Як Юра Шикманюк брив Черемош

 

І.

 

Юра Шикманюк прокинувся з глубокого, важкого сну. Заспаними, підпухлими очима він почав поводити нагадуючись, де він і що з ним діється.

 

Довкола було тихо, а сам Юра лежав у глубокім сутінку. Не від разу можна було й пізнати, що се таке довкола нього. Тілько прочунявшися зовсім і вдивившися добре перед себе він пізнав, що він лежить під оборогом, заритий усім тілом у сіні, поринаючи навіть головою в гущавині м'ягких, пахучих стебелин. Він підвів голову і зирнув крізь невеличку щілину між острішком оборога і натоптаним у ньому сіном. Крізь щілину видно було шматочок заходового неба і той шматочок був червоний як кров.

 

— Сонце заходить! — пробуркотів Юра. — Саме в добрий час я пробудився. Але то сон твердий був!

 

І він усе ще не рушаючися з місця почав протирати очи, ліниво виймати стебла соломи з вусів, із-за пазухи, і раптом йому пригадалося все, що з ним було вчора й сьогодня і що завело його сюди у верх, далеко від села на відлюдну поляну і заставило його проспати цілу божу днину від самого ранку — робучу, літню днину, довгу як гуцульська недоля.

 

Вчора він був у Косові, ставав до права з Мошком Галапасом (се було таке прозвище, а на правду Мошко називався Ґоттесман) і програв. Іще вчора він хоч про людське око був господарем, властителем хати й ґрунту отам у низу над Черемошем — маленької хати й трьох прутів ґрунту — а все таки мав щось, мав де притулити голову. А бодай так могло здаватися з боку. А сьогодні він не має нічого крім того, що на собі, крім отсього старого сардака, широкого череса та важкої керманицької сокири за чересом. Навіть отся полянка і отсей оборіг і отсе сіно, де він лежить — усе чуже і він заліз сюди крадькома, зарився в сіно ховаючись від людського ока і дожидає, поки зовсім смеркнеся, щоб аж тоді встати зі свойого леговища і йти в низ, у село, і зробити те, задля чого він учора нічю, верхами та лісовими стежками причвалав сюди з Косова.

 

Йому не лишилося нічого на світі і він не бачить перед собою ніякої мети житя. Він удовець — жінка вмерла два роки тому і з нею розбилося все його житє. У нього був один син, уже давно жонатий і відділений; Юра дав йому п'ять прутів поля, дещо маржини, хату й обійстє, а собі лишив ще три прути край села, поклав там хатчину і доживав свойого віку з жінкою. Гей, доки жила небіжка, доти ще було сяк так. Старим багато не треба. Юра заробляв у бутинах*, то ходячи з дарабами* до Кут, — стара поралася коло хати, і все йшло добре. І син і невістка й їх діти часто навідували їх, доглядали, допомагали нераз у роботі, хоч не без того було, щоб і самі не покористувалися від старих чи то зайвим крайцаром, чи хлібом, чи молоком. Звичайно, старим багато не треба, а у сина дрібні діти, а хозяйство невеличке.

 

Та коли вмерла стара, все якось урвалося, мов з батога тріснув. Юра почув себе одиноким і безутішним у своїй малій хатчині. Всюди йому чогось не ставало, з кождого кута зівала на нього пустка, кожда найменша річ у хаті й на обійстю „давала йому пуду!“. Не те, щоб він боявся, щоб „небіжка навідувалася в ночи“... Юра твердо вірив, що се можливе і бажав сього навіть, але ні, вона не навідувалася. Він — не можна сказати, щоб любив її за житя — говорив із нею часто з фуком, нераз і побивав, а вона хоч не руками, то язиком часто допікала йому до живих печінок. Та про те він привик до неї так як до темної та тісної хатчини, до твердої постелі, до витертого старенького сардака або до тої сокири, що від трицятьох літ своїм глоговим топорищем мозолила йому руки. А тепер її не стало — і він нараз почув довкола себе порожнечу, в його житю виломилася велика щерба, і крізь ту щербу, мов вода з бербениці крізь шпару, втекло все те, чим жив він, доси держався на світі.

 

— Що-ж, сараку Василю, — мовив він до свойого сина по похороні старої, — нема нашої мами. Що будім робити?

 

Він мав на думці себе самого, бо знав, що у Василя своя хата, а в ній жінка й діти, і що Василь зі смертю матери не стратив нічого.

 

— Що-ж, неню, — відповів Василь, — божа воля. Дай їм боже царство небесне, а нам живим прожити, доки Бог позволить.

 

— Та тобі то так, — мовив Юра, — але мені!

 

Він хитав головою, не знаходячи слів на виявленє того, що мов колінами натолочувало його серце.

 

— Та ви, неню, не журіться! — якось мляво потішав Василь. — Адже ви ще не самі на світі. В селі — не в лісі, люди не звіри. А ми, славити Бога, також не за горами.

 

— Так, синку, так, — мовив Юра. — І я то нераз мовлю, що не треба журитися, гріх Бога гнівити. Та що, коли та жура обгорнула мене як кожух у зимі, сама мене держить і не попускаєся. Чи я в хаті, чи на обійстю, чи на ріці, — вона все зо мною.

 

— Ви би, неню, перебралися до нас. Вам гляба самому жити. Вас нуда доточить. У нас, серед дітий вам буде веселійше.

 

— Добре, синку, мовиш. Я й сам так думав, але не смів тобі се казати.

 

Юра стрепенувся лежачи в сіні та згадуючи той час, який він прожив у синовій хаті. Його губи віддулися, лице зморщилось мов від якоїсь дуже квасної або пекучої страви. Гей, зазнав же він лихої години за ті три місяці, що вибув у своїх рідних! Син ще як син, з разу навіть дуже впадав коло батька, який обіцяв йому віддати на вжиток своє поле, а при своїй смерти записати його найстаршій унучечці. Але невістка зараз від першого дня не злюбила старого. Він їй заваджав на кождім кроці, смітив у хаті, стогнав у ночи крізь сон і будив дітий, марнував гроші — ним самим зароблені, не хотів бавити її дітий. Далі-далі дійшло до того, що неньо дармо хліб їсть тай то їсть багато, що він сварливий та впертий, що з ним не можна витримати в хаті. Василеви жінка раз-у-раз товкла, що він без потреби запросив батька до себе, що старий житиме ще Бог зна доки, що у них і без нього тісно в хаті, що свойого поля батько вмираючи й так не забере з собою до гробу, — значить, чи сяк чи так, а воно спаде на них.

 

— Дурна ти — гримав на неї Василь, — ану-ж запише на церков або продасть? А у нас діточок, Богу дякувати, більше як тих прутів: прийдеся ділити, то й по одному не стане. Татова пайка дуже би нам придалася.

 

— Ну, то кажи йому, нехай запише їх тобі зараз. А то держи старого в хаті Бог знає доки, а йому на остатку сяде муха на ніс, одуріє тай таки запише кому иньшому або продасть і прогайнує, а ти станеш як дурень.

 

Василь з разу опинався, але жінчині докази таки почали промовляти до його розуму. При тім ненастанна хатна гризня, яку піддержувала жінка, дразнила й його, і не без того було, щоб і він нераз не буркнув на батька або иньшим способом не дав йому пізнати свойого незадоволеня. Тим то й не диво, що коли раз син заговорив з батьком про запис решти поля, сей накинувся на нього з докорами.

 

— Так, синку, так! Добра твоя рада. Віддай, діду, бук, най тебе пси рвуть! Добре кажеш. Запиши нам решту того, що маєш, а ми тоді сядемо тобі на карк. О, ні, небоже! Ще я не зсунувся з глузду. По моїй смерти — добре, буде все твоє, коли будеш шанувати мене. Але мусиш небоже, троха вкоськати свою жінку. Я ще, Богу дякувати, не сліпий, не каліка, за дармо вашого хліба не їм, і хотів би дожити свого віку в спокою. Я з небіжкою, твоєю мамою, вік звікував, трафлялося зле й добре, а такого пекла, як у твоїй хаті, я не зазнав ніколи. Кажу тобі, небоже, що то мені не подобаєся. Я такому не звик терпіти. Не схочете шанувати мене, я собі зайду світа й без вас, притулюся між чужими людьми. Але тоді вже, небоже, не нарікай на мене, коли по моїй смерти ані не понюхаєш із моєї праці нічого.

 

Може Юра думав своєю погрозою налякати невістку; може й Василь думав те саме, передаючи жінці батькову відповідь. Але Василиха була не з тих.

 

— Я так і знала! Я так і знала! — верещала вона. — Він то собі наперед уложив: ми його будемо держати, годувати та обпирати, а він буде тут вередувати та вислугуватися нами, а потім покаже нам фіґу. Але ні, не діжде того старцунище! Я його й на очи не хочу бачити! Зараз нехай мені забираєся з хати! Зараз мені геть, аби й духом його тут не пахло!

 

Даремні були уговкуваня, навіть погрози Василеві. Жінка мов одуріла і не спочила доти, доки не викидала батькового манатя геть за ворота і не загрозила йому сокирою в разі, як би хотів показатися в її хаті. Завзята була невістка, — не даром походила з богацького „фудульного" роду і хвалилася тим, що її небіжчик батько три роки був у опришках.

 

Гірко заплакав старий Юра вигнаний із синової хати. Він позносив своє манатє назад до своєї хатчини конець села, що за той час його побуту у сина стояла пусткою, а потім, почувши себе ще більш одиноким і опущеним серед її голих стін, вийшов на подвірє, замкнув двері і звісивши голову потяг шукати потіхи й розради в шинку, у Мошка.

 

Від часу жінчиної смерти Юра частенько заходив до Мошка. Правда, не можна, щоб він і давнішнє не знав сюди дороги, а все таки давнійше було якось не те. Зайде бувало Юра до шинку, вип'є чарку горілки, купить пачку тютюну, перекинеться кiлькома словами з Мошком або з деякими знайомими, яких притрафом застане в шинку, тай іде далі за своїм ділом. Не тягло його сидіти тут, не мав про що балакати з Жидом, а про те, щоб він міг коли приятелювати з ним, звіритися перед ним з того, що в нього на серці, Юрі навіть на думку не спадало. Мошко був йому хоч ніби знайомий, „свій Жид“, але зрештою зовсім байдужний, далекий від його душі й думок.

 

Самота, що холодними кліщами вхопила його за серце по смерти жінки, почала чим раз частійше гонити його до шинку. Не того, щоб йому хотілося пити, заливати черв'яка горілкою. Юра ніколи не пив над міру, навіть загалом рідко вживав горілки — рідкий чоловік між Гуцулами. Але йому любо було посидіти тут, де все вешталися живі люди, чути було їх гомін та вигадки, де люди сиділи спокійно, пили не кваплячись, говорили не поспішаючи ні до якого діла. А серед тих людий нараз почало чим раз живійше вирисовуватися в Юровій душі лице Мошка. Немов він уперве, на ново пізнав його, немов Мошко нараз повернувся до нього якимсь новим, не баченим досі лицем. Якісь теплі ноти співчутя почув Юра в Мошкових словах, і вони були для його душі тим, чим після літнього горячого дня буває зимна роса для прагнущої ростини. Найбільше дивувало Юру те, що Мошко зовсім не набивався йому зі своїм співчутєм, не заскакував коло нього, не запобігав його ласки. Він був немов зовсім байдужий, говорив мало, немов знехотя, але Юра тим сильнійше відчував у його словах те тепло, ту прихильність, якої ніколи не був би надіявся від Мошка, прозваного в селі Галапасом.

 

— Що чувати, Юро? — запитував його Мошко звичайно по привитаню.

 

— У мене, Мошку, лиш тілько чувати, що в вухах шумить.

 

— Болить вас голова?

 

— І без болю голови шумить. Моя біда в дуди грає.

 

— Не треба собі того до голови брати, Юро, — лагідно говорив Мошко. — Гріх так убиватися за помершими.

 

— Та хиба я... А Господи! — якось немов захлипуючись скрикував Юра. — Та же я то знаю: помершим дай Боже царство небесне. Але що мені живому робити? Так як би мені хто перед очима світ на ґудз зав'язав. Не чуюся ні в силі, ні в охоті ні до чого. Так мені здається, що як би хто мене різав, то би кров не текла.

 

— Бог ласкав, Юро! Треба то перемагати. Житє має своє право. То вам туск серця ймився, я то знаю. І у мене таке було, як мене були до війська взяли. Хоч руки на себе наложи! Туск, то страшна річ. Я гадаю, що вам би найліпше було перемінити місце. В вашій хаті все вам нагадує небіжку.

 

— Все мені пусткою смердить, Мошку. Ані в день робити, ані в ночи заснути не можу.

 

— Конче переберіться десь у иньшу хату, бодай на якийсь час.

 

— Син мене до себе кличе.

 

— Гм, — мовив Мошко тай уривав. А Юра також мовчав, а випивши чарку горівки сідав за столом і мовчки слухав, що говорили люди в коршмі, іноді потакував і вмішувався в розмову, а іноді сидів зовсім мовчки. А як нікого не було в шинку, Юра сідав при відчиненім вікні або на сінешнім порозі, або на призьбі перед коршмою, глядів на дорогу, що йшла поперед самими дверима, числив прохожих, що йшли дорогою, провожав очима верхових або возових проїзжих аж геть, до закрута, де вони ховалися за стрімкою скалою, або коли на дорозі було пусто, впирав очи в широкий, шумний Черемош, що здоровенною гадюкою закручувався зараз за дорогою по широкім зарінку, розливався насамперед широким бродом, а далі, проти самої коршми, стіснений скісно в бік здорового кам'яною кашицею, звужував свою течію, бився сердито о стіни кашиці, бурлив та клекотів та рвався бистро на перед, щоб кільканацять кроків низше закрутитися широким виром, розлитися широкою та глубокою кубанею, а ще низше утворити гучний запінений гоц, де стіснена прибережними скалами і перегачена деревляним язом вода скажено ревучи кидалася запіненою лавою на якого півтора метра в низ. Юра нераз цілими годинами німо й непорушно вдивлявся в сей невеличкий а такий ріжноманітний закрут Черемоша. Ненастанний поквапний рух води, клекіт та хлюпотанє хвиль, гуркіт посуваного ними каміня, підскоки клубків піни, а від часу до часу вид Гуцулів і Гуцулок, що підбираючи одіж висше колін переходили бродом через ріку, все те якось немов заповняло його порожну душу, увільнювало її від муки власного думаня й почуваня, було любе та роскішне мов тепла купіль. Мошко в такі хвилини не докучав йому розмовою, не випитував його, не натручувався зі своїми радами, був мов приятель, що онимається доторкнутись до хорого, щоб не вразити його в болюче місце.

 

Коли одного дня Юра сказав йому, що переходить жити до сина, Мошко не сказав нічого, тілько якось значучо похитав головою.

 

— Що, гадаєш, що мені зле там буде? — запитав Юра завваживши се.

 

— Я нікому злого не бажаю, — відповів Мошко. — А Василь — ваш син. Ви найліпше знаєте його, то й найліпше можете зміркувати, чи вам буде добре.

 

— Не буду Бога гнівити! Василь усе був добра дитина. Тай поміркуй сам: своя кров! До кого-ж батькови прихилитися, як не до рідної дитини?

 

— Ой так, так! Говоріть ви своє! — вмішався в розмову один чужосільний Гуцул, що саме відпочивав у коршмі. — Хиба не знаєте, що казали старі люди: Діти доки малі — мозола голові, а як доростуть, то й хату рознесуть. У батька-матери серце все хилиться до них, але у них воно, брє, куди инче хилиться!

 

Живучи у сина Юра рідко бував у Мошка. Раз тому, що Василь жив у верху, якої пів милі від села, то й до Мошка далеко було; а друге тому, що в новій хаті Юра з разу справді почув був ніби нове житє в собі й довкола себе. Але Мошко не спускав його з ока, пильно, хоч усе мов з нехотя розвідував про нього, а здибавши його іноді припадково чи то на дорозі, чи то на ярмарку в Косові, витався з ним приязно, говорив з ним про всякі посторонні річи, обережно обминаючи зачіпати питанє про те, як йому живеться у сина. Юра також не говорив про се нічого, і так вони розходилися.

 

Аж тепер, викинений невісткою з Василевої хати, він ішов до Мошка повний жалю й пересердя.

 

— Ну, що, Юро? Що чувати? — запитав його Мошко по привитаню.

 

— Та що, нічого! — мовив Юра сідаючи і ховаючи під кришкою тупої байдужности все гірке й болюче, що клекотіло в його серці.

 

— Ви вже не у сина? — нараз запитав Мошко.

 

Юра стрепенувся, мов би хтось зненацька пальцем штиркнув його в око.

 

— А ти відки се знаєш? — огризнувся він якось сердито.

 

— Що я знаю? — м'ягко як звичайно відповів Мошко. — Як би я знав, я би вас не питав.

 

Юра ще хвилю мовчав, ще хвилю боровся з тим гірким, важким та могучим, що клубилось і вилося і вертіло в його душі. Та нараз йому не стало сили і він закривши лице руками заридав, захлипав як дитина, заголосив як за труною.

 

— Не пожалували мойого сирітства! Не пошанували сивого волоса, ні! — приговорював він. — Марш старий із хати! За дармо хліб їси! Копнули як собаку! Викинули, як віник охаблений! Ой смертенько моя, чому ти за мене забула? Чому мене не забереш із сього світа, аби-сми їм не заваджав? Тай ще то їх у очи коле, що маю того дрібку поля тай отсю халабуду! Дай нам старий се зараз, то можеш сидіти, а ні, то руш, забирайся! Віддай своє остатнє і здайся зовсім на нашу ласку. Вже ми тобі потому живо кінця доїдемо. Зазнаєш роскошів у сина й невістки. Будеш свої пальці гризти, а сльозами запивати.

 

Він упав на лаву, похилив голову на стіл і довго плакав хлипаючи і не втираючи сліз, що цюрком лились і капали зі стола. Мошко не говорив нічого, порався коло шинквасу, лише час від часу зітхав важко.

 

Нараз Юра підняв голову, видивився на нього, потім устав і наблизився, немов якась таємна сила тягла його до Мошка.

 

— Слухай, Мошку! — мовив Юра. — Ти чоловік письменний. Чи стоїть у ваших книгах що про таке... про таких дітий, що так збиткують свойого рідного вітця? Адже я думаю, що Пан Біг мусить ховати щось для них... мусить порахувати їм се... мусить — чи як ти кажеш, Мошку?

 

— У нас, Юро, про таких дітий таке написано, що аж страшно читати, — мовив Мошко. — Але я хотів би вам щось иньше сказати.

 

— Ну, що? Кажи!

 

— Я так гадаю. Що ми один з другим грішні люди, будемо над тим міркувати, як там Пан Біг покарає сей чи той гріх? Пан Біг старий ґосподар, він знає, що хто в нього варт і кому що належиться. А ми міркуймо кождий про себе. Адже й на нас без божої волі ніщо не паде. Ну, як упало, то значить, що Бог так хотів. Може ми на таке заслужили? А може Пан Біг хоче випробувати нас? Адже знаєте, що залізо кладуть у вогонь, аби з нього щось викувати. А чоловіка Пан Біг кладе в нещастє, аби з нього було щось добре. Чи не правду я кажу?

 

Юра витріщив очи. Він чув нераз подібні слова з уст пан-отця, але тоді вони не робили на нього ніякого вражіня; він не розумів, а властиво не приймав їх до своєї душі, бо не відчував їх душею. Та тепер в устах отсього простого Жида, шинкаря Мошка Галапаса вони вразили його як щось нечуване і зовсім нове. Він почав вдумуватися в них і зараз почув, як його біль притупив своє вістрє і його жалощі стратили своє жало. А Мошко говорив іще довго, все тим самим тоном, беручи приклади із Письма святого і з власного житя. Юра випив кілька чарок горівки і сидів у коршмі до вечора. А вечером, коли вже смерклося, Мошко запросив його до вечері, велів постелити йому в ванькирику і лягати спати. Юра опирався, — він від коли жив не ночував ніколи в коршмі, — та подумавши, що тепер йому треба би знов вертати до своєї пустки і ночувати там самому, переміг себе і заночував у Мошка.

 

Тиждень потім, у саму неділю, при війті, присяжнім і громадськім писарі Юра зробив з Мошком такий контракт. Мошко обіцявся годувати Юру до самої смерти, шанувати його як свояка і по смерти похоронити його як слід по христіянськи, а Юра за те записав йому по смерти свою хату й свої три прути поля. Юра Шикманюк став, як кажуть Гуцули, Мошковим годованцем.

 

Угода з Мошком була така, що Юра мав жити в своїй хаті, робити що йому схочеться або й не робити нічого, а Мошко мав давати йому все удержанє, їду, по чарці горілки рано, в полуднє і вечір, топливо в зимі. Коли Юра захоче, може ночувати в коршмі; що заробить, чи то в лісі, чи на ріці, то його.

 

Юра підписав угоду (тоб-то подержав за перо, бо був неписьменний і позволив підписати себе при людях) з якоюсь сердитою радістю, як чоловік, що понукає церульника вирвати йому як найшвидше болючий зуб.

 

— Оттак! — мовив він, — так мойому синочкови треба! Нехай знає, як батька шанувати! Нехай собі не острить зуби на батькове добро. Бери, Мошку, бери від нині! Ори, сій, коси, най його зуби болять, най розсядеся з зависти́! Я батько, я йому того зичу за його й його жінки добре серце. Як він мені, так я йому. І ви, люди добрі, будьте свідками! На вашім свідомі все роблю, і гадаю, що Бог мені кривого слова за се не скаже. Адже сам Бог казав, що всохне рука, яка підносилася на батька, правда, Мошку? Вами свідчуся, люди добрі, що отсей Мошко, бачите, Жид, ніби то нехрещений, не нашої віри чоловік, а показав мені в моїй біді більше серця, більше приятельства, ніж моя власна кров. За те й записую йому все, що маю. Най має і його діти, най хоч вони згадують добрим словом Юру Шикманюка!

 

Але сей завзятий настрій Юри проти власного сина швидко змінився. Одно те, що Василь довідавшися про батьків поступок, не тріс із зависти, не кричав, не плакав, не лаявся, не прибіг ані перепрашати ані ганьбити батька, а лише махнув рукою, — се вразило Юру, коли йому се переказали сусіди. Як би його син був кричав, плакав та розщибався, він був би почував дику радість; як би син був прибіг до нього з плачем і перепросинами, він був би відіпхнув, вигнав, поганьбив його; але син зовсім не показував по собі нічого, лишився байдужним, і се забило Юрі цвяха в голову. Що-ж то він собі міркує? — думав Юра. Не жаль йому того добра, що мало бути його, а тепер жидівське? Не сором йому, що батько замісь знайти у нього захист зробився жидівським годованцем? Юра не міг придумати ніякої відповіди на сі питаня, сам себе силував сердитися на сина, бурчав і проклинав його з його родиною, але робив се якось нещиро; він чув на дні душі жаль за своїм добром, що має перейти в жидівські руки і замісь його внучатам дістатися тим пейсатим Жиденятам, що раз-у-раз наповняли коршму й її найблизше окруженє своїм біганєм, криком та шваркотанєм. Юра соромився своєї похіпливости, соромився селян, що хоч не показували йому ніякої ворожнечі (поява таких годованців у Гуцульщині на жаль дуже часта), то все таки — і се почував Юра — зробилися супротив нього холодні, байдужні, рідко заговорювали його, а деякі й зовсім обминали його, чинилися, мов не бачуть, не пізнають його. А коли кілька неділь по своїм записі Юра у-перве появився в церкві, люди відступалися від нього; на тім місці, де він звичайно стояв, зробилося довкола нього досить широке колесо, в якому він стояв сам, мов виклятий або заражений. І в додатку панотець тої неділі виголосив проповідь про любов до рідної землі і про великий, неспасений гріх, який стягає на себе всякий, хто легкомисно марнує ту землю, віддає її в чужі, нетрудні руки, зневажаючи сим і кров та піт батьків, дідів і прадідів, що боронили та обробляли сю землю, і кривдячи власне потомство, якому він уймає хліб від рота і замикає спосіб будущого дорібку. Юра при тій проповіди стояв мов на розпечених шинах, зараз по Херувимській пісни вийшов із церкви і не здоровкаючись ні з ким, не обзираючись, затиснувши крисаню на очи пішов до своєї хати, заперся в ній і не рушаючися з місця просидів до самого вечера. Тепер її пустка не разила його; тепер він рад би був сховатися в найглубших лісах, у найтемнійших дебрах, аби не бачити ні Мошка з його Жиденятами, ні Василя з його жінкою й дітьми, ні того поля, ні тої хати, ні тої дурниці, яку зробив із записом, ні того сорому й жалю, що пік його душу.

 

Але Юра звільна привикав до свого положеня, перемагав у собі все, не ходив у село ані до церкви, нипав коло своєї хати або йшов на заробіток десь у сусідні села. Доки Мошко був з ним добрий і ласкавий, він не дбав ні про що. Мошко своїм звичайним, спокійно-приязним способом умів усе додати йому відваги й певности, і кождого разу підпирав свої докази надпорядковою чаркою горілки. До тих Мошкових доказів та до горілки Юра почав привикати чим раз більше, а коли Мошко нарешті натякнув йому, що він не обов'язаний давати йому більше як три чарки денно, Юра не змагався і платив за горілку тими грішми, які мав зароблені. Він почав було складати ті зароблені гроші — з разу на кожух, далі задумав зібрати хоч 100 ринських і справити до церкви євангеліє за душу небіжки жінки. Але привичка до горілки почала звільна перемагати його постанови, і з зароблених та зложених гроший капало чим раз більше в Мошкову кишеню. І доки капало, Мошко був добрий та ласкавий, потішав Юру в його гризоті, картав тих Гуцулів, що виявляли йому маловаженє або нехіть, картав навіть Юрового сина за погане поводженє з батьком, і Юра почував себе мов за високим, густим плотом, у безпечному захисті й опіці.

 

Тілько здоровлє його почало щось не статкувати. Проживши 67 літ він доси не зазнав слабости крім декiлькох ран на свойому тілі, одержаних чи то при небезпечній лісовій роботі, чи в коршемних бійках. А тепер — не знати, чи від гризоти, чи від Мошкової горілки, чи від чого иньшого, з ним почало робитися щось недобре. Йому відхотілося їсти, в голові шуміло, в горлі пекла вічна згага, руки й ноги тряслися, сон його не брався, а як часом було засне на хвилину, то його мучать такі страшні та „жєсні“ сни, яких він перед тим не видав ніколи і після яких звичайно прокидався напруго, з криком, весь облитий холодним потом. Він весь згорбився, зробився блідий і майже жовтий, його зовсім покинула охота до праці, і він звичайно цілими днями сидів на призьбі своєї хатчини та слухав шуму в своїх вухах та тупо, безучасно дивився, як Мошкові діти бігали по його подвірю, поралися в його загороді, а Мошкові наймити та наймички робили на його полі.

 

Одного літнього дня, коли він отак сидів та туманів на своїй призьбі, перед ним неначе вродився його син Василь.

 

— Йик ночували, дєдю? — промовив він цілуючи батька в руку.

 

Юра дивився на нього витріщеними очима і не знав, що відповісти.

 

— Госпідку любий, як ви виглядаєте, дєдику! — скрикнув Василь. — Ви хорували?

 

— Хоч би був і вмер, то ти би певно не був довідався до мене! — з гірким докором мовив Юра.

 

— Що-ж, дєдю, ви розсердилися на мене, покинули нас, то як би я смів докучати вам? Тай то як би ви, не дай Боже, хорували, то я би... Але я не чув нічого... Адже ви ще в неділю були в Жаб'ю...

 

— Ну, а чого-ж тепер приходиш?

 

— Та нічого, дєдику. Таки мені стужилося за вами. Госпідку милосерний, таже ви мені родич! Таже мене Бог буде карати...

 

— А буде, певно що буде за твоє добре серце до мене. Тепер ти мені й дєдику й се й те, а що було торік?

 

Від часу, як Юра розстався з сином і записався Мошкови, минув уже рік з окладом. Василь стояв перед батьком і не зводив з нього очий.

 

— Торік, дєдику? Хиба-ж я вам сказав коли пів слова непочтивого та прикрого?

 

— Та що з того, що ти не казав, а твоя жінка говорила за тебе й за себе.

 

— Що-ж, я жінці язика не зав'яжу, яку її Бог сотворив, така є. Але у неї, дєдику, душа ліпша, як її язик. Ви то самі знаєте. Кривди вона вам не зробила ніколи, тілько що тим язичищом молола. Ну, та дістала вже вона за своє...

 

— Ну, то що! — закинув нараз Юра, з під лоба позираючи на сина і відповідаючи більше на своє власне внутрішнє запитанє, ніж на Василеве, — гадаєш, що мене тепер знов завабиш до себе? Ні, небоже! Я вже стара ворона! На полову мене не завабиш. Тай на що я тобі тепер потрібний? Адже знаєш, хату й ґрунтець я записав Мошкови, більше не маю що роздавати, а голіруч я вам непотрібний.

 

— Ні, дєдику, — мовив спокійно Василь, — я на ваш ґрунт не зазіхаю ані вас до себе силувати не хочу. Робіть, як знаєте, як вам ліпше. Але я мав би до вас одно запитанє.

 

— А що таке?

 

— Що з вами дієся? Чи ви нездорові? Виглядаєте як з хреста зняті.

 

— А що, літа приходять. Старість не радість.

 

— Торік ви ще не такі були. Чи може де здвигалися при роботі або перемерзли або що?

 

— А хто знає! Я не тямлю, — нерадо буркнув Юра.

 

— Знаєте, дєдику, там по селу всіляке говорять, а я слухаю і в мене серце краєся. Адже ви мені тато, я ваша дитина я повинен дбати за вас на старість.

 

— О, гарно дбаєш! Бодай і твої діти так дбали за тебе! — з пересердєм крикнув Юра.

 

— Не кленіть, дєдику, хоч я й не заслужив нічого ліпшого. Але скажіть по правді, від коли се з вами поробилося?

 

— Та що таке? Що поробилося? Нічого зо мною не поробилося! — сердився Юра.

 

— Та тут уже сердьтеся, не сердьтеся, а що живі очи видять. Тай люди скрізь по селі говорять...

 

Василь зам'явся.

 

— Ну, що говорять? — спитав Юра.

 

Василь оглянувся, а потім сідаючи на призьбі поруч батька і нахиляючися ротом близько його вуха мовив полушептом:

 

— Що Мошко задає вам якоїсь трутки в горівці.

 

Юра поблід як труп, схопився з призьби, затремтів усім тілом і знов сів на своє місце. Він не міг стояти на ногах, у його грудях щось клубилося й дусило його в горлі.

 

— Що ти кажеш? — промовив він ледви чутно.

 

— Те, що чуєте. Десь одна наймичка підгледіла Мошка в ночи, як сипав із якоїсь флящини якісь кроплі до тої фляшки, в якій держить для вас горівку, і з якої не дає нікому крім вас.

 

Настала важка мовчанка. Юра чув, як щось стискає його за серце. В ухах у нього шуміло, мов чотири вітряки. Серце товклося прискорено, аж боляче в грудях. Ціле тіло дрожало.

 

— Я би вас одно просив, дєдику, — мовив далі Василь. — Я зладжу візок, сідайте, поїдемо до Жаб'я до дофторя. Най вас огляне, скажете йому, як вам є, — що він на се повість.

 

Юра пристав на се. Поїхали. Лікар, старий практик, лиш глипнув на Юру і буркнув:

 

— П'єш?

 

— Та Бог має що тий за що пити, панчику пишний! — мовив Юра кланяючись.

 

— А чого-ж приходиш?

 

— Та то не я, то от син...

 

— А йому що?

 

— Та йому, Богу дякувати, нічого, він лише за-длі мене.

 

— За-длі тебе? А то як?

 

Тут Василь виступив наперед, поклонився і почав говорити, що чув у селі.

 

— Слухай, хло! — мовив сердито лікар, — ти мені харамана не гни! Знаєш, то кримінальна справа, як би показалося се правдою. Присягнеш на те?

 

— Та Госпідку! — мовив переляканий Василь, — я-сми при тім не був, видіти не видів, то як мені присягати?

 

— А ті, що тобі се говорили, присягнуть?

 

— Або я знаю. Присяга — страшна річ. Хто сам на очи не видів...

 

Лікар довго оглядав Юру, велів йому роздягтись, навіть сорочку скинути, клав його на лавці, обертав на ріжні боки, стукав у груди і в плечі, оглядав язик, розпитував і крутив головою, бурчав та плював, а далі велів дати собі ренського і відіслав Юру до дому.

 

— Стидайся, старий! Маєш сина, маєш унуків, а записуєш себе Жидови! Зараз верни до сина, з Жидом не заходи собі більше, його страви не їдж, його горівки не пий, а заживай оте лікарство, що я тобі запишу. А за тиждень прийди знов.

 

Юра послухав, не говорячи Мошкови ані слова перебрався до сина, але за тиждень ані за місяць до лікаря не ходив. Він заживав лікарство, чув, що йому ліпше, руки й коліна перестали трястися, а йти до лікаря, то знов треба наслухатися проповіди тай заплатити хоч корону. Пошкодував гроший.

 

Мошко також приняв Юрові переносини зовсім спокійно. Не ходив за ним, не розпитував, не переказував, але кілька день по його відході зробив із його хати хлівець на свої телята, збирав із поля, косив сіно і ґосподарював на Юровім полі як на своїм. А в осени почали Василь і невістка намовляти Юру, аби розв'язався з Жидом. „Обчисліться при людях, що видав на вас, зверніть йому, а ґрунтець і хату нехай віддасть". Юра пішов з тим до Мошка, але сей чемненько відповів йому, що він уже подав до суду, аби ґрунт і хату записано на його власність.

 

— Ба, а се по якому?

 

— Ви мені записали, Юро.

 

— Я тобі? Але ж аж по моїй смерти. А поки я жию, то я своїй дідизні пан.

 

— А мій кошт, що я видав на вас?

 

— Я тобі зверну.

 

— Що ви мені будете звертати? Я вам не зичив. Я давав на рахунок ґрунту і видав більше, ніж той ґрунт варт.

 

— Мошку, що ти говориш! — скрикнув Юра мов ужалений.

 

— А ви що собі гадаєте?

 

Перемовилися Юра з Мошком кiлькома острійшими словами. Вибіг Юра з коршми і побіг до писаря, дав йому „баночку" і просив написати до суду на Мошка. Писар скаргу написав і вислав. Минала осінь. Жид зібрав з Юрового поля, виорав коло хати під огородину, переробив хату на стайню. Минула зима, минула весна. Жид почав орати на Юровім ґрунті. Юра з Василем зігнали Жидових робітників зі свого поля. Жид вивів провізорію і виграв, Юру засудили на 10 банок коштів. Минуло ще пару місяців. Нарешті Юра діждався терміну в суді на свій позов. Станув Юра в суді, станув і Мошко. Розповів Юра всю справу, але промовчав про свою слабість та про чутку, що його Мошко по троха троїв, промовчав, бо боявся, що се кримінальна справа, а йому веліли би присягати. Мошко потвердив Юрові зізнаня, показав контракт лєґалізований у нотарія, показав рахунок того, що видав протягом року на удержанє Юри, і показалося, що він видав ще більше, ніж варт був той ґрунт з хатою. Судія не входив близше в розбір рахунка, не придивлявся, чи по правді оцінено Юрів ґрунт, йому досить було, що на однім і на другім документі була громадська печатка та підписи війта, присяжних і таксаторів. Даремно Юра божився, що Мошко не видав на його удержанє й десятої части того, що тут зараховано, що його ґрунт варт у четверо більше, ніж його оціновано. Судія признав Юрову скаргу неоправданою і відіслав його, коли хоче, до дальшого процесу. Юра вийшов із суду розбитий, зломаний. Його син узявся потішати його.

 

— Ви, дєдику, не журіться. Що то значить косівський суд. Овва! Ми ще до Коломиї ходімо, а як там не знайдемо правди, то й до самого Львова, навіть до самого цісаря трафимо. Впадемо перед ним на коліна і все розповімо. Най цісар знає, як тут пани судять!

 

Юра хитав лише головою і не відповідав нічого. Де вже йому до Львова та до цісаря! Е, як би у нього давня сила! А тепер він старий, гостець по костях ходить. А Мошко має всюди плечі. Він богатир, надрав з Гуцулів і не дбає. За ним адукати, за ним судії потягнуть, а за бідним Гуцулом хто? Адже в Мошка таких самих годованців як він був, ще тепер три в селі, а ось перед місяцем один умер, тай то не такий харлак як він, а богатир на все село. Самої полонини за день не обійдеш! І все то тепер Мошкове. Що Юрі мірятися з Мошком!

 

— Знаєш що, синку, — мовив Юра до Василя, коли вони по нещасній розправі зайшли до шинку і поснідали. — Їдь ти собі з Богом до дому, а я піду до Коломиї.

 

— Самі підете?

 

— А що-ж! Пошукаю й собі адуката. Там, кажуть, є така щира душа. Допитаюся до нього.

 

Василь не догадувався, що в Юри зовсім не адукат на думці, повірив батькови, лишив його й поїхав до дому. А Юра проблукавши до вечера по Косові над вечором вибрався з міста в той бік, як до Пістиня. Кілька знайомих Гуцулів, що вертали з Коломиї, здибали його за містом, на горбі коло каплиці, побалакали з ним, розпитали, куди й за чим іде. Юра все розповів їм. Але дійшовши до ліса, коли зачало смеркатися, скрутив у праворуч, лінією в низ, на Старий Косів та Манастирське, перехопився ніким не спостережений на противний верх, і верхами, знайомими плаями та стежками, оминаючи людські оселі, зимарки та дороги, де можна було надіятися людий, поспішав до свойого села. Не спочиваючи ані хвилі він над ранком опинився на версі, відки видно було його село. Тут вишукавши на одній полянці оборіг з торічним сіном виліз на нього, зарився в сіно і перекусивши та випивши горілки заснув після тяжкої втоми і проспав увесь день.

 

 

II.

 

Смеркалося. Кровава заграва, що розітлівшися на заході обхопила була все небо, починала звільна погасати, бліднути, з разу на сході, потім на середині неба, і лиш де-де огнистими платами висіла на хмарах та палала пурпуровою пожежею на снігових шпилях далекої Чорногори. Відтам потягало холодним вітром. Віковічні смереки від часу до часу вибухали голосним шумом, мов прокидалися з тужливої полу-дрімоти і неначе величезні птахи напруго шелестіли всім пірєм зриваючися до лету: се одна-друга хвиля полонинського буйного вітру, що тяг горою понад верхами, впадала в низ і вривалася в їх темну гущавину.

 

Юра йшов довгий час верхом, плаєм, лишаючи село по лівій руці. Він уважно роззирався довкола. Черемош, що гадюкою вився здовж села, щез уже під густим завоєм мряки, білої як молоко і гладкої як простелене полотно. Із хат розкинених по верхах та збочах гір вився клубами дим, але голосів ніяких із них не було чути — вони були далеко від Юри. В селі видно було декуди світло. Нараз із одного верха затужила голосна тримбіта; з другого верха їй відповіла друга; у Юри мороз пішов поза плечима. Перша тримбіта заголосила знов — аж надто добре звісну йому мельодію — знак, що там, де трублять, у тій хаті хтось умер. Юра напружив зір і слух, щоб зміркувати, де се. Він зупинився на хвилю, слухав, а потім покивав головою.

 

— А-йи, а-йи! Не як, лиш так, що Олекса Пилип'юк. Мусить так, що він умер. Мошків годованець. Другий до місяця. І так само з ним було, як зо мною. Здоров чоловік був, а нараз ноги під ним почали дилькотіти, голова трястися, пам'ять його покинула, їсти відхотілося. Зовсім так як мені. Айи, певно, що се вже йому вічну пам'ять тримбітають.

 

Він обхопив рукою топорець за своїм поясом і пустився йти далі. Звернув на ліво, на стежку, що вела до села, і роззираючись уважно, аби не здибати нікого, гуторив сам до себе.

 

— Нема старшої ради, нема! Вже як сми наважився, так мусю зробити. То людоїд, не чоловік. За такого й гріха не буду мав. А в тім що? Нехай мене карають, нехай вішають! Хиба мені жаль житя? Що воно варто? Тепер, як мене нетрудний обдер із усього! Але я пімстюся! За своє й за людське! Досить нажерся, досить накривдився. Я більшу штуку вдам, як пани. Я покараю такого, що його їх кара не досягає. Я буду для нього карою божою. Нехай иньші каються на нього дивлячись.

 

Стежка скрутила в ялівцеві та смерекові корчі, серед яких де-де здіймалися в гору великі смереки, останки колишнього могутнього ліса. Ті корчі в слабому сумерку пізного вечера лежали на збочі гори мов здоровий плат чорного сукна. Юра поринув у них, мов малесенька комашка в мохнатому пуху. Він ішов звільна, щупаючи перед собою стежку костуром та ногами обутими в шкіряні постоли. По якімось часі корчі минулися і стежка вибігла на сіножать та тяглася нею понад глубоке, дуже сточисте проваллє, на якого дні грізно шумів невеличкий гірський потік. Його шум та гуркіт ішов, бачилось, десь із під землі, бо ані потока, ані дна провалля заваленого густою пітьмою не було з гори видно. Юра йшов неначе вузенькою кладкою завішеною між темним, ще лиш декуди рум'янцем відтіненим небом і далеко темнійшою безоднею. Він тепер розмахував костуром і не переставав додавати собі духа.

 

— Ні, не буду мав гріха! Бог мене простить. Я не йду для рабунку. Я не хочу його ані о стілько, що палець завинути. Борони мене Боже! Я лише за свою й людську кривду. Адже ади, троїть людий хрещених як мухи! Живі очи видять, що троїть. Хиба-ж Пилип'юкови було вмирати? Або Герасим'юкови? Господи, таже то арідник, не чоловік! То луципер якийсь! І ади, яким іще добрим чиниться! Гадав би хто: от людяний Жид! Але вже чинися, не чинися — по нині того стало! Як Бог на небі, а я ось тут, так за пів години буде по тобі! Аус, Мошку! Молися Богу, нехай тебе там милує, а тут твоє не житє більше. Я з тобою по судах тягатися не буду. Ані до Коломиї, ані до Львова, ані до цісаря. Запізву тебе до старшого судії і до старшого цісаря. До того, що над усіми нами судія і цісар. Там станемо оба, там будемо правдатися. Там не поможуть ані печатки громадські, ані свідки, ані адуканти. Там, сараку, всьо ясно буде, як на долони. Там від разу буде видно, хто кого кривдив!

 

І він ішов стискаючи в мозолистій руці обух свойого топірця.

 

Йшов і не бачив, як по обох його боках невідступно крок у крок із ним ішли два велетні, висші головами над смереки, а незримі смертним очам. Він говорив сам до себе, инколи в думці, инколи півголосом, а не чув розмови своїх таємних, невідступних товаришів. Один із них був білий, другий чорний; одного голос був сумний, жалісний мов голос сопілки загублений серед непроглядної, безлюдної полонини, а голос другого був хрипливий, насмішливий, брутальний та зневажливий.

 

Чорний демон: А що, розумієш тепер, до чого воно йде?

 

Білий: Давно зрозумів; болить моя душа.

 

Чорний: І віриш, що не потрафиш відвернути сього чоловіка від його наміру?

 

Білий: Вірю в ласку й доброту Того, хто сотворив його й мене.

 

Чорний: Тхе! Се не відповідь на моє питанє. Ховаєшся за Творця, щоб не признатися до своєї слабости.

 

Білий: Моя слабість з Його волі. Так само як твоя хвилева перемога.

 

Чорний: Не плети дурниць! Моя перемога! В чім вона? Чи я боровся за неї? Чи я силкувався ловити сю душу в свої сіти? Скажи сам. Будь щирий і признай, що моя сила, моя, як кажеш, перемога, се властиво лише льоґіка житя, його обставин і подій, що се така сама елементарна сила як те, що сонце сходить і заходить, що по літі наступає осінь, що звір їсть звіря або ростину. Я тут не борець, не переможець, а тілько інтеліґентний свідок, математик, що підводить суму, та іноді — га, га, га! — tertius gaudens..

 

Білий: Твоя об'єктивність у тім процесі така сама брехня, як і иньші твої щирі признаня. Ти так, як той грач, що від часу до часу кидає вольти, щоб підправити своє щастє, а все божиться, що грає зовсім справедливо.

 

Чорний: Га, га, га! Як ти се підглядів! Що-ж, грача, за яким добачуть киданє вольт, або викидають із гри — а ти сього не можеш зробити з мною —

 

Білий: В премудрій економії Творця ти потрібний, та його шляхи темні перед нами так само, як і перед очима смертних.

 

Чорний: Ну, ну! Не мучся імпонувати мені темними фразами. Дещо троха тих темних шляхів ми таки розуміємо. За стілько міліонів літ навчились бачити дещо далі свойого носа. А коли ти не навчився, то тим гірше для тебе. А на Творця вини своєї недотепности не скидай. Отже синоньку, вертаючи до твойого порівнаня з фальшивим грачем... Чи моя гра вірна чи фальшива, але се одно певне, усунути мене з сеї віковічної гри за людські душі ти не можеш. Ані сам від неї втекти не можеш.

 

Білий: Не моя воля.

 

Чорний: Та й сором був би вам, правда? Ну, але маючи те переконанє, що я граю фальшиво — тобі лишається —

 

Білий: Лиш одно —

 

Чорний: Лиш одно? Я думав, що лиш двоє.

 

Білий: Дивитися фальшивому грачеви на пальці і демаскувати його вольти.

 

Чорний: Або — га, га, га! — пробувати й собі иноді кинути невеличку вольту, щоб поправити щастє на свою користь. Що? Не добре я кажу? Адже клин клином вибивають.

 

Білий: Се не в моїй удачі.

 

Чорний: Кажи краще: не моя голова в тім.

 

Білий: І нема потреби. Бо неправда твоя, що сума житєвих сил і подій усе верне на твою користь. Неправда, що сумуючи ті явища житя, ти являєшся tertius gaudens. Ти вмієш сумувати лише часткові явища і підводити лише часткові суми, але сума сум, великий інтеґрал безконечного діфференційного рахунку житєвого невідомий тобі. Тимто твої радощі короткі, а твої побіди дуже куцоногі.

 

Чорний: А все таки в тебе болить душа дивлячись на них.

 

Білий: Болить, бо й я слабий твір, бо й мій обрій обмежений, бо й мені велено боротися зі злом у його дрібних і найдрібнійших об'явах, а кінцеву побіду чи кінцеве рішенє боротьби полишив для себе Той, що держить у руках усі почини й усі кінці.

 

Чорний: Держить або й не держить. Ну, та не про те річ. А про те, чому-ж не борешся з тим, що ти називаєш злом, і що я в отсьому випадку називаю лише простою консеквенцією всього попереднього? Коли вона тобі видається злою, грішною, болючою, то ну-ко, поборись із нею! Як хочеш! Війди в душу сього чоловіка і здуси в ній сю пристрасть, що володіє нею!

 

Білий: Я не Бог.

 

Чорний: Або збуди в його серці які иньші почутя, щоб відвернули його від сього наміру.

 

Білий: Я вже пробував се зробити і ще попробую, як буде відповідна хвиля.

 

Чорний: Або промов йому до розуму! Скажи йому, що Мошків шинок при самій дорозі і що лише він допуститься злочину, його зараз і зловлять.

 

Білий: Се його не відверне. Я вже бачу на перед, що він сповнивши злочин або й зовсім не буде ховатися, або сховається так нехитро, що його зараз же знайдуть і він при першому допиті признається до всього.

 

Чорний: А може скажеш йому, що в коршмі як раз у ту пору ночувати-ме судія з Косова, той сам, що засудив його вчора.

 

Білий: Думаю, що він був би в стані піти й тою самою сокирою розрубати голову й судії.

 

Чорний: Невже думаєш? Ей, у такім разі була би гарна справа! Варто, щоб я сим покористувався! Бачиш, я немов прочував, що з сеї поїздки пана судії може вийти щось доброго для мене, і хоча він їхав до Жаб'я і мав намір аж там заночувати, я зломав йому колесо перед Мошковою коршмою і змусив заночувати тут. От се буде гарно! Надмухаю сього Юру добре, а як Мошко застогне під ударами його барди, розбуджу пана судію і пхну його до шинкової кімнати,.. Будуть два гриби в борщ. Спасибі тобі, синку, за добрий натяк.

 

Білий. Ну, а що, як ти помиляєшся в своїм рахунку? Як Юру в селі здиблють знайомі і він стратить відвагу на вбійство?

 

Чорний: Я поведу його поза селом: кладкою по конець села за Черемош, потім зарічєм поза хати аж до броду, що просто перед Мошковим шинком, а з броду просто в задні двері коршми.

 

Білий: А я пригадаю служниці, щоб засунула задні двері; Юра потермосить дверима і наробить стуку.

 

Чорний: Забуваєш, що Юра старий Мошків годованець і здавна має застромлений під порогом деревляний ключ, яким у кождій хвилі може без ніякого стуку відсунути засув і війти до середини.

 

Білий: Я зупиню декiлькох п'яниць у коршмі, щоб Юра входячи здибався з ними.

 

Чорний: Се вже, любчику, иньшим часом зробиш. Сьогодні, глянь сам, уже тепер коршма зовсім пуста. Робучий день був, усі Гуцули потомлені. Остатні п'яниці пішли з шинку і поплелися до дому. Мошкова жінка з дітьми спить у другій половині.

 

Білий: Онде дорогою з Жаб'я йдуть ярмаркові до Коломиї.

 

Чорний: Ідуть і пройдуть і не зупиняться коло Мошкової коршми. А та друга громадка, що йде пару сот кроків за ними, зупиниться ще коло броду напувати шкап'ята, і прийде перед коршму саме тоді, як усе буде зроблене і лишиться лиш одно — зловити Юру на горячім учинку.

 

Білий: Ге! Роби, як знаєш! Я ще спробую від себе робити, що зможу.

 

І він своєю долонею доторкнувся широких грудий Юри і своїми небесними очима зирнув у понурі, завзятою злобою заіскрені Юрові очи.

 

І нараз стало Юрі якось дивно, якось боязно і сумно і жалко на душі. Боязно, немов би він отсе з живого світа, з поміж людських веселих осель входив у величезний, темний, непрозорий ліс, де повно гнилих вивертів, де холодно й вохко, де нема иньших стежок крім тих, що протоптали хижі, дикі звірі, де не чути пташиного співу, лиш сичанє гадюк, де замісто зелені й цвітів скрізь видно лише плісень та огидливі гриби, а замісто веселого стрекоту сверщків чути глухе стогнанє лісових велетнів та якесь іще важче, жалібнійше не то стогнанє, не то крик нещасних заблуканих людий. І сумно йому на душі, немов би й сам він у тім безмежнім лісі мусів блукати та пропадати до суду віку. І жалко йому себе самого, свойого села, своєї рідні, свойого дотеперішнього чесно прожитого віку, жалко всього, з чим зжився і зрісся він доси і що тепер немов на завше мусить покинути. Перед ним стала його хата осяяна сонцем і моргала на нього своїми маленькими, підсліпуватими вікнами, немов хотіла сказати: „А ти куди, Юро?“ І двері його хати порушилися на чопах і заскрипіли своїм дивно знайомим, любим скрипом: „Юро! Покидаєш нас?" А тут із поза вікон, із поза дверий визирають кучеряві, біловолосі головки Василевих дітий а Юрових унучат, і кричать — одні радісно, а иньші трівожно: „Дідуню! Дідуню! Куди ви йдете? Пощо покидаєте нас?“

 

Юра йшов невеличкою сіножатю, що простяглася між стопою гори, з якої він зійшов, і гостинцем, що йшов поперек села. Він був саме по конець села. Йшов звільна, оглядався якось непевно, його очи що хвиля бігли по білому полотні шутрованого гостинця в село, зупинялися край кождої хати, при кождих воротах, ждали хвилину, чи не покажеся в них хто. Та ні, ніхто не показувався. Юра переліз через перелаз, вийшов на гостинець, зупинився, потім у противний бік — тихо і мертво довкола. Лиш на безмісячному небі ярко палають зорі.

 

Знечевля мацнув себе Юра долонею по лиці — долоня була мокра. Він і сам того не тямив, коли й як із його очий закапотіли теплі сльози. Але на його серці від тих сліз не полекшало.

 

— Ні вже! Годі жалувати! — пробуркотів він. — Що варто моє житє? І кому я на що здався у світі? А таку гадину забити, то ціле село буде мені дякувати. Не одна душа буде за мене Бога просити. Гайда, далі! Лиш обережно, може й не побачить ніхто! А побачать — овва! Раз мати родила.

 

І він перейшов гостинець півперек, війшов на невеличку стежку, що простяглася білою смужкою по зарінку, потім губилася серед великого круглястого каміня близько ріки, і перекидалася на широкий, подвійним поручєм обставлений бер*, що зіпп'ятий попад Черемош переходив на другий беріг і, бачилось, упирався своїм кінцем у темний смерековий ліс, який покривав напротилежну високу та стрімку гору і темною лявіною скочувався майже аж до самого русла ріки. А під бером ревів та клекотів Черемош. Над водою стояла легка сивава мла, крізь яку де-де проскакували мов граючись хвилі. В тім місці ріка звужувалась, а що посеред води лежало багато великого каміня, то хвиля билась о те каміня і відскакувала в бік, гнала в ріжні боки бистринами та вирами і в однім місці, де кілька таких течій лучилося до купи, під самою кладкою в шаленому розгоні натрафляла на великий, плоский камінь і перескакувала через нього, творячи над ним неначе величезний дзвін із срібної піни і кришталю. Юра звільна йшов по кладці. Наслухував. Дрібні хвилі, що плюскотіли коло берега, мов цікаві діти дзьоботіли до нього: „Куди йдеш? Куди йдеш?“ Мокрі каменюки посеред води, раз-у-раз обризькувані водою, вистирчали де-де з сивої мряки, та поблискували до звіздяного, безмісячного неба, мов розтоплене скло. Великі, грізні хвилі серед того каміня ревли та товклися сердито. Юрі здавалося, що чує в них сердитий крик власного серця: „Не дарую нехристови! Най буде що буде!" Та коли дійшов до найбільшої бистрини, до того місця, де хвилі ревучи та розбиваючись скакали через великий камінь і творили над ним неначе дзвін зі срібної піни і кришталю, то в фантастичній сутіні йому видалося, що там із клекоту та шуму виринає голова якогось велетня з розвіяною білою бородою і реве до нього несьвітським голосом: „Юро куди йдеш? Юро вернися!“

 

На нього вдарила ціла хмара холодної водяної пари, що раз-у-раз уносилася з сього клекоту. Мороз пройшов по його тілі і він натискаючи лівою рукою крисаню на голові, а правою держачись поруча, пустився підбігцем по кладці, що під його прискореними кроками почала вся хитатися.

 

— Юро, куди йдеш? Юро вернися! — ревло і клекотіло з глубини Черемоша, але він не слухаючи погнав стежкою понад ріку. По кільканацятьох кроках стежка поринала в темній гущавині вільшини та ліщини. Навислі гиляки хапали Юру за крисаню. Мокре від роси листє било його по лиці і кождий такий удар проймав його дрожю. Під ногами де-де попадало сухаринє, що хапалося за його ноги, хрустіло під постолами, иноді грозилося звалити його з ніг. Не бракувало й каміня, яке на таких стежках лежить звичайно не там де йому треба, немов навмисно накладене так, аби необачний мандрівець по ночи зшибав собі пальці та розбивав коліна. Але Юрі все те було байдуже. Він ішов не озираючись, зціпивши зуби і похиливши голову наперед, притискаючи до правого боку звішений на лікті свій важкий керманицький топір.

 

І оба незримі велетні, що супроводили Юру, ішли крок у крок за ним, не знаючи ніякої перешкоди. Вони знов розпочали розмову нечутними для Юри голосами.

 

Чорний: Ну що, твоя проба, вплинути на його псіхольоґію, потерпіла блискучу невдачу? Ти плачеш?

 

Білий: Мої сльози, то знак моєї власної слабости. Але Господь сильний.

 

Чорний: Міністер, якому не стало власного концепту, ховається за корону. Але се знак, що політика того міністра банкротує. Корона звичайно прогоняє таких міністрів.

 

Білий: Господь волен зробити зі мною що хоче, бо я в сьому ділі робив, що міг.

 

Чорний: Чи там у вас не було кого розумнійшого, щоб Господь післав його на се діло?

 

Білий: В сьому питаню чую твої гордощі. Уважаєш, що ти сам дуже премудро заходився в сьому ділі.

 

Чорний: Признанє з твоїх уст дуже мене радує, і навіть, знаєш, почуваю якесь чортівське милосердє над тобою. Так рідко мені трапляєся бачити вашого брата заплаканим. Що мені даси, коли я попробую відвернути сього Гуцула від його наміру?

 

Білий: Чортівське милосердє на нашім ринку не має ніякої ціни. Се фальшива монета, за яку не купиш нічого.

 

Чорний: А однако — давай поб'ємось о заклад, що я потрафлю відвернути його від сього убійства.

 

Білий: По що мені битися з тобою о заклад? Чи думаєш, що я й сам не бачу тисячі способів, якими можна би зробити се?

 

Чорний: Ого! тисячі! Ану скажи хоч один!

 

Білий: На що простійшого? В сій хвилі розриваю клявзи на Шибенім, і поки він дійде до броду, в Черемоші вода прибуде так, що йому ніяким світом не буде можливо перебристи, і Мошко може спати спокійно.

 

Чорний: Го, го, любчику! Говориш на вітер! А добре знаєш, що сього не можеш зробити. Сам бачиш, скiлько тепер Гуцулів ходить по Черемоші з остями за рибою. Прорвеся в тій хвилі клявза, то певно з десяток людий пожило би смерти. Як на твою економію, то се була би дуже глупа заміна: десять Гуцулів за одного Мошка. Такі концепти лиши вже мені.

 

Білий: Стежкою з полонини іде саме Микола Мартюк, Юрів кум і приятель. А що, як я зупиню Юру ось тут на кілька мінут, дам їм зустрінутися обом, а тоді певна річ, Микола не покинеться Юри, і Юра при свідку не буде міг зробити свойого діла.

 

Чорний: Ану попробуй. Але вибачай, коли я також натисну одну свою пружинку.

 

Гущавина корчів, якими йшла стежка, скінчилася. Юра вийшов на невеличку сіножать обгороджену воринєм. Він почував якесь ослабленє від довгого і швидкого ходу, хотів присісти на камені, спочити хвилину. Але зирнувши на воринє пізнав свою власну сіножать, яку він іще торік косив, а яку тепер скосили Мошкові наймити. Онде серед огорожі стояв високий стіжок пахучої трави, тілько що вчора накиданий і довершений. На вершку острівки ще висіла зелена віха з вільхового прутя; на вориню де-де видно було ще клаптики сіна, що позачіплялись при киданю стіжка. Юра аж зубами заскреготав побачивши се.

 

— Моє добро! Моя кровавиця! І вже нетрудний засів, і вже панує, розкошує! І сміється з дурного Гуцула, що так легко дав себе одурити. Гей, мой! Не смійся! Ще не знати, чиє завтра. Ще твій сміх може дуже гірко скінчитися. Ще в Юри рука дужа, а в руці сокира. Гей мой, мой, мой! Не побоявся ти Бога скривдити мене, то вже й я не побоюся віддати тобі за своє. Тай не лише за своє, за всіх людий, за всю громаду!

 

І Юра натискаючи крисаню на чоло прискореним ходом, майже бігцем погнав далі.

 

Чорний: Ну, стежку з полонини ми щасливо минули. Тепер хоч би Юра сів спочивати, то вже з Миколою не зустрінеся, бо Миколі дорога відси на кладку, а не на Мошків брід. Вишукуй небоже зі своєї тисячі способів якийсь иньший, розумнійший.

 

Білий: Я вже вишукав.

 

Чорний: Ого! Так живо! Ну, а можна знати, який він?

 

Білий: Знати-меш на місці. А тепер поміркуймо лише, яке значінє може мати те, коли би Юра дійсно вбив Мошка.

 

Чорний: Га, га, га! Пускаєшся на фільософію! Значить, з твоїм третім способом дуже крухо.

 

Білий: Я поклав його Богу на коліна. А поки, що мені здається, що на сьому вбійстві ти зробиш далеко гірший інтерес, ніж я.

 

Чорний: Ге, ге! Не вдалася штука! Хочеш збридити мені мій інтерес. Але на таку полову мене не зловиш.

 

Білий: А все таки подумай! Адже в отроюваню своїх годованців Мошко не винуватий.

 

Чорний: Говори, плети! Не винуватий кримінально. Але своєю горілкою з недогоном хиба він справді не отроює їх?

 

Білий: Він тепер, коли всі в коршмі полягали спати, сидить і читає Біблію і молиться.

 

Чорний: Ти сам дуже добре знаєш вартість його молитви і його побожности. Ти напустив на нього страх смерти. При загальнім обрахунку се йому потрутиться, а в результаті лишиться зеро.

 

Білий: Глянь, у його душі виринають добрі наміри.

 

Чорний: Як у літню спеку клубляться білі хмарки над Чорногорою. Дощу з них не буде.

 

Білий: А Юра — по доконанім убійстві минеся його завзятє, пропаде його злість, він покається.

 

Чорний: Так, так! і висповідається, і розрішенє одержить і запричащається, а потім його святого та праведного повісять. Знаю, знаю. А все таки результат буде дві смерти — і дві душі.

 

Тимчасом Юра йшов поспішаючи. На небі віз почав уже хилитися до заходу. Наближалася північ. Стежка відбігла досить далеко від Черемоша, який глухо стогнав за корчами під своєю джергою з сивої мраки. Ліворуч Юри стояла чорною стіною височезна, стрімка гора покрита смерековим лісом. З далека з супротивного боку знов заскиглила тримбіта; Юрі здавалося, що незримий, далекий трембітар подає йому просто до вуха вістку про чиюсь смерть. Села, відділеного від Юри Черемошем, відси зовсім не було видно. Та ось стежка повернула в бік, перебігла ще дві-три сіножаті, перескочила два-три перелази, і урвалася на зарінку перед самим Мошковим бродом. Черемош тут розіллявся широко. Ліворуч було плесо гладке, мов зеркало, та де далі воно ширшаючи морщилося, рябіло дрібнесенькими хвильками, мерехтіло мов пересипаючися срібним пісочком, і шуміло якось глухо, втомлено, немов ріка зітхаючи спочивала по шаленім розгоні попередніх бистрин та клекотів. Тілько декуди на рябому тлі того броду видно було рівномірні ряди більших і жвавійших хвиль, що маширували одна за одною мов довгі ряди Гуцулів утомлених довгою дорогою. Се були ті місця, куди йшла глубша течія води і де ріка навіть у найбільшу посухусягала дорослому Гуцулови до колін.

 

Юра зирнув на брід. Тисячі разів на своїм віці він переходив сюди нічого не думаючи, не вагаючись і не жахаючись. А тепер жахнувся. Брід видався йому широким-широким, у двоє, в десятеро ширшим супроти звичайного. Мошків шинок, що стояв зараз за бродом край дороги на підвисшенім горбику і глипав на нього своїм одиноким, підсліпувато освітленим віконцем, видався Юрі далеким, далеким. Перехід через Черемош, се-ж для нього перехід із одного житя, з того в якім він зріс і постарівся, в якесь иньше, невідоме, далеке і страшне. Що то жде його там? Кого він там зустріне? З ким доведеться йому жити, де і як умирати? В якій землі зложить він свої старі кости? Хто оплаче, а хто прокляне його смерть? Юрі мимоволі закрутилися сльози в очах, але він обтер їх кулаком і сів на великім, гладкім камені серед зарінка та почав розмотувати на ногах волоки, щоб роззутися з постолів.

 

— Та що мені з того, як умирати та де спочивати? — думав він. — Хиба не все одно? Віку мойого й так не багато, а тілу однаково гнити чи отут на цвинтарі, чи там де будь на тюремнім „гофі“.* Он Юра Драгарюк не то був що я, богатир був тай молодий тай дужий, тай що? Не завагував положити свою голову, аби пімститися на своїм ворозі. А тепер про нього й пісню співають...

 

І розмотуючи волоки він півголосно, на монотонну нуту почав муркотіти собі під вус:

 

Ой зазулька прилетіла тай єла кувати;

Збирається тяжка ровта*, щось іде шукати.

Кували ми дві зазулі, дві разом завили;

А як війшли до Бордючки, так Николу ймили.

Але в моїм огороді та явір зібгався;

Ой їмили Николика, Юрина сховався.

А зазулька прилетіла, зачала кувати;

Але дали від Бордючки до Юрини знати.

Убита ми доріженька в городі на просо;

Ой прибігла та Бордючка до Юрини босо.

Як ся село називає: Жаб'є чи Ворохта?

„А ти, Юро, ісховайся, бо йде тяжка ровта!“

 

Юра урвав пісню і сплюнув. Ну, завтра тут у селі буде також щось подібне. Набіжать шандарі з Жаб'я, зіб'ють ровту коло Мошкового шинку, будуть кричати, радити, висилати людий на ріжні дороги, але я вже буду далеко. Я вже буду доходити до Косова — ба ні, не доходячи до Косова зараз на Манастирськім перебриду Рибницю тай півпереки, горі горою, та на пістинський гостинець, а там я пан! Там я безпечний! Ніхто мене не бачив у селі, ніхто й не погадає на мене. Нехай собі ровти ходять та шукають! Нехай шандарі та пани перепитують по селі, чи не мав Мошко яких ворогів! Чи мало він їх мав! Кождий його годованець був його ворог, не лиш я один. А міг і хтось чужий, переходячи в ночи коло шинку, забити Жида для рабунку, а потім сполошитися та втекти! Мені байдуже. Нехай собі ломають голову як знають!

 

Нечутний для нього регіт його чорного товариша залунав над його головою. Юрі від того демонського реготу лиш мороз пішов поза плечима. Він підкотив штани висше колін, забрав постоли з онучами й волоками, зв'язав їх разом і прив'язав до лівої руки висше ліктя, взяв на локоть правої руки сокиру, в долоню палицю, якою мацав перед своїми ногами воду й камінє на дні, і сплюнувши ще раз війшов у ріку.

 

Вода була бистра Й дуже холодна. Юрові ноги, зігріті довгим ходом у шкіряних постолах та грубих суконних онучах, сильно почули той холод, немов би нараз були обуті в ледові черевики. Особливо верхня верства річної течії видалась Юрі дуже студеною і від разу обхопила його ноги в тім місці, де були перев'язані волоки, різала там мов острими бритвами, стискала обі ноги немилосердо, мов тісно закручені зелізні кайдани.

 

— Цураха на тебе, иршена*! — буркотів Юра, — оттос ми студена!

 

І звільна, обережно переступаючи з ноги на ногу, він почав бристи ріку. Перед його очима щез другий беріг Черемоша в сивій мряці, а дрібні, мов із темно-зеленого скла вилиті хвилі мерехтіли звільна, далі швидше, швидше, ширше, ширше, десь у безмежну далечінь. Здавалося, що той Черемош розливається чим раз більше, що гори розсуваються перед ним, ліси та чагарники біжать мов отари чорних овець спуджені вовком, а за ним жене рівне, зелено-скляне, злегка кучеряве плесо отих хвиль, і воркоче, і шумить, і стогне глухо... А серед того плеса не пеньок котиться, не дрібна комашка борикається, але він сам, Юра Шикманюк, похилений на свою паличку, важко підіймаючи заморожені ноги, бриде, бриде, визирає берега і не може знайти його.

 

А оба незримі товариші не покидали його ані на хвилю. Крізь шум Черемоша знов залунали їх голоси нечутні для Юри.

 

Чорний: Сказавши по правді, я й зовсім не знаю, чого-б тобі так убиватися за тим Жидом і за тим Гуцулом. Згине Жид, то й так не твоя страта, а пропаде Гуцул, то чи він же один? Сам бачиш, скiлько їх пропадає день у день.

 

Білий: Справді бачу.

 

Чорний: Тай то ще з Гуцулом твоя справа не зараз програна. Його зловлять на горячім учинку, він не буде мати нагоди ані можности вибріхуватися, признаєся до всього, покаєся, а як при тім вийдуть на верх Мошкові нечисті справи, то ану-ж його й не засудять на смерть?

 

Білий: І не засудять.

 

Чорний: І він у в'язниці жити-ме иньшим житєм. Почутє сповненого злочину струсить його душу, отворить йому очи на те, що треба чоловікови чинити, як терпіти горе, як любити иньших — тьфу!

 

Білий: Се справді так буде.

 

Чорний: А Мошкова смерть, се властиво чиста страта для мене. Що мені з його душі? З його одинокої душі! Він цінний для мене не як індівід, а як чинник розкладу й зопсутя на ціле село, на все около.

 

Білий: Зовсім вірно міркуєш.

 

Чорний: Значить, його смерть навіть потрійна страта для мене.

 

Білий: Ов, аж потрійна!

 

Чорний: А вже-ж. Ось поміркуй! Умираючи тепер він не буде міг робити свойого ремесла завтра, позавтрі і далі, далі, рік за роком. Значить, міра його індівідуальних злочинів буде тепер менша, ніж би була завтра, позавтрі, за рік чи за десять літ.

 

Білий: Певнісінько.

 

Чорний: Далі. Коли він згасне зараз, то й міра зла та зопсутя причиненого ним усьому околу, буде менша.

 

Білий: Очевидячки.

 

Чорний: А нарешті коли він упаде жертвою вбійства, згине з руки местника Гуцула, то подумай лише, який пострах піде по иньших подібних до нього!

 

Білий: І справді. Не вадило-б навіть тобі подумати про се.

 

Чорний: Га! Ти кепкуєш собі з мене.

 

Білий: Не кепкую, лише вповні згоджуюся з тобою.

 

Чорний: Згоджуєшся! Так що се, я твій дурень, щоб ти згоджувався зо мною? Коли бо я з тобою не згоджуюся!

 

Білий: Я й не прошу тебе згоджуватися. Але те, що ти отсе виложив мені, зовсім вірне, і я пристаю на те.

 

Чорний: Але я не пристаю! Я не хочу сього вбійства! Я кепсько обчислив свої користи. Я не допущу до сього.

 

Білий: Воля твоя. Знаєш, що я боротися з тобою за підпахи не буду.

 

Чорний: А може й хотів би, та знаєш, що не перебореш.

 

Білий: А ти ось пробуй перебороти Юрову постанову.

 

Чорний: Думаєш, що не переборю? Ось підожди лише! Я тобі покажу, що я ліпше знаю гуцульську вдачу, ніж ти!

 

І він мов різкий вітер пошумів понад рікою в гору против її течії.

 

А Юра помалу, обережно брив по воді. Мусів іти помалу, бо був саме в найглубшій течії, де водасягала висше колін і де схибивши кілька кроків у низ за струєю можна було попасти в глубшу воду, в бистрину таку, щосягає по пояс і в якій і найміцнійший чоловік не вдержиться на ногах. А тоді прощайся з житєм! Ухопить вода, понесе просто на каши́цю, на величезне, Остре камінє, що інжинєри динамітом розсаджували, а далі на ревучий гоц, — навіть кістки цілої в чоловіці не лишиться після такої мандрівки. Обережно, Юро, на броді! Обережно! Смотри добре палицею воду й дно! Держи стежку просто як до шнуру! Черемош не брат, жартувати не любить!

 

А тут усе йому та Драгарюкова співанка по голові вертиться, довкола вуха бренить мов комар. Ось Драгарюк ховається по доконанім убійстві.

 

Але куєт ми зазуля з верби висше плоту;

Але сховався Юрина вечер у суботу.

Ой він добре сокотився, аби не спіймали,

Аби його не в'язали, здоровля не псували.

Ой виросли на горбочку дві берізки білі;

Ой той Юра сокотився чотири неділі.

Сокотився й п'ятий тиждень аж у полонині,

А на шестім сам ставився Юра в Коломиї.

 

— І я так зроблю! — міркує собі Юра. — Коли на мене впаде пізнака, то що-ж! Не буду таїтися та відпиратися. Що зробив, те й відпокутую. Вже як на те йду, то треба на всякий конець гадку мати.

 

Він перебрив уже глубоку течію і вийшов на троха мілкійшу воду. Дрібнесенькі хвильки журчали йому коло ніг. Холоду вже не було чути так докучливо; ноги здавна привичні до Черемошової води отерпли. Від вітрового подуву розвіялась сива мла над водою; другий беріг Черемоша показався вже ось-ось недалеко, білявою камінястою пасмугою, а посеред неї мов підсліпувате око миготіло одиноке освітлене вікно — те вікно, за яким — Юра знав се на певно — сидів тепер над своїм жидівським молитовником Мошко, відмолюючи о півночи гріхи, яких наробив за день.

 

Нараз плюснуло щось у Черемоши як раз перед Юрою. Сильно плюснуло. Потім закрутилося по воді широким колесом. Потім ударило Юру по ногах чимось не дуже твердим, тупим, гладким та слизьким. Потім посунулося по при його голі ноги широкою, гладкою й слизькою площею, викрутилося ще раз колесом у воді і посунулося в друге по при Юрові ноги.

 

— Ай Госпідку! — скрикнув Юра. — А де що таке?

 

Та в тій же хвилі він догадався. Юра, як і кождий Гуцул, був завзятий риболов і від разу пізнав, що при його ногах в'ється велика риба.

 

— Мой-мой-мой! Це певно головатиця!* — буркнув він і не надумуючись довго присів на почіпки, доторкаючись полами сірака до поверхні води, і талапнув обома руками на осліп у воду. Головатиця крутилася на однім місці мов приголомшена або затроєна. Юра лапав сюди й туди руками, замочив їх аж по лікті, але йому було байдуже. Він увесь тремтів — та вже не а холоду, не з ожиданки того страшного, що мало статися там, на другім боці ріки, — тремтів лиш одним сліпим бажанєм — спіймати рибу, що так несподівано та дивно наскочила йому під ноги.

 

— Бідничка! Бідничка! — приговорював він до риби, мов до заблуканої овечки, що тікаючи від ведмедя забилася в густе тернє та гложє. — А що-ж тобі сталося, що ти так дурієш? Певно хтось штиркнув тебе вістю та не зумів придержати, і ти вирвалася від нього, а тепер дурієш з болю? Ну, ну, ну, чекай, чекай!

 

Головатиця не переставала кидати собою та крутитися при Юрових ногах, поки Юрі нарешті таки не вдалось налапати рукою на деревляний держак ости, що обома зелізними зубами була вбита в хребет головатиці. Юра був старий практик і вірно догадався, що якийсь недосвідний рибак мусів зранити сю рибу, та не зумів удержати її. Може не встиг добре притиснути її вістю до дна, а може не надіявся такої штуки. Головатиця зранена тріпнулася напруго, зломала держак ости і погнала з водою, та тепер з болю не могла витримати в глубокому плесі і викарбулялася на брід. Налапавши рукою вломане держало ости Юра вправним рухом обернув рибу головою від себе і притис її що сили до дна. Головатиця замахала хвостом широким як добрий праник, але вирватись уже не могла.

 

— Ну, ну, ну, бідничка! — приговорював лагідно Юра. — Ну, ну, ну, не штрикай*, Бог би тебе мав! Ади, де тебе дзябнув! — мовив він, водячи другою рукою по хребті головатиці, — аж у нижній половині! Тому то ти й вирвалася. Ну, але у мене не вирвешся! А гов! Та чекай же! Де твоя голова? Ага, гезде, гездечки! Та Бог би тебе мав, нівроку з тебе! Виросла ти собі нічого! Мало не на п'ядь завгрубшки. Ади, ади, ади! Де лише твої зіви? Ага, гезде, гезде, гезде! Так, небого! Тепер ходи з нами!

 

Юра порався коло риби звільна, обережно, вміло. Він бачив, що вість, якою була скалічена головатиця, за мала і за слаба на таку велику штуку, і за сам обломок тої ости він не здужає підняти її з води. Тим то він натиснувши її одною рукою до дна вістю, другою обняв її хребет там, де він доходив до-голови і застромивши з одного боку великий, а з другого вказівний палець рибі в зіви, здусив її за горло, і тілько так обома руками по якімось часі попробував витягти її з води. Риба була велика, майже на метер довга; Юра ще ніколи в своїм житю не спіймав такої головатиці. Хоч і як ослаблена раною від ости та душенєм, вона все таки ще била сильно хвостом і обризькала Юру водою від ніг до голови. Але Юра не зважав на се. Закусивши губи та зажмурюючи очи під водяними бризьками, він що сили стискав рибі горло одною рукою, а другою держачи обломок ости притиснув головатицю до своїх грудий. Три рази він мусів підсувати її висше, щоб вона своїм хвостом не досягала води та не бризькала його. Держачи отак головатицю майже в обіймах, мов дитину, що своїм роззявленим, зубатим ротом доторкалася його бороди, Юра не питаючи напряму, широкими кроками чалапкаючи в воді подався до берега. Правда, тут він уже був на мілизні, тай беріг був недалеко. Але йому було боязко лиш одного: ану-ж поховзнеся, впаде і пустить рибу! Або ану-ж риба і так як будь вирветься, витріпнеться з його рук! І він поспішав до берега, біжучи тим швидше, чим мілкійшу воду чув під ногами.

 

Тілько вийшовши на сухий зарінок і відбігши ще кільканацять кроків від краю води він зупинився. Був мокрий, задиханий. У його руках ще кидалася риба, яку він тепер спокійно кинув на мураву перед собою. Аж тепер почав придивлятись їй, на скiлько се було можливе в темряві зоряної, безхмарої ночи. Бачив лише, що риба була велика, така велика, якої він іще ніколи не спіймав і навіть не бачив. Хиба чував від батьків, що колись були в Черемошу такі головатиці, що як рослий Гуцул візьме її обіруч за зіви і підійме її голову рівно зі своєю головою, то її хвіст досягає до землі. Але від коли прийшли Прусаки і почали з гір пускати дику плавачку та потому клявзи, від тоді в Черемоші головатиць мало, тай то малих; на три, на чотири п'яди, то вже геть велика рахується. А оттака як ся, то хиба де раз на кілька літ чутка піде, що сей або той рибак убив, тай то часто прибріхують! Юра майже очам своїм не вірив. Він придивлявся дивовижній рибі, перевертав її з боку на бік, любувався її рухами та підскоками, зовсім не думаючи про те, що живина мучиться, конає в болю, дуситься винята з її природного живла. Предковіцьке почутє ловецького задоволеня опанувало тепер його душу вповні.

 

Та за кілька хвиль у ній заворушилися иньші ряди думок.

 

— Адже ся риба варта що найменше п'ятку!* — буркнув він. — Е, що п'ятку! Ну-ко, піди хто та злови таку головатицю! Адже иньшим часом і десятку дай, то не дістанеш. Ніяк не дістанеш!

 

І він узяв рибу на руки як дитину і поколисав її, бажаючи зміркувати її вагу.

 

— За доброго підсвинка важить! Е, що, за річного, годованого! То собі рибка! От би Гарасим Попівчуків поцмокав, як би побачив! І хто знає, чи не його то здобич? Там із гори видно було якихось з лучиною — певно він іще з яким до спілки вибралися тай на таку головатицю наскочили, а тепер стоять на березі та чухаються в потилиці та охкають, що таке диво випустили! А ба! Так, видно, судилося! Не їх мала бути риба, лише моя. Не даром кажуть: не того риба, хто дзьобне, а того, у кого вона в дзьобни.*

 

Тілько тепер мигнуло в голові Юри нове питанє: що властиво робити йому з сею рибою? Адже-ж не для себе він уловив її, не на те, щоб її з’їв він сам і Василь і його жінка й діти. Про се Юра ані не думав. Очевидно треба продати її. Але кому? Занести завтра до Жаб'я? Ге, ге! Нехай би но здибали його жандари, та побачили рибу, та ще й скалічену вістю! Мався-б він пишно! І рибу би взяли, ще й його би на пару діб до арешту запакували! А може понести до панотця? І се не погано. Але панотець — ми вже знаємо, який він. Скаже: добре, занеси там до кухні, ми вже порахуємося. І що буде? Рибу з’їсть, а потому колись, як йому схочеся, дасть дурному Гуцулови банку, дві, а найбільше три. Ні, панотчику! Моєї головатиці ви не побачите на очи! До Мошка занесу!

 

І тут нараз урвалося пасмо його думок. Він став мов остовпілий. Коли його думка ненароком наскочила на Мошка, йому нараз пригадалося все, все, що було так недавно, а тепер, аж до отсеї хвилі, раптом немов зовсім щезло, розплилося. Адже він ішов до нього? Господи! Адже він ішов з певним, непохитним наміром! Де той намір? Що з ним сталося? Юра мацнув себе лівою рукою по мокрій правій, по тім місці, де у нього недавно була сокира — ого! Сокири не було ані сліду! Юра аж руками об поли вдарився. Ах, сокира там, у ріці! Впала тоді, коли я ловив головатицю. Гов, треба піти та пошукати її.

 

Він поступив кілька кроків до Черемоша і зупинився. Сива мряка з над водяного зеркала щезла вже зовсім. Небо затемнилося, покрилося хмарою. Під її темною паломою Черемош виглядав чорний, мов грізне, розбулькотаие, смоляне озеро. Не видно було ні броду ні кашиці, ні закрута, лише широку, чорну пасмугу, з якої йшов глухий клекіт. Шукати броду, а на броді сокири в такій темряві не було що й думати. Юра затремтів, зупинився і пробував сверлувати очима темне озеро, та надармо.

 

І знов нова думка шибнула йому в голові. По що йому тепер сокири? Аби йти до шинку і зарубати Мошка? А хто-ж тоді купить у мене головатицю і заплатить за неї десятку? О, так, Мошко певно заплатить. Він має способи, має знайомих панів, що від них дістане ще більше. Йому жандари нічого не скажуть. Гайда до Мошка!

 

І Юра вернув назад на те місце, де все ще підкидаючись на муравнику лежала головатиця. Він намацав її, вирвав із її хребта вість і відломивши держално сховав зелізні зубці в свою дзьобню, а потім знявши з себе сердак і обвинувши ним рибу подався до шинку.

 

 

III.

 

Ай, ай, ай! То то клопотів зійшлось сього вечера на Мошкову голову! Вчора вернувши з Косова, де виграв справу з Юрою, застав першу новину, що його годованець Пилип'юк умер. Се би ще байка, але Пилип'юкові „роди“, сердиті на Мошка за те, що мав забрати Пилип'юкове поле й полонину, по всім селі трубили, мов у дзвони дзвонили, що Пилип'юк умер не своєю смертю, що Мошко отроїв його. Вже побігли гінці з тим доносом до Жаб'я й до Косова, вже з Жаб'я були коло трупа жандари, розпитували та розвідували по селі та веліли не ховати покійника, дожидати судово-лікарської комісії. Мошко зі свойого обов'язку кинувся було до хати, де лежав мрець, хотів робити порядки, що слід для похорону, але де тобі! Прогнали його, ще добре, що не побили. Даремне він клявся та присягався, що в отроєню Пилип'юка чує себе невинуватим, що зовсім спокійно жде комісії, не боїться слідства... Його запевненє приймали наругою, криками та проклятями. Мошко пішов до священника, згодив у нього похорон, просив поховати покійника з найбільшою нарадою і заплатив що слід. Додав іще п'ятку на поминки та сорокоусти і просив священника, аби своїм словом успокоював нарід; нехай не вірять пустим байкам про отроєнє Пилип'юка, нехай спокійно ждуть комісії, яка викаже найліпше Мошкову невинність.

 

Своєю дорогою, думка про комісію зовсім не потішала Мошка. Певна річ, виразної, явної отрути Пилип'юкови він не давав, і що до сього був безпечний. Але горівка, якою щедро угощав свойого годованця — по думці зробленого з ним контракту — була трошечка підправлена... трошечка, а чим, се вже його шинкарський секрет. Щоб комісія, щоб старий жабівський доктор наскочив на слід того секрету, і щоб навіть той секрет був безпосередною причиною смерти старого Пилип'юка, се видавалось йому неправдоподібним. А все таки — хто знає! При тім його лякала иньша річ, далеко страшнійша. Ану-ж хтось із Пилип'юкових свояків, що за житя старого не дбали за нього, а тепер так побиваються його смертю, — ану-ж хтось із них навмисно задав йому отрути, щоб увалити Мошка в біду! Самі отроїли його і самі наробили репету. Хто розголосив, той розпоросив! Мошка проймав циганський піт при такій думці. Адже, не дай Боже, як би се оказалося правдою, то його положенє може бути страшенне. Він один заходився з Пилип'юком, годував і поїв його, він один мав інтерес у його смерти, він запевняв прилюдно, що Пилип'юк не отроєннй, а тепер на тобі! Нема й балаканя, що його зараз арештують. І се ще буде найліпше, бо як би його не арештували, то Пилип'юкові свояки самі уб'ють його коли не в день, підчас похорону, то зараз першої ночи. А потім слідство, шуканє, допити — і в'язниця, в'язниця, в'язниця! А що таке слідство в гуцульських горах, против Жида, на якого кождий має щось на пеньку, де з тисячі суперечних та недокладних зізнань і сам чорт не добуде правди, і де на кожду сплетню, на кожду нісенітницю можна знайти десять свідків, у яких при добрім заході вмовиш, що захочеш, і які потім готові заприсягти, що все се бачили на власні очи, — ой, Мошко знав се дуже добре! Адже й сам він нераз мачав пальці в таких справах, помагав заплутувати найпростійші справи, щоб і чорт у них не знайшов ладу, працював щиро над тим, щоб цісарське правосудє зводити на манівці. А що, як тепер йому доведеться спійматись у ті самі сильця! Пилип'юкові свояки багаті, не пожалують кошту тай заходу, щоб обмотати, обчорнити, обвинуватити його. Певна річ, і він не одинокий на світі, і за ним, на його користь піде в рух машина — велика, довгорука машина жидівського кагалу. Що як що, а вже пропасти йому не дадуть. Про те, щоб він міг бути засуджений, нема чого й думати. В крайнім разі, коли-б усе складалося на його некористь, в остатній хвилі всі акти пропадуть із канцелярії, як се вже нераз бувало в подібних випадках, а тоді, по довгих місяцях, розпочинай усе слідство на ново! Ну, так, але до того часу ти Мошку сиди в криміналі! Ай, ай, ай! Скiлько біди, скiлько клопоту! Чи не ліпше зібратися зараз та тікати? За одну ніч можна перехопитися через Чорногору — Мошко знає полонинські стежки — і бути на Угорщині. А там безпечно можна переждати часи першого заколоту. А там проясниться, видно буде, чи можна вернути спокійно, чи може й зовсім перенестися туди, шукати за горами нового осідку, нового поля діяльности.

 

Але ні, Мошко відкинув сю думку. Хто ще знає, чи є чого полошитися? Побачимо, що скаже комісія. Його втека була би найліпшим доказом на користь його ворогів. Утік, значить, почувався до вини. Се значило би для нього повну руїну. Стратити все, що здобув доси тяжкими заходами, довголітнім паньканем з отсими дикими Гуцулами. Лишити жінку, дітий серед сеї тічні! Ні, на разі нема ще потреби. Як би справді грозило щось гірше, то в усякім разі буде ще час. Адже зараз на місці не арештують його, а хоч арештують, то й то ще не амінь, ще й тоді можна буде знайти способи до втеки.

 

Весь день Мошко бігав по селі, порозумівався з иньшими Жидами, яких у селі жило щось сорок родин, нараджувався та розсилав післанців то до Жаб'я, то до Косова, до Кут, до Коломиї. Справу обговорено на жидівській нараді основно, з усіх боків, на всякі кінці, і зараз же молодше жидівське поколінє, особливо жонота, пішла шниряти по селу, тягти за язики баб, жінок, дітвору, виловлювати та доносити старшому кагалови всякі погрози, догади, надії, свідоцтва та будущі зізнаня ґоїв. У селі клекотіло; готовилася війна, а нехибним її знаком було те, що всі Жиди нараз зробилися незвичайно чемні, приємні, людяні та братерські супроти Гуцулів. А над усім тим клекотом, що йшов у низу, на вузкій Черемошевій долині, час від часу пролітав меланхолійний стогін тримбіти, якою по черзі тримбітали леґіні на пригорі коло одинокої хати, де лежало мертве тіло покійного Пилип'юка.

 

А вечером Мошкови новий клопіт! Із Косова над’їхав судовий адюнкт. Він мав якесь приватне діло до Жаб'я, та в остатній хвилі перед від’їздом пан радник, начальник косівського суду, одержавши донесенє про наглу смерть Пилип'юка, поручив йому взяти з Жаб'я лікаря і перевести обдукцію помершого. Пан адюнкт поспішав на ніч до Жаб'я, та нещастє хотіло, що як раз проти Мошкового шинку колесо в його возі зломалося, і то так, що сільські майстри не могли направити його до ночи. Пан адюнкт рад не рад лишився у Мошка на ніч, а візника вислав верхи до Жаб'я, щоб зараз дав знати лікареви, аби сей завтра в ранці приїхав сюди для переведеня обдукції. З інструкції пана радника знав пан адюнкт, що заходить підозрінє в отроєню Пилип'юка і що підозрінє паде на одного Жида, але на котрого Жида, сього пан радник у поспіху не сказав. І от пан адюнкт із чистим сумлінєм заночував у Мошка, а привчений своєю практикою вважав найвідповіднійшим у розмові зі своїм господарем і з Гуцулами зовсім не згадувати про се, що має порученє перевести обдукцію мертвого тіла. Правда, він завважав заклопотане лице Мошкове і навіть знаки безсумнівного остраху його й усеї його сім’ї при його вступленю в шинок, але удавав, що не бачить нічого і силкувався бути веселим, жартувати та дрочитися з Жидами.

 

— Ну, Мошку, я до вас на ніч! — мовив він скидаючи з себе запорошений дорожний плащ. — Маєте що на вечерю, бо я голоден.

 

— Ох, що пан сендзя будуть вечеряти? У мене всего єсть.

 

— Я не хочу всего, Мошку. Мені лише пару пстружків свіженьких по жидівськи звари.

 

— Пстружків! — мелянхолійно осміхаючися мовив Мошко. — Ох, де-ж я пану сендзі візьму пстружків? Я ще сам сього року хиба стілько бачив пструга, що раз на весні в Жаб'ю.

 

— Як то! — з комічним пересердєм крикнув пан судія. — Над Черемошем сидиш і пстругів не маєш? Тьфу! Та ні, се не може бути! Я мушу сьогодні на вечерю мати пструги! Роби, що хочеш, а пструги мусять бути!

 

— Дай Боже, щоб були! — мовив Мошко й собі-ж силуючися на жартливий тон, — але у мене слаба надія. Нема пстругів у нашім Черемоші. Вибили кльоци, а що було решта, то вилапали Гуцули.

 

— А що-ж ти за Жид, щоб ти від Гуцула не дістав усього? Зараз вишли рибаків, нехай ідуть на ріку. Ніч погідна, може зловлять. І знаєш що, Мошку? Я обіцяв пану радникови привезти йому головатицю. Накажи їм, аби мені конче, але то конче зловили головатицю. Розумієш?

 

— Розуміти я розумію, але —

 

— Нічого але! Ніякого але я не чую й не слухаю! Так мусить бути тай по всьому! А тепер давай горівки тай що маєш закусити, бо я голоден як вовк. І зараз мені ванькир випорожни і постели, а чисто! Без мух, без блощиць, без стоніг, без мурашок, без вужів і иньшого вашого дробу, розумієш? Бо я змучений до смерти, спати хочу! І жадної мені мови ані розмови ані балаки ні-ні ні! Розумієш? Отже links-um! Marsch!

 

Мошко знав добре пана судію, знав його жарти і його в основі добре серце, але пан судія в своїй добродушности не знав Мошка, не знав особливо того, яким важким камінєм на Мошкову душу падали його жарти. Иньшим разом він жарт відбив би жартом, на запитанє, деж ті пструги і та головатиця, відповів би, що рибаки всю ніч ходили і нічого не зловили. Але сьогодні? Легко було пану судії говорити: посилайте рибаків! Та чи такий тепер настрій у селі, щоб який будь Гуцул пальцем рушив, аби допомогти Мошкови, сповнити його просьбу! А з другого боку Мошко, хоч не чув нічого і не допитувався про ціль прибутя пана судії, але знав, серцем і перепудженими нервами відчував, що він прибув для сеї справи, держить у своїх руках його долю, і рад би був усею душею зробити для нього все можливе, заспокоїти всі його бажаня, задоволити всі його забаги. Він знав, що все се може йому дуже придатися, може заважити на вазі його цілого житя, і йому страх не хотілося обертати дійсно в жарт жартливі накази пана адюнкта. Він метнувся робити, що можна, вислав одного наймита в село до рибака Попівчука, обіцюючи йому п'ятку за десять пстружків і десятку за головатицю, але наймит швидко вернув з короткою відповідю, що „Попівчук гроший не хоче і на рибу сеї ночи не піде“. Так і знав Мошко, що така буде відповідь. До иньших рибаків не було що й ходити, се були або свояки або приятелі Пилип'юків. Мошко попробував іще остатнього способу, післав обох своїх наймитів у ріку, і їм справді удалося зловити сачком пару кленьків. Урадувався Мошко рибками, мов не знати яким добром, велів жінці зварити їх і з тріумфальним видом подав їх на вечерю пану судії.

 

— Га, га, га! — реготався судія побачивши рибу і не дуже й розбираючи, що се не пстружки, а клені. — А видиш, Мошку, що як тебе притиснути, то ти таки до чогось придалий. Не дармо каже Гуцул, що Жид лише печений добрий. Нема пстругів тай нема, а як його приперти до стіни, то таки й пструги вродилися.

 

— Най пан сендзя їдять на здоровлє! — радісно мовив Мошко.

 

— Ну, але тепер то я вже зовсім серіозно наказую, аби мені на завтра була головатиця. То є, не мені, а для пана радника. Чуєш, Мошку?

 

Історію з паном радником пан адюнкт, розуміється, видумав. Ніякої інструкції про головатицю радник йому не давав. Але у пана радника була молода, гарна жінка, до якої пан адюнкт, старий кавалєр, почував горяче „поползновеніє" сердечне; а ся пані радникова нераз у розмовах жалувалася, що отсе вже третій рік живе в Гуцульщині і стілько наслухалася про ті головатиці, а ще й доси їй не траплялося навіть на очи бачити сеї риби, не то що мати її на свойому столі. Се згадав пан адюнкт іще сьогодня над вечір, коли з’їхавши з Буківця* у-перве почув шум Черемоша. От би було гарно — подумалось йому — вертаючи завтра до Косова привезти пані радниковій гарну головатицю в дарунку! В його уяві малювався солодкий усміх, з яким пані радникова буде дякувати йому за пригістник, і задля того сподіваного усміху Мошкови прийшлося проводити безсонну ніч. Пан адюнкт смакуючи рибки прилагоджені Мошковою жінкою чим раз більше запалювався думкою про головатицю.

 

— Слухай Мошку! — говорив він усміхаючись, але з безсумнівним притиском у голосі. — Не викручуйся мені, не говори нічого, не бреши та не тумани, бо головатиця мені мусить бути на завтра! Маєш цілу ніч часу. Про мене хоч сам іди з жінкою й усіми бахурами в воду, а щоб мені завтра рано головатиця ось тут лежала, на столі! Тай то не мала, а порядна, хоч на три п'яди! А не буде, то нещастє твоє. Воліло би тебе не бути на світі!

 

І пан адюнкт моргнув на Мошка немов натякаючи на щось таємне та страшне. Він то собі на жарт, се у нього був звичайний жест, яким він пуджав Жидів, живучи в тій певности, що у кождого Жида на сумліню стілько гріхів та злочинів, що сам він уважає себе гідним шибениці, і що, значить, торкни йому на сліпо пальцем у сумлінє, дай йому одним жестом пізнати, що знаєш про нього щось негарне, а напевно збудиш у його сумліню переполох та трівогу. Мошко знав сей жест, нераз приймав його за жарт, але сьогодні той жест заморозив його душу, кинув його в дрож і в горячку. Тепер він не сумнівався, що „пан судія" приїхав у справі Пилип'юка, що знає про кинене на нього підозрінє, що пструги й головатиця, се не прості собі пструги й головатиця, але перша, ніби то невинна форма хабаря, що „пан судія“ власне для того не згадує про ціль свойого прибутя, аби ніхто не міг йому закинути, що ночував у підозреного і вимагав від нього дарунків. З розпукою в серці Мошко почав тепер розуміти, що від тої головатиці залежить для нього дуже багато, залежить може все його добро, навіть житє. І тим страшнійша була його розпука, коли холодний розум чим раз яснійше говорив йому, що роздобути головатицю сеї ночи без якогось надзвичайно щасливого випадка йому буде зовсім неможливо.

 

Він ще раз післав слугу в село, обіцюючи двацять банок за головатицю, але його висміяли. Він післав жінку до иньших Жидів, щоб ті ужили своїх способів на Гуцулів, щоб роздобути на завтра головатицю. Обіцяли, але надії великої не робили. Вода в Черемоши занадто велика, рибаки при такій воді рідко коли приносять головатицю. Надто жінка вертаючи з села принесла ще одну неприємну новину: Юра Шикманюк учора, програвши справу в Косові, не вернув із сином до дому, але пішов до Коломиї; два Гуцули, що вертали з заробітків, бачили його на горі за Косовом на пістинськім шляху. Мошко з разу якось не звернув уваги на сю відомість.

 

— Нехай собі йде! — буркнув він махнувши рукою.

 

Було вже пізно в ночи. Судія давно спав у ванкирі на жидівських перинах. Мошкова жінка з дітьми спали в кухні. Мошко замкнувши шинок і погасивши світло пішов до своєї кімнати, якої вікно виходило на подвірє, далі на Черемош. Але йому не хотілося спати. Перелічивши зароблені сьогодня гроші він якийсь час сидів у задумі. Що то воно буде завтра? І чим то скінчиться ота історія з Пилип'юком? І чи роздобуде Дувид та Сруль головатицю для пана радника? І як буде держати себе війт у сій справі — чи потягне руку за Мошком, так як у справі Юри Шикманюка, чи може за Пилип'юками? Адже се його свояки!

 

Але згадка про Юру Шикманюка надала Мошковим думкам від разу иньший напрям. Учорашня побіда в суді тепер ані разу не тішила Мошка. Тьфу, паскудство! Щоб виграти сю паршиву справу, треба було аж двох фальшивих паперів: фальшивого рахунку видатків і фальшивої оцінки Юрового ґрунту. Треба було панькатися з війтом, підпоювати таксаторів. А яка з того користь? Ану-ж Юра справді витягне справу до Коломиї, зведе на місце нову комісію, зажадає присяги? Присяги Мошко боявся як огню, тай знав, що вона тут не багаго-б і помогла йому. Ні, з сего може вийти погана справа.

 

А найгірше те, що Юра тепер буде Мошковим ворогом. Як він дивився на Мошка виходячи з суду! Адже його погляд різав Мошка без ножа! Чому він не вернув із сином до дому? Чи справді так йому сквапно було до Коломиї? А коли сквапно, то чому відіслав сина до дому, чому не їхали оба до Коломиї? Юра неписьменний, а Василь письменний, був у війську, знає в Коломиї, де, що й куди, знає ліпше й суд і адвокатів. Ні, без нього Юра сам не вибрався до Коломиї! Не на те він лишився в Косові, а сина відіслав до дому, щоб самому йти до Коломиї! Що жабівські бачили його за Косовом на пістинськім шляху — хто знає, може він навмисно вийшов туди і ждав, поки подибле кого знайомого, щоб у село пустити чутку, що він пішов до Коломиї? Юрові очи, запалені ненавистю і холодною, непохитною злобою так і стояли в Мошковій уяві. Ой ні, се не Коломиєю, не процесом і не адвокатом пахне! Юра, видно, щось иньше надумав! Юра не пішов до Коломиї! Він потайки, верхами та відлюдними стежками вернув до села. Юра не дарує йому — не так хати й ґрунту, як радше своєї ганьби, що був жидівським годованцем, а потім і своє стратив і годованства позбувся. Юра тепер Мошків ворог, буде чатувати на нього, певно надумав пімститися на нім — кроваво, дико, без застанови і без милосердя, як лише Гуцул уміє мститися!

 

Якимось диким вихром закрутилися в Мошковій голові думки, образи, висновки, поки не дійшли до того кінця, до тої ясної, непохитної певности, що властиво тепер, може в отсій хвилі найбільша небезпека грозить Мошкови від Юри, Мошкови й усій його родині. О, бо Гуцул у таких хвилях пімсти дикий, кровожадний, не знає розваги ані милосердя. Сидячи на лаві конець стола Мошко при сих думках мов зомлів, одубів, отетерів із наглого переляку. Щось дусило його за горло, тисло в грудях, висаджувало очи з голови, спирало дух. Коли-б так у сій хвилі почувся був стук до вікна або до дверий, коли-б двері були нараз відчинилися і в них показався Юра, — Мошко без сумніву був би в тій хвилі вмер із самого страху.

 

Але довкола було тихо, спокійно. Черемош шумів глухо; з пригірка від Пилип'юкової хати ще раз застогнала тримбіта і затихла. Мов хміль по тиці, так Мошкова душа по тій тиші п'ялася в гору, шукала собі в ній опори, скріпленя. З тяжким зусилєм він підвів руку і обтер собі нею чоло — воно було покрите краплистим, холодним потом; потім він іще раз простягпув руку і присунув до себе грубу, в шкіру оправлену книгу — першу ліпшу, що лежала з краю. Він розгорнув її — се була Псалтиря, гебрейська, стара, з заялозеними, пожовклими картками, друкована грубим квадратовим друком. Майже не тямлячи, що й як робить. Мошко ще близше присунув книгу до себе і обернув на неї свої безтямні очи. З разу очи скакали по буквах, мов гуцульський віз по каміню, але звільна пароксизм переляку втишувався, квадратові букви почали немов оживлюватися, набирати виразу, в'язатися в слова й реченя, і Мошко звільна мов дитина, що вперве береться читати, або мов реконвалєсцент, що вперве по тяжкій слабости береться ходити, почав складати слова в реченя, реченя перетворювати на образи і ссати, пити всею істотою зі святої книги при помочи тих речень і образів щось немов у спеку холодну, погожу воду.

 

„Боже, Боже мій, почуй мене! Пощо ти покинув мене?

 

„Далеко від рятунку слова моїх прогріхів. Боже мій, кликатиму тебе в день, і ти не почуєш, — і в ночи, і се буде мені мов безумство.

 

„А ти живеш у святім, хвало Ізраілева; на тебе надіялися батьки наші, надіялися, й Ти вирятував їх; Тебе покликали, і вибавилися; на Тебе надіялись і не засоромилися.

 

„А я черв'як, а не чоловік; наруга людям і нікчемність перед людьми. І всі бачучи мене наругалися з мене, говорили ртами та похитували головами“...

 

Що се було? Мошкови здавалося, що в його нутрі живе щось окреме, незалежне від нього, щось сильне, остре, жорстоке, що водить його очима по сих словах і обертає важку, болючу машину в його голові, а та машина мов чародійська ліхтарня освічує найтайнійші закутки, найглубші безодні його нутра, і показує йому там усяку погань, усякі страховища і всякі кари. Показує йому його самого в образі немилосерного гордяка, то знов у образі збитого, окровавленого та поруганого злодія, зловленого Гуцулами на горячім учинку, то знов у образі отруйника, що нічю, з дрожю в руках досипає отрути до напою, а потім хтось дає той напій пити його жінці, його хорій дитині замісь ліку, а він бачить се і хоче бігти, вирвати їй з рук погане питво, або хоч крикнути, остерегти її — і не може рушитися, не може крикнути. І знов він бачить себе одиноким на світі, погордженим, випхненим із людської громади, і ніби його мучить страшенно та самота, і він біжить кудись, довго, без духу, без тями, озирається навколо, шукає, шукає людського лиця, живої людини. Та дарма! Кругом пустиня, безлюдє, мертве камінє та ще мертвійші білі кости. Ах, лиш одну живу людину побачити! Почути людський голос! Знати, що світ іще не вимер, що я не остатній живий чоловік на землі!

 

Мошко нараз прокинувся з полудрімоти, що насіла була на нього. Чи се йому снилося, чи справді хтось стукнув сінешними дверима? Ні, мабуть снилося. А може жінка — — гов, а се що? Знов щось зашелестіло в сінех — чап-чап... Клямка брязь... Звільна відчиняються двері, звільна, широко, і в дверех мов намальований, розхристаний мокрий стоїть Юра Шикманюк.

 

Мошко хотів крикнути, схопитися з місця, тікати, ревти та кликати помочи — але не міг рушитися, не міг видобути з горла найменшого голосу. З рознятим ротом, вибалушеними очима, закляклими на книзі пальцями він сидів блідий як стіна, закаменілий, безтямний.

 

— Добрий вечір, Мошку! — промовив Юра не то всміхаючись, не то любуючись видом Жида полумертвого з переляку.

 

І не дожидаючи Мошкової відповіли Юра почав наближатися до стола, придержуючи правою рукою щось немале, обвинене сердаком і притиснене до його груди. Мошко в безсильнім переляку ледво здужав підняти одну руку і закрити собі нею очи, а з його горла вирвалося щось мов глухий стогін. Юра зневажливо засміявся.

 

— Ха, ха, ха! Перелякався, Мошку? Чуєш, що скривдив мене, що варто би тобі за се иньшого пригістника, ніж я отсе приношу. Ади!

 

І він розвернув сардак, виняв із нього головатицю і держачи її обіруч за голову замахнув нею і положив її на столі мов довгий, вузкий полоть солонини.

 

— А що? Бачив коли таку? — тріумфально, радісно мовив Юра.

 

Мошко все ще мовчав, не міг прийти до себе. Він глядів тепер на головатицю такими самими не то переляканими, не то зачудуваними очима, як уперед на Юру. Він силкувався пригадати щось, щось таке, що в'язалося з головатицею, але не міг. Страшна хвиля, яку він пережив отсе, змела все попереднє з його мізку, мов хуртовина змітає купу сипкого піску. Лише механічно, з купецької привички він промовив нарешті:

 

— Ну, що хочеш?

 

— А що даси?

 

Мошко звільна приходив до себе. Він устав з місця, приступив близше, доторкнувся до головатиці. Холодний дотик слизького риб'ячого тіла вернув йому всю пам'ять.

 

— Дай десятку! — мовив Юра.

 

Мошко затрясся. Він бачив сповненє своїх надій, які ще недавно так турбували його, пригадав собі своє положенє, з якого отся головатиця була для нього дошкою ратунку, і ціна, якої зажадав за неї Юра, видалась йому смішно дрібного. Він скривив уста до сміху.

 

— Слухай, Юро! Лиши мені ту рибу. Вона мені дуже потрібна — розумієш, дуже потрібна. Іди тепер спати, а завтра ми сторгуємося.

 

— Ого, го! Я на таке не пристаю! Я не лишу головатицю на обіцяне. Чи ще ти не досить мене дурив? Гадаєш, що я зовсім глузду не маю і дам водити себе як кітка за стеблом? Зараз мені гроші сюди, а ні, то беру рибу.

 

Юра говорив піднесеним, сердитим голосом. Мошко трівожно наблизився до нього.

 

— Пст, Юро! Тихо, тихо! Тут за стіною пан спить.

 

— Що за пан?

 

— Пан сендзя.

 

— Ну, то що? То я не смію упоминатися за своїм? — мовив Юра бутно, але понизивши голос.

 

— Тихо, Юро! Не говори, не кричи, бо сам не знаєш, що говориш. Як би ти знав, яке добро ти зробив мені... Ой, як би ти знав! То ти жадав би за сю головатицю не те, не десятку! Слухай, Юро, що я тобі скажу! Ану, признайся мені по правді, чому ти відправив учора свойого Василя з Косова самого?

 

— Бо я хотів іти до Коломиї.

 

— А чому-ж ти не пішов до Коломиї?

 

— Бо так мені випало.

 

— Що тобі так випало?

 

Юра махнув рукою.

 

— Ет, не питай, а говори про діло! Купуєш головатицю, чи ні?

 

— Чекай, Юро, чекай, чекай, чекай! Я говорю про діло, сто раз важнійше ніж головатиця. Що таке головатиця? Що вона варта? А ти послухай, що я тобі скажу, чому ти не пішов до Коломиї. Тому, бо потайки вернув сюди в село. А чого вернув? Бо хотів забити мене. Напасти в ночи і забити. Правда, Юро? Скажи що неправда!

 

Тепер на Юру прийшла черга остовпіня та переляку.

 

— А ти відки се знаєш? — ледво прошептав він голосом здушеним зі зворушеня.

 

— А видиш, що знаю! — мовив Мошко. — І ти не смієш відпертися, бо знаєш, що моя правда. Я ворожбит, правда, Юро? Ну, а де твоя сокира, Юро?

 

— Там... у Черемоши, де я ймив отсю головатицю.

 

— А видиш, Юро! Чому я засміявся, коли ти зажадав за головатицю десятку. Чому я казав: як би ти знав, що вона варта? Я знав, що вона варта, що вона може вратувала мене від смерти. Що як би ти зажадав за неї сто, тисячу ренських, то й то не було би за дорого. Я засміявся, бо зрозумів, який ти дурень, Юро! Старий, а дурний дурень! Ішов мене забити, а не знав, що у мене пан сендзя ночує і що я можу при першім шелесті зловити тебе і віддати в його руки. (Мошко брехав тепер усею силою пари, мов кінь ґальопує, зірвавшися з припону, бажав зовсім отуманити, ошоломити Юру.) І ще тим дурень, бо не знав, що я виграв справу в Косові не на те, аби тебе скривдити, а лиш аби показати тобі, який ти дурний та нерозумний заходячи з Мошком у процес. А мені ані твоєї хати, ані твого ґрунту не треба. Чуєш, Юро? Ось на тобі за твою головатицю: тут маєш той контракт, що ми зробили на твоє прогодованє — не хочеш, як хочеш! А ось той рахунок моїх видатків, що я виложив на тебе — бачиш, роздираю його перед твоїми очима! А ось тото ошацованє твойого ґрунту, що було читане в суді — на. Все тобі дарую, щоб ти не казав, що Мошко одурив і обдер тебе. Не віриш? Думаєш, що я даю тобі якісь фальшиві папери? Ну, візьми їх, а завтра підемо до панотця, нехай він тобі прочитає тай скаже. Я при нім повторю те, що кажу тепер. При нім і спалимо ті папери, то може тоді повіриш, що Мошко не є твій ворог. Добре?

 

— Та... нехай і так буде. Але... Мошку!

 

— Що таке?

 

— Скажи, бійся Бога, що се тобі сталося? Відки се в тебе... таке... взялося?

 

— То за отсю головатицю, Юро. За те, що ти приніс її мені сеї ночи. Розумієш?

 

— Ні, не розумію.

 

— Ну, то й не розумій. Я-ж кажу, що ти старий дурень. А тепер іди спати.

 

— Та куди мені тепер іти? До Василя далеко, а я весь мокрий.

 

— Візьми собі мою суху бекешу тай джергу — ось тут у комірці лежить, іди до стодоли тай зарийся в сіні. А мокре все тут поскидай. Там огрієшся.

 

І Мошко взяв зі стола лямпу і пішов до сіний посвітити Юрі, поки сей перебереться в сухе. А бачучи се білий велитень, що поруч чорного стояв під хатою і був свідком цілої сцени, в сердечнім зворушеню щиро стиснув обі долоні свого чорного товариша. Та сей при дотику білих світляних рук ангела підскочив високо обома ногами, зробив страшенну ґримасу, що виражала нестерпний біль, і вириваючи свої руки з дружнього стиску, шарпнувся в зад усім тілом так напруго, що аж вивернув козла в повітрі і запоров рогами в шутер на подвірі.

 

— Дурню! — скрикнув він люто. — І якого дідька ти в сантименти впадаєш! І зараз стискатися лізеш! Ніби не знаєш, що мене твій дотик пече гірше пекельного огню!

 

Ангел усміхнувся.

 

— Ах, вибачай! Я й забув. Я лише хотів поґратулювати тобі, що ти гарно виконав мій плян.

 

Чорний: Твій плян? Роззяво! Плаксо! Ти здібний видумати якийсь плян! І ґратулювати берешся, не тямлячи значіня того, що бачиш очима.

 

Білий: Та вже певно, що твойого діявольського значіня не тямлю. Мені й байдуже до нього.

 

Чорний: То то й є! Ти своїми підсліпуватими очима бачиш тут лише побіду добра, іділлю.

 

Білий: Може бачу дещо й більше.

 

Чорний: Може! Говори-плети! Як би бачив, то певно не ліз би ґратулювати мені. Не присвоював би собі мойого діла.

 

Білий: Я й не чиню сього. Я лише кажу, що ти гарно виконав той плян ратунку обох сих душ, який я перед тим поклав на божих колінах.

 

Чорний: Ратунку! Га, га, га! Чудовий плян! Щоб змінити постанову Юри, треба було збудити в його душі низький інстинкт захланности, жадобу зиску. Щоб наклонити Мошка до великодушности, треба було струсити до дна його душу жахом смерти. А результат? Мошко лишиться живий, в понятю Юри він буде ворожбитом, добрим чоловіком і добродієм. При помочи головатиці він піддобрить собі судію, так що той при обдукції буде дивитися крізь пальці на ріжні симптоми завважені лікарем і сконстатувавши брак арсеніку заспокоїться зовсім і оголосить Мошкову невинність. І житє в селі піде далі своєю чергою.

 

Білий: А все таки Юра житиме з сином і віддасть своє, добро внучатам і ті будуть любити його. І голосячи добре діло Мошкове він уменшить у селі суму ненависти против Жида. А Мошко не забуде тих хвиль пережитих сеї ночи.

 

Чорний: І думаєш, поправиться!

 

Білий: Називай се як хочеш, — а все він буде поводитися тямуючи сю хвилю.

 

Чорний: Овва! Під острахом! Силуване добро.

 

Білий: Господь ріжними дорогами тягне людий до добра. Одних страхом, других жадобою зиску, иньших особистою амбіцією, ще иньших подразненим самолюб'єм; лиш невелика часть робить добро з чистої, високої любови до добра. Божа річ цінити, яке добро вартнійше. Моя річ — допомагати по змозі, щоб сума добра між людьми все більшала та більшала.

 

Чорний: Еге-ж, еге! Вийшов сівач на поле сіяти, тай сіяв, кидаючи на сліпо одно зерно на стежку, друге в тернє, третє в буйну пирійку, в надії, що хоч якась частина зійде і виросте й достигне і дасть стосотні плоди. А я собі сію свій кукілець розумно, з гарним обрахованєм. Де не можу зовсім заглушити твоєї пшенички, там хоч запоганю її.

 

Білий: Що-ж, роби як знаєш і як мусиш! Поборемось!

 

 

Львів д. 9 цвітня 1903.

 

 

______________________

* Де рубають дрова в лісі зимою = при рубці дров.

*Дараби — сплави.

* Бером називаєтеся в Гуцульщині велика з поручями кладка, по якій можуть переходити не лише люди, а й коні.

* Тіла повішених закопують під шибеницею на тюремнім подвірі.

* Ровта, маб. з німецького die Rotte — купа народа, що йде в погоню за злочинцями.

* Иршений — хрещений; сей епітет надають Гуцули залюбки не лише людям, але також своїм коням та воді.

* Головатиця, найбільша і найціннійша риба, що водиться в Черемоші. Вона належить до породи лососів (Salmo Hucho), доходить звиш до 1 метра довжини і визначається тим, що з усіх галицьких гірських рік живе лише в Черемоші. Крім Черемоша вона живе ще в гірських ріках Штирії, Тиролю та Хорватії, що з Альп ідуть до Дунаю.

* Штрикати в гуцульськім говорі — скакати.

* П'ятка — 5 ґульденів; десятка — 10 ґульденів.

* Дзьобня — гуцульська перетикана торба.

* Буковець — висока гора в с. Ясенові, через яку веде гірська дорога з Косова до Жаб'я.

 

[ЛНВ, 1906, т. 33, кн. 1–3, с.5–21, 224–243, 444–457]

 

 

14.08.2016