Quale vinum – tale latinum

Отож підписали закон про вино в Україні. Вірніше, про виноробство. Добра справа. Закон про скасування ліцензії підписав Порошенко на Одещині. А я втішився. Хоча…

Промовистий латиномовний фразеологізм «Quale vinum — tale laninum» у дослівному перекладі означає: яке вино, така й латина. Або навпаки.

Проте насправді це оксиморон (з-латинська: «гостро-дурне»): правильною латинською мовою мало би бути не «latinum», a — latina: lingua latina. Так воно повинно було звучати нормальною мовою.

То діялося досить давно: і вино тоді було недостатньо добре, і добрим знанням латини ніхто похвалитися не міг. Коли принесли напочатку погане вино, гість сказав: «bonus vinus» («добрий він»); коли принесли краще, гість сказав: «bonus vinum» («добрий вино»), а коли втретє принесли вино, гість сказав «bonum vinum» («добре вино»). Коли у літописного гостя-героя поцікавилися: чому ти, мовляв, напочатку сказав неправильною латиною, пізніше — дещо кращою, а тепер уже кажеш зовсім правильною мовою, що вино добре, він просто відповів: «Я говорив такою латиною, яким було вино». Quale vinum — tale latinum.

Про те вино колись із властивою їм рацією (чи то з інтелектуальним гумором) античні вже давно сказали: in vino veritas — істина у вині тобто. Тобто: яке вино — така й латина, яке мовлення, таке й вино.

Часи змінилися. І ось тепер ми нарешті — в сучасній Україні — таки прийшли до «істини». До вина. Сталося. Фантастика.

Отож УРА! — підписано закон про виноробство в Україні. Із виробників знімають обов'язкові платежі. Дають «слободу» — тобто безоподаткований час розвитку. Добре.

Я втішився, бо я таки люблю вино. Більш того, сам підлітком брав участь у його виробництві, крутячи корбу преса. Це був ритуал. Виноград ріс у нас на подвір'ї. Зрів і дозрівав. Ми його зривали, потім чавили. Далі чаклував дід — він і доводив виноградний сік до стану вина.

А те дідове вино було реалією спілкування. У певному сенсі — традицією. Можна навіть сказати — національною традицією. Проте це інша тема.

Отож підписували новий указ із радісними й променистими очима. Проте саме ота променистість із очей навіяла мені певні сумніви і підозри.

Насамперед сумнів стосувався твердження нашого ґаранта, що «порошкове вино ми уміємо робити краще» від імпортерів, які його («порошкове вино») нам постачають нині.

А по-друге, дивлячися ту оптимістичну фантастичну реляцію про відродження «національних традицій», я чомусь нагадав собі тривожно-застережний погляд великого — бо Максима — Рильського, який свого часу говорив власне про ПЛЕКАННЯ ЛОЗИ. Навіть не про «троянди і виноград», а саме про плекання лози.

Бо, дивлячись оту оптимістичну реляцію, де ґарант говорив державною (я маю на увазі — українською), а переважна решта вживали LATINUM, я чомусь ніяк не міг позбутися думки, що відбувається якийсь фарс.

А ще, дивлячись оту оптимістичну реляцію, я чомусь ніяк не міг позбутися думки, що «телевізійні троянди», які плавають «для народу» на чистому плесі «голубого екрану», — це добрий спосіб приховати «виноград», як конкретний інтерес. Проте, можу й помилятися. Але диявол ховається у дрібницях.

Отож ґеніальний Максим Рильський гранично вичерпно колись давно висловив формулу збереження національної традиції, без якої насправді жодної національної держави існувати не може:

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур'ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде…

І я собі подумав: добре, що наш ґарант дбає про вітчизняного товаровиробника. Що намагається відновити народну традицію виноробства. Добре, що наш президент радісно оголосив, що ми перейшли на новий етап розвитку української культури. Що вона відсьогодні вже не буде постсовково-горілчано-контрафактно-алкогольною.

Добре, що наш ґарант вгадав тенденцію.

Але десь у глибині душі муляє сумнів, може, й не сумнів, а моє недорозуміння. Коли ж наші очільники усіх рівнів і мастей уже дочитають цитовану вище фразу до кінця і таки зрозуміють, ґарантами чого саме вони повинні бути насамперед?

Що насправді є їхньою місією? Місією ґарантів?

Чому все-таки ми, недоходжені 40-річною пустелею, настільки настроєні підміняти поняття? Чому замість конкретно базисного, основоположного, визначального і життєдайного для нас намагаємося імітувати, наслідувати?

Бо сьогодні на місці вирубаних виноградників («РУБАЛИ ЛІС») в Україні постало суспільство «дикого винограду», ЗДИЧІЛОГО ВИНОГРАДУ вкупі із чіпкими реп'яхами, завіяними зальотними вітрами із «русского» міра чи поля.

Плекаємо мову «задля празника».

Задля виборців «голубого екрана» перед виборами.

Не маємо усталеного правопису.

Не маємо справжнього українського (україномовного) інформаційного простору.

Не маємо української україномовної ДОСТОВІРНОЇ інформації — «всього лиш» пєрєводи російськомовної Вікіпедії, та ще й із непідтвердженою й аберованою стосовно тієї російськомовної Вікіпедії у кількісному (точність посилання на джерело — неправильно вказані сторінки публікацій) та якісному (фактологічні, етичні й естетичні оцінки на основі вчорашньої вульгарно-соціологічної доктрини). Фантастично.

ДЕ-КОМУ-НІЗАЦІЯ?

Як парость виноградної лози, Плекайте мову

Як парость виноградної лози, Плекайте культуру

Національну культуру у всій її повноті