Як написати вірш про любов? Просто: взяти всі слова, що асоціюються з цим почуттям – двоє, разом, мрія, небо, зірки, кров і знов (якщо поезія має бути римованою), цвіт, світанок, серпанок, майбуття, очі, сяйво, доторк, навіки, літати, крила, пломінь, безмежно, серце, ряд можна продовжувати, – і викинути їх назавжди зі свого словника. Малювати, не складаючи вже готові пазли, а прорисовувати кожен міліметр наново. Користуватися тінями й відтінками, а не кольорами. Заборонити собі білу фарбу – сніжним є саме єство паперу. Пам'ятати, що найкращі вірші – ті, що обходяться взагалі без мови. Розказані поглядом, продекламовані зітханням, записані безсонням.
І ніколи про це не забувати. Бо вірш про любов добрий тоді, коли свідомість в уяві віддзеркалює реальний образ. Усю повноту любови відчуваєш, втрачаючи. Навіть на день розлуки, коли пустка без твоєї людини набуває опуклої різкості. Пам'яттю ми знімаємо ксерокопію з людини, її мимобіжного погляду, нервового покусування губ, розбурханої усмішки, скошеного набакир червоного берета, літеплої долоні, яка щойно випірнула з рукавички. Відтискаємо в своїй свідомості цю ґравюру, привласнюємо собі рельєфну пахучу тінь реального образу. Того, який навіть на мить виходячи з кімнати, волає до тебе спиною: «Не забувай мене!».
Вряди-годи трапляються слова, які скрізь на планеті мають схожий корінь чи утворені за подібним принципом. Мама, вода, вовк, сіль – такі наше вухо може вихопити у десятках мов. Найважливіші архетипи закорінені в нашій підсвідомості й відпромінені звідти в мову, і – навпаки. Загадкою залишається, чому знана всім косиця незабудка в різних мовах звучить інакше, але значення має те саме. Німецька Vergißmeinnicht, шведська förgätmigej, мадярська nefelejcs, чеська nezabudka, польська niezapominajka, еспанська nomeolvides, cербська незаборавак або споменак, англійська forgive-me-not, — усе це про неї.
У карпатській леґенді на полонині прощаються юні гайдарик і пастушка, він вирушає кудись, але відомо, що в доросле, зовсім інше життя, вона прощається з ним, наче із самим дитинством, плаче – і зі сліз виростають незабудки. Не забувай мене! В австрійській леґенді закохана пара гуляє берегом Дунаю, хлопець нахиляється по квітку, але зривається в воду й, тонучи, горлає: «Не забувай мене!». За кілька днів річка виплюне його тіло, і виявиться, що в руці він затис блакитну незабудку. У дюжині культур повторюється оповідка про бран до війська сільського леґеня; коли він не повертається з бойовища, залюблена дівчина кладеться в мураву й наслухає, як вітер чеше траву, шепочучи: «Не забувай мене!». Заколисує її, згорьовану любку приймає земля, а на місці тому виростають незабудки. У Стародавній Греції міф розповідав про богиню Флору, яка усім квітам наділила імена, а про одну забула. «Не забувай мене!», – сказала квітка. Богиня відповіла: «Але й ти мене не забувай!».
Усі ми маємо охоту, щоб про нас не забули. Не забувати – означає любити, а любити – означає не помирати. Тому це бажання вічне, як архетип матері, яка привела нас на світ, як повсюдність води, з якої складається життя, як присутність уві сні загрози вовка, який крадеться із чорного лісу, як сіль, що означає сльози, але існує просто для того, щоб відтінити солод щастя.
Більшість немовлят народжуються з очима блакитними, як незабудки. Вони ще не підкорили собі мову, але вже кричать поглядом: «Не забувай мене!».
Не забувай мене!
