Словом року Оксфордський словник назвав слово «постправда». Науковцям такий термін може здатися дивним і чужим. У пошуку достовірних знань про світ, який лежить в основі науки, правда є абсолютною цінністю – і як ціль-в-собі, і як шлях вирішення наукових проблем. Як правда може бути минущою?
Філософам, зокрема мені, слово «постправда» теж ріже слух. Але наслідки президентських виборів у США та, як виглядало, безкінечної кампанії, що їм передувала, зробили тезу есеїста Ральфа Кейза (саме він створив цей термін), висловлену ще в 2004 р., напрочуд правдоподібною.
Слово «постправда» означає відверту брехню, яка в суспільстві стала буденною практикою і свідчить про те, що політики можуть брехати безкарно. Це відрізняється від кліше, що всі політики брешуть і дають обіцянки, які не збираються виконувати. Адже навіть у цьому випадку визнання своєї неправоти потребує певної чесності. У постправдивому світі навіть це очікування більше не діє.
Це може пояснити теперішню політичну ситуацію в Сполучених Штатах і будь-де у світі. Толерантність громадської думки до неправдивих, бездоказових і безпардонних тверджень, а також до відвертого заперечення фактів, стала напрочуд високою. Повторення банальностей стало суттю політичних дискусій, а серйозне зацікавлення важливими питанням тепер сприймають як прикмету зануд. Те, що суспільство не обурюється у відповідь на заперечення політиками наукового консенсусу щодо глобального потепління, є лише частиною ширшої проблеми. Твердження «не мороч мені голову фактами» перестали сприймати як щось обуливе. Тепер воно перетворилось на політичну позицію. Так було далеко не завжди: коли колишнього американського президента Річарда Ніксона спіймали на брехні, суспільство вибухнуло обуренням.
Хтось в постправді звинувачує філософію. Дехто з філософів нині говорить про епістемологічний релятивізм, тобто філософську позицію, згідно з якою істина відрізняється залежно від контексту. Релятивізм сам по собі також релятивний. Радикальні релятивісти узагалі вважають, що істина у кожного своя, що вибиває ґрунт з-під будь-яких дискусій. Утім раціональні позиції також залишають хоча б частку релятивізму. Навіть така раціональна система, як філософія Іммануїла Канта, містить досить обґрунтоване твердження про те, що ми ніколи не зможемо збагнути, чим є речі самі по собі, тобто незалежно від того, як вони постають у свідомості суб’єкта. Це – релятивістська позиція. З неї випливає, що те, що ми, люди, вважаємо істинним у світі, відрізняється від того, що є істинним, наприклад, для мухи. Ентомологи охоче з цим погодяться.
Радикальніші форми релятивізму часто засуджують як такі, що вибивають ґрунт з-під моральних оцінок. Своєрідну постправду у ХІХ ст. виправдовував інший німецький філософ Фрідріх Ніцше, який також був релятивістом і вважав, що обман не слід категорично відкидати. Своєю філософією він хотів довести, що наші моральні очевидності є непевними, а чорно-білі судження про добро і зло нестійкі. На думку Ніцше, не існує моральних фактів, а є лише моральні інтерпретації. Це спростовує тезу, що судження про мораль безумовно правдиві, утім ще не означає, що істини як такої взагалі не існує. Навіть коли філософ каже, що наші істини співмірні з «незаперечними помилками», він вказує на перебільшену чіткість абстракцій, які порівнює з емпіричною дійсністю.
Взагалі-то, на відміну від того, як його часто сприймають, Ніцше був інтелектуально чесним. Адже його найпалкіші заперечення «правди», як правило, були спрямовані не проти самої правди, а проти того, що суспільство вважало правдивим. Так, Ніцше був елітистом і з недовірою ставився до демократії, тож його ідеї не обов’язково засуджують лідерів, які брешуть публіці. Однак вони однозначно нетерпимі до релігійних вчителів, які переконані, що мають право брехати.
Коли політичні лідери не докладають зусиль, щоб переконатися, що їхні «факти» перевірятиме громадськість, можна зробити висновок, що вони ведуть себе з нею зверхньо і безцеремонно. Право брехати вони вважають фактом особливо тоді, коли брехня прозора. Багато хто з виборців не звертає увагу на зверхність щодо них, адже вважає, що їх улюблений кандидат має хороші наміри і навмисно їх не підведе.
Більшість людей чують тільки те, що хочуть почути, оскільки отримають інформацію тільки з тих джерел, з упередженням яких вони заздалегідь погоджуються. Але зверхні лідери, а також виборці, які радо приймають їх брехню і показушність, обоє підривають ідею демократії як влади народу. Іронія полягає в тому, що політики, які отримують дивіденди від постправдивих тенденцій, насправді самі залежать від правди, але не тому, що вона їм потрібна, а тому, що в людей є добродушна схильність вірити в те, що інші їм кажуть правду.
Ідея постправди повинна шокувати вчених і філософів. Вони мають стати на захист правди, коли люди, наділені владою, ігнорують наукові факти чи трактують їх лишень як предмет віри. Науковці повинні нагадувати суспільству про важливість соціальної місії науки і надавати йому достовірну інформацію, яка має бути основою публічної політики. Й вони повинні підтверджувати інтелектуальні чесноти, які так ефективно працюють в науці: критичне мислення, постійний пошук і ревізію переконань та вірувань на підставі фактів. Наступний рядок з Ніцше сьогодні особливо доречний: «Салют фізиці! – і ще більший салют мотиву, який спрямовує нас до фізики, – нашій чесності!».
Kathleen Higgins
Post-truth: a guide for the perplexed
Nature, 28.11.2016
Зреферував Євген Ланюк