Один з найвідоміших письменників світу – Ерік-Еммануель Шмітт – достукується до сердець мільйонів з фантастичною легкістю. Його творами зачитуються на всіх континентах, його п’єси збирають аншлаґи у понад 50 країнах світу. Його книжка «Оскар і Рожева пані» ще 10 років тому ввійшла до рейтинґу книг, що змінили чиєсь життя, – поруч із Біблією, «Маленьким принцом» та «Мушкетерами». Драматична і життєлюбна історія про невиліковно хворого хлопчика, з’явившись 2002 року, зворушила весь світ.
Наш читач познайомився з творчістю письменника щойно кілька років тому завдяки українським перекладам творів «Оскар і Рожева пані», «Дитя Ноя», «Пан Ібрагім та квіти Корану» і «Мрійниця з Остенде».
Лише у Львові чотири п'єси автора поставлені на трьох сценах... Почувши про це, Ерік-Еммануель Шмітт, який вперше приїхав в Україну на фестиваль «Французька весна – 2013», жартома зауважив: «Маєте добрий смак».
Про смаки самого метра його численні шанувальники мали змогу дізнатися на зустрічі в Національному академічному українському драматичному театрі ім. М.Заньковецької.
Виявляється, свої твори на сценах світу Шмітт дивиться з задоволенням, а от їхні екранізації не дуже полюбляє. На його думку, в текстах більше сенсу, ніж у фільмах.
– Не варто ставити запитання: «Що краще: книга чи фільм?». Треба запитувати: «Я – глядач чи читач?» Коли ви – читач, то змушуєте працювати свою уяву. Ви – активні і творите разом з письменником. Коли ви – глядач, то змушуєте свою фантазію заснути й отримуєте готові картинки і звуки. Так стаєте пасивним споживачем твору. Я люблю і те, й інше. Але не отримую ідентичного задоволенням. Коли читаю, я – творець. Коли дивлюся фільм, просто відпружуюся.
Філософ за освітою, Ерік-Еммануель Шмітт саме їй, філософії, завдячує успішну кар’єру романіста, драматурга та режисера.
– Коли мені було 20 років, багато моїх друзів хотіли стати письменниками, романістами. Тепер вони стали міністрами. Я – єдиний, хто реалізував мрію молодості. Я з них кепкую, мовляв, невдахи... А все тому, що ставили собі спершу запитання форми, а вже потім змісту. Мої друзі розмірковували про історію літератури, театру. Думали, як же написати п’єсу після Йонеско чи Беккета? Як написати твір після Сартра? Мене врятувала філософія. Для мене передусім важлива суть.
Письменник стверджує, що філософією сповнене повсякденне життя. Ми всі ставимо собі філософські питання зранку до вечора. Чи треба любити? Чи люблю? Чи не люблю? Як виховувати дітей? Чи боюся я смерті? Щоб підкреслити, що філософія – це життя, а не лише наука, він формулює філософські питання у своїх творах.
Ерік Еммануель Шмітт не приховує, що віддає перевагу суспільним темам-табу. Візьмімо хочи би «Оскара і Рожеву пані»: хвороба і смерть дитини – це тема-табу. Шмітт також написав книжку про Адольфа Гітлера, де намагався зрозуміти, як можна стати монстром, і це теж – тема-табу. В «Євангелії від Пілата» говорив від особи Ісуса, і це теж – певне порушення суспільних штампів. Каже, річ у тім, що коли є табу, то це означає, що далі ми вже не думаємо, а коли суспільство блоковане, воно застигає. Митець та інтелектуал мусить братися за табу, це конче потрібно – намагатися зрозуміти, що відбувається, просіювати слова і не дозволяти їх сутності кам’яніти, навпаки – дозволяти їм рухатись.
З його слів, місія мистецтва – допомагати нам жити. Шмітт переконаний: треба мати причини, щоб жити. Причина жити для нього – це часто мистецтво. Звісно, любов також, але якраз мистецтво розповідає нам про красу світу, провокує, пробуджує подив... Краще жити, каже він, допоможуть книжки, бо мета літератури – це мудрість. Уся література має філософську функцію і допомагає менше боятися, бути толерантнішим, розумнішим.
Письменників Ерік-Еммануель Шмітт поділяє на тих, що розповідають про себе, і тих, що розповідають про інших. Себе зараховує до другої категорії.
– Як на мене, література – це захоплення іншими. В розповіді від першої особи найменше щирості. Я завжди кажу «він/вони». Тобто на мені завжди є маска, а тому я завжди кажу правду. Оскільки мій персонаж – це завжди не я, я можу все сказати про мої обурення, печалі, радощі, про те, як я люблю... Одне слово, я прихильник брехні, яка дозволяє казати правду.
Вже кілька років Ерік-Еммануель Шміт живе у Бельґії, має подвійне громадянство. Проте питання важливості національного ґрунту для нього як письменника ніколи не поставало. Каже, він стовідсотковий француз, а Франція – це його культура, дитинство, вона всередині...
– Я прийняв громадянство Бельґії тільки тому, що мав можливість зберегти французьке. Та мені треба було поїхати з Франції, щоб усвідомити, що я – француз. Мені пощастило, я став популярним, щойно почав писати, і в мене з’явилась можливість жити там, де захочу. Почав винаймати будинки і жити в різних країнах… В Італії, Іспанії, Ірландії, Канаді… Спробував одружитись із Землею. Відчути універсальне братерство, позбавлене кордонів. Здається, ця мрія про всесвітнє братерство – це французька хвороба.
Думаю, що проблема національності для француза не є такою самою, як для українця. Для України, молодої країни, яка тривалий час перебувала під владою сусідніх країн і досі відчуває на собі їх вплив, питання національної ідентичності – дуже важливе. Для мене ж, навіть якщо я за кордоном, Франція завжди зі мною. Коли походиш зі старої країни, яка має свою сторіччями сформовану ідентичність, почуваєшся розпруженіше щодо національної проблематики. Натомість Україна дала чимало видатних письменників, які ніколи не писали українською мовою: Йозеф Рот, Микола Гоголь… У Франції всі письменники, які там народилися, писали французькою. Для вас це – болюча й актуальна тема, для нас – ні.
17.04.2013