Полїтична власть у хвилю вибуху революції опинила ся в руках тих ґруп громадянства, що мали спроможність зорґанїзувати ся ще перед революцією. Такими ґрупами були переважно російські лїберали ріжних відтїнків. У межах думського поступового бльоку, у воєнно-промислових комітетах, союзах міст і земств та орґанах місцевої самоуправи лїберали зорґанїзували такі значні сили, що могли без великого замішання перебрати на себе тимчасові державні функції старого правительства.
Демократія, свідомі частини якої обмежують ся самим майже робітництвом, окрім своїх ґруп у воєнно-промислових комітетах і невеличкої думської фракції не мала майже жадних лєґальних орґанїзацій. Фактично демократія почала орґанїзувати ся в хвилю вибуху революції; полїтичний вплив демократії в державі зростає безупинно в міру її орґанїзування.
Цїле українське громадянство знаходило ся в передреволюційнім часї в без порівнання гіршім положенню нїж найбільш переслїдувані частини російської демократії. Анї своїх дїйсних заступників у Думі анї можливости орґанїзувати ся поза Думою Українцї не мали. В часї війни зруйновано не лишень українські орґанїзації, а й велику частину кращих українських патріотів видалено за межі рідного краю.
Революція в більшости міст на Українї була досить спокійною переміною представників бюрократії на представників лїбералів. Демократія в Петроградї й инших більших містах Росії мала супроти себе, розумієть ся, кращих представників російського лїбералїзму нїж ті асиміляторські елєменти, яких довгий час старанно концентровано на Українї. Супроти менш зорґанїзованих Українцїв стоять таким робом завзятїйші сили лїбералів нїж супроти московської демократії.
Революційну силу українського громадянства мусїло ослабити в деякій мірі й те, що переважна частина української території з столицею України лежить, порівнюючи, недалеко від фронту. В Київі разом з спізненим повідомленнєм про революцію в Петроградї видано дуже настирливу відозву з покликом здержувати ся від усяких революційних виступів і продовжувати працю в цїлях оборони з побільшеною енерґією. Нїде, здаєть ся, не старали ся більше обмежити розвиток революції воєнними справами нїж саме в Київі.
Суспільно-полїтична революція в Росії поки що не викликала ще революції в міжнароднїх відносинах, а тим менше у відносинах Москалїв до найбільшої з поневолених націй — Українцїв. Деклярація російського правительства в справі відбудування фінляндської конституції та прихильні заяви представників ріжних полїтичних партій в справі незалежности Польщі ще не роблять революції в міжнароднїх відносинах Росії, бо Фінляндія мала свою конституцію надовго до російської революції, а незалежність Польщі центральні держави проголосили значно ранїйше Росії. Що-ж-до наших поневолених націй — вони поки-що "мусять користати з загальногорожанських вільностей. Не можна сказати, щоб в Росії цїлком не думали про необхідність розвязання національного питання, про се згадують на зборах і пишуть у пресї. "Русская Воля" доказувала навіть недавно в одній статї необхідність заведення в Росії республики з точки погляду міжнароднїх відносин. По думцї сеї часописї особа царя сама по собі вже надавала геґемонїю одній нації над иншими. Тамже висловлено думку, що "Малороси" й кавказькі племена в більшій мірі можуть бути основою республики нїж Великороси та Білороси, які на протязї більш нїж 300 лїт призвичаїли ся до неволї.
Але конкретно говорить ся в Росії значно більше про автономію прибалтійських провінцій і Кавказу нїж про автономію України. Нїмецькі часописї доносять, що в Петроградї утворено вже й комісію для переведення автономії Естляндії. А в Москві Керенский, якого київські Українцї в післанім до Петрограду привітанню славлять як оборонця української автономії, промовляючи про автономію поневолених націй, забув про найбільшу з них — Українцїв.
Міжнароднї відносини на Українї та в самім Київі показують, що революція в ґрунтї річи не змінила поглядів Москалїв на Українцїв. "На нашій несвоїй землї'" з Українцями обходять ся як з незначною національною меншістю; напр. до комітету громадських орґанїзацій Київа вибрано й представників національностей: 2 Поляків, 2 Українцїв і 2 Жидів. В Переяславі "революційний" ісправник не дозволив кооперативам видати відозву в українській мові і т. д. Сї самі по собі може й дрібні факти се дуже характеристичні показчики сучасних московсько-українських відносин. Українцї безперечно багато здобули в часї революції, але Москалї не зрікли ся і не показують найменшого наміру зрікти ся свого пануючого становища на Українї. Москалї готові навіть допустити Українцїв до виконання деяких громадських функцій, але нїколи не згодять ся передати головну управу на Українї в руки самих Українцїв; московські лїберали нїколи не згодять ся признати український народ паном на його землї, коли не примусить ся їх силою до того.
Російська революція, безмірно більша своїми розмірами й радикальнїйша своїм соціяльно-полїтичним змістом нїж австро-угорська конституція 1848 р., дотепер в значно меншій мірі нїж ся остання розвязала національне питаннє. Революція в Росії ще не скінчила ся і головним завданнєм її поневолених націй, а в першій мірі Українцїв, є поширити революційний переворіт і на міжнароднї відносини; російська революція повинна зробити ся дїйсною революцією народів Росії.
М. Троцький.
