"Відкриті ресурси вигадали для того, щоб культура та знання поширювалися якомога вільніше, тому що це служить інтересам всього суспільства", – написала у Gazecie Wyborczej від 27 березня Мілада Єндрисік. У цьому реченні є дві помилки, які я дозволю собі виправити. Помилка перша: для вільного поширення культура не потребує відкритих ресурсів. Існують ефективні та перевірені рішення цієї проблеми, такі як бібліотеки, музеї та суспільне телерадіомовлення.
"Відкрита" і "безкоштовна" – це дві різні речі. Я припускаю, що підтримка багатьма людьми гасла "Відкриймо культуру!" випливає власне з плутанини між цими двома речами.
Що значить "відкритість" у розумінні міністерства адміністрації та цифризації та дружніх з ним громадських організацій?
Важко відповісти однозначно, тому що від міністерства та з його оточення у цій справі виходили суперечливі декларації. З одного боку, воно запевняло, що не йдеться про примусову експропріацію творів митців.
З іншого – у проекті, скерованому до Урядового законодавчого центру, про примусову експропріацію написано чорним по-білому. До цього також зводиться цитована міністерством, як орієнтир для закону, заява прем'єр-міністра Туска: "Те, що створюють за бюджетні кошти, є суспільним надбанням".
У законопроекті, скерованому до Урядового законодавчого центру, відкриття розуміють як позбавлення митців прав на твори, щоб потім їх можна було поширювати на умовах відкритих ліцензій, таких як Creative Commons (Алєк Тарковскі, радник прем'єр-міністра і прихильник відкритої культури, є, зокрема, активістом Creative Commons Polska).
Чим відрізняється поширення чогось задарма, що надалі перебуває під захистом авторського права, від поширенням за ліцензіями Creative Commons? Перш за все, підходом до прав на похідні твори. Типові ліцензії CC дозволяють створювати власні твори на підставі чужих у вигляді реміксу, адаптації або переробки.
Пендерецкі рекламуватиме дискаунтери?
Розглянемо цю різницю на конкретному прикладі – концерті Кшиштофа Пендерецького і Джонні Ґрінвуда у Вроцлаві у 2011 році. За концерт заплатила держава (в межах культурних подій, що супроводжували головування Польщі у Раді ЄУ), тому він, на думку прихильників відкритої культури, повинен бути доступним за відкритою ліцензією.
Це означає, що всі – і не лише у Польщі, але й у всьому світі – зможуть використовувати його у своїх творах. В першу чергу це робитиме галузь реклами. Шляхетний образ Пендерецького пасував би до багатьох товарів і послуг, від банківських депозитів до акцій у дискаунтерах. Своєю чергою, через популярність Ґрінвуда серед молодих британців запис концерту можна було б використовувати у рекламі дезодоранту для підлітків чи фаст-фуду.
Якби цей концерт організовували вже після прийняття закону, що відповідає вихідним концепціям міністерства адміністрації та цифризації, організатори мали б запропонувати Пендерецькому та Ґрінвуду підписати угоду, що зобов'язала б їх поширювати виконані твори цілому світу за відкритою ліцензією.
Я не можу уявити, що вони погодилися б підписати щось таке. Вони радше поїхали б виступати деінде.
Замість них виступив би хтось зовсім у розпачі, готовий прийняти ці умови. Хтось таки знайдеться, наприклад, весільним оркестрам радше буде байдуже.
Звичайно, відкриті ліцензії бувають різні. Можна обрати таку, що забороняє створювати комерційні похідні твори. Лише тоді самі Пендерецкі та Ґрінвуд мали б проблему з виданням альбому, у якому буде використано їхні власні твори. Можна обрати таку, яка взагалі забороняє створення похідних творів. Тоді, у свою чергу, в Пендерецького та Ґрінвуда була б проблема, якби вони власне захотіли створити якийсь конкретний похідний твір (наприклад, відеозапис їхнього концерту).
З якого боку не підходити до цієї справи, ми отримуємо абсурдні результати, коли замість того, щоб поширювати твори задарма, хочемо їх додатково "відкрити".
"Відкриття польської культури" було б фатальним для неї. Митці, які можуть дозволити виступати в інших країнах, просто втекли б звідси. Це знищило б також міжнародну співпрацю. Який іноземний режисер наважився б співпрацювати з Польським інститутом кіномистецтва?
Відкрити освіту? Якомога ширше!
Як у такому разі запевнити вільний доступ до культури? Якщо дотримуватися прикладу з Пендерецьким та Ґрінвудом – як зробити так, щоб цим концертом могли насолоджуватися усі, а не лише ті, хто був на ньому у Вроцлаві?
На практиці буде достатньо запису концерту суспільним телебаченням та трансляції його у прямому ефірі, а потім він буде доступний безкоштовно на сайті Національного аудіовізуального інституту чи іншого порталу зі суспільними ресурсами. Експропріація прав в Ґрінвуда та Пендерецького для цього не потрібна.
Звичайно, ці інституції не завжди можуть це робити, тому що їм постійно бракує коштів. Проте, може варто просто припинити скорочувати їхні бюджети? Подбаймо про потенціал TVP Kultura, замість того, щоб розкуркулювати митців? Навіть цей закон не вдасться імплементувати цілком задарма.
"Чому Польща не може чогось зробити першою?" – питав Алєк Тарковскі, полемізуючи з моїм текстом, у якому я звертав увагу на те, що ніхто у світі ще такого не випробовував. Це добре, що принаймні він врешті-решт це визнав, тому що донині прихильники "відкриття культури" робили вигляд, що пропонують рішення, які були кимось колись вже випробувані.
Мілада Єндрисік багато пише про глобальні ініціативи відкриття наукових та освітніх ресурсів. Невипадково, коли вона переходить до відкриття культури, то пише поверхнево і і ухиляється від теми. Звільнення науки і освіти дійсно має місце в усьому світі, і щодо цього немає великих суперечок. Так ми підходимо до другої помилки, про існування якої я згадував на самому початку – нею є приєднання культури до науки. Але ж їх більше речей ділить, ніж об'єднує.
В культурі – off, в науці – UFO
Наука і освіта є інституціоналізованими, стандартизованими та ієрархізованими галузями. Наукою практично не займаються за межами офіційних інституцій – одиничні випадки, як-от "підліток винайшов новий метод діагностики" рідкісні, і саме тому вони збуджують медіа.
Науку творять переважно люди, постійно працевлаштовані у певних інституціях, або ті, що отримують наукові стипендії. Щоб робити те, що вони роблять, вони повинні були пройти відповідне навчання, і за стандартизованою процедурою отримати відповідне звання або диплом.
Культура організована інакше. Вона переважно формується поза інституціями, а не в межах посадових обов'язків. Навіть у найбільш інституціоналізованих сферах культури, таких як кіно та класична музика, завжди є якийсь "off". У культурі це слово має позитивні конотації, але у науці немає його відповідника. У науці замість "off" є "fringe", тобто вар'яти, що займаються НЛО та парапсихологією.
У культурі часто трапляється, що блискучий самоук, як Квентін Тарантіно чи Крістофер Нолан, робить кар'єру, пробиваючись завдяки аматорській творчості. Чи можете ви уявити собі щось подібне у науці?
У культурі немає відповідника "Центральної комісії у справах дипломів та наукових звань". Режисером може бути будь-хто, хто має камеру. Романісту, художнику чи композитору буде достатньо паперу та олівця.
"Володар перснів" стане бестселером? Навряд чи.
Комерційна культура вже сотні років є галуззю з управління ризиком. Видавець спочатку платить автору аванс або зазнає інших фіксованих витрат. У цей спосіб він знижує ризик для автора та підвищує власний, розраховуючи на майбутні доходи, які є досить невизначеними. Комерційна культура фінансує себе таким чином, що більшість творів приносять втрати, але кілька несподіваних гітів чи бестселерів покривають їх усіх. У крайньому прикладі – видавництво Znak надрукувало багато книжок про Церкву, які принесли втрати. Ніхто не міг передбачити, якою золотою жилою виявляться через кілька десятків років права на книжки краківського єпископа Кароля Войтили, що мав з видавництвом дружні відносини.
Авторські права на "Володаря перснів" Толкіна у момент презентації книжки оцінювали від'ємним значенням. Видавець сподівався втратити на цих книжках "якусь тисячу фунтів". Кільканадцять років потому, їхню вартість оцінювали у мільйонах фунтів, зараз мільярдах.
Бувають ще дивніші еволюції. Вартість прав на "Кавалерію космосу" Роберта Гайнлайна становила кілька тисяч доларів, коли це був просто ще один молодіжний науково-фантастичний роман (1958 р.). Вартість трохи зросла, коли Гайнлайн був нагороджений премією Г'юґо (1960 р.). Потім вона знову впала, щоб раптово (після смерті письменника) підстрибнути до мільйонів, коли роман було екранізовано (1997 р.). Розподіл вартості авторських прав у часі є функцією занадто хаотичною, щоб можна було раціонально приписати їй середнє значення. Пропозиція, яку висувають прибічники відкриття культури – замінити авторське право кількарічним "ембарго" – показує лише їхнє нерозуміння механізму функціонування комерційної культури.
Чому Войтила обрав Znak
Для кожного митця важливе значення мають особисті немайнові (авторські) права. Право на вибір місця публікації. Право ідентифікуватися з власним твором. Право на цілісність твору. Контроль над похідними творами.
Мабуть, якщо немайнові, то неважливі – але єпископ Войтила невипадково багато років тому підписав угоду зі Znak'ом, а не PAX'ом, лояльним до влади ПНР, хоча останнє, ймовірно, запропонувало б більш привабливі умови. Так само почувається кожен актор, музикант та письменник.
Саме тому ліцензії Creative Commons непопулярні серед митців. Це не митці їх вигадали, а у правлінні організації є лише одна людина, яку ми могли б назвати митцем. Це Дейвіс Ґуґґенгайм, режисер документальних фільмів, людина з прикордоння культури і освіти. Решта – це правники та представники інтернет-бізнесу, який є головним спонсором цієї організації.
Митці, навіть найсучасніші, з інтернету та соціальних медіа, схиляються радше до формули "безкоштовне, але закрите". Так працюють популярні сервіси, як YouTube і Spotify, і так треба також поширювати польську культуру.
Дешево куплю старого
Бенефіціаром нав'язування митцям "відкритих ліцензій" була б не культура, а телекомунікаційні компанії, реклама, пошукові сервіси, власники соціальних медіа. Побічним наслідком було б створення величезної бібліотеку зображень та звуків для використання у всьому світі у довільний спосіб – як музики для ліфтів, фрагменту реклами, пропагандистського матеріалу будь-якої партії.
Богдан Поремба міг би, нарешті, зробити фільм за участю провідних польських акторів, і, крім того, використати його, як рекламу для "Національного руху" [об'єднання "Всепольської молоді", "Національно-радикального табору" та інших правих та ультра-правих польських організацій – Z]. Він просто взяв би відкриті ресурси польського кінематографу і зробив би творчий ремікс.
Реклама потребує великої кількості зображень, які на жаргоні називають "стоками". Це "сумна дитина" або "усміхнений старий", яких купують в агенції за невелику плату разом з правами – не треба вести переговори з конкретною дитиною, старим і фотографом.
Разом з "відкриттям ресурсів" польського кінематографу реклама отримала б у подарунок від польської держави великі запаси "стоків". Польські актори знаходили б потім свої фото у рекламі десь у Пернамбуку, а польський платник податків дотував би таким чином рекламу у всьому світі.
Не дивно, що так гаряче підтримують цей законопроект люди з маркетингу, реклами та піару. А завдяки своєму досвіду їм вдалося так повернути дискусію, що змістовне викриття абсурдів цієї ідеї вони представили як "захист привілеїв".
Залишмо цей піар і поставмо собі головне запитання: чого ми хочемо досягти? Якщо йдеться про запевнення безкоштовного та загального доступу до культури, нам не треба для цього експропріювати права у митців. Нам потрібні бібліотеки, музеї та інституції, такі як TVP Kultura і Національний аудіовізуальний інститут, а у кінцевому підсумку – якийсь портал суспільних ресурсів (цього хочуть самі митці).
Більшість цих інституцій вже існує, і навіть якщо нам не подобається той чи інший аспект їхньої діяльності, достатньо буде незначних змін – збільшення видатків тут, зміна статуту там. І нехай цим займаються фахівці з культури, а не адміністрації, цифризації та піару.
Wojciech Orliński
Darmowa kultura? Tak! Otwarta? Nie!
Gazeta Wyborcza, 10.04.2013
Зреферував Омелян Радимський