Володимир Горбулін — один із найдосвідчених старійшин серед державних діячів України. Після довгої та легендарної кар'єри вченого й адміністратора в СРСР, він, коли Радянський Союз розпався, взяв на себе провідну роль у мирному переході України до демократії. Народився 1939 року, і його батько (подібно до багатьох батьків і матерів в Україні) пережив послідовно навалу СРСР, нацистської Німеччини та знов СРСР. Весь цей час Горбулін залишався патріотом і прихильником прав людини (в їх європейському розумінні) та західної демократії.
Нічого з цього я не знав, коли клікнув на лінк, який розшарила у Фейсбуці Олена Снігир, аналітик із Українського національного інституту стратегічних досліджень (НІСС). Все, що я на той час знав, — це те, що НІСС аналізує сучасну Росію і гібридну війну. Прочитавши висловлені Горбуліним думки, я звернувся безпосередньо до нього, сподіваючись більше дізнатися про його оцінку конфлікту з Росією та чим це обернеться для НАТО, Європи та моїх рідних США — маючи на меті помогти собі сформулювати потенційну відповідь на той тип вторгнення, що його Україна постійно зазнає ще з 2014-го. Це мейлове інтерв'ю, бо Горбулін уже досить в літах, і лиш трохи мною підредаговане для ясності.
— Коли ми обговорюємо гібридну війну — то якою мірою це проблема доступу до інформації, яка відповідала б певним едукаційним потребам? 100 років тому анархісти й соціалісти проводили операції без скеровуючих інструкцій від робітничих Рад, але, загалом кажучи, у відповідності з їх цілями. Чи правильно буде сказати, що гібридна війна бере соціальні медіа і суспільні сприйняття й використовує їх у військових цілях — робить цивільних з будь-якої групи, що їй симпатизує, по суті, зброєю для досягнення ідеологічних завдань?
— Одна з основних характерних особливостей сучасної гібридної війни полягає в її руйнівному впливі на поле інформації. Нині доступ до інформації є майже необмеженим. Але треба знати, як використовувати цю інформацію. Саме тому ми повинні окреслювати освіту не тільки як знання, а радше як розуміння, як можливість розвивати в громадян критичне мислення; освіта повинна визначатися критичним підходом до інформаційного потоку, можливістю аналізувати і робити висновки, можливістю формувати правильні, базовані на реальності, оцінки. В цьому разі освічена людина не стане жертвою інформації та психологічного маніпулювання, особливо через соціальні мережі.
Освіта має включати формування критичного мислення, критичного сприйняття, а не просто давати знання. Знання стає застарілим швидше, ніж з'являється. Тому перш за все освіта має розвинути навички отримувати і синтезувати знання. Добре, що нині для цього є багато можливостей.
Говорячи про соціальні мережі, дійсно, ми можемо сказати тут про певні форми «збройної інструменталізації». Я навіть сказав би, що не лише соціальні медіа, а й усі види соціальної комунікації та всі інституції громадянського суспільства втягнуті в цю процедуру перетворення на "зброю". Гібридний конфлікт майже повністю розмиває традиційну межу між "комбатантами" а "не комбатантами", між "зброєю" а "не зброєю".
Ми маємо зрозуміти, що сьогодні світ певною мірою заражений свого роду мемо-вірусом – люди хочуть споживати все більше інформації, хоча у них все менше і менше часу, щоб її обробити й оцінити. Тому збільшуються можливості для маніпуляції. В цьому сенсі соціальні мережі — певно, найкращий інструмент, яким швидко можна поширити інформацію сумнівної якості в широких масах. І ми навіть не говоримо про "плітки" — традиційний інструмент інформаційної маніпуляції, котрий використовують служби безпеки — бо ці альтернативні факти або "фейкові новини" є значно доступнішим і водночас набагато потужнішим інструментом до використання. Їхній вплив на суспільну опінію збільшується, і тому вона, тут я згоден з Вами, стає формою зброї. Але ця зброя призначена насамперед для демократичних урядів, які залежать від цієї опінії і які звертають на неї увагу.
— Виглядає, що один з уроків, засвоєних Україною, полягає в тому, що армія і поліція не зуміли виявити гібридну війну на її ранніх етапах. Якщо армія і поліція не можуть відповісти на те, що рівнозначне вторгненню, то чи правильно буде сказати, що мають існувати громадянські асоціації чи групи, які готові протистояти "цивільній" інвазії чи так званим сепаратистським рухам? Якщо ні, то що має бути доброю відповіддю, яка не підіграє піар-кампанії агресора, створюючи відеокартинку поліції чи військових, які вбивають на позір цивільних осіб?
— Важливим уроком, який ми винесли з гібридної війни в Україні, є те, що такі війни починаються задовго до того, як пролунають перші постріли. На початковій стадії важко розпізнати і зрозуміти її ознаки: коли свобода слова перетворюється на агресивну пропаганду, коли протести в країні інспіровані зовнішніми силами, коли агресор використовує абсолютно демократичні інструменти, щоби втручатися у внутрішні справи суверенної держави, щоб заблокувати діяльність міжнародних організацій, націлених на запобігання або розв’язання конфліктів і так далі.
Підготовчий період гібридної війни в Україні був довгим. Крім організації різного плану невійськових подій на території України, Росія також приділяла посилену увагу зміцненню боєздатності й можливостей своїх збройних сил і спецслужб.
У цей час російські служби безпеки здійснювали в Україні серйозні заходи, створивши мережу агентів, антиукраїнські інформаційні поля, інформаційно та психологічно промиваючи частині населення України мізки, створивши тут таємні парамілітані групи, підтримуючи сепаратистські рухи тощо.
Очевидно, що першочерговим завданням української контррозвідки і правоохоронних органів було протистояти цьому зовнішньому впливу. Те, що українські безпекові служби виявивилися непідготовленими до ефективного протистояння цим загрозам і новому типу агресії, який прийшов із Росії, було у багатьох відношеннях результатом зради колишнього керівництва держави й цілеспрямованого руйнування Збройних сил України в 2010–2013 роках.
Також варто пам'ятати, що до 2014 року Україна продовжувала перебувати в економічній, енергетичній, військово-технічній та інформаційній залежності від Росії. Україна практично не відповідала на російські активності, спрямовані на отримання контролю над деякими сферами її державної економіки.
На стратегічному рівні Росію не розглядали як потенційного ворога для України, і будь-яка загроза з її боку сприймалась нереальною. Тодішня стратегія національної безпеки та військова доктрина України були сфокусовані на мир і ґрунтувалися на принципі недоторканності державних кордонів та поваги до міжнародного права.
Українські медіа вільно поширювали російські інформаційні продукти. Російські теле- та радіоканали транслювали гасла про неповноцінність України та безперспективність її існування як незалежної держави. Вони нав'язували ідею "російської" ідентичності Криму.
Чи могли би в такому контексті НДО замістити контррозвідку, правоохоронні органи та інші державні інститути і тим самим відвернути атаку на суверенітет і територіальну недоторканність України? Може, і могли б — якби сильне громадянське суспільство України сформувалося набагато раніше, а не в останні роки. Це зміцнило б державу і помогло би створити більш позитивний зовнішній образ, ясніший для Заходу, і це також помогло б протистояти російській агресії. Однак українське громадянське суспільство не змогло зупинити агресію, яка була частиною цілеспрямованої політики Росії.
Якою має бути відповідь України на російську гібридну війну, яка, зокрема, націлена на різнопланову довгострокову дестабілізацію ситуації в Україні? Україна не є членом жодного політико-військового союзу, а війна включає і збройну агресію та тиск набагато більшої і сильнішої держави, у якої є власна ядерна зброя. Крім того, Україна веде боротьбу з наслідками цієї агресії практично самостійно. Вона, в тім числі, сама розв’язує проблему внутрішньо переміщених людей, які були змушені покинути свої помешкання на Донбасі та в Криму й осісти в інших областях України (їх кількість перевищує 1.8 мільйона осіб).
В останні роки нашій країні вдалося значно збільшити свої можливості захисту та безпеки і таким чином уникнути економічної кризи та банкрутства. Ціна, яку Україна повинна заплатити за свою незалежність, є дуже високою — тисячі людей вбито, тисячі втратили все, що мали, катастрофічне зниження рівня життя. Крім того, Україна втратила контроль над частиною своєї суверенної території. Чи може окрема країна без надійних союзників перемогти в сучасній гібридній війні? Досвід останніх років показує, що для перемоги демократичні держави мають об'єднати зусилля.
Російська гібридна війна змінює світовий порядок, який протягом тривалого часу після Другої світової війни забезпечував мирне співіснування. Це складний виклик для США, Європейського Союзу і НАТО. У пошуках відповідей на нові загрози Україна пропонує свою допомогу світу — дослідження досвіду українського протистояння російській гібридній агресії. Нині в жодної іншої країни світу немає такого повномасштабного досвіду. Обмін знанням у сфері безпеки дозволить демократичним державам з щирими і благими інтенціями формувати ефективну спільну відповідь на агресію нового типу.
— Польща подолала великий політичний опір, щоби відкласти в сторону свої претензії на території [й історію], коли СРСР розпадався. Чи Ви бачите подібну волю або здатність в Україні — відкласти давні чвари на бік во ім'я єдності та стабільності?
— Політика Польщі щодо свої східних сусідів (Україна, Литва, Білорусь) в 1990–2000 роки дійсно була заснована на відмові від територіальних та історичних претензій і спробі уникнути обговорення спірних проблем спільного минулого.
Як співголова Консультативного комітету президентів України і Польщі (1994–2001), я можу підтвердити цю думку. Значну роль у цьому процесі відігравала Католицька Церква та, звісно, Папа Римський Іван Павло II.
На жаль, нещодавно ситуація суттєво змінилася. Я маю на увазі рішення польського Сейму 2016 року і деякі заяви польських політиків.
Україна офіційно не висувала територіальних чи історичних претензій до своїх сусідів. Однак вона не може дозволити іноземним політикам та офіційним особам диктувати їй інтерпретацію її власної історії. До того ж, їхні спроби не виглядають як боротьба за історичну правду, а радше як данина політичній кон'юнктурі.
Але треба визнати, що, на відміну від Польщі, в Україні все ще нема консенсусу щодо деяких подій минулого, зокрема щодо національно-визвольного руху середини ХХ століття.
Причина контроверсій зрозуміла — наша країна була надто довго розділена між різними державами (часто ворожими одна до одної), і це, звичайно, позначилося на світогляді України та політичному досвіді її частин.
Однак щоби досягти єдності та стабільності, ми маємо не відсувати на бік історичні протиріччя, а розглядати їх у відкритій дискусії, заснованій на принципах об'єктивності та неупередженості. Можу підтвердити: опитування громадської думки показують, що більшість громадян України підтримують політику, яка сприяє національному історичному примиренню. Наприклад, Закон України "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті" від 9 квітня 2015 року підтримують 42 відсотки громадян, 22% його не підтримують.
Тимчасово окуповані райони Донбасу мають стати важливим елементом політики примирення. Така політика може бути компромісом між різними етнічними, ідеологічними, національними і реґіональними політиками во ім'я національної єдності.
— Якщо говорити про давнішу історію — Ви згадували про поставку студебекерів на фабрику Вашого батька в 1943 році. Який був практичний та емоційний ефект американської допомоги під час Другої світової війни? Чи він дійсно був і наскільки це було важливо?
— Питання ленд-лізу протягом тривалого часу перебувало під впливом ідеологічних стереотипів. У контексті холодної війни Радянська влада зробила все можливе, щоби применшити важливість наданої союзниками допомоги СРСР. Проте об'єктивна оцінка професійних істориків може віддати належне внеску цих поставок у перемогу.
Для початку варто нагадати статистику цієї наданої союзниками допомоги. Вона надходила в Радянський Союз трьома каналами — через Арктику, Тихий океан і Персію. В рамках ленд-лізу США надіслали в Радянський Союз приблизно 12 тисяч одиниць бронетехніки і більш ніж 11 тисяч літаків, 400 тис. автомобілів, майже 2 тисячі локомотивів і багато інших ресурсів. Розрахункова вартість цієї допомоги сягала близько 11 млрд доларів. Під час війни, в рамках конкретних угод, Великобританія та домініони відправили СРСР більш ніж 7 тис. літаків, понад 10 тис. танків і протитанкових гармат, 4 тис. автомобілів, приблизно 1,5 тис. радарів, 15 мільйонів пар армійського взуття і т. д.
Радянські історики підкреслювали низьку — порівняно з радянськими моделями — якість і малу кількість поставок союзників в Радянський Союз. На противагу цьому я просто наведу деякі аргументи. Знамениті радянські аси — Алєксандр Покришкін, Григорій Речкалов, Ніколай Гуляєв — виграли значну частину своїх повітряних боїв на американських винищувачах Р-39 "Airacobra". Вони відзначали високу ефективність цієї моделі та її бойові якості.
Радянська влада творчо замовчувала важливість поставок в інших областях, які були життєво важливими для перемоги у війні. Я маю на увазі доставлені з США харчі — американські консерви вважали делікатесом, вони були дуже популярні серед військових та цивільних, і залишалися такими навіть після закінчення військових дій.
Разом із практичною, власне військовою важливістю ленд-лізу, ми повинні також пам'ятати роль цієї допомоги яко чинника моральної підтримки радянських людей.
Танки і літаки, вантажівки та консерви союзників були яскравим свідченням того, що Радянський Союз був не самотній у боротьбі з ворогом, що він мав підтримку провідних країн. У цій важкій війні це було надзвичайно важливо для простих людей, це давало їм силу і надихало на боротьбу.
Тепер деякі російські політики категорично заявляють, що Радянський Союз, можливо, обійшовся би без союзницької допомоги під час війни. Ця позиція не нова — ми вже чули, що Росії були не потрібні зусилля всіх радянських республік, щоби досягти перемоги над фашизмом. Хоча комплексне дослідження проблеми краще лишити фаховим історикам, варто наголосити, що в будь-якому разі кожна тонна від союзників, кожен танк або літак, вантажівка або тушонка, отримувані СРСР, покращували життя простих радянських людей — в окопах на передовій і у важких умовах в тилу. Забути про це — означає перекрутити, спотворити історію. І нинішнє російське керівництво умудряється виступати проти цього.
— На закінчення: на Заході багато говорили про антисемітизм в Росії та Східній Європі; багато хто, виглядає, відчувають щось сутнісно чи засадничо антисемітське в слов'янах. Чи правильно буде сказати, що освіта за часів СРСР була зорієнтована на підкреслення класової солідарності, і внаслідок такого виховання етнічні або релігійні пояснення Голокосту відкидали на користь антикапіталістичної риторики?
— Коли нацистський режим розпочав репресії проти євреїв, це отримало значний резонанс у Європі. Радянський Союз, однак, мав іншу політичну аґенду. Йшла індустріалізація, мілітаризація, боротьба проти так званих "ворогів народу". Серед ворогів були й інтелігенція, і партійне керівництво, і мільйони селян, які хотіли вести своє власне господарство. Штучний голод 1932–1933 років в Україні мав ознаки класової боротьби, але водночас був орієнтований на весь український народ і був призначений зупинити процеси національного самоусвідомлення та самовизначення.
Тому події в Україні були не менш драматичними за події в Європі чи у всьому західному світі. І це не тільки питання освіти чи штампів офіційної пропаганди, а, насамперед, колективного травмуючого досвіду. Можливо, саме тому трагедія Голокосту не отримала такого значного резонансу в СРСР, як у Західному світі. Причина не в антисемітизмі, а в закритості радянської системи і широкомасштабному насильстві, що відбувалося в ній і зачіпало всіх, що в ній жили.
Зрештою, люди на Заході теж не надто багато знали про трагедії в колишньому Радянському Союзі. Згадайте: за межами колишньої Російської імперії було мало співчуття до жертв Голодомору в Україні.
Розмовляв Адріан Боненберґер.
Підготував Томас Рік
Ukrainian elder statesman: How Russian hybrid war is changing the world order
Foreign Policy, 21.03.2107
Зреферував О.Д.
23.03.2017