І.
Як видавництво польського Начального Комітету Народового появила ся книжка професора д-ра А. Ґурского п. з.: "Braki krajowej рrodukсуі Galicyi". Автор розглядає недостачі і хиби галицької продукції, дослїджує їх причини, та зображує будучий розвиток краєвих сил продукційних серед змінених торговельно-полїтичних відносин середної Европи. В головному хід думок у автора такий:
Галичина, яку зовуть найбільшим краєм рільничим в Австрії, і в якій живе 5,570.000 людей з рільництва, не продукує стільки збіжа, скільки треба на виживленє населеня краю; при малім експортї одну четверту частину своєї консумції покриває вона збіжем або мукою, спровадженою переважно з Угорщини. Невидатнїсть галицької збіжевої продукції особливо замітна в зіставленю з продукцією инших областий. Пересїчна продукція з гектара землї виносила метричних сотнарів:
в Нїмеччинї пересїчно в рр. 1908—12: пшеницї — 20.7; ячм. — 20.1; жита — 17.8
в Австрії пересїчно в рр. 1908—12: пшеницї — 13.7; ячм. — 14.6; жита — 17.8
в Галичинї пересїчно в рр. 1902—11: пшеницї — 11; ячм. — 12; жита — 11
Цифри про Галичину пересїчні для цїлої земельної власности, вони обіймають більшу і меншу посїлість. Подрібна статистика виказує, що збіжева продукція більшої земельної власности зовсїм вдоволяюча і богато висша, як наведені числа, та що так дуже мало видатною є продукція у дрібно-земельних селян. На одного мешканця в Галичинї припадає продукція 112 кґ. збіжа (пшеницї, жита, кукурудзи) по відчисленню зерна на засїв. В Росії після відчислень експорту і засїву припадає на голову 370 кґ., в Нїмеччинї 200 кґ., у Франції самої пшеницї около 240 кґ., в Анґлїї около 190 кґ. на одного мешканця. Галичина продукує отже два до три рази менше збіжа, як його потребує після західно-европейських норм. Підчеркнути треба: се в краю наскрізь рільничім, де на просторі одного квадратового кільометра жиє з рільництва в західній Галичинї 80, у східній 67 осіб, коли на тім самім просторі в Нїмеччинї живе тільки 34 людий.
Так само недостаточна є продукція худоби в Галичинї; що правда, експорт до західно-австрійських країв до недавна був значний, та коли приймити за міру потреби навіть дотеперішну консумцію (в селянських господарствах мяса майже не консумуєть ся!), то краєва годівля худоби ледви чи вистарчить для неї. Худоба-ж, вивожена до західно-австрійських країв, не випашена як слїд, часто марна так, що її продають властителї богато низше нормальних цїн, які можна одержати після раціонального плеканя.
Яких мір хопити ся треба суспільности і державі, щоби виживити населенє нашого рільничого краю? Знести раз на все цла і отворити границї для зовнїшного імпорту, щоби тільки чим скорше охоронити населенє перед голодом? Нї. Конкуренція зовнїшних рільничих продуктів, продаваних по дешевих цїнах, спричинить малу рентовність домашної продукції і її таким чином тільки вменшить. Для облекшеня прожитку населеня треба деякі привозові оплати обнизити, деякі знести, але тільки на обмежений час і одночасно дбати про те, щоби розвивала ся дома збіжева продукція і годівля худоби. Найбільше треба дбати про годівлю худобу: від неї зависить скількість молока, отже здоровлє молодих поколїнь; відповідно велика скількість худоби спричинить лїпшу управу рілї; і ще одно: коли високі цїни збіжа є передовсїм в інтересї більших земельних власників, то плеканє худоби є в цїлій Европі передовсїм селянською господаркою і поширяючи її (в першій мірі конечна потреби добре справлених, мелїорованих пасовищ!) пособляємо розвиткови основи — коли приложити сказане до наших відносин — українського народу.
Отже міри з области заграничної економічної полїтики — се тільки палїятиви. Треба шукати, де корінь лиха, і способів, як йому зарадити.
Перш усего причина малої рільничої продукції в невихіснуваню, в недостаточнім або лихім вихіснуваню землї. В краю богато землї неуправленої (т. зв. неужитків). До того начислено ще більше, як два мілїони морґів ґрунту, які конче треба адресувати; видренуванє збільшило би продукцію о більше, як пять мілїонів метричних сотнарів збіжа, значать дохід з землї збільшив ся би о яких 80 мілїонів річно. Збільшенє скількости молока о один лїтр денно від корови принесло би 55 мілїонів річно. Розмірно красші доходи давало би плеканє худоби. Однак ся акція дасть ся перевести тільки заходами і засобами краю або держави.
Лихе вихіснуванє управленої землї спричинене між иншим недостачею загальної і фахової освіти широких селянських мас, освіти, за яку подбати повинні держава, край, суспільність. В тій недостачі жерело провин самого вже селянина: його за малої деколи роботящости, витрачуваня гроший на злишні видатки, процесової пристрасти. Про ту застрашаючу процесову горячку подає австрійська статистична комісія декілька інтересних дат, з яках слїдно, що число судових справ про обиду чести в Галичинї і на Буковинї значно перевисшає число таких справ в прочій монархії; позвів з приводу нарушеня в посїданю є в самій Галичинї три рази стільки, а багателярних позвів два рази стільки, як у всїх коронних краях Австрії; за те число судових угод нечувано мале.
Дальшою причиною мало видатної продукції у селянських господарств є неможність веденя інтензивної господарки, чого однак автор виразно не каже. На його погляд своїй екстензивній господарцї у великій мірі винен сам дрібноземельний селянин тим, що всякий зароблений гріш обертає, замість на поправу господарки на те, щоби докупити землї. За тим — мовляв — іде розкиненє хлопських ґрунтів, віддалених від себе нераз дуже значно, що значно підносить кошти управи. Та селянські ґрунти розкинені і без того. А на те, щоби перейти від екстензивної до інтензивної управи землї, недостає селянинови оборотового капіталу, потрібного на лїпше обробленє землї, купно лїпшого навозу, зерна, лїпших штук худоби і модерних господарських знарядів. Не сказано у автора, як тому зарадити. Не подає він теж способу, як перевести комасацію й арондацію селянських ґрунтів, хоч аґрарні реформи инших держав принесли в тій области цїнні досвіди.
Ми при давно дожиданім слові: "реформа". Нездорові аґрарні відносини вимагають великого пляну аґрарної реформи. Якої? На те не находимо у автора відповіди. Дізнаємо ся тільки, що теперішна пора особливо до того пригожа. Чому? Прошу послухати автора: "бо небавом чекати нас буде найважнїйше завданє, яке від трьох поколїнь мав до розвязаня польський нарід, а саме завданє експанзії нашого рільництва на схід, в околицї корінно або переважно польські, які тепер знївечені з приводу воєнної пожежі, або масової утечі. Мусимо часть Білої Руси і Волинї скольонїзувати, мусимо заложити тисячі польських осїдків (placówek) культури і господарської працї в тих визволених з неволї і насильств областях. В тій цїли мусимо вислати там з поміж себе найдужших людий, а не полишити уладженє тамошних господарств свободї одиниць; мусимо сотворити там в кождім селї ряд господарств відповідно вивінуваних і улаштованих, на взір галицьких рентових осель і пособляти їм кредитом з галицьких спілок ощадности. Побіч засібнїйших селян буде там доволї місця для великої скількости халупників, комірників і зарібників з Галичини, які там знайдуть вдячний і кориснїйший, як доси, варстат працї. А скравки ґрунту, які мала в Галичинї ся товпа дрібноземельної людности, послужать частю до заокругленя сусїдних господарств, частю до переведеня великої акції комасаційної."
Ось вам на суспільно-економічну недугу лїк у видї польської національної "експанзії на схід". Із сказаного не звісно, чи наведені автором міри мають висловити ся у законних формах, за якими стояти-ме авторитет держави, чи управильненє кольонїзації перебере у свої руки сама тільки польська суспільність. Сяк чи так, то предложені проф. Ґурським способи не конче мусять привести для краю бажані нам наслїдки, бо полишені будучими кольонїзаторами ґрунти не все будуть пригожі для комасації инших посїлостий, яка до того сама собою не уздоровить аґрарних відносин. Не знати теж, чи згадана автором комасація була би тільки акцією рівнобіжною, прикладеною до кольонїзаторської дїяльности, чи самостійною про себе реформою для всего загалу галицького селянства. Се питанє важне, бо коли приймити перший здогад, то реформаторські заходи, проєктовані проф. Ґурським, оставлять на боцї увесь загал українського селянства, просто тому, що воно очевидно не буде здібне до твореня польських осїдків культури на сходї.
[Дїло, 22.10.1916]
ІІ.
Дальші роздїли книжки проф. Ґурського присвячені недомагання галицького ремесла і промислу. Ремесло бореть ся з недостачею потрібного капіталу, остає в зависимости від великих фабрикантів, від яких мусить на кредит спроваджувати матеріял. Законний припис про доказ уздібненя до ремесла є перешкодою в розвитку ремесла, привілеєм для фабрик, до яких сей припис не відносить ся. За мало розвинене промислове шкільництво: державних промислових шкіл фахових є в Галичинї 18, краєвих 27, промислових доповняючих шкіл 89; в р. 1911/12 було в державних промислових і доповняючих промислових школах 12.569 учеників. Мимо досить значної помочи державної і краєвої розвиток ремесла зовсїм не світлий. Теперішне положенє ремесла поправить ся, коли держава або громада буде в можности уладити центральні стації, що доставлять ремісникам елєктричного мотору для їх верстатів. Тодї улїпшить ся технїка продукції, термінатори будуть красше вишколені, поправлять ся гіґїєнічні услівя працї, обнижуть ся кошти підприємства, бо відпадуть видатки на паливо.
Невідрадний теж стан промислу в Галичинї. В першій мірі винно тому домашнє і публичне вихованє, що спрямовує молодїж до середних шкіл, які видають інтелїґентський пролєтаріят, не заправляють до підприємчивости, нї до працї при продукції дібр. Треба звернути молодїж на поле науки природи і технїки. Для промислової продукції є в краю доволї сирівцїв, яких скількість зросте з розвитком рільництва. Розвиткови поодиноких промислових підприємств стоять на перешкодї податкові постанови, які обтяжують промисл за великими податками і ще більшими краєвими і громадськими додатками. Не оголошуєть ся в державі урядової cтaтиcтики засївів і жнив, на основі якої промислові підприємства могли-би обчислити завчасу продаж, отже і цїну продуктів, що мають бути перероблені. Теж саме нема зелїзничої статистики, яка би інформувала про ринки збуту і спосіб оборони проти чужого імпорту. З краєвою продукцією за мало співдїлає торговля. Усїх промислових продукційних заведень було в р. 1910 — 4363, а в них робітників 101.808.
Найчисленнїйше репрезентований серед промислових заведень промисл для средств поживи, бо він обіймає 1501 підприємств, друге місце займає промисл камінярський, глиняний і скляний з 1455 заведенями, опісля йде промисл гірничий, хемічний і инші.
В окремім роздїлї розглядає автор будучий розвиток продукції в Галичинї на случай господарського зближеня між Австро-Угорщиною і Нїмеччиною. Та вже перед війною розвинула рільництво, промисл і торговлю до небувалої висоти, заволодїла ринками збуту на цїлїм світї та почала заливати своїми фабрикатами Францію й Анґлїю. Господарські антаґонїзми між державами антанту і Нїмеччиною будуть принайменше о певній мірі істнувати і по війнї. Втрачена або обмежена можність давного нїмецького експорту до Анґлїї, Франції й Росії приневолить нїмецьких продуцентів шукати нових ринків збуту в Австро-Угорщинї, з окрема в Галичинї. Прийдеть ся отже галицькій продукції видержувати важку конкуренцію. В оборонї родимої продукції повинні зєдинити ся всї верстви населеня, накликає проф. Ґурський.
Наслїдком торговельного договору між Австро-Угорщиною і Нїмеччиною та на нїмецькі вироби будуть обнижені. Який вплив буде мати се господарське зближенє між обома державами на розвиток краєвої продукції? Починаймо від рільництва. Цїни збіжа наслїдком нїмецького ввозу обнизили ся би трохи. На тім потерпіли-б тільки властителї більших посїлостий; селяни, що збіжа на продаж не мають або мають його дуже мало, тої ріжницї не відчули би. За те годївля худоби, яка вже перед війною виплачувала ся, стане ся по війнї найкориснїйшою галузею селянського господарства при раціональнім плеканю і поправі пасовищ. Нові торговельно-полїтичні міждержавні відносини не стануть отже перешкодою в зростї рільничої продукції.
Не грізна нїмецька економічна конкуренція й для ремесла. Що правда, конкуренція фабричної продукції з ремеслом стане сильнїйші, але нїмецький ремісник не буде випирати галицького, бо в Галичинї низші зарібки ремісника як в Нїмеччинї, а до того австрійське законодавство вимагає від ремісника доказу окремої фахової здібности, чого не жадає нїмецький закон. Вкінци й сама держава буде піддержувати добробут ремісничої верстви, яка є основою христіянсько-суспільної партії і яку держава уважає одною із підпор своєї сили.
Найтруднїйше дїло з конкуренцією нїмецького промислу, який має дуже корисний геольоґічний уклад копалень вугля, догідні комунїкаційні шляхи і вишколеного робітника, не вважаючи вже на усовершену технїку, особисті здібности і вправу нїмецьких промисловців, і тим стоїть богато висше від австрійського промислу. Нїмецький імпорт до Австрії зpiс в лїтах 1905—1913 о 85%, коли в тім самім часї експорт Австро-Угорщини до Нїмеччини збільшив ся тїльки о 7%. Спершу нїмецький привіз спричинить подешевінє продуктів, опісля коли краєві підприємства не зможуть видержати конкуренції із заграничними нїмецькими, вони будуть скартельовані, проти чого певно не буде виступати австрійська держава, маючи в картелях богате жерело податків. Впрочім картелї будуть мати свої добрі економічні і суспільні наслїдки, а саме: зменшенє коштів продукції її усовершеною технїкою, підвисшенє платнї робітників, уладженє для них шпиталїв, городів, домів, читалень, чого не може дати робітникови підприємець, що лякає ся конкуренції. З тих причин держава не буде мабуть поборювати картелїв, а тим самим не облекшить положеня краєвого промислу. Тому закликає автор до самооборони польську суспільність, яка "має доволї сили і господарської освіти на те щоби в часах конкурекційної боротьби платити дорозше за краєвий продукт, як за дешевший заграничний. Такий поважний бойкот сповняє незвичайно важну функцію господарського освідомленя і проби національної солїдарности... В тій господарській зрілости широких верств населеня лежить найсильнїйша запорука, що навіть можливість заключеня не зовсїм корисних торговельних договорів і висшість нїмeцькoгo промислу над нашим не буде для краєвої продукції так шкідна, як се собі уявляють а другим малюють песимісти". Всякі полїтичні і економічні противенства повинні замовкнути, щоби уся суспільність могла солїдарно стати до працї над розвитком краєвих продукційних сил та до оборони перед нїмецькою конкуренцією. Праця cвiдoмої своїх завдань одиницї в національнім господарстві повинна стати інтензивнїйшою і видатнїйшою.
З суспільністю повинні співділати краєві фінансові інституції н. пр. Краєвий Банк і орґани громадської самоуправи. Для обниженя коштів краєвої продукції треба буде завести деякі податкові і адмінїстраційні реформи. Між иншим проф. Гурський заяляєть ся за знесенєм дуалїзму державних і автономічних властий, в противенстві до партії польських автономістів, які з огляду на українське питанє добачують в інституції повітових Рад запоруку польскої самоуправи. Своє домаганє мотивує автор тим, що удержуванє повітових рад вимагає оплачуваня високих додатків до податків, які ще збільшать ся після війни і ще значнїйше обтяжать кошти продукції. Повітові ради треба би перетворити у прибічні ради повітових властий політичних, а ті власти перебрали би на себе всї адмінїстраційні функції. Нові прибічні ради забезпечать суспільности вплив і співдїяльність в адмінїстрації. Проєкт проф. Ґурського, члена ґрупи краківських консерватистів, доторкає важних українських національно-політичних інтересів.
[Дїло, 24.10.1916]
24.10.1916