Кремль прагне світу, у якому національні інтереси замінюють міжнародні правила
Якщо надто зблизишся з Кремлем, то не дивуйся, коли обпечешся. Немає потреби вірити в сенсаційні неперевірені казки про російські намагання культивувати й компрометувати Дональда Трампа, щоб усвідомити небезпеку в захопленні президента-електа Владіміром Путіним. Трамп – девелопер багатої нерухомості; російський президент – колишній голова безжальної Федеральної служби безпеки своєї країни. Це не рівноцінні суперники.
Путін поклав собі до кишені важливу перемогу ще до того, як Трамп досяг Білого дому. Коли наступного разу розвідувальні служби США вкажуть на загрозу безпеці – скажімо, на ще одне російське вторгнення в Україну чи скинення демократично обраних урядів у Східній Європі – Кремль має готову відповідь. Якщо той, хто займає Овальний кабінет, не має довіри до ЦРУ, Аґентства національної безпеки чи Федерального бюро розслідувань, то чому хтось інший має їм довіряти? Трамп порушив усі політичні правила, щоб здобути Білий дім, але президент, що воює з тими, хто відповідальний за збереження Америки в безпеці, – це вже занадто.
Розвідувальні органи не завжди мають рацію. ЦРУ роками розплачуватиметься за свої небездоганні твердження щодо програм озброєння Саддама Хусейна. Але навряд чи секретні аґенти колись мали більше впевненості, аніж коли стверджували, що Кремль здійснив гакерську атаку на комп'ютери Демократичної партії під час президентської виборчої кампанії.
Провідні республіканці в Конґресі цілком на серіо поставилися до слів розвідслужб. Рекс Тіллерсон, кандидат Трампа на посаду державного секретаря, вважає «справедливим припущення», що ці кібератаки могли відбутися лише з дозволу Путіна.
Трамп же воліє стріляти в посланця: витік на цьому тижні голослівних матеріалів про те, що Москва зібрала особисто на нього компромат, став для нього доказом, що його власні американські розвідслужби влаштували йому полювання на відьом. Коли Трамп риторично запитує, чи живе він у нацистській Німеччині, прикметник, який найлегше спадає на думку, – це «ненормальний».
Нема нікого, хто подивився безладну й зухвалу прес-конференцію президента-електа в середу і зрозумів, куди зайде запропоноване ним перезавантаження відносин США з Росією. Він досі наполягає, що хоче поладнати з Путіним. Але одразу ж додає, що, можливо, вони розсваряться. Так, каже він, Кремль, мабуть, був відповідальним за гакерські атаки на Національний комітет Демпартії, однак витоки з американських розвідувальних органів – оце дійсно ганебна річ. Добрі стосунки з Росією допоможуть в боротьбі з ІДІЛ. Але ні, він не буде скасовувати останні санкції проти Росії, накладені президентом Бараком Обамою.
Мало лишилось до сварки у демонстрації «поваги» Білого дому до російського президента заради зменшення напруги. Путін прагне визнання як лідер з місцем за головним столом вирішення ґлобальних справ. Його з Трампом поєднує безнадійно тонка шкіра. Вони брати в нарцисизмі. Добре, якщо кілька поплескувань по Трамповій спині зможуть зцілити ображену гордість Путіна.
Коли США і Росія знаходять спосіб впоратися зі своїми відмінностями, світ стає безпечнішим місцем. Так було в розпал холодної війни. Жодній стороні не вигідне відновлення нарощування військових сил у Східній Європі та країнах Балтії. Занадто багато атомних бомб навколо. Ризиками випадкової конфронтації нехтувати не можна.
Небезпека виникає, коли зобов'язання стає синонімом підпорядкування, коли необхідне стримування помилково сприймається як провокація і коли «розмова» з Москвою перетворюється на різновид геополітичного реалізму, який завжди для Заходу означає, що він мусить поступитися.
Наскільки невизначеним є те, що Трамп хоче від Кремля, настільки кришталево зрозумілими є цілі Путіна. Вони починаються зі згоди Заходу на російський реваншизм в Україні та на нещадне бомбардування цивільного населення, щоб підтримати режим Башара ал-Ассада в Сирії. Вони продовжуються зняттям економічних санкцій з Москви, а закінчуються евентуальним виходом США з Європи і встановленням російської сфери впливу на територіях республік колишнього Совєтського Союзу.
Коли кремлівські посадовці говорять про нову архітектуру системи безпеки для Європи, то мають на увазі кінець американської присутності. Холодна війна завершилася, тому американці мають вертатись домів. Крізь цю призму стає зрозуміло, що Грузія, Білорусь і Молдова, а також Центральна Азія, так само як і Україна, «належать» Москві. Зі свого боку, НАТО пережило свою місію, і йому точно не місце в колишніх країнах Варшавського договору.
Якщо ці амбіції звучать фантастично, то публічна зневага Трампа до НАТО і його характерна відраза до підтримки союзників дали Путіну нагоду. Трамп менш зацікавлений у збереженні Pax Americana, аніж в укладенні «угод» з іншими великими державами. Європейці можуть заплатити за свою власну безпеку.
Світ Путіна – це світ Трампа, де вузькі національні інтереси заміняють міжнародні правила та норми, а слабші держави підкоряються волі сильних. Європейці зазвичай називали це балансом сили.
Затримка за Трампом. Скандал з гакерськими атаками затьмарює його мотиви та твердження. І якщо слухання Сенату для затвердження кандидатури Тіллерсона щось нам кажуть, то це те, що у власній партії Трампа радше зовсім інше бачення Путіна. Але Кремль не задовільниться своїм дочасним успіхом. І хто знає, що Трамп робитиме, коли опиниться в Білому домі? Небезпечні часи — це м'яко сказано.
Philip Stephens
What Vladimir Putin really wants from Donald Trump
Financial Times, 12.01.2017
Зреферувала Леся Стахнів
27.01.2017