У житті кожної людини рано чи пізно виникає необхідність змінити середовище й вирушити в подорож. І чим далі, тим краще. Особливо приємно, коли пункт призначення знаходиться в іншій країні, високо в горах чи ближче до моря – там, де ніщо не завадить отримувати насолоду від живописної природи, хорошого вина й несподіваних знайомств. Переліченого вдосталь у романі «Комо» сучасного сербського письменника Срджана Валяревича, ім’я якого важко вимовити, та не завадить запам’ятати. Тим паче, що ця книжка – перший переклад автора українською, за що слід віддати належне Андрієві Любці та видавництву «Книги-ХХІ». До речі, читачі роману можуть помітити багато спільного між стилями письма сербського та українського письменників. Настільки, що подекуди забуваєш, хто ж насправді написав цей твір – Любка чи Валяревич?
Доля сербського письменника не менш яскрава, ніж його книжка. Автор п’яти романів і двох поетичних збірок тривалий час жив так, як і більшість його колег по перу – вживав багато алкоголю, за що згодом поплатився, заробивши інсульт. Потім пити перестав, але про чарку згадує «з ніжністю й теплом». Те, що з ним сталося, Срджан Валяревич не сприймає за трагедію, а радше навпаки – як один із найкращих періодів життя. З такою ж легкістю читається і його проза, сповнена відвертості, хлопчачої наївності та простоти. Водночас їй притаманний смак доброго вина, добірних страв, п’янких стосунків – усього того, що можна знайти, коли тобі трохи за двадцять і ти ще віриш у своє безсмертя.
Таким на перший погляд видається «Комо»: роман про те, як молодий письменник із Бєлґрада волею випадку потрапляє на мистецьку резиденцію, що знаходиться в Італії над озером Комо. «Беладжо – гарна місцина під Альпами, по-середземноморськи посічена вузькими вуличками, й її можна швидко обійти, вистачить якихось півгодини». Тут він опиняється у цілком іншому світі, подібному до описаного в романі німецького письменника Томаса Манна «Зачарована гора». Протягом місяця автор мешкає у будинку на пагорбі Трагедія, в абсолютній тиші та спокої. «Нічого я не мусив, робив тільки те, що мені хотілося», – так він характеризує цей період.
Мешканці пагорбу й ті, хто живе біля його підніжжя, практично не перетинаються один з одним без особливої потреби. Ті, що на горі – ізольовані від решти суспільства й перебувають у місці, де непотрібно ні про що хвилюватися; а ті, що «знизу» – ніколи не підіймаються на пагорб. «Вони існують окремо», – сказав письменникові 60-літній власник бару Авґусто. Народившись у цій місцевості, він жодного разу не був на горі. До речі, її назва, як і багато чого тут, має давню історію і пов’язана з баштою, яку в І ст. від Р. Х. збудував Пліній Молодший. Відповідно і «весь цей пагорб назвав Трагедією, бо своєю формою він нагадував йому взуття, яке носили актори у Давньому Римі». Такий поділ знову ж таки нагадує згаданий роман Томаса Манна, як і незрима присутність війни.
Власне, згадки про останню в «Комо» доволі поодинокі. Єдиний момент, коли про це говориться відкрито, пов’язаний із рідною країною письменника – екс-Югославією. Зрештою, сам герой міркує так: «Думати про те, що буде зі мною, коли я повернуся додому, не хотілося… Я мав тут усе. Мені дали побути в раю один місяць, а тоді – назад». Однак перекладач Андрій Любка у післямові називає роман «найкращим зразком психологічної воєнної прози, де слово «війна» майже не вживається і де взагалі немає описів батальних сцен». Поодинокі натяки на те, що чекає письменника вдома, і створюють психологічний контраст між життям тут і там. «Тому це й моторошна книжка, справжній воєнний горрор, адже розповідає про втечу: від себе, в іншу країну, в алкоголь», – додає перекладач. Саме це аутсайдерство дозволяє авторові сяк-так давати собі раду з реальністю, яка в його випадку достатньо болюча.
Ще однією формою втечі є любовні стосунки. У барі письменник знайомиться з офіціанткою Алдою і між ними відразу виникає симпатія. «Вона була дуже гарною, – пише автор, – із світло-коричневим довгим кучерявим волоссям і зеленаво-синіми очима, з гарними рисами обличчя, ніжного і світлого, шкірою гладенькою й трішки темнішою за волосся». Дівчина є типовою представницею свого покоління, яка мріє виїхати з Беладжо, знайти багатого чоловіка, мати гарний будинок і родину. Комунікація героїв відбувається за допомогою малюнків у спеціальному зошиті, оскільки вони говорять різними мовами і не розуміють один одного. Попри взаємну прихильність, фінал для обох очевидний. І навіть у ту єдину мить на пагорбі, коли, здавалося б, щось могло змінитися, жоден із них не робить рішучого кроку, усвідомлюючи водночас, що такий момент більше не повториться.
Абсолютно іншими є відносини з фотографкою Брендою Фландерз із Нью-Йорка, яка приєднується до мешканців пагорбу незадовго до від’їзду письменника. «Я подумав, що вона відома, і тому всі зібралися навколо неї, тут, у саду, – міркує автор. – Та й виглядала добре, мала гарне й чисте обличчя. Років на сім-вісім старша за мене». Проте привабило його в героїні зовсім не те. Будучи відлюдником, який на стипендії не написав жодного рядка, але й людей відверто цурався, письменникові заімпонувало ставлення Бренди до публічності. «Вона була схожою на когось, хто уникає людей. Для мене це було важливо», – додає автор. Обидві жінки є абсолютними протилежностями одна одній, і їхня роль в житті митця аналогічно коливається від тілесної насолоди без зобов’язань до закоханості, якій не судилося статися.
Окремої уваги заслуговують інші мешканці пагорба Трагедія – всі ці письменники, композитори, науковці, психіатри – різного віку й статі, які, втім, ні в героя, ні в читача не викликають особливої симпатії. Складається враження, що більшість із них вважає себе справжніми аристократами, які заслуговують особливого поводження через можливість бути на пагорбі. Ось чому на цьому тлі кардинально відрізняється як оповідач (Валяревич висловлюється у романі від першої особи), так і кілька особистостей, серед яких Бренда, Ґреґоріо (він був «найкращим моїм другом серед офіціантів на віллі»), пан Сомерман та інші.
Власне, останній через погане здоров’я не може собі дозволити найбільшу радість – досліджувати пташок у цій місцевості. Почесну орнітологічну місію він доручає письменнику, який не проти догодити приязному старигану. Зрештою, пошуки закінчуються тим, що автор бачить ту єдину пташку, яка на своєму тлі змушує його почуватися «як жаба». «Я ще ніколи не був таким нікчемним, – зауважує письменник. – Я був мізерним, як і все моє життя, як і все в моєму житті». Цей показовий інцидент ніби натякає на ті зміни, що відбулися з автором тут, вдалині від батьківщини, де про подібні речі він і не замислювався. У результаті вся та легкість, яку герой відчував протягом останнього часу, вмить стає нестерпно важкою.
«Ти добре провів час, ось і все, одного дня мусиш зупинитися», – говорить на прощання водій машини. У цих словах – логічний підсумок того, як минув місяць із життя письменника і що чекатиме його в майбутньому. Прислухається автор до поради чи ні – читач роману так і не дізнається. Але з властивою йому іронією й легкістю Срджан Валяревич схиляється перед неминучим – яким би воно не було.