Життя з відчуттям гіркоти поразки, з яким живуть персонажі роману «Покора» Мішеля Уельбека, створює жалюгідний образ людини
У Франції щойно відбулися загальні вибори, на яких легко перемогло «Мусульманське братство»; цю перемогу забезпечили соціалісти і республіканці, боячись, що внаслідок цих виборів до влади зможе прийти «Національний фронт» Марін Ле Пен. Франція, що колись була християнською, а потім світською, тепер уперше має мусульманського президента Мухамеда Бен Аббеса.
Всупереч побоюванням, «ідентифікуючі групи» (націоналісти і ксенофоби) не підняли бойову тривогу і, як виглядає, змирилися з тим, що сталося, вчинивши кілька бешкетів і злочин, про які, зрештою, обережні медії заледве згадали. Країна виявляє незвичайну пасивність супроти процесу ісламізації, який притьмом починається в академічній сфері. Саудівська Аравія надає фінансову підтримку Сорбонні, де викладачі, які не навернулися, змушені йти на відпочинок, у найкращих економічних умовах, це так. Зникають змішані аудиторії, і старовинні подвір'я заповнюються дівчатами у хіджабах. Новий ректор університету Редігер, автор бестселера «Десять запитань про іслам», три мільйони примірників якого було продано, обстоює полігамію і сам її практикує: у нього дві законні дружини, одна — вже зріла, іншій — заледве п'ятнадцять років.
Розповідає цю історію Франсуа, якийсь непевний викладач літератури, який сім років писав дисертацію про Жоріса-Карла Гюїсманса і опублікував лише одну книжку, «Вертиґо неологізмів», про цього романіста ХІХ ст. Старий кавалір, апатичний і безбарвний, він ніколи не цікавився політикою, але вона вдирається в його життя, мов буря, коли його виганяють з університету через те, що він не навернувся, і він втрачає свою наречену Міріам, яка, через зміну режиму, змушена еміґрувати в Ізраїль з усією своє родиною, так само як і більшість французьких євреїв.
Франсуа спостерігає за всіма цими велетенськими змінами, які відбуваються довкола нього (наприклад, як зовнішня французька політика з усіх сил прагне наблизити Європу і особливо Францію до всіх арабських країн), зі спокійним фаталізмом. Цей фаталізм, як виглядає, є переважним станом духу серед його співвітчизників, суспільства, яке втратило життєвий порив, без рефлексій та непокірливості скорилося перед історією, яка здається йому такою самою неминучою, як землетрус чи цунамі, заздалегідь погодилося на все, що готує йому доля. Досить прочитати кілька сторінок цього роману Мішеля Уельбека, щоб зрозуміти, що назва цілком йому пасує: «Покора». Справді, це історія переможеного та упокореного народу, який, хворий на меланхолію та невроз, сам бачить, що гине, але нездатний поворухнути пальцем, щоб завадити цьому.
Хоч сюжет дуже добре змонтований і книжка читається з неослабним інтересом, усе ж інколи складається враження, що ти занурився не в роман, а в звіт психоаналітика про страшні привиди колективного підсвідомого, яке мордує саме себе, наражаючись на приниження, невдачі та повільний занепад, який приведе його до вимирання. Позаяк цю книжку жадібно прочитала у Франції велика читацька аудиторія, варто припустити, що у ній виражено почуття, страхи і забобони, жертвою яких є великий прошарок французького суспільства.
Попросту неймовірно, щоб колись у Франції сталося те, що передрікає «Покора», — радикальний відступ до варварства країни, яка вперше звеличила права людини, колиски революцій, які, за висловом Маркса, мали на меті «взяти штурмом небо», і літератури, яка найбільше опиралася status quo всієї Європи. Але, можливо, такий песимізм можна пояснити, згадавши, що сучасність немилосердно била Францію, яка ніколи не вміла до неї пристосовуватися (наприклад, вона й далі тягне на собі макроцефалічну державу, яка її душить, і щедрі виплати, які не може фінансувати), в той час коли тероризм став лютувати на її землі, просочуючи її деморалізацією громадян і втратою ними почуття безпеки. З іншого боку, її політичний клас, який поступово занепадав і, здається, цілком втратив здатність оновлюватися, не знає, як радикально і творчо підходити до вирішення проблем. Це пояснює божевільне зростання популярності «Національного фронту» і відходу до племінного націоналізму, який його керівники пропонують як засіб проти всіх бід.
Роман Мішеля Уельбека дуже дієво надає форму і консистенцію цим привидам і, безперечно, докладається до їх поширення. Робить він це з літературною майстерністю й за допомогою холодної і нейтральної прози. Важко не відчути певної симпатії до Франсуа та стількох інших, подібних до нього невдах, на яких звалилося лихо і яким навіть не спадає на думку чинити бодай найменший опір подіям, які — як сказав би добряга мсьє Боварі — схожі на «підступи долі». Та все це — просто міраж, і коли закінчується магія читання, треба зіставляти художній вимисел з реальним світом.
Це правда, що мусульманське населення Франції є порівняно найчисленнішим у Європі, але воно також є найменш інтеґрованим, і напруження та насильство, яке часом вибухає між ним і рештою суспільства, великою мірою зумовлене марґіналізацією і становищем вигнанців, в якому воно перебуває. З іншого боку, важливо нагадати, що найбільшу кількість жертв тероризму фанатичних ісламістів становлять самі мусульмани, і тому зображати цю спільноту згуртованою і політично та ідеологічно інтеґрованою, як робить це роман Уельбека, нереально. Нереально також припускати, що суспільство, яке перебуває в аванґарді світу в суспільних питаннях — питаннях сексу, релігії, статі і людських прав загалом, — могло б інволюціонувати до середньовічних практик, як-от полігамія і дискримінація жінки, з такою легкістю, як це описує «Покора». Таке припущення виходить за межі будь-якої поетичної вільності.
Утім серед стількох неправд є кілька істин, які закралися і превалюють у книжці Мішеля Уельбека. Це упередження, ксенофобія і параноя, які надихнули цю похмуру фантазію, те фальшиве відчуття, що майбутнє визначене силами, проти яких пересічна людина є безсилою, і що в неї нема іншого вибору, ніж скоритися йому чи накласти на себе руки. Це неправда, що свободи не існує і що люди є сліпими виконавцями наперед визначеного сценарію. Завжди є те, що можна зробити, аби протистояти несприятливим курсам. Якби фаталізм супроти історії, що його постулює «Покора», був безсумнівним, ми б ніколи не вийшли з печер. Завдяки тому, що є можливою непокірність, відбувся проґрес. Життя з відчуттям гіркоти поразки, з яким живуть персонажі цього роману, створює жалюгідний образ людини. Франсуа скоряється тому, що вважає своїм фатумом, і визнає себе переможеним; наприкінці книжки виникає підозра, що попри його таємну і нездоланну відразу до всього, що відбувається, він врешті-решт також навернеться, тож зможе повернутися до викладання в Сорбонні, підготувати видання Pléiade романів Ж.-К. Гюїсманса й, можливо, навіть одружитися, як Редігер, з кількома жінками.
Mario Vargas Llosa
La medialuna sobre el Sena
El País, 29 MAY 2016
Зреферувала Галина Грабовська