Михайло Драгоманів.

Спомин.

Коли полїтичний, лїберальний рух, який обхопив тепер Росію, піде тією дорогою, яку йому зачеркнули тамошні подїї останнїх днїв — буде там імя Драгоманова популярним, а значна частина його полїтичних і горожанських гадок стане особливо серед української суспільности актуальною. Лишаю сей, в данім разї можливий процес, про котрого характер, судячи по теперішности, лише здогадувати ся можна, на боцї, бо не він побудив мене пригадати несподївано, досить призабуту, знамениту постать Драгоманова. Кажу: несподївано, бо не обходимо під сю пору нїякого ювилею сего вельми заслуженого чоловіка; ані не маємо перед собою нововиданого твору, який містив би перегляд його дїяльности і сим заставив би публїциста про него заговорити: анї не переживаємо в Галичинї хвилї, де ся постать демонстраційно виринули б із филь забутя в сферу нашої сучасної актуальности, —  скажу ще більше: наше горожанське житє останнїх двох десятилїть виявляє, і то в досить значній мірі навіть, упадок тих змагань і гадок, які pепрезентує імя Драгоманова. Власне сею дорогою приходжу до Його імени, гадок і зусиль, згадуючи період його дїяльностни з тугою — як тужно пригадуємо собі в часї голодy колись, за лїпших часів, богато їдою заставлений стїл, як бануємо серед вохкої, вонючої кітлини за хвилями, прожитими на сонцем огрітім гірськім версї, або за хвилями молодечого, смілого розгону — в часї занепаду житєвих сил.

Згадую Драгоманова в хвили, коли його серед нашого житя майже не слїдно...

Записавши ся в р. 1891 в Кракові в члени студентського товариства "Академічна Громада", побачив там я, провінціял із нїмецької брідської ґімназії, який нїякого українського дїяча нї з виду нї з фотоґрафії не бачив, а поза двацятий рік житя окрім імен Шевченка та Франка нїякого більше vom horensegen навіть не знав, — портрет, повішений на чільнім місци, котрий мене дуже заінтересував. На запит, кого зображає рисунок, дістав я від старших товаришів відповідь, що се портрет Михайла Драгоманова, нашого великого учителя, знаменитого ученого і полїтичного дїяча, чільною репрезентанта українського народа перед Европою. Зараз постановив я познайомити ся з духовою фізіоґномією ceгo надзвичайного чоловіка, — що не було тяжко, бо слїди його дїяльности і моральної сили були усюди в товаристві видні як в розмовах та відчитах, так і в біблїтеції  та в полїтичній лєктурі товаришів.

Із цїлої, досить значної полїтичної лїтератypи, котрі там стояла до розпорядимости, будив в Товаристві найбільше зацїкавленє науково-полїтичний журнал "Народ", очікуваний тут періодично із тим більшою нетерплячкою, що дуже неточно виходив; кожде нове виданє було все дуже бажаною несподїванкою. Коли — бувало — наспів із почти пакет із кількома нововиданими примірниками ceгo журнала — счиняло ся на його вид серед присутних товаришів заворушенє: всякий спішив, щоб як най скорше дістати примірник та як найскорше переглянути заголовки статий. Маґічну силу притяганя мали все статї Франка, а вже самі підписи Драгоманова під статями ставили нас зацїкавлених у дивний, сегодня менї мало зрозумілий стан чару. Із найбільшою радістю зустрічались примірники журналу, де під статями виднїли два або три підписи Драгоманова. Прочитуванє того, що Драгоманів писав, попереджувала вже не цїкавість, а жадоба змісту. Як ми тодї тїшили ся та гордили ся тим, що й серед наших письменників знайшов ся автор, котрий оперує широким науковим матеріялом, видним знанєм історії, світової цивілїзації, а українські питаня розбирає ся зі становища добре знаної нам, доси практикованої парафіянщини, а зі становища загально европейської культури, — і котрий при тім усїм пише ясно, щиро, просто із переконаня і чутя, а передовсїм відважно, як нїхто перед ним! Відвага, критицизм і глузованє над усїм, що перестаріле й тупе, помітанє гумористичними рутенськими авторитетами, а передовсїм переконанє, що Драгоманів прилучив ся до українського руху не для користий або для дешевих почестий серед товпи, а покинув козацтво для своєї будучої горожанської працї для нас, і то на чужинї родила у нас подив та симпатію та перетворювала нас навіть на сторонників полїтичної партії, на котрої чолї стояв власне він. В особі Драгоманова та в будучности української радикальної партії бачили ми будуче визволенє України з морального і матеріяльного занепаду і ярма. Майже усї ми були тодї в Кракові ентузіястами на точцї Драгоманова і радїли, довідуючи ся, що такі уже істнують або вироблюються у Львові, у Київі, в Одесї та подекуди по провінціяльних місточках; усї ми відчували, що переживаємо, хоч пасивно, великі хвилї перелому, де з галицького "рутенця" або з київського "местного патріота" перетворює Драгоманів на поступового Українця, випроваджуючи його рівночасно певним шляхом із провінціяльного закутка на широкий, европейський простір.

Прийшов 1894 рік, памятний, історичний сказати би в розвою української суспільности, рік святкованя трицятпятилїтного ювилею лїтературної та громадянської працї Драгоманова. Минуло трийцять три лїт по днях похорону Тараса Шевченка, заворушили ся почуваня української суспільности, уже численнїйної й інтелїґентнїйшої, знов у один такт і сконцентрували ся знов на гідній постати тут ще живого Михайла Драгоманова. Тут прилучила ся і Галичина навіть як першовартна частина України. Драгоманів був-же перший, котрий обняв цїлу етноґрафічну територію України!

Нїякі похвальні вислови, які появили ся з лїтературі або передавали cя з уст до уст, не видавали ся нам достаточними, щоби схарактеризувати як слїд сю світлу постать. Драгоманів піднїс ся в нашім почуваню високо понад всяке слово, а побіда поступового українства над темрявою і рабством видала ся нам дуже близькою.

Пройшло чимало лїт від того дня.

Далеко, над сподїванє дїтий тяжкою і довгою випала дорога до сонїшних палат...

В рік по святкованю ювилею помер Драгоманів. Правда, промінь його сили блестів ще на постатї Івана Франка, але погас незадовго. По Драгоманові не стало аж доси нї одного чоловіка, котрий міг-би взяти випробовану керму в свої руки та гідно вести бодай сю частину українського житя, над якою уміло міг панувати Драгоманів. І прихильники гадок Драгоманова не зуміли вести його лїнїї дальше. В боротьбі з поважним житєм показали ся за слабими: пішли непевними манївцями, падали по дорозї — деякі впали просто в грязь. Із руху, який сотворив Драгоманів, зістали ледво слїди.

Із школи Драгоманова перейшли ми з роками в школу житя, де учителїв богато, а тим самим і богато напрямів і метод. Тільки в сїй школї дозріває ум та витворюється повний тип чоловіка з виробленим чутєм та інтелєктом і висталеною волею. Житє виробило в нас і критицизм, який ми перед роками бачили тільки у свого учителя. Змінив ся наш погляд в дечім, між иншим і погляд на нашого давного керманича. З критицизмом дивимо ся і на постать Драгоманова, котрого моральну фізіоґномію ми складали переважно із дешевих слів та фраз. Нинї ми відчуваємо знаменито, що "батько народу" се банальна фраза; що "апостол правди і науки" — се цїлком звичайна нїсенітниця, яка зродила ся серед російської примітивности; що "велетень", "великий, европейський учений" — се понятя, що примінені навіть до особи Драгоманова, разять пересадою. Драгоманів був — що правда — европейцем, але тільки по части, бо половиною свого єства належав аж до смерти до російської провінції, яка так сильно тяжила на його вихованю, що нїколи не був в силї отрясти ся з неї. Звідти винїс він фалшиве понятє про наш національний рух, а свою похибку перемінив з часом на принцип, уважаючи через цїле своє житє, що український національний рух, се рух виключно радикально-демократичний із одинокою своєю підвалиною — на селї. Що підставу всякого національного істнованя творить культурно вироблена буржуазія з осередними міськими центрами, чи одним міським центром — про се не хотїв знати Драгоманів, як і всі його попередники, почавши від козацьких гетьманів.

Завдатків на керманича нашого національного руху мав Драгоманів куди більше, як всї йому і нам сучасні — бракувало йому одначе богато всесторонности, якої вимагало наше в кождім напрямі невироблене житє з разячим браком фахових людий. Він привязував за велику вагу дo лїтератури, плекаючи сам понад міру найпустїйшу її цаpину — етноґрафію. Се невиробленість, яка так живо характеризує всїх закордонних Українцїв, не виймаючи проф. М. Грушевського, котрий навіть в Галичинї, аж до лїт виданя своєї "Ілюстрованої історії України" не перестав вірити, що рух нашого відродженя від півсотнї лїт до нинї — се рух лїтературних видавництв.

Дивлячись на постать Драгоманова як доспілі люди, а не молодечі романтики-ентузіясти, із досить значної історичної перспективи, бачимо на нїй так богато тїний, як і світлих боків — вона нам видасть ся величною тільки тому, що його цїлий ріст так значно перевисшає нас всїх і всїх йому сучасних. Може бути, що вина того лежить і в виїмково тяжких обставинах, які нас викривлюють — все-таки не дасть ся заперечити, що по Шевченкови постать Драгоманівська — одинока, яка так виразно виднїє і блестить своєю одноцїльністю, від якої промінює така сильна експанзія волї, що часом мимоволї зачинаємо на него дивити ся як на тип не український.

Ще одна риса, яка творить із постати Драгоманова тип серед українського житя такий виїмковий, динамічно одинокий: хоч у суспільність, де панували вартости низші, прийшов із вартостями значно висшими, то Драгоманів нїколи не понижав ся до пануючого рівня, а навпаки так довго оперував своїми вартостями, аж бодай частину нашої суспільности, не підлещуючи їй в нїчім, в імя поступу та взагалї в імя висшого житєвого розвитку перетворив в силу, котра бодай на якийсь час стала ся житєдайною силою.

Не було у нього нї крихти тої демаґоґії, яку наша суспільність запозичує від народів низшого морального і суспільного типу.

Від смерти Драгоманова розвинуло ся наше житє в областях, оброблених ним, і областях, яких він не доторкав, подекуди навіть значно. Не всюди видна його заслуга, як не можна уважати за хибу в його духовій орґанїзації, в його індивідуальних недостачах, що в останнїх роках рух поступовий занидів, а в области лїтератури запанувала давна рутенщина майже в своїй історичній силї. І не його вина, що молодї поколїня перестали дивити ся через вікно, котре він вибив на Европу. Для так слабо підготованого ґрунту і такого несильного матеріялу, як ми, треба було народити ся по його смерти другому Драгоманову — не сильнїйшому, тільки ще всестороннїйшому, нїж він.

[Дїло]