Малий фейлетон
— Ви чули?
— Що таке?... що таке?
— Петро Горішний оженився.
— Що ви кажете? Такий пянюга, пройдисвіт, мантій.
— Ошукав бідну дівчину! Унещасливив на все життя.
— А вона що за одна?
— А ви не знаєте її? Марійка Шабовківна...
— Ага! Та вона така сама, як він. Дібрана пара!
— Ха-ха-ха...
І розійшлись. Пані радникова Мотульська і директорова Чудна, що вже раннім-ранком стрінулись на вулиці. Перша верталася з церкви, друга йшла на закупи.
— Добрий день, пане Крілик!
— Вітаю, пане Чопик!
— Як спалося? Що нового?
— Дякую, дякую! Ага! Ви чули новину?
— Кажіть! Кажіть!..
— Щипавка, ви знаєте його, поробив там якісь такі... нечисті справи, ну і сидить...
— Що ви кажете? А такий виглядав совісний, чесний! Та я щось від кількох тижнів підозрівав! Бо, подумайте собі, він пропонував мені позичку аж 100 зол.!
— Що ви кажете? За большевицьких днів він прохав у мене грошей. А сьогодні такий великий пан!
— Та його тут не було в тих часах.
— Був! Тільки переодягнувся, щоб не пізнати.
— Що кажете? Та спішуся. Вже дев'ята, а ви знаєте, в нас мусить бути дисципліна! Урядуємо від восьмої!
— До побачення! Прийдіть вечором до мене, поговоримо, може довідаюсь ще щось цікаве...
— Доброго здоров'я! Прийду напевно, ніхто так не любить вас, як я.
Стиск руки й оба розійшлись. Крілик до бюра, Чопик по нові вістки.
— Сідайте, ось тут є місце!
— Дві чорні і кілька тортових...
— Що нового, Петре?
— Та нічого такого. Ага, скажу тобі на вухо... Зле...
— Що?
— Зле, щось неясне... То вперед... то взад...
— Не розумію.
— Я, Іване, теж не дуже розумію... Та в тому щось є. От чув я від високопоставленої людини, що не все в порядку.
— Де?
— Там! Якісь переходження, відходження, розходження, доходження...
— Так... так...
— І ще щось тобі скажу. Ти знав Модька, правда?
— Чому ні! Ще як добре! Ну що з ним?
— Бідака. Захворів на тиф, опісля дістав запалення легенів, яке перекинулось на мозок. Вчора ми його поховали.
— Та я його сьогодні рано бачив!
— Що ти плетеш? Це певно не він! А може тобі привидівся? Я ж був на похороні.
— Та, чи я знаю?..
— Зовсім певне!..
— Платити!..
І за хвилину два друзі вийшли з цукерні...
— Куди так спішиш, Ірко?
— В кіно іду!..
— Так сама одна?.. Підведу тебе... Що нового в тебе?
— Все старе, Оленко.
— То я тобі скажу цікаву новинку.
— Що таке? Кажи!
— Мирошка закохалась в одному поручникові, він виїхав, а вона отруїлась... Хто міг би сподіватися?.. А, така все була святенька!..
— Та це неможливе! Вчора казала мені її мати, що Мирошка підготовляється до матури, що дуже вчиться і не виходить нікуди...
— Віриш їй, Ірко. Та вона — знана сплітнярка. Знаєш, Мирошка моя приятелька, то я б на неї щось говорила?..
— Певно, певно. Але от уже й кіно. Па!..
— Прийди завтра до мене, ще щось цікавого тобі скажу...
Ірка щезла в коридорі кіна, Оленка побігла, щоб наздігнати товаришку, яка йшла поперед неї...
— Кажу вам, Валентинова, світ кінчиться.
— Що таке, Михайлова?
— Та, біг-ме, то кара божа! Та панюся згори, що мешкає під десятим, живе з другим... на віру! Її рідний чоловік під плотом спить, жебрає, а вона, така-сяка, а другим собі заходить...
— А ви знаєте напевно, Валентинова? Бо то сьогодні люди багато дечого говорять.
— Чого я не знаю, Михайлова?.. Як я вже що кажу, то документно знаю. Спліток не люблю!
— Та вірю вам!.. Подумайте собі... Така гільтелігентна і на що собі дозволєє!
— Вже мушу йти, бо старий прийде, а не маю ще нічого звареного. Та пополудні зайду до вас! Ще щось вам скажу...
— Прийдіть, ви так файно все знаєте!
Летять вістки по вісті. Затроюють життя, обдирають з чести, розбивають подружжя, найкращих приятелів замінюють у ворогів, хоронять ще за життя, саджають у тюрму і т. д. Спробуйте провірити їх, то переконаєтесь, що все те — це тільки — стовідсоткові сплітки.
[Львівські вісті]
29.01.1942