цїлих 20 років він без упину деморалїзує Францию, шахруючи обіруч на всї боки великими принципами р. 1789! Новому Наполєону, ошахрувавши Францию, поталанило ошахрувати і Европу: Англїя, Австрия, Пруси і Росия, переполошені попереднїми революциями в Австриї і ін. краях, признали єго імператором Франциї а нову форму управи «заведенною бажаннєм і волею народа». І майже цїлих 20 р. і Франция і Европа чули і бачили, як нова імперия «з волї народа» тлумила ся і топтала принципи р. 89! А тлумив ся він з тих принципів так жорстоко, що навіть не посоромив ся здати ся на їх в унїверсалї, оголошуючи війну р. 1870!

 

Проти мене можна закинути те, що, мовляв, війни, які справляла Франция, наперекір принципам оголошеним р. 91 й 92, справляли властиво імператори та королї, а не республика. Але-ж!... А нагадаймо собі про війну сучасної Франциї в Азиї!... Нагадаймо собі, чи не втручаєть ся й сучасна французська республика в справи Болгариї!!

 

Нарештї поміркуймо, чи не з Франциї і нинї йде найбільша погроза миру Европи? Але про се буде річ трохи згодом. Тепер же їй хотїли навести такі лишень факти з історії Франциї, що стоять в суперечі з принципами проти війни, оголошеними Францивю першої республики. Таких фактів можна навести і тричи ще більше, тай наведених досить буде на те, що-б згодити ся з думкою, висловленою нами в горі, що саме оголошуваннє найлїпших, найгуманнїйших принципів, не має і не мати ме великої реальної ваги доти, доки більшість нациї не переняла ся тими принципами, не засвоїла їх, не втїлила в себе. Одно слово: доки маса буде темною, доти вона буде стілько безправною, що не спроможна буде знївечити в межинародних відносинах полїтику хитрощів, лукавновання, омани і шахрайства, і завести натомісць правду, справедливість і гуманність і таким чином знївечити війну.

 

От же з кореня отсеї головної причини усяких межинародних воїн і вороговання, ростуть, немов те паростє, інчі причини! З кореня неволї і темноти народів зріє шовінїзм, протекционїзм, а з ними мілїтаризм і вони то загрожують, яко причини загальні, миру Европи.

 

Легко спостерегти, що де більше зневолена, зубожена, зрабована і темна маса, там найбільш панує шовінїзм і протекционїзм і звідтіль же насовуєть ся страшенна хмара пекельної війни.

 

Нам не треба згадувати про ту «свободу» життя і духу яка панує в Росиї. Ледві чи треба говорити і про ту безпросьвітну темноту, яка густою хмарою огортає масу людности в Росиї, але не завадить нагадати про економічний побит народної маси в Росиї і Франциї. На лихо цифри наші трохи давні, але, певна річ, що за якихсь 10—15 років економічний добробит маси не міг вельми перемінити ся. Перш за все знаємо, що з усеї людности Франциї і Росиї власників землї тілько у першої — менш 50%, а в останньої майже 70%. З першого погляду, найпаче як прирівняти до Англїї, де власників тілько 5,5% з усеї людности, так здаєть ся, що дїло стоїть добре, але-ж не так воно дїйсне: 52% французьких «власників» не мають спроможности прожити в своєї землї; обшир пересїчного господарства в Франциї 8,4 гектарів; але-ж пересїчна цифра жадного значіння в життю реальному не має. — Беручи продуктивність держави в загалї знаємо, що на кожну душу припадало

 

В Англїї 683 ф. і з них на податки 7½%

В Росиї 161 ф. і з них на податки 9½%

 

Найбільший тягар податків в Росиї становлять так звані «прямые», се-б то податки перш за все з землї, а вони то, як з податків бокових — горільчаний, усею своєю силою падають на народню масу. Напр. р. 1889 усїх «прямих» податків на 50 ґубернїй призначено було і зібрано 167 мілїонів руб. і з них упало на крестян 129½ мілїонів.

 

Тим часом у крестян нема й половини обширу тої землї, що припадає на власність інчих станів людности.

 

Ледві хто не згодить ся і з тим, що з поміж держав європейських шовінїзм найбільш опанував Францию і Росию. В Росиї він зоветь ся правда «националїзмом». Але чи треба доводити, що сей «националїзм» — стілько похожий на националїзм дїйсний, розумний, скілько державний устрій Росиї на устрій Швайцариї. «Националїзм» в Росиї —  єсть, по просту кажучи, варварське гнобительство усїх не великоросів під ярмо «обрусєнія.»

 

Росийський «националїзм» істнувати ме і гнобити ме народи доти доки істнувати ме деспотизм і панованнє великоруського народу над усїми інчими, які є в імперії. Коли наступить кінець сему панованню, кінець обрусєнію? коли настане в Росиї рівноправність народів? Годї про се й гадати! Минувшина Росиї і її сучасне життє не дають на те відповіди, або дають занадто смутну. От же доки істнувати ме росийський «националїзм», доки жити ме інстинкт «обрусєнія», доти істнувати муть і поривання забрати («обєдинити») і Галичину і Буковину і Закарпатську Русь; бо все то «русскія земли». І таке «обєдиненіє» ще не вдовольнить інстинктів «обрусителїв», бо далї ще є Балканський півострів, на котрий блимають очи «обєдинителїв», ще з часу Петра І.

 

Таким чином бачимо, що на першому ступню, де починаєть ся перешкода знївечити варварський дикий принцип війни і замісць єго завести в межинародні відносини суд третчиків і скасувати сталі армії — стоять сегоднї Франция і Росия. У першої болять печінки за Ельзас і Льотаринґію, а останню тягне панславізм; властиво «обрусєніє» усїх Славян.

 

Питаннє Ельзас-Льотаринґії не таке то вже тяжко-трудне, що-б єго не можна було задовольнити без пороху і крови і не таке воно важне, що-б за єго здіймати війну. Та коли говорити без пристрасти, коли говорити правду, коли не вважати за право — «право реванжу», так ледві чи можна за Франциєю признати дїйсне право втручати ся до Нїмеччини за Ельзас-Льотаринґію; а тим паче, коли сучасна французька республика не хоче нехтувати гуманних принципів, висловлених іменем народа першою республикою. Коли-ж допустити право реванжа, — тут, так чом же не допустити єго і деінде; напр. в Фінляндиї, в Польщі, на Кавказї і т. д. І тодї честь і достоінство французької нациї не повинні-б давати її кивнути навіть пучкою проти таких реванжів! навпаки: честь, достоінство її і пошанованнє принципу запомоги, висловленого конвентом, обовязували-б її вступити ся за визволення і Фінляндцїв, і Поляків, і Гольштинцїв і ін. зневолених народів. Питаннє про Ельзас-Льотаринґію єсть питанне самої людности сїх країн і тілько голос сеї людности, тілько воля її може розсудити се питаннє. Але в усякому разї, коли навіть і признати за Франциєю право здіймати се питаннє, то воно буде питаннєм, спіркою тілько між двома державами і єго все таки легко вдовольнити, навіть без суду третчиків, аби тілько кермувала ідея справедливосте, добро Европи, а головнїйша річ, потреби і бажання самої людносте Ельзас-Льотаринґії; бажання висловлені осьвіченими і честними заступниками народної маси. Нам здаєть ся, що такі заступники не потягли-б нї до Франциї, ні до Нїмеччини, а висловили-б бажання бути самими-собою; бути неутральними, або вступити до швайцарської спілки.

 

Треба сподївати ся, що неутралїзация Ельзас-Льотаринґії вдовольнила-б французську нацию і хто знає: чи не виступила-б тодї Франция з інїциятивою розброєння Европи? Бо очевидна річ, що тодї ледві чи знайшов би французський уряд і парламент такий привід, що-б виправдував річні видатки з народної кишені Французів мілїярда франків на удержаннє армії і фльоти.

 

Інакше стоїть балканське, властиво славянське, питаннє: з одного боку до єго уряд росийський припаяв Росию, з другого — воно зачіплює інтереси не тілько сусїдних держав, як от Туреччина, Італїя, Австрия, але й держав не сусїдних, як Англїя, Пруси. Нехай буде, що в найлїпшому разї заінтересовані держави, і більш за всїх Росия відцурають ся своїх негуманних думок, відцурають ся того що на мові полїтиків і дипльоматів, зоветь ся «впливом», а з погляду справедливости єсть полїтичне неволеннє, економічне рабованнє і деморалїзация балканських народів; нехай заінтересовані сегоднї держави дадуть народам балканським вільно жити, улаштувати ся відповідно власним потребам і розвивати свій добробит, не питаючи дозволу нї з Відня нї з Петербургу. Так хиба-б се знївечило приводи до війни? Гадаємо, що нї! Балканські народи, визволені з опіки своїх «добродїїв», на нашу думку, склали-б собі нї щобільш як конфедерацию на лад З-єднаних держав Північ. Америки; інїцияторкою сеї орґанїзациї, здаєть ся, стала-б Сербія, бо вона і нинї, як і підчас недолїтства Міляна (про що була у нас річ ще на веснї р. 1889) єсть нї що більш як республика. Конфедерация балканських народів притягла-б до себе неминуче і Румунів; до неї-б тягли і не могли-б не тягти славянські народности Угорщини і Румуни з Буковини і таким чином Австро-Угорщина мусїла-б або ворогувати з новою спілкою вільних держав, або й самій пристати до неї. На нашу думку вона-б потягла руку за останнє; бо інакше-б ішла-б на перекір власних інтересів.

 

Австрия, певна річ, легко-б зрозуміла, що балканська конфедерация єсть перший ступінь не тілько до федерациї південно-західних Славян, але й ступінь до зреалїзовання ідеї з-єднаних держав середньої і південно-східної Европи. Австрия не може не тямити, що її самої будущина лежить тілько в отсїй конфедерациї і більш нїгде і нї в якій іншій формі. Опріч того Австрия не може не розуміти, що питаннє славянської федерациї, як і питаннє з-єднаних держав середньої Европи не може рішити ся без розвязання питання руського і польского!... Таким чином тут знов справа чепляєть ся за інтереси Прус і Росиї. І знов встає нове питання: як тут буде? чи схочуть Пруси і Росия з доброї волї згодити ся, що-б їх підданки висловили так само, як і Ельзас-Льотаринґцї свою волю і відповідно останнїй — або пристали до конфедерациї, або лишили ся і на далї, хто під Росиєю, хто під Прусами? Запевне можна сказати, що Росия — доки Росия — не піде на такі умови; бо вони стали-б смертю для неї! Росия роспалась би а лишила ся-б замісць сучасної Европейської Росиї, хиба допетровська Московщина! Росия могла-б, одначе, паралїзовати таку конфедерацию, орґанїзувавши з своїх європейських і кавказських народів — федерацию народів східної Европи! але-ж віщувати таку надїю в XX. віцї ми не відважимо ся! Сотнї лїт мало на те, що-б в народї великоруському при найлїпших умовах виховала ся до такого ступня ідея і почуттє справедливости.

 

А коли Росия не згодить ся, що-б руське і польске питання, як саме і питання национальні і інчих росийських народів, — опріч великоруського — рішив голос самих народів, то вже-ж не стане вона і на суд третчиків. Таким чином не може не виникти тут такого конфлїкту, котрий розрубає тілько війна і треба сподївати ся, що се буде остання межинародна війна в Европі.

 

Чи станеть ся ся війна ще в XX. в.?

 

Уважаючи на — ті страшенні видатки на армії і фльоту що річно уряди витягують з убогої кишені народів, можна сподївати ся, що європейські народи не довго вже спроможні будуть переносити страшенне бідованнє економічне ради удержування сталих армій. Треба сподївати ся, що і самі народи і державні уряди — небавом схаменуть ся і чи так, чи інак, а знївечать ту ненаситну пельку, що руйнує побит економічний, держить народи в атмосфері не тілько щоденного злидарства, але і щоденного остраху. Ся пелька — мілїтаризм! Станеть ся се тим швидче, чим швидче зростати ме в народї осьвіта і сьвідомість своїх прав і великої — єдиноправної волї народу.

 

З сего ясно і виразно знати, який великий і значний обовязок лежить на інтелїґенциї! кожна інтелїґентна людина повинна простати в народї осьвіту і ідею межинародної згоди, сїючи в народї і розвиваючи почуттє справедливости, почуттє огидливости до війни і сьвідомість тої страшенної руїни, що заподїває війна і удержуванню війська.

 

Що до нас — до інтелїґенциї українсько-руської в межах Австро-Угорської монархії, так задача наша двичі ще значнїйша; двичі ще більші наші обовязки і перед усїм українсько-руським народом і перед людьми в загалї. З двадцятипяти мілїонів нашого народу — досї тілько Русинам Австриї судила ся спроміжність плекати, культивуючи розвивати национальні ознаки нашого народу, піклувати ся про єго осьвіту і добробит в загалї і стояти на вартї нашої народно-национальної чести і достоїнства. Натуральна річ, що, не вважаючи на наші лихі обставини життя материяльного, ми повинні попередити на всїх шляхах розвій наших братів закордонних, повинні стати їх проводирями і працюючи — працювати і на їх і про їх! Не їх вина, що вони йтимуть де в чому за нами; нї одна безстороння людина не має права дорікати їм за те. Навпаки кожен українець мав би право дорікати нам, коли-б ми не йшли поперед Українцїв! але-ж і нам нїчим тут пиндючитись: ми тілько виконуємо той обовязок, який саме життє поклало на нас і будемо виконувати єго аж до того сьвітлого дня, доки обставини перемінять ся, доки нинї сонні сили українські прокинуть ся до вільної прилюдної працї народно-национальної і своєю сьвіжою жвавою працею заплатять нам за нашу працю.

 

Одначе ми збочили. Вернїмо ся до віщовання про XX. вік.

 

Бачили ми, що ключ до війни в руках Росиї і, як нам вдасть ся, вона не поступить ся і не захоче закинути той ключ в безодню і взяти ключ до храму межинародної згоди! Одно слово: нам здаєть ся, що XX. вік бачити ме ще неминуче калюжи крови людської і гори трупів. Але, певна річ, що то буде остання межинародна війна і за сотню лїт більшість народних мас вросте до сьвідомости своїх прав, прав своєї волї і тодї не буде потрібнім війна ergo війско. От тодї і візьмуть ся народи лаштувати, кожен власними силами, — свій социяльно-економічний побит.

 

_____________________________

¹) Див. «Правда» 1892. вип. XXXVI, стор. 92—95.

 

[«Правда», 1892, с. 281—288]

27.04.1892