Для чого філософи?

Ми відчуваємо ностальгію за творчим і відповідальним інтелектуальним життям, яке допомагає побачити ясно те, що здається заплутаним, і шукає рішення для нинішніх проблем

В одного букініста поблизу Собору Паризької Богоматері  я знайшов перше видання Pourquoi des philosophes? (1957) Жана-Франсуа Ревеля, потріпане часом і руками перехожих. Я його купив і знову перечитав, через півстоліття після першого прочитання. Цей вольтеріанський памфлет, яким Ревель почав свою літературну кар'єру, зберігає незайманою його вибухову лютість; можливо, вона посилилась, тому що деякі з постатей, з якими він запекло змагається, як-от Гайдеґґер, Жак Лакан чи Клод Леві-Строс, відтоді перетворитися на недоторканні інтелектуальні ідеали.  

Як сам він скаже згодом, ця книжка була його бурхливим прощанням з філософією. І звісно, з французьким університетом та його викладачами гуманітарних наук — це ще одна його мішень, — яких він звинувачував у великому відставанні від американських та німецьких університетів і в тому, що вони перебувають у напівсонному стані через мафіозне кумівство і щораз більш незрозумілу і банальну риторику. Ця книжка мала дуже корисні наслідки для читачів Ревеля: вона витягла його з академічного світу, в якому він, мабуть, скнів би, відірваний від сучасної реальності, і перетворила його на чудового журналіста й політичного мислителя, яким він стане. Його статті та есеї, як і статті Раймона Арона, правили за зразок ясності розуму в другій половині ХХ ст., яка у Франції була позначена майже абсолютним домінуванням марксизму та його різновидів, яким обидва вони хоробро і талановито протистояли в ім'я демократичної культури. Ніхто не прийшов їм на зміну, і без них французькі газети й журнали, схоже, зблякли й посмутніли.

Слово «памфлет» тепер має певний відбиток ганебної розв'язності, як вульґарний, неоковирний та образливий текст, але у XVIII ст. то був поважний і творчий жанр високого рівня, до якого вдавалися найуславленіші інтелектуали, щоб обговорити свої розбіжності. В цю традицію вписуються багато книжок Ревеля, як-от твір «Для чого філософи?», що є зведенням рахунків з тогочасними мислителями і власне філософією, яку, згідно з цим есеєм, наукові відкриття з одного боку і брак польоту, ориґінальності та обскурантизм сучасних філософів з іншого стягують, як шагреневу шкіру і — що найгірше — роблять щораз менш зрозумілою. Ревель знав, про що каже, він мав глибокі знання класичних греків, і вся його книжка переповнена контрастами між тим, що означало «філософствувати» у Греції Платона й Арістотеля чи в Європі Лейбніца, Декарта, Паскаля, Канта і Геґеля, і скромним та суперспеціалізованим заняттям (яке часто межує з лінґвістикою), яке узурпувало її назву в наші дні.

Але в книжці є не лише жорстка критика сучасних філософів; у ній є також похвала. Наприклад, для Сартра за його книжку «Буття і ніщо», яка, на думку Ревеля, є глибокою рефлексією, позначеною великою умоглядною відвагою, і для Фройда, якого він робить воюючою стороною супроти певних психоаналітиків, як-от Жак Лакан, який, на його думку, не лише робить фривольними і ґротескно заплутує ідеї Фройда, а й використовує його, аби звести самому собі марнославний пам'ятник. Для усіх нас, хто витратив багато годин, намагаючись зрозуміти Лакана (і не зміг), сувора критика, якої він заслужив від Ревеля, є чимось підбадьорливим.      

Не такими є суворі докори Клодові Леві-Стросу, чию книжку «Елементарні структури спорідненості» Ревель нещадно картає, звинувачуючи її автора в тому, що він є добрим психологом, але нічого з погляду соціології не привніс у знання про примітивну людину. Це твердження він поширює на увесь комплекс досліджень марґінальних суспільств, що їх здійснив Леві-Строс, арґументуючи, що, звівши весь аналіз до опису примітивного менталітету, зосередившись на його психологічному внутрішньому світі, той самоусунувся від дослідження найважливіших із соціального погляду речей: чому інституції традиційного суспільства мали визначений характер, чому так відрізнялися одні від інших, які потреби задовольняли ритуали, вірування та інституції кожної общини. Праця Леві-Строса була ще не завершена, коли Ревель написав свій есей, і, можливо, його оцінка великого антрополога була би іншою, якби він мав ширше уявлення про його роботу.

У 1971 р. з нагоди перевидання есею «Для чого філософи?» Ревель написав розлогий пролог, в якому зробив огляд того, що відбулося в інтелектуальній царині Франції за останні 11 років. Він не виправив нічого з того, що написав у 1957 р., ба навпаки: знаходив у модному на той час «структуралізмі» ті самі недоліки і обман, що їх він викривав у роки «екзистенціалізму». Свою найрізкішу критику він спрямовує на Альтюссера й Фуко, і насамперед на Фуко, який зробився дуже популярним після публікації праці «Слова і речі» і заявив, що «Сартр є людиною ХІХ ст.», і чиї гучні заяви про те, що «гуманітарних наук не існує» і що «можна передбачити близький кінець людини, цього нещодавнього винаходу», розважали завсідників кафе на бульварі Сен-Жермен. (При тому він кидав каміння в поліціянтів і заперечував існування СНІДу). Ревель застерігає, що мода зводить філософію до рівня вивертів та езотеризму, що схоже на різновид самогубства, починаючи від швидкого вогню, який нові філософи відкрили проти гуманізму. Але найсаркастичніший настрій Ревеля збуджує дивний союз, що склався між політичним снобізмом — іншими словами, марксизмом чи, що ще гірше, маоїзмом — і найбільш вигадливими спекуляціями «теорій», що їх без упину створювали літератори й критики структуралістської течії, яка охоплювала стільки дисциплін і жанрів, що вже ніхто не знав, про що він пише. У цьому всі нагороди збирає журнал Tel Quel, дух-покровитель якого, хитромудрий Ролан Барт, починаючи свої лекції в Колеж де Франс, пояснив, що «мова є фашистською». Аналіз спеціального випуску журналу Tel Quel, що його робить Ревель, висміюючи претензії послідовників Барта і Дерріда на те, що їхні філологічні теорії та лінґвістичні експерименти прислужаться пролетаріатові для розгрому буржуазії в смертельній битві, в якій вони зійшлись, є надзвичайно цінним. Досить процитувати одне речення: «Ідеологічна функція Tel Quel є дуже ясною: вона полягає в тому, щоб витворити буржуазну культуру, зобразивши її як антибуржуазну. Позаяк вона є антибуржуазною і пролетарською рівно настільки, наскільки Малий Тріанон, садиба Марії-Антуанетти, був антимонархічним і сільським».

Опріч інтелектуальної в'їдливості, на яку надихає есей Ревеля, дещо і тепер залишається таким самим незаперечним, яким було тоді: ностальгія за творчим і відповідальним інтелектуальним життям, яке допомагає побачити ясно те, що здається заплутаним, в якому ідеї конкурують і відіграють центральну роль у пошуку рішень для страшних проблем, з якими нині стикається світ.  

Mario Vargas Llosa
¿Para qué los filósofos?
El País, 2.10.2016
Зреферувала Галина Грабовська