Римляни, з властивою їм точністю і лапідарністю, казали: кінець – справі вінець. Тому додане запитання – «Чи завжди?» – може виглядати риторичним непорозумінням. Але тільки риторичним, бо, вникаючи в суть фрази «Finis coronat opus», доводиться призадумуватись. Адже ж у знаменитій фразі латинян йдеться не лише про гідне завершення будь-якої важливої справи, а й про неухильний життєвий фінал, що підводить остаточну риску зробленому. І все ж, якщо завершення справи обирається усвідомлено і за переконанням, згідно з яким продовжувати справу надалі неможливо, то таке завершення буде вінцевим завжди. Хоча справа часто залишається недовершеною, себто виконаною недосконало. Отож, будучи головним лікарем психіатричної лікарні на Кульпаркові, що саме по собі було не лише відповідальністю, але також великою честю, мушу признатися, що досконало довершити будь-яку справу на полях адміністрування мені не вдавалось. Може, це було і неможливим, але я знаю, що на подібній посаді – зовсім не простій в нинішній Україні – є багато і кращих за мене, і досконаліших.
Зрозуміло, кожен з нас, беручи на себе якусь соціальну чи професійну ношу, визначає свою межу компетентності та спроможності цю компетентність реалізовувати. Кожний по-своєму і на міру суб'єктивних потреб та об'єктивних обставин. А також – не без амбіцій, знову ж у кожного своїх. Тому дискутувати на цю тему не випадає, та й особливого смислу немає. Можу хіба що сказати про власне та суб'єктивне відчуття, що супроводжувало мене за весь період буття головним лікарем Кульпаркова. Для мене складне переплетення умов адміністрування психіатричною лікарнею надто часто скидалося на гру без правил, а ще вірніше – гру, правила якої існували у такому просторі і часі, до якого я не зумів дорости. Це для мене було приблизно так, як у Керрола: чим швидше Аліса бігла, тим більше стояла вона на місці. Але ж бігти безперестанку і щораз швидше – духу не вистарчило навіть у казкової героїні Керрола…
Крім того, психіатрія – це не зовсім медицина, а психіатрична лікарня – це не зовсім лікарня. Ми ж усі добре знаємо, що пацієнти психіатричних закладів в Україні лише наполовину «безкоштовно отримують» лікування. А ще наполовину вони знаходять тут притулок і далеко не завжди безкоштовний захист від незґрабних (якщо не сказати – дикуватих) соціальних умов існування. У багатьох, дуже багатьох країнах світу, божевілля сяк-так, але неухильно знаходить своє розуміння і відповідну підтримку серед населення, серед оточення і у власної держави. А в Україні, на жаль, ще досі не знайшло, і надії, що незабаром таки знайде – мізерні. Ми вже звиклися з тим, що хворі психіатричних лікарень – особливо хронічно хворі – можуть обійтися без людських потреб: їсти і пити що Бог пішле, мати власний простір, хоча б якось розраховувати на себе. Нехай не завжди адекватно, так би мовити по-своєму, по-божевільному, але ж на себе і для себе. Інакше для чого вся психіатрична машинерія мала б функціонувати? Хіба лише для «виконання ліжко-днів» і показників інвалідності, користають якою далеко не завжди (або, правду кажучи, майже ніколи не користають) хронічні психічно хворі люди. Реформи психіатрії, тому, переорали стару систему психіатричної «опіки» (читайте – утримування у психіатричних закладах) у багатьох, дуже багатьох країнах, вже давно. А у нас – неорана рілля, позаростала бадиллям соціальної байдужості. Таке бачення нинішнього стану психіатрії в Україні – може, й гіперболізоване, але не вигадане. І йдеться зовсім не про нарікання, не про жалі і не про претензії до несправедливого буття української медицини. І навіть не претензії до специфічного розуміння розподілу державних коштів – справедливого розподілу в користь найнезахищеніших, психічно знедолених людей – розподілу, який надто часто в очах навколишнього світу виглядає доволі божевільно. (Бо коли наші колеґи «з-за кордону» дізнаються про «виділені кошти на психіатричне обслуговування», то так-таки і кажуть: «Цього не може бути, адже це нереально»). Але, справедливості заради, треба нам собі признатися, що усе сказане є бідою не лише української психіатрії, а й бідою всіх нас, тобто суспільства. Не випадково відношення людей і держави до психічно хворих є одним із серйозних маркерів зрілих спільнот. Саме тому ані нарікання, ані претензії до держави і влад в Україні ситуації виправити не можуть, якою плачевною вона б не була. У цьому нас легко може переконати історія. А вона стверджує: психіатрія, як вагомий соціальний маркер, може бути прихильнішою і ефективнішою у формуванні стосунку до психічно хворих лише тоді, коли вона (психіатрія як інституція) стає здатною вголос і правдиво вести діалог з державою і суспільством про існуючу (а не надуману) реальність. Нехай про складну і гірку – але реальність, а не про сюрреалізм, у якому вона (українська психіатрія) досі живе. До того ж такий діалог не може бути справою «окремо взятих індивідів» – будь вони відчайдушними романтиками чи авторитетними прагматиками – в жодному випадку. Такий діалог може мати сприятливі наслідки при умові, якщо українська психіатрія візьметься за справу спільною дією і спільною ідеєю: стати сучасною і примусити суспільство поважати себе як слід. Історія, отже, вчить, що таким шляхом і таким способом психіатрія у багатьох, дуже багатьох державах у різні часи, починаючи з XVI століття, досягала чималих результатів. Чи не першими про це заявили на весь світ знамениті англійські письменники – Джонатан Свіфт та Даніель Дефо.
А що могли би сьогодні ми на цьому – такому простому і такому, здавалося б, самозрозумілому – шляху? Ми, головні лікарі психіатричних закладів, рівно ж як і усі інші «керівники державних та комунальних медичних установ», якими керували КЕКи, санітарні «стандарти» і усілякі понавидумувані приписи, 33-і накази і комісії з усіх можливих і неможливих закутків адміністративно-інспекційного лабіринту. Який такий голосний і правдивий діалог з державою і суспільством могли би вести ми, відповідальні перед законом «за все, що діється на території підпорядкованої установи» (включно з тим, що ще не подіялось, але ймовірно може колись і статися), якщо ми заздалегідь винні навіть у тому, чого ми не робили, але могли б мати наміри зробити. Причому – з користю для тієї ж установи і часто не на користь собі. То ж який діалог з державою – вголос і правдиво – можуть вести заздалегідь перед державою винні у всьому?! Хіба лише ті «невинні», хто знає «ціну» власної вини і хто вміє залагоджувати з державною бюрократією відповідні питання відповідними засобами. Але для таких питання щирого діалогу з державою не є питанням.
Отож мушу признатися, що моє розуміння психіатрії і моє бачення адміністрування в існуючій безвідповідальній реальності почало відчувати такий тягар покладеної на мене вини за те, що я не робив і не міг би зробити за жодних умов, що залишалось лише одне: подякувати всім і повернутись у психіатрію академічну – туди, звідки я вийшов, і туди, де двері не зачинялись ніколи, в Alma Mater. Туди, де я можу відповідати за свої власні помилки, і туди, де я можу принаймні знати, за що нестиму реальну відповідальність. Це означало, що настав час написати «заяву за власним бажанням». І таке бажання було вповні усвідомленим і щирим.
Чим зможу, буду лікарні допомагати, бо від психіатрії нікуди не можу подітись. Можливо, допомагати навіть краще і успішніше, ніж дотепер. Бо є вже і досвід, і усвідомлення того, як функціонують механізми практичної психіатрії українського сьогодення. Можливо, вдаліше, бо багато років я вчився академічної психіатрії, якій бракувало «емпіричного» знання. Можливо, і тому, що на Кульпаркові є багато колеґ і фахівців, з якими можна думати про спільні справи практичної психіатрії разом. Це їм я передусім хочу від щирого серця подякувати, як прийнято казати, – за плідну співпрацю. Адже було багато чого і доброго, і цікавого, і несподіваного. Була і залишається кооперація з колеґами з Німеччини, Польщі, Італії, Австрії та інших країн. Є і буде твердий стержень патріотів Кульпаркова, чудових фахівців своєї справи на всіх рівнях медичної роботи – з ними лікарня не втратить свого високого реноме. Є прекрасні, хоча й малопомітні працівники немедичних спеціальностей: економісти, бухгалтери, юристи і «кадровики», інженерно-технічний каркас лікарні, що працюють зранку до вечора, аби щоденно витягувати лікарню з ям «бюджетного фінансування» і рятувати її на мінному полі «чинного законодавства». На жаль, крім нарікань, а часом і відвертих знущань з боку незадоволених, котрі знайдуться у будь-якому великому колективі, вони нічого не мають. А те, що мають, вимірюється ледве що прожитковим мінімумом. І подякувати їм за рутинну і нелегку роботу нема жодної змоги, крім хіба що добрих слів. Врешті-решт, є хворі, багато з яких існують у лікарні не день і не місяць, навіть не рік. Вони не винні у всіх чварах і конфліктах, без яких нинішнє українське буття себе не мислить. Не винні вони і в тому, що завжди знайдуться малосумлінні люди, готові використовувати свої професійні обов'язки на втіху власних забаганок і далеко не на благо хворих.
Але так було споконвіків, так є і так буде. Мабуть, важливо, щоб міра доброго і недоброго, чи навіть відверто злого, не схилялась до соціального цинізму і світоглядної та професійної байдужості. Щоби було так – мало нашого бажання. Щоб так було у нинішній українській психіатрії, треба було б братись за професійну Просвіту, без якої будь-які вагомі реформації приречені на фарс. Тому наостанок хочу подякувати долі за те, що за 11 років роботи головним лікарем Кульпаркова дійсні й корисні справи я міг задумувати і робити з небайдужими і порядними колеґами, а інтриґи залишати для тих, для кого конфлікти і розбрат ставали невід'ємною частиною їхнього життєвого кредо. На превелике щастя, історія вчить нас також, що майбутнє не належить тим, хто здобуває і витрачає, аби щораз швидше бігти від минулого у нікуди. Вона вчить, що майбутнє належить людям, котрі вміють його розпізнавати. Отож за зустріч у майбутньому.
З повагою і найкращими побажаннями.
Професор, Олександр Фільц
10.05.2016