1. Вступ.
Два крила, якими підноситься людський дух в безкраї простори — це віра й наука. З зарання людської історії вели вони людину впродовж віків як два невідлучні товариші, усовершували її знання, мораль і життєві вимоги. Щойно середньовічний гуманізм, захоплений старовинною поганською літературою і мистецтвом став глядіти з нехіттю на христіянську віру. Від тоді починається щораз сильніший наступ відірвати віру від науки, ба навіть викликати між ними ворогування. Лютрова реформація, французька революція, матеріялізм і атеїзм XIX століття, — ось важніші етапи боротьби за т. зв. усамостійнення — автономію людського розуму. Лютер проголосив засаду, що кожний має право пробувати й видавати осуд, що правдивого і неправдивого є у вірі і тим заперечив владу церкви: „Alle haben das Recht zu schmecken und zu urteilen, was da recht und unrecht im Glauben“. Лібералізм французької революції намагається увільнити чоловіка на всіх ділянках від надземської Божої сили, а матеріялізм не хотів бачити нічого поза матерією.
Ця боротьба поділила людство на два ворожі табори і то не лише на два непримиримі, чисто теоретичні становища, які занимаютъ нераз вчені, але відповідь на взаїмовідношення віри й науки врізується в найширші громадські шари і надає напрям державним устроям, викликуючи густо-часто сатанічну ненависть до віруючих христіян, як ось в ССРР, Мехіку, Еспанії. Тому слушно сказав Ґете в своїм творі „Westöstlicher Diwan“, що властивим, одиноким і найглибшим предметом історії світа і людства, якому підпорядковані всі інші питання, є конфлікт між вірою і невірством. І справді відношення віри до науки, це осередне і найбільше заогнене питання. Отже чи дасться погодити віра з наукою? — Наука і віра не зносять себе як світло і темнота — звучить бравурно відповідь, починаючи від ХІX століття. Тому не диво, що в неодного, доброї волі віруючого христіянина повстає сумнів, чи супроти такого розрізу може він бути віруючим, чи може посвятитися науці, чи не попаде він в затяжний душевний конфлікт через те, що може христіянська реліґія заборонить йому назвати правдою те, до чого дійшла наука. Чи не наразиться він на глум і компромітацію?
Та щоби зрозуміти, в чім саме здогадна розбіжність, ба навіть непримиримість віри й науки, пригляньмося їм ближче та зясуймо вперід їх поняття.
2. Основні поняття про віру й науку.
Коли інтеліґент чує слово христіянська віра, католицька віра, здебільша думає, що йде тут про якісь реліґійні тези, проголошувані папою, єпископами і священиками, які треба приймити безкритично за правду, без доказу, лише на слово, тому що так кажуть. Ані досвідною дорогою при помочі змислів, ані розумованням не дадуться вони доказати, а рішальним є тільки авторітет духовників. Якщо би так справді було, то був би це жалюгідний стан віруючого католика і загалом христіянина.
Тож зачнім від аналізи поняття. Вірити значить в загально людськім розумінню прийняти за правду те, що спирається на чужім свідоцтві. Коли розповідає мені мій знайомий про Америку, її будівлі і т. і. то уважаю його оповідання правдивим, і то тому, що саме він мені розповідає. Впрочім і другі люди, що вертають звідтіль потверджують це. Я не бачив хмародерів — skycrapers, але всі, що вертають з Ню-Йорку, розповідають про них і привозять їх світлини. Я знаю з досвіду, що мій знайомий заслуговує на довіря і тому говорить правду. Моє переконання спирається остаточно на знанню. Я вірю йому, бо знаю з досвіду, що він є достовірним свідком. Для розуму не є наглядним, що оповідання відповідає дійсності, бо остаточно міг він з малюнків світлити і видумати оповідання, але воля спонукує розум до згоди — піддаючи питання, якжеж можна тут розумно сумніватися і не прийняти за правду. Це є людська віра і з нею стрічаємося на кожному кроці. Вона є головним джерелом людського знання, ба навіть кожна наука спирається на вірі, бо одні приймають висліди других за правдиві, не провірюючи їх. Коли я дивлюся на доокружний світ, переконуюся, що кожна річ має причину свого буття, нічого не діється в нім без достаточної рації; з того вношу, що і цілий світ мусить мати якусь причину. Я бачу, що існує рух, а матерія сама з себе змагає до безвладности, отже хтось мусів її рушити. Ця причина мусить бути розумна, бо в світі царює великий лад, краса, доцільність і гармонія. Всі люди є переконані, що існує таке надземське єство і звуть його Богом. Отже існує Бог і також переконуюся з історії, що Бог обявлявся Мойсеєві й пророкам і викладав їм нові правди, щоби вони передали їх людям. А для повнішого обучення обіцяв післати Мессію — Христа, який справді народився в Вифлиємі, жив, учив нарід і вмер. Свою науку засвідчив чудами і смертю та домагається від кожного чоловіка, щоби він прийняв це за правду. Це все можу ствердити розумовими й історичними свідоцтвами.
Супроти цього не залишається мені нічого іншого, як прийняти обявлення й уважати його за правдиве. Але ж в нім говориться, що є один Бог і три особи, що Христос в одній особі має природу людську і Божу, що є сім тайн, первородний гріх і т. д., чого розумом остаточно не можу ясно зрозуміти. Та тут відзивається воля: Признай це за правдиве, бо це ж говорить всемогучий і непомильний Бог. Він жеж сама правда і не схоче вводити тебе в блуд та на манівці. Отже розум приймає за правдиве ціле обявлення. Католицька віра, так каже Ватиканський Собор, спирається на приниманні за певну правду того, що Бог обявив і тільки тому, що саме Він обявив, а не задля того, що я розумом цю правду поняв (Євр. 11, 7. 6—17). Отже віра не є безкритичним і бездушним припущенням, але глибоким переконанням розуму про правду того, що є предложене до вірування і то на основі непомильного свідоцтва Бога. Воля спонукує розум, щоби признав це за правду.
Одначе слід ще раз підкреслити, що акт віри супонує розумове пізнання Бога, його існування, обявлення і вимогу вірити в обявлення. Та проте цей розумовий акт не становить віри. Це є т. зв. в теольоґії praeambula fidei, передумовини віри. В ріжних людей вступні переконання є ріжні, більше або менше дитинні, основні і наукові. І так в дитини вони спираються на авторитет батьків, бо так батько і мама кажуть. В дозрілих вони є розумовими раціями, а в освічених науковими обоснуваннями. Та сам акт віри є однаковий у всіх, в неосвічених і освічених. Його сутніми прикметами є найперше:
1) неевідентність (таємничість), бо Бог не обявив внутрішньої правди віри (чому є можливе існування трьох осіб в одній природі, присутність Христа під видами хліба і вина ітд.), але тільки сам предмет віри. Вправді можна деякі обявлені правди пізнати природним розумом (існування Бога, Боже Провидіння, заплату за добро і зло ітд.), але тоді це вже буде акт розуму, а не віри. Одначе не можна тим самим актом розуму і під тим самим оглядом і вірити і знати, нпр. і вірити і бути переконаним, що Бог існує.
2) Акт віри є свобідним актом. Розум не є свобідний, коли наглядно бачить правду предмету. З тією хвилею, як пізнає, що річ мається (два рази два є чотири), конечно видає осуд і дає свою згоду на правду. В акті віри немає евідентности, тому розум не є приневолений приняти за правду обявлений предмет, лише воля склонює добровільно розум, щоби зробив це і то тому, що це говорить непомильний Бог. Одначе воля може не хотіти спонукувати розум і відкинути предложення. І в цім саме заслуга, віри: блаженні не видівші і вірувавші. Крім цього, щоб збудити акт віри, є конечна добра воля, значить, щоб вона не впливала на розум упередженнями, але склонювала до признання обявлення. Можна ще тут спитати, чи взагалі є можливе, щоби воля впливала на видання осуду? Та це потверджує досвід. Пристрасті, любов, ненависть можуть впливати на наше думання і то в доброму і злому напрямі. Тому воля може спонукувати до глибшої застанови або відтягати розум від праці. Це й є також причиною, чому від упередженого годі ожидати безстороннього рішення і від упередженого недовірка збудження акту віри.
3) Предметом віри є непомильна правда, ціле обявлення, це є все, що Бог обявив. В обявленню не може бути і тіни неправди, бо Бог є наймудріший і всевідучий. Отже не можна приймати одної правди, нпр. що існує Бог, що Христос був Богом, але відкидати чуда, тайни й і. Хто відкидає лиш одну правду, тим самим доказує, що авторитет Божий не є непомильний.
Зі сказаного не слідує, що кожний христіянин має знати всі обявлені правди віри, щоби був спасенним. Конечним є вірити, що Бог є і нагороджує за добре, а карає за зле. В інші правди віри треба вірити включно (implicite). Більше освічений в справах віри знає більше правд. Також умовини часу вимагають глибшого знання деяких правд віри. Хто більше читає противних вірі книжок, мусить теж основніше пізнати правди віри, бо інакше не вдержить рівноваги духа і попаде в невірство.
4) Дальшою прикметою акту віри є певність (Гал. 1, 8. Лук. 21, 33). Коли я приймаю за певне це, що довідався від правдомовного свідка, то без порівнання більшою є певність, коли за правду ручить Божий авторитет. Та одначе і цю певність можна стратити, якщо воля відвернеться.
5) Врешті віра є актом розуму і волі, довершеним при помочі Божої благодати. Актом віри ми звертаємося до Бога, як до вічної нагороди, а до цього є потрібна надприродна поміч.
Тому що обявлення є дане Богом для всіх народів і поколінь і вони мають одержувати обявлення ненарушене і несхиблене своєвільними поясненнями, установив Христос Церкву, що при помочі Св. Духа має берегти ціле depositum fidei. Та Церква не береже віри як мертвого скарбу, але як життєвий принцип вищого світа правд і моральних законів. Як учителька народів має Вона бачне око на їх потреби, на поступ науки, культури і надприродними засадами віри кермує їх життям і поступом.
Нових правд віри не може Церква видумувати або проголошувати нині таку правду, а завтра протилежну, бо за нею стоїть Божий непомильний авторитет, який не може подавати неправди за правду.
Інша річ, коли йде про пізнавання даного вже Богом обявлення. В тім Церква може і de facto робить поступ. Не всі правди є однаково ясно обявлені. І тому до пізнання деяких правд віри, що містяться вже в обявленню, доходить Церква з часом і то по довгих теольоґічних дослідах, як напр. непомильність папи, непорочне Зачаття ітд.
Компетенція Церкви розтягається виключно на обявлення. Тому Церква мас право заборонити книжки, що перечать віру і нарушують мораль, осудити блуди, єреси і т. п. На полі природних правд, які не торкають віри, Церква не може рішати і тому смішним було б побоюватись, щоб Церква колись проголосила, що геометричне твердження Пітаґора є неправдиве, що 2 + 2 є 5, що сума кутів в трикутнику не виносить 180° або що нові фізичні досліди фізики не відповідають дійсності. Це вже належить до компетенції науки, про яку саме хочемо говорити.
Наше пізнання зачинається від вражінь. Я приймаю їх при помочі змислів, але й провірюю їх осібною снагою — розумом. Коли гляджу на прут, що вистає з води, то бачу, що він в воді заломлюється. Витягаю його і переконуюсь, що це була злуда. Пізнання не є нічого іншого як відтворення дійсности, яка є поза чоловіком. Наука йде дальше, вона доходить до певного, вільного від сумнівів знання, себто до осуду про предмет і явища з пізнанням їх причин. Притім сума знання мусить бути упорядкована. Щойно систематично уложені, певні, однородні відомості про якусь річ з пізнанням причин звемо наукою. І так сума пізнань і дослідів з обсягу природи з углядненням причин, звемо природничими науками. Збір відомостей і дослідів з громадського життя людини на основі джерел і праґматично, ґенетично і хронольоґічно схоплений становить науку історії ітд. Саме ствердження й описання факту не є ще науковим знанням. Щойно прослідження звязків, причин і наслідків діяння є науковим пізнанням. Щоби був хліб, треба до муки додати дріжджя — це знає кожна селянка. Відповідь, чому і як перетворює грибок скріб — є щойно науковим пізнанням. Що трутина вбиває чоловіка, це відомий факт, але чому, дає відповідь наука ітд.
Пізнані наукові правди мусять мати, і то конечно, загальне значіння, а не справджуватися тільки в одному випадкові. Кути в трикутнику мусять завжди і всюди виносити 180° і все 2+2=4. і тому наука, хоч виходить від досвіду й одиничного, конкретного випадку, творить загальні поняття і ними орудує. Та в який спосіб розум творить загальні поняття, нема ще ясної відповіди. Сутньою природною властивістю розуму є здібність абстрагувати прикмети і лучити їх та доходити до поняття. Анальоґічно можна спитати, чому маленьке курятко береться само до дзюбання круп. Це є гін в його природі.
Впрочім квестія творення понять є звязана з другим питанням, на яке також нема вдоволяючої відповіді, а саме, в який спосіб розум переймає вражіння змислів, слуху, зору, смаку, нюху ітд. Христіянська фільософія каже, що як всі річи є відбиткою Божих ідей, так і розум є відблиском Божого ума. Тому всі люди мають такі самі спосібності, творять собі менше більше такі самі поняття і засади, які стають спільним добром цілого людства. На основі того можуть між собою порозуміватися і найстарші ґенерації з наймолодшими.
Дальше наукове знання мусить бути також правдиве, зн. відповідати дійсності. Згідність між предметом і пізнанням називаємо правдою: Напр. Св. Володимир охрестив Русь. Вчений не витворює собі предмету, астроном звізд, ґеольоґ землі, фізик матерії ітд., але має його перед собою. Одна наука ріжниться від другої іншим предметом (історія, фізика) і оглядом, під яким розсліджує предмет (історія, антропольоґія і психольоґія). Наука обнимає всі ділянки досвіду (обсервації, експерименту), історії і фільософії, все, що розум може пізнати.
Крім певного і правдивого знання наука обнимає також гіпотези, правдоподібні припущення і помічні засоби, якими доходять до певного пізнання і до правди. Наука не є тотожна з правдою, але правда є її ціллю. Вона не є чимсь самостійним для себе, надлюдським ґенієм, що отворив книгу правди — як її персоніфікують, але діянням обмеженого і залежного від умовин, пристрастей і спосібнощів людського розуму і разом з ним підлягає хибам і незвершенностям. Саме найбільші ґенії відчували це найкраще. Аристотель казав, що наш розум мається так до Божого пізнання, як око сови до сонішного світла. Нютон на склоні свого життя порівнував свої наукові здобутки з хлопчиною, що над берегом моря знайшов кращу черепашку від других, але цілий безмежний океан моря лишився йому невідомий. Коли з таким трудом поступає наука на досвідних ділянках, то ще тяжче йде на позазмислових.
Накінець треба додати, що як підлягає наука правді, так підлягає вона і Богові, свому творцеві. І як залежить цілий чоловік від Бога, так підлягає Йому в усім своїм діянню, в науковім і культурнім життю. Тому чоловік не може іґнорувати Бога і в наукових дослідах і якщо існує Бог і якщо Він дав обявлення, то і муж науки мусить Його признати. Цим останним висновком ми вдираємося в саме ядро питання, про яке ми натякнули на вступі та стаємо перед труднощами, а саме, чи таке становище дасться погодити зі серіозним науковим дослідом, іншими словами, чи можна бути і глибоко віруючим христіянином-католиком і поважним вченим. Чи може заходить таки між наукою і вірою суперечність, якої навіть за поміччю найліпшої волі не дасться усунути?
3. Чи може бути суперечність між вірою і наукою?
Цих, що спішать з відповіддю, можна поділити на три ґрупи. Представники першої ґрупи відповідають потверджуючо, другі дають виминаючу відповідь, а треті накінець рішуче заперечують можливість справжнього конфлікту.
Атеїсти і матеріялісти, які перечать існування Бога і поза матерією, чи енерґією не хочуть нічого бачити, консеквентно не признають ніякої реліґії або дивляться на неї як на перестарілий забобон. На їх думку віра, як здогадно виказує історія, була все противником досліду, свободи науки й її поступу. Навпаки наука має обовязок розглядати всі питання, отже доторкувати також справи віри і не може глядіти поблажливо оком на її доґми й подавані факти, які очевидячки противляться науці. Коли взяти під увагу ще й це, що віра перечила наукові висліди і вязала свободу науки, то про якусь гармонію, не кажучи вже про співпрацю, не може бути й мови: „Віра є по своїй внутрішній суті незмінною і непорушною, а наука є знова по своїй суті поступовою; отже мусіли остаточно задля того, що не можна було цього укрити, розійтися. Боже обявлення не може знести жадного спротиву, воно мусить відкинути принципіяльно всякий поступ“.¹)
Отже і віруючого і мужа науки годі погодити в одній особі.
Інакше вивязуються з цього положення Кант і численні протестанти разом з модерністами, яких попереджали в середніх віках авероїсти. Вони твердять, що віра й наука, це дві ріжні речі. Їх обсяг діяння інший і тому не може бути між ними ніякої суперечности. До віри належить почування, внутрішні вимоги і побажання серця, туга за чимсь невловимим і це, чого розум не може обняти, зн. ірраціональна ділянка. Чоловік відчуває свої слабощі і залежність. Це почування родить в нім бажання звернутися до якогось всемогучого єства і така думка його скріпляє. Отже існування Бога є конечним. Наука знова обнимає поле діяння розуму²). Віра й наука йдуть у зовсім протилежних напрямах і тому собі не перечать. Це два зовсім осібні, як каже Павльзен, ґаздівства: Scheidung in zwei verschiedene Haushaltungen. А якщо входить та сама річ в обсяг одної і другої ділянки, тоді ніщо не стоїть на перешкоді, щоби наука по своїм вимогам її заперечила, а віра знова по своїм її прийняла: Існує Бог, нема Бога, матерія сотворена і матерія вічна.
Та один і другий погляд не може нас вдоволити, перший своєю поверховністю, а другий прямо своїм цинізмом. Існування Бога не є науково відкинене, отже не можна й відкидати віри або уважати її пережитим забобоном. Навпаки, на наших очах вона росте і до неї горнуться і найбільше освічені уми. А дальше, коли хтось признає, що та сама річ може бути і правдива і ложна, то що тоді діється зі засадою противорічности. Як може здорово думаючий припускати, що та сама річ і під тим самим оглядом одночасно і є, і її нема. Віра не є лише почуванням, але розумовим переконанням.
Третю розвязку дає католицька наука. Вона твердить, що між вірою і наукою не може бути противорічности. Наука і віра — це в дійсності два роди пізнання. В науці є чинний розум, в вірі діє також розум, але просвічений надприродним обявленням. В науці доходить розум до посередної або безпосередної наглядности — евіденції, в вірі знова до тої точки, де розум переконується, що Бог це обявив, зн. до авторітету Бога. Предметом науки є природні правди, а віри—обявлені тайни. Супроти того не має між вірою й наукою ані тотожности, ані змішання одної з другою. Противорічність могла би повстати, якщо би віра заперечувала розумові права до шукання правди, відкинення блуду, справлення похибки, принимати принцип достаточної рації ітп. Але віра стоїть саме на тім становищі, послуговується розумом і береже цих засад.
Противорічність могла би ще заходити зі сторони розуму, якщо би він силою своєї природи мусів заперечити віру. Та такої конечности нема. Віра домагається, щоби розум підчинився Богові, і це зовсім зрозуміле, як навпаки, гордість і зарозумілість є недорічні. Як не є понижуючим вірити чоловікові, так хіба не нарушує людської гідности вірити Богові, коли є докази Його існування.
Пригляньмося поодиноким точкам повищої арґументації дещо ближче й основніше.
а) Найперше, чи можливе є противенство між вірою і розумом з огляду на Бога, як їх спільного джерела. Бог дав чоловікові розум, щоби доходив до пізнання правди. Та з огляду на обмежені сили розуму, той самий Бог обявив ще надприродні правди, до яких пізнання чоловік залишений своїм власним силам, не міг би ніколи дійти. Оба обявлення, природне пізнання розумом і надприродне доповнення природних правд, які приймає чоловік вірою, походять від Бога. Він не може собі противорічити ані себе заперечувати. Якщо би Він даючи змогу пізнати якусь правду розумом, одночасно в обявленню її заперечував, то очевидно було би між вірою й наукою противенство, але .дивний і злобний був би такий бог.
Дальше Бог є наймудріше єство і для Нього нема ріжниці між природним і надприродним. Двородість правд є лише в пониманню чоловіка і то тільки з огляду на його скінчену обмежену природу й умову спроможність. Обєктивно беручи, в пониманню Божім нема природних і надприродних правд, а за цим ні природного ні надприродного пізнання, лише одна правда й один акт знання. Справу пояснить дещо приклад.
З підвищеного місця на землі може людина бачити якусь частину земської площини. З літака він побачить куди більшу.
Обі частини обєктивно беручи творять одну цілість. Ріжниця заходить тільки з огляду на підвищення. Консеквентно і в їх пізнанню не може бути суперечности. Подібно мається справа, коли дивлюся на небозвід вночі. Голим оком бачу міліони звізд. Та коли візьму сильний далековид, то побачу, що їх є куди більше. Друге пізнання не заперечує першого. Дивлячись зі становища Бога, то Він однаково пізнає і бачить всі правди і тому, ще раз кажу, не може бути в Його акті пізнання суперечности, а також не може бути противенства, коли Він відкриває цю правду чоловікові. Анальоґічно і двояке пізнання не може викликувати противенства, бо з віри пізнає розум більше і ліпше, а не противне, як доходить розумованням і тому не може мати причини твердити, що те, що певно пізнає розумом, заперечує тим самим Обявлення.
б) Переходимо вже до предмету пізнання і метафізичного доказу. Щоби пізнати правду, можна послуговуватися ріжними засобами і доходити до неї ріжними шляхами. Правда є злучена з буттям і є його невідлучною прикметою. Все, що існує, є правдивим і як під тим самим оглядом щось не може одночасно і бути і не бути, так водночас не може воно бути під тим самим оглядом і правдивим і ложним. Напр. цей чоловік жиє. Одночасно не може це бути і правдивим і неправдивим, як водночас не може він бути і живим і мертвим. Тому що онтольоґічна правда є одна, також і льоґічна правда, зн. згідність, між нашим пізнанням і предметом, може бути тільки одна. Бо або відповідає наше пізнання дійсності або ні і тим самим наш осуд буде тільки правдивий, а противорічний ложний ³).
в) Що справді такі висновки є правдиві, свідчить і життєвий досвід. Скільки то було і є віруючих учених і то між найвизначнішими й основниками нових наук. В попередних століттях, майже всі були віруючі, приймали існування Бога і безсмертність душі. Пригадаймо тільки найвизначніші прізвища старших учених, як Коперник, Кеплєр, Нютон, Ґалілєй, Ляйбніц, Лінне, Ґальвані й ін., щоби переконатися про правду твердження. З математики загально відомі є Ґавс, Ойлєр, Коші, Терміт, Бонкомпані, Людовізі (Gauss, Euler, Cauchy, Hermite, Boncompagni, Ludovisi) й ін. В астрономії вславилися Leverrier, Herchell, Schiaparelli, R. Secchi й ін., в фізиці Volta, Ampere, Faraday, Maxvel, Foucault, Kelvin, в хемії Dalton, Dumas, Chevreul, в ґеольоґії Cuvier, в біольоґії Пастер і ін. З еволюціоністів Лямарк приймав існування Бога, а Дарвін сам признавався, що ніколи цього не перечив.
Реліґійністю природників займався Деннерт (Е. Dennerf) і написав твір: Die Religion der Naturforscher (1901). В нім виказав, що на 283 вчених природників в XIX ст. було 220 віруючих. Інші були або індиферентні (8), або не признавали реліґії (48), або виразні атеїсти (7). До подібних висновків дійшов К. A. Kneller в творі: „Das Christentum und die Vertreter der neuen Naturwissenschaft. Freiburg 1904. Третім, що занимався цим питанням, є Єзуїт А. Eymieu, що написав двотомову працю; „La part des croyants dans les progrès de la science au XIX siècle. 2 Vol. Paris і зібрав в нім життєписи 432 вчених з XIX ст., яке загально уважають за атеїстичне в науці. Та одначе його статистика показала, що на 432 вчених, 34 не признавалося до реліґії; 15 було індиферентних, 16 крайних атеїстів, як Tyndall, Hackel, Büchner, Moleschott, Vogt, Charcot, Huxley й ін., а 367 віруючих христіян, католиків і некатоликів. Цікаве також його дальше зіставлення. Між 150 найвизначнішими вченими було 9 індиферентних, 13 неясних під реліґійним оглядом, а 128 віруючих.
Це ж хіба наглядний доказ, що наука не була і не є атеїстичною і що віра й наука дадуться погодити. Коли один грецький софіст доказував, що нема руху, його противник зачав йти. Так і тут contra factum non datur argumentum, коли стільки вчених заявляється за реліґією. Притім неможна думати, що вчені практикували реліґію от так з призвичаєння. Згаданий математик Коші писав: „Я є християнином, це значить вірю в божество Ісуса Христа враз із Тихоном Браге, Коперником, Декартом, Нютоном, Ферматом, Ляйбніцом, Паскалем, Ґрімальдім, Ойлєром, з усіми великими астрономами, зі всіми великими фізиками, зі всіми великими математиками минулих століть. Я є також католиком з більшістю з-поміж них, а коли би хто запитав, на яких підставах, дуже радо я висказав би їх. Тоді виявилося б, що мої переконання не є вислідом одідичених пересудів, але глибоко сягаючих дослідів“ ⁴).
Таксамо писав фізик Лорд Келвин в 1903 р.: „Наука твердить позитивно, що є творча сила — сила, яка всім проводить, осібний вплив від фізичних динамічних і хемічних сил. Ви не боїтеся бути вільнодумцями. Коли призадумаєтеся глибше, то наука змусить вас вірити в Бога, який є основою всякої реліґії. Ви зобачите, що наука не є противником, але помічником реліґії“⁵).
Зворот до віри дасться завважити в нинішних часах ще більше, як в минулих. Французький хемік Andre каже: „Ми відчуваємо, що вища воля приказує нашій волі“. А ґеольоґ Lacrois твердив: „Ґеольоґія не осягнула нині нічого, хіба змодернізувала клясичні докази на існування Бога“. Августинець О. Barreiro, зоольоґ і ботанік на Філіпінах став членом еспанської Академії наук, а французький професор медицини Арлазан, якого іменем назвали соціялісти вулицю в Бордо, отворив лікарське бюро в Люрд для розсліду чуд, які по його переконанню не противляться науці⁶).
г) Накінець, неможливість суперечности між наукою і вірою слідує зі схожости між науковим пізнанням і актом віри. Це є також рацією, що вченим не справляло труднощів вірити. Віра супонує пізнання Бога і факт обявлення. Отже і до акту віри належить акт фільософічно-історичного пізнання. Дальше сам акт віри має анальоґію в науці, яка приймає правду на основі чужого свідоцтва. Скільки то в науці береться за правду, що оповідають другі, ба навіть спеціялісти спирають на вірі більшу частину свого знання, приймають чужі спостереження, висліди й висновки. Крім того, як віра має містерії і таємниці, так і наука не вільна від численних загадок, перед якими стоїть безрадна. Так отже між процесом акту віри і наукового пізнання є велика подібність.
(Докінчення буде).
__________________________
¹) J. W. Draper — Geschichte der Konflikte zwischen Religion u. Wissenschaft, deutsch von Rosenthal 1875, Vll sq. (Існує український переклад M. Павлика).
²) „Religion ist keine Wissenschaft, man kann sie daher niemand andemonstrieren; aber eben darum ist Religion auch kein Irrtum, man kann sie niemand wegdemonstrieren“. Paulsen — Immanuel Kant (1898) 384.
³) Пер. Cathrein — Glauben und Wissen, 181.
⁴) Правда І серія ч. 1. Математика і релігія. Львів 1924, 22/3. (з Valson — La vie et les travaux du Baron Cauchy). 1. Paris 1868. 175.
⁵) Vide P. A. Garagnani S. J. Quaderni di cultura religiose. Anno 1933—34 quademo IV. Febraio 1934, 60.
⁶) Пор. „Schönere Zukunft“ № 2 (1928) 7. Oktober.
[Дзвони, 1935, ч. 2-3, с. 125-134]
(Докінчення).
Одначе супроти тих висновків може хтось завважити, і то не без деякої слушности, що все ж таки в історії були конфлікти між вірою і наукою. На це можна з місця відповісти, що ці зударення були тільки позірні. Найперше між багатьома науками і вірою нема спільної точки, на якій міг би виринути спір. А якщо заходить суперечність між вірою й науками, які сходяться в тих самих питаннях і предметах, то тоді, як каже Ватик. Собор (Conc. Vat. III, 4. Denz. 1645), десь зроблено похибку. Або природне пізнання не є певне і правдиве, або друге з обсягу надприродного не є обявлене, але особистою гадкою одиниць. В такому випадку треба перевести основну провірку. Перейдім кілька прикладів.
Передше приймали теольоґи, що потоп обнимав цілу землю і весь людський рід. По основніших дослідах показується і це потверджують природничі науки, що св. Письмо не говорить про загальний (під ґеоґрафічним оглядом) потоп. Тай під оглядом антропольоґічним нема в Св. Письмі також абсолютної певности.
Подібно мається справа з теоріями про повстання неорґанічного й орґанічного світа. Дуже добре дасться погодити з обявленням погляд і твердження, що Бог сотворив первісну матерію з питомими прикметами і полишив її природному розвоєві, а не формуючи безпосередно по черзі сонце, землю, місяць іт. д. Таксамо в орґанічнім світі. Зрештою, вже Св. Августин ставив гіпотезу, що першої глави Книги Битія, не треба брати буквально.
А справа з Ґалілєєм? Його осудила конґреґація за відомістю папи за це, що приймав оборот землі і відкидав Птольомеїв систем. Та Церква не осудила його як непомильний авторітет, бо конґреґація не має дару непомильности і тому не зайшла суперечність між вірою й наукою, але, як це нераз буває, між вченими і світською владою, між вченими й епископами.
Багато здогадних непорозумінь повстає з прямого незнання віри, чи теольоґії. Деякі фільософи уважають Пр. Тройцю за противорічність, як квадратове коло. Очевидно, не мають поняття про глибоку спекуляцію, подібно і ляїк сміється з аналітики і ріжничкових рахунків. Пр. Тройця не є твердженням 1=3, бо Божі особи щодо особовости є ріжні, а щодо природи є одно.
Св. Тайни, це маґічні знаки, які ділають, чи чоловік хоче, чи ні — так закидають. На ділі це оруддя, знаки, якими послуговується Бог до уділення ласки чоловікові. Чоловік може їх уживати або ні без фізичного примусу. В Пр. Евхаристії є присутний Христос правдиво, реально і субстанціяльно, але не в такий спосіб, як є в просторі матеріяльні річи, тільки в духовий. Ділання Бога ласкою на чоловіка не нарушує свободи волі. Цього вчать всі богослови, мимо ріжниці шкіл. Старозавітні й новозавітні книги є надхнені Св. Духом у всіх своїх частих, навіть в тих, в яких говориться про світські речі, то зн., що вони не можуть містити блудів. Та водночас не є вони науковими розвідками, але реліґійно-моральними поученнями, які послуговуються популярними висловами свого часу, так як ми нині науковими.
Непомильність папи не є тотожна зі всевідучістю і негрішимістю папи. Папа є непомильний, коли дефініює правди віри і моралі. Почитання образів не є почитанням предметів, але осіб, яких зображують. Віддавання почести святим є звеличуванням їх задля святости і заступництва перед Богом.
Тому слушно замітив вже Тертуліян, що Церква не хоче більше, як тільки цього, щоби не осуджувати її скорше, чим її як слід пізнається. А маршал Фош сказав, що віра не має ворога в науці, але в незнанню.
Багато правд заперечує наука, але цього не доказує. Один фільософ перечить існування Бога і душі, сотворення і т. д., а другий приймає. Отже твердження першого не є абсолютно певні. Деякі мислителі доходять до крайного скептицизму, так що говорять навіть про патольоґію людської думки. Очевидно, що між вірою і такими „науками“ не дійде до згоди.
Перейдім ще кілька зразків здогадних ріжниць між вірою і природничими науками. Найпопулярніший закид є неправдоподібність чуд. Деякі професори говорили перед війною: „Мої панове, нині не вірить в чуда жаден розумний чоловік“. Найкраще переконається сьогодні, коли поїде до Люрд, де всі випадки є совісно провірювані. Хто приймає існування Бога, не стоїть ніщо на перешкоді, щоби послідовно прийняти чуда¹). А що нема Бога, цього наука не виказала і не може доказати. Арґументи існування Бога спираються на засадах причиновости й обєктивности людського пізнання і на природі людини, а цього наука не змінить, хіба змінить природу чоловіка і всесвіт.
До недоказаних „дезидиратів“ науки належить вічність матерії. Атеїсти приймають це як конечність, хоч доказів на це нема, хіба цей, що інакше треба льоґічно дійти до сотворителя. Також нема доказів, що життя повстало на землі з матерії. В XIX ст. царював матеріялізм Бюхнера і Молєшотта. Але небаром показалося, що він не має наукової основи, так що I. Reinke уважав його вже з початком цього століття пережитком в біольоґії ²). Отже стоїть непохитно твердження біольоґів: Omne vivum ex vivo. Зрештою, якщо би навіть доказано і виказано повстання життя з матерії, то це ще не заперечувало би Бога, бо Він може дати такі властивості матерії, що з неї вивяжеться життя. Одначе питання залишається відкритим, чи воно так сталося. Продовженням цієї квестії є гіпотеза розвою. Еволюціоніст, якщо приймає існування Бога, не противиться вірі. Тяжча є справа з дарвіністичним твердженням розвою чоловіка з нижчої тварини. Але до наукової певности еволюціонізму в цілій його ширині дуже далеко. Навпаки, ще перед світовою війною наука біольоґії основно захитала теорію еволюції, особливо від часу, коли Г. Мендель виказав, що природа сотворінь змагає до збереження їх ґатунків, а не до еволюції. А сучасний найбільший американський фізик, лявреат Нобля, О. А. Міллікен каже, що та еволюція була, але в думці Бога, що творив якнайбільшу суму екзистенцій ³). Ми також чули на попереднім відчиті п. проф. Полянського: „Гєклів поділ на антропос і homo є з ґенетичного і морфольоґічного систематичного погляду зовсім неоправданий. Всі знані дотепер кістки „антропосів" належать до повної людини. Немає ніяких посередніх форм поміж малпою й людиною“ ⁴).
Так само, коли взяти на увагу початок одности людського роду, то нема жадного доказу проти. Ріжниці рас не вистарчають до прийняття кількох пнів людського роду. Його старовинність не була ніколи предметом доґматичної дефініції. Св. Письмо не дає на це прямої відповіди. Вправді є деякі основи в числі наведених в Біблії ґенерацій, але родовід не є повний. Так само вік тревання людського роду, який подають палєонтольоґи, доходячи до міліонів літ, є також лише гіпотезою. Пригадую собі ще з ґімназійних часів, яке то вражіння викликало у всіх в клясі, коли професор приніс образ первісного чоловіка, наче не знати який сильний атут проти віри. На ділі це зовсім не противиться Біблії, бо вигнаний з раю Адам вів життя первісного чоловіка, примітивними засобами і серед грози природи та небезпеки від диких звірів.
Деякі вчені думали, що кінець світа, коли звізди будуть падати на землю, це казка Св. Письма. Нині знову можливість зударення землі з кометами й іншими планетами приймається в астрономії як велику правдоподібність. Загалом у XVIII ст. не хотіли вчені вірити, що можуть падати на землю метеори. З музеїв усували їх, щоби не наразитись на сміх. Коли коло Загребу упав метеор 1751 р., то віденський професор Stütz 1790 казав: Що паде залізо з неба, могли ще колись вірити. Але в наших часах було би непростимим уважати такі байки навіть за правдоподібні.
В 1790 р. упав метеор в Juiilac і війт післав звіт до Академії в Парижі з підписами 300 свідків. Референт Bertholon казав, що можна співчувати з такою громадою, яка має такого війта і що це є неможливий феномен.
Ось ще один приклад з літератури перших христіян. Скільки то гіпотез не видумано щодо Євангелій, що це лєґенди, що христіянство то дальший розвій поганських містерій ітд., прямо одна теорія переганяла другу, одна другу повалювала й одна другій противорічила. Я сам цілий рік мусів студіювати, пишучи докторську дисертацію, щоби щойно зорієнтуватися в цім хаосі. Протестантські раціоналісти минулого століття уважали прямо, що ціла староцерковна література то підроблені пізніші еляборати. Та згодом мусіли самі заявити устами А. Гарнака, що вже минув безповоротно час, коли уважали старохристіянську літературу включно з Новим Завітом за підроблену зліпку й обман ⁵). А якщо дослід зводить віру й науку коло одної правди, то вона є для них тою самою правдою. З хвилею, як розум пізнав правду, мусить її за таку признати і не може приймати чогось противного. Чоловік не є творцем правди й її джерелом. Таким є Бог, Θεός μέτρον πάντων, як каже Плятон. Чоловік змагає до пізнання правди і приймає її зовні. Церква знову, якщо та сама правда є також обявлена, на основі непомильного авторититу Божого, подає її до вірування і в тім не може помилитися. Двома ріжними дорогами віра й наука доходять до того самого висліду.
Якщо віра подає правду, до якої розум не може природними силами дійти, то розум мусить її прийняти, бо Бог має право вимагати, щоб признати за правду те, що Він обявив, а наука не може її перечити. Така залежність від віри зовсім не відбирає чести науці. Вона не перечить правди і тим не спроневірюється своїй цілі пізнати правду. Навпаки, все, що віддалює від правди, це понижує науку. Тому хибно думав Павльзен, коли писав, що підчинитися тому, що Церква вчила, вчить і буде вчити, включає постанову уважати за правду те, що зовнішно і внутрішно видасться ложним непідкупленому розумові по неупереджених дослідах або зректися серіозного досліду, скоро і коли тільки Церква видала рішення про фільософічні і теольоґічні погляди ⁶). Розум і в справах віри не зрікається досліду, бо мусить пізнати, що Бог існує і що сам цю правду обявив.
Отже так справжній науковий дослід не противиться вірі, бо й не може задля повищих рацій. Ціль науки є пізнати правду. Обявлення не відводить науки від правди, але, як вище сказано, відкриває нові. Певність надприродних правд є більша, чим природних, бо їх відкриває непомильний Бог, а не помильний чоловік.
І тому наука й віра не тільки не можуть собі противорічити, але навпаки, мирна співпраця і взаїмна поміч виходить їм на обопільну користь. Фільософія помагає доказувати вірі розумові основи обявлених правд, пізнати їх зміст і робити дальші висновки. Інакше без розумового пізнання стане віра самим почуванням і сентиментом. Тому nemo theologus nisi philosophus. Віра знову береже науку від блудів: „Neque solum fides et ratio inter se dissidere numquam possunt, sed opem quoque sibi mutuam ferunt, cum recta ratio fidei fundamenta demonstret eiusque lumine illustrata rerum divinarum scjentiam excolat; fides vero rationem ab erroribus liberet ac tuetur eamque multiplici cognitione instruat⁷).
Отже справедливо казав Бекон з Веруляму: Verum est parum philosophiae naturalis homines inciinare in atheismum. At altiorem scientiam cor ad religionem circumagere.
Клясичний також є вислів Пастера, коли його учень питав його, як він по стільки наукових працях може ще бути віруючим? „Саме по стільки розумуваннях і дослідах я зберіг віру доброго Бретонця (знаних зі своєї глибокої реліґійности у Франції), а якщо би я був ще більше студіював, був би дійшов до віри Бретонки“.
4. Віра і свобода науки.
Признаючи однозгідність правди між вірою й наукою в пізнанню, можна без уваги на це ще закинути, що Церква спинювала розвій науки. Вона, будучи більше консервативною, придержувалася старих поглядів, а навіть забороняла проповідувати нові думки. Також своїми доґмами вона вяже науковий дослід. Ренан казав, що віруючий чоловік не може бути дослідником, бо він наперед вже знає свої висліди..., що наука, гідна цього імени, є можливою лише під умовиною повної автономії. Також Генрик Пуанкаре уважає, що свобода є конечна для науки, як воздух для тварини. Позбавлена свободи гине з удушення. І ця свобода має бути безмежна. Гадка ніколи не може підчинятися ані доґмі, ані партії, ані пристрасті, ані користі, ані упередженню, ані жадній іншій речі. Свобода, це солодке слово. За неї боряться народи, кривавиться людина, не може дати собі вирвати її й наука. „Die Philosophie braucht Freiheit“ — каже Theodor Ziegler — „unter Vormundschaft gehalten und mit gebundener Marschroute, mit Scheuklappen rechts unt links versehen, kann sie nicht gedeihen und vorwärts schreiten“ ⁸).
Перед війною свобода науки була паролем в устах всіх ліберальних вчених, особливо, коли хотіли робити зїдливий докір Церкві. Сьогодні, по воєнних досвідах, більшовицьких знасилуваннях науки і гітлєрівських імперативах, та справа затихла. Бо ж чим було обмеження свободи науки Церквою в порівнанні з нинішною тиранією? Воно нераз аж смішно виглядало, як протестували проти поневолення вірою науки техніки, математики, ґеоґрафи, хоч вони зовсім не сходяться в своїх дослідах з вірою. Та нині, на жаль, загал учених мовчав, коли більшовики вимагали більшовицького напряму навіть від математики і лише одиниці виступили були проти такого трактування науки. Але comparaison n’est pas raison. Тому що робимо закид деяким сучасним правлінням насилування науки, не звільнимо ще від того заміту Церкви. Ото ж пригляньмося тому закидові, який, як сказано, від XIX ст. став дуже популярним. А чейже вчений дослідник мусить бути вільний від всього, що обмежує і спинює його наукову працю.
Найперше треба підмітити, що свобода науки не рівнозначна розперезаності, цілковитій независимості і безоглядній незалежності від усяких законів. Як всюди, так і в науці свобода є допускаема тільки до відповідних меж. Бо кожний науковець є обмежений правилами льоґіки, основними засадами, науковою методою, матеріялом, засобами ітд. Він не може переносити століть, мішати подій, робити з неморальних падлюк світил ітд. Словом, муж науки стає невільником правди і на таке обмеження свободи кожний мусить згодитися. Справедливо каже А. Гарнак: »Es gibt noch etwas Wichtigeres als die Freiheit, das ist die Wahrheit“⁹).
Вільність науки лежить тільки в тім, що вона виходить зі своїх принципів і послуговується своїми методами. Наука виходить з очевидних аксіомів або від спостережених фактів. Свобода лежить дальше в увільненню від неоправданих зовнішних обмежень, що перешкоджують шукати правди. Такими можуть бути зовнішні чинники, авторитети, що забороняють досліджувати питання, уживати старих і вишукувати нові методи, які провадять до пізнання правди, не дозволяють признати правдивих вислідів або не дозволяють користуватися дослідами других. Отже наука мусить бути вільною від зовнішних неоправданих чинників, як від держави, партії, протекції, служальства і в такій самій мірі від Церкви, коли хоче осягнути свою ціль. Перед правдою мусять уступити на бік всякі опортуністичні й еґоїстичні огляди. Та є й оправдане обмеження від зовнішного чинника. Не маю на думці, що вчений є звязаний культурною поведінкою й пошануванням прав ближнього. Йому не вільно по дахах ходити, непокоїти других, душити других ґазами тому, що він вчений і робить досліди. Але навіть в самих дослідах вчений є звязаний зовнішним авторитетом. Коли інші вчені виказали якусь правду, то наслідники є змушені її прийняти, бо інакше всі зачинали би з початку і не рушились би з місця. Звідсіль і засада, auctoritas valet in tantum, in quantum valent argumenta.
Чим більше вчений знає здобутків других, тим більше є залежний, а чим менше знає, тим свобідніший, але, на жаль, для блудів. Та не в цім вже хіба досконалість. Також чим культурніший чоловік, тим більше звязаний, а навпаки, де менше | обмежень і залежности, там ближче первісного ступня. Кожний культурний чоловік вяжеться правилами й законами, але з того не слідує, що він є в гіршім положенні, як первісний бразилієць, чи африканець і австралієць. Кожний свобідний громадянин мусить бути вільний від тиранії, та не від громадянських обовязків. В громадянськім життю він мусить себе підпорядкувати добру загалу, але тим він себе не нищить, а навпаки, підносить і розвиває.
Так само мистець є звязаний правилами краси, технікою й осягами своїх попередників. Від свободи досліду треба відріжнити свободу навчання, щодо якої можуть бути куди більші і то оправдані застереження. Навчання супонує поширювання засад, які можуть нарушувати нераз і прилюдний спокій, і викликувати заколот, як ширення монархічних ідей в республиканській державі і навпаки, або загалом анархістичних. Тому може влада на це не дозволити.
Отже якщо є допускаєме обмеження свободи науки людським авторитетом, то куди більше авторитетом Божим. Бо природний розум доказує, що Він існує і дав обявлені правди. Наука мусить це признати і брати під увагу, бо ніхто не є обовязаний, і навіть не може, приймати тільки блудів. Та скаже хтось, в такому випадкові не має наука вже що досліджувати, бодай тих правд, які знає з Обявлення. Нпр. існує Бог, це певне з Обявлення, отже фільософія не має вже що говорити. Одначе воно так не є. Фільософія має своїми засобами доходити до доказу цієї правди. Воно навіть зовсім не противиться науці, коли вона ще новими доказами потверджує вже доказану тезу. І тому можу доказувати льоґічно правду, знану з віри, абстрагуючи від цього, що вона є обявлена. Коли дослідник дійшов до іншого висновку, то знак, що десь зробив похибку і мусить перевести провірку.
Правди віри є тільки неґативною нормою для науки. Обявлення не є для неї ані джерелом ані доказом, а лише вказівкою, що деяких правд не може вона оспорювати. Ґеольоґія не була би ґеольоґією, математика математикою, фізика фізикою, ітд., якщо би зачали доказувати свої тези з Обявлення і теольоґії. Для них є лише це основою і результатом, що вони прийняли як свої основи і доказали своїми засобами й методами. Та все ж таки вони не можуть заганятися в не свої ділянки, перечити Пр.Тройцю, воплочення, тайни ітд., бо цим переступають свої компетенції. Віра не каже, що наука має вчити і не домагається зовсім від світської науки, щоби вона доказувала і приймала за свою правду обявлені правди, яких вона своїми засобами рішуче не може доказати, напр., щоби ґеольоґ чи анропольоґ доказував, що перший чоловік називався Адам. Тому радше виглядає на кпини, чим на закид, коли проф. Йодль говорив, що „дальше Церква поручить фізикові в часі Цеппеліна доказати вознесіння на небо Христа і Марії на основі його аеростатичних поглядів“ ¹⁰).
Церква має берегти тільки Обявлення і тому віра може бути неґативною вказівкою для науки лише щодо того, що є обявлене, що відноситься до реліґії й моралі, а тим самим неоднаково торкається всіх наук. Тому не всі науки можуть мати стичність з правдами віри в своїх дослідах. Є науки, як математика, хемія, фізика, фільольоґія, фармацевтія ітд., які зовсім не входять в ділянку віри. Етнольоґія, біольоґія, ґеольоґія і фільософія, навпаки, мають спільні точки з Обявленням і може повстати спір, якщо котрась переступить пороги метафізики й зачне робити висновки, які виходять поза межі її досвіду.
Врешті є ще третя катеґорія наук, які занимаються тим самим предметом, що й теольоґія, але з іншої точки видження, як фільософія й історія. Вправді переповідження фактів не є католицьке або некатолицьке, але правдиве або неправдиве. Та все ж таки відіграють тут велику ролю фільософічні і реліґійні основи, з яких історик виходить, насвітлює події і праґматично їх укладає. Коли історик не вірить в Бога, не признає Христа, Церкви, чуд, моральних законів, то очевидно його історія буде інакше виглядати, як віруючого дослідника. І тому, хоч не говоримо про католицьку математику, ґеольоґію ітд., то все ж є католицька історія.
Подібно мається справа з фільософією, бо вона має багато спільних точок з вірою на полі світогляду, метафізики й етики, які є найтяжчими питаннями. Не диво, що в цих ділянках зробила наука найменчий поступ і найбільше поповнила блудів і тому неґативні вказівки віри є для неї найконечніші. Добре завважив один німецький фільософ, що „якщо би повставали з гробів найбільші грецькі природники, лікарі і ґеоґрафи, вони счудувалися б на вид поступу їх наук, вони сиділи би немов учні у стіп нинішних учителів, недоставало б їм основних понять, які знає кожний початкуючий, му сіли би вперід вчитися, і то багато: що вони вважали колись за певні факти, представилося б їм як обман або лише гіпотеза. Одначе Плятон, Аристотель, Зенон і Епікур могли би також ще й нині без приготування забирати голос у фільософічних дебатах про Бога й душу, чесноту й безсмертність. І вони могли би спокійно послуговуватися старою зброєю, яку в порівнанні з давною гостротою тільки незначно притупила ржа і ворожа справність. Вони чудувалися б хіба лише незначним поступом: що тепер, по 2000 літах, на ті самі питання дасться ще майже такі самі протилежні відповіді¹¹).
Віра не обмежує свободи науки, як рецензент не обмежує свободи автора твору. Він справляє його хиби, як одна наука справляє другу і ніхто не бачить в цім якогось поневолення. Так само мається справа, коли віра справляє науку. Не є обмеженням свободи туриста, якщо він бачить праскові вказівки дороги або остороги перед безоднями, або для корабля світло морської ліхтарні, що остерігає перед скелями й мілинами. Інакше будуть нераз magni passus, але, як каже Св. Августин, extra viam. Показуючи свої береги, віра остерігає науку, щоби не розбилася, а тим самим і підпомагає науку¹²). Віруючий чує опору в вірі, а не перепону. Маючи на увазі осьму заповідь, віруючий вчений все уважатиме правду правдою, а неправду неправдою. Реліґійно вихований вчений все скорше опанує свої пристрасті і склонності, як нереліґійний, і буде уважати обовязком своєї совісти підійти якнайближче до обєктивности, памятаючи на слова Христа „і правда освободить вас“.
5. Неупередженість науки і віра.
Другим закидом проти однозгідности віри з наукою є вимога неупередження в науці. А що правди віри вже наперед закреслюють висліди в науці, і то без відклику, отже упереджують тим самим науку в шуканню правди. Домагання неупереджености в науці видвигнули ліберальні круги разом зі свободою науки і злучили обі прикмети нероздільно. Це виявилось особливо тоді, коли професором історії на штрасбурському університеті мав стати католик М. Spahn. Всі протестантські університети в Німеччині негодуючи заворушились, а старий історик Момзен сформулував в „Münchener Neueste Nachrichten" 1901 ось такий протест: „Життєвим нашим нервом є неупереджений дослід, який не знаходить цього, що він умисно, по замірові, застановах і зглядах повинен і волів би знайти, що служить іншим практичним цілям, які лежать поза наукою, але це, що льоґічно й історично совісному дослідникові видається слушним, одним словом правдивість. Покликання історика або фільософа, який мусить бути або католиком або протестантом і який має служити цій або другій конфесії, значить зобовязати, поставити межі його праці, де висліди можуть бути невигідні конфесійній доґмі... Сподіємося, що не милимося, що цим ми висловлюємо і переконання наших товаришів".
Щоправда наука не може мати упереджень і робити припущень, але ложних. В своїх дослідах не може наука спиратися на засадах і кермуватися правилами, яких не може ніяк доказати.
Також наука вимагає лиш цього, щоби дослідник не приймав за певне, що не є певним, або лише гіпотезою. Коли ж щось є доказаною правдою, то навпаки, може дослідник її приймати, бо вона може йому бути тільки помічна, а не шкідлива. Правда не може противитися правді.
Момзен мав на увазі католицького вченого. І якщо його становище було би правдивим, то жаден католик і загалом віруючий не міг би бути науковим дослідником, лише атеїст. Віруючий приймає існування Бога, безсмертність душі, надприродне ділання ітд. і з того становища насвітлює предмет досліду. Але таке саме положення є атеїста, який виходить з противних засад, нема Бога, душі, позагробового життя ітд. і з них насвітлює також події¹³). Нема чуда, це недоказане припущення. Так само нема Творця, а тим самим матерія мусить бути вічна. Отже й атеїст є упереджений і загалом не може бути ніякої науки, бо всі виходять з якихось заложень. Майже кожна наука мусить супонувати інші висліди, бо інакше немислимий якийнебудь поступ. І так астрономія супонує математику, фізику, хемію, льоґіку ітд. і не переводить доказу всіх математичних, фізичних, хемічних і льоґічних правд. Природник не доказує, що тіло існує, є тяжке, тверде іті., але приймає те все за певне. А проте ніхто не робить йому докору, що він приступив до досліду з упередженнями і припущеннями.
Історик приймає, що старовинні памятки передають нам такі самі поняття і принципи колишніх народів, які маємо ми в нашім думанню. Робить це тому, бо інакше не можна було б їх ніяк зрозуміти. Історик, як і кожний дослідник, приймає природну певність.
Також фільософ супонує, що думаюча одиниця існує. Щоби провірити правильне думання, треба приняти, що розум є до цього спосібний і що існує засада причиновости, достаточної рації, тотожности і противорічности. Інакше неможливі були би дальші висновки.
В громадянськім життю є також ріжні погляди, монархізму, демократизму, націоналізму, соціялізму, з яких діячі виходять і супонують в своїй акції.
Отже немає науки без прийнятих заложень, засад і кожний вчений належить до якоїсь школи, системи, заявляється за цією або іншою методою, має світогляд, з якого оцінює і розвязує питання. Я є українець і з того становища пишу історію України. В противному разі хіба неосвічений чоловік мав би найкращі кваліфікації на науковця. Отже нема зовсім науки без попередніх заложень і не може бути.
Маючи це на увазі, можемо тепер спитати, чи віруючий, приступаючи до наукового досліду, відповідає науковим вимогам, чи ні? Відповідь ясна, що так. Він супонує правди віри, які є доказані і певні. А що є правдиве і певне, це може вчений класти в основу своїх розшуків. Не кожний католицький вчений є в тім положенню, щоби опирався на Обявленню, навіть як на неґативній нормі. Ані Ґавс, ані Кеплєр, ані Нютон не виходили в своїх доказах від Обявлення, ані не супонували його. Інша річ, коли історик пише про Церкву. Він не може виключати надприродного діяння, бо це противиться вірі, яка опирається на Обявленню і розумі. Таке припущення є самозрозумілим, бо як буде писати про Церкву, якщо її нема, або як буде писати історію України, якщо її не признає в жадному, ані територіяльному, ані державному, ані національному значінню.
Не тяжко завважити, що в цілій арґументації ліберальних вчених криється груба тенденційність. Можна бути моністом, матеріялістом ¹⁴) геґеліянцем, і не бути упередженим, лише невільно бути католиком. Слушно завважує педаґоґ Ферстер: „Я міг зробити впродовж літ цікаві досвіди щодо неймовірного упередження багатьох представників „неупередженого“ досліду. Для них згори є доґмою, що все, що заступає католицька Церква, є глупістю, забобоном і хоробливістю; вони загалом не можуть собі представити, що неупереджений чоловік саме через конкретний досвід, неупереджений дослід і серіозну застанову може до цього дійти в науці, на полі виховання, щоби потвердити деякі погляди римської Церкви як неминучі консеквенції кожного глибокого знання душі і життя. Таке признання є некатоликові прямо заборонене; для нього мусить кінчитися правда, де зачинається католицьке і він не може тут ніщо притакувати, або під оглядом науковим його не будуть поважно трактувати“. Справді бути атеїстом належало до доброго тону в науці.
Отже так справдішна наука не може противитися віри, а віруючий католик має повне право до поважної наукової роботи і своїми совісними працями може собі заслужити тільки вдячність від всіх, яким дорога наука.
Важніша література:
Viktor Cathrein S. J. — Glauben und Wissen. Eine Orientierung in den religiösen Grundproblemen der Gegenwart für alle Gebildeten. Freiburg i/Br. 1911. 5.
О. В. Катрайн — Від атеїзму до анархізму. Поучний образок університетського життя в теперішности. Переклав о. І. Плавюк. Львів 1909.
Al. Gemelli — Religione е scienza. Milano. Vita e Pensiero 1920.
Artur Landgraf — Glaube, Lexikon für Theologie und Kirche. Freiburg i/Br. 1932. IV. 520—528.
I. Pohle — Vernunft — Wetzer und Weltes Kirchenlexikon. Freiburg i/Br. 1901. XII. 793-817.
Jos. Donat — Die Freiheit der Wissenschaft. Innsbruck 1925,3.
Agostino Garagnoni S.J. — Quaderni di coltura religiosa. Roma 1934.
Dr. Jos. Mausbach — Die Kirche und die moderne Kultur. (Religion. Christentum. Kirche).
__________________________
¹) Зрештою, нинішна наука фізики в справі чуд стоїть вже на куди Іншім становищі. Ціла низка вчених світової слави як Бролі, Шредінґер, Гейсенберґ, Борн, Бозе, Паулі, Фермі, Дірак, Бернулій і ін. наглядно доказують, що фізичні закони це лише статистичні схоплення і принотовання, що від них можливі є відхилення, що ті закони у відношенні до світу атомів є настільки вірні, як нпр. твердження, що люди жиють до 65 чи 70-го року життя, — що вони вірні, якщо мати на увазі загал, але не одиниці. „Я що для статистичних процесів побіч дуже імовірних випадків можливі є й дуже мало імовірні процеси, то на основі математичного закону великих чисел невиключені є навіть і неможливі на звичайний погляд випадки, які пересічна людина зачислює до катеґорії т. зв. „чудес“ — це дослівній цитат з кн.: Др. В. Левицький: Революційні течії в сучасній фізиці, Львів 1930, ст. 27. Там теж ближчі пояснення до теотій вичислених вчених.
²) „Der Materialismus ist nach meinem Dafürhalten in der Biologie als überwunden anzusehen“. Einleitung in die theoretische Biologie (1901) 52. — А найвизначніші уми з-поміж сучасних фізиків як Lodge, Eddington, Jeans, Йордан, а з українських Др. Вол. Левицький виразно викладають, що якраз фізичні досліди стверджують існовання крім матерії ще й психічного чинника, що не підлягає фізичним законам. Гл. переклади статтей Лоджа і Йордана в „Дзвонах“ 1932, ст. 211 і 1933, ст. 133, як теж кн. Дра В. Левицького: „Гадки про життя“, Львів 1928.
³) R. R. Millikan: Science and Religion, Бостон 1926. Переклад того виїмку з книжки гл. „Дзвони“ 1934, ст. 113.
⁴) Гл. „Мета“ ч. 1. 1935. Anthropos чи homo?
⁵) „Es hat eine Zeit gegeben — ja das grosse Publikum befindet sich noch in ihr— in der man die älteste christliche Literatur einschlieslich des Neuen Testamentes als ein Gewebe von Täuschungen und Fälschungen beurteilen zu müssen meinte“, A. Harnack, Chronologie der altchristlichen Literatur I. (1897) VIII.
⁶) Philosophie mllitans² 54 sq.
⁷) Vatic. sess. Ш. e. IV. Denzinger, Enchlridion 1646.
⁸) Die geistigen und sozialen Strömungen des 19. Jahrhunderts, Berlin 1899, 435.
⁹) „Christliche Welt“, Jahrgang 1911, 763.
¹⁰) Der österreichische Hochschulkampf Im Sommer, 1908, 17.
¹¹) Е. Adickes, Charakter und Weltanschauung (1905) 3/4.
¹²) Хоч як дуже довіряють вчені людському розумові, то проте історичні факти доказують, що розум, коли не придержується вказівок і осторог віри, веде людство на цілковите бездоріжжя та в безодню нещасть. Самопевність щодо людського розуму, а одночасно його манівці в життю зілюструє наглядно приклад.
В кн. О. В. Катрайна: „Від атеїзму до анархізму“, написаній ще далеко перед світовою війною, читаємо (в укр. перекл. Львів 1909, стр. 57 і сл.), що студент Альфред, в розмові з відомою науковою повагою Др. Г., довідавшись від нього, що на думку всіх правників-вчених одиноким питомим джерелом права є воля держави, веде з ним таку розмову:
Альфред: Позвольте мені, пане професор, на протилежне питання: Коли держава є одиноким властивим джерелом права, то чи може вона коли видати несправедливий закон?
Проф.: Ніякий державний закон не може бути несправедливий. Все. є справедливе, що держава хоче і своєю силою перепре. Щось противного впевняти, було би революцією, як це вже висловив Шталь.
Альфред: ...Подумаймо собі такий випадок, що соціяльні демократи одержали би більшість в парламенті та союзній раді і ухвалили такий закон:
§ 1. Зноситься приватну власність до витворних засобів; всі витворчі засоби переходять від нині на виключну власність загалу. А хто важився б прилюдно обставати за частинною власністю витворних засобів, ... той буде караний смертю, або вязницею, почавши від 10 літ.
§ 2. Зноситься подружжя як прилюдну установу з усіми відносними законами і розпорядками. Від тепер треба подружжя уважати за приватну річ, до якої не сміє мішатися ніякий уряд.
§ 3. Університетських професорів, як явних приклонників капіталізму і ворогів соціялізму, мають розстріляти, або повісити, якщо не зложать соціяльно-демократичного визнання віри до 14 днів.
§ 4. Хто явно або тайно негодує, або виступає проти повищих законів, того як підозрілого треба вкинути до вязвиці і на основі оцінки судді покарати або смертю, або вязницею в домі поправи.
Питаюся тепер: Чи такий закон був би справедливий?
Проф.: Такий недорічний закон ніколи не вийде. Це маячіння, якого не треба побоюватися (підкресл. моє, Й. С.).
А все ж таки всупереч рішучим запевненням проф. Дра Ґ, такий недорічний закон по кількадесяти літах таки вийшов (Большевія).
¹³) „Wir geben zu, dass dieser Vorgang (Entstehung der ersten Moneren durch Urzeugung), solange er noch nicht beobachtet oder durch das Experiment wiederholt ist, eine reine Hypothese bleibt... Wenn Sie die Hypothese der Urzeugung nicht annehmen, so müssen Sie... zum Wunder einer übernatürlichen Schöpfung Ihre Zuflucht nehmen“. E. Häckel, Natürliche Schöpfungsberichte 1872³, 309.
¹⁴) Fr. W. Förster — Sexualethik und Sexualpädagogik. 1909. Vorwort
[Дзвони, 1935, ч. 4, с. 199-210]
18.02.2017