З історії української преси
Серед нашого громадянства, або точніше в його компетентних колах, що цікавляться справою нашого друкованого слова, поширена думка, що на Наддніпрянщині уперше свобідно озвався до свого народу "Хлібороб", тижневик братів Шеметів у Лубнях. Тимчасом так воно не є. Для цікавих подаємо дійсний стан річей перед 35 роками і те, як уперше та де пролунало незалежне українське слово на Східній Україні.
Як відомо, потаємними указами царського уряду в рр. 1863 (Валуєва) і 1876 заборонили прилюдно вживати українське слово. В друку дозволялося вживати тільки загально принятої російської транскрипції (т. зв. "ярижки") і крім історичних документів можна було друкувати лиш белєтристику. Цього правила додержувалися дуже строго. Відомо, що одинокий на цілу російську державу напис в українській мові на памятнику І. Котляревського в Полтаві — цитату з "Наталки Полтавки", зроблено власне "ярижкою". Тодішній міністр внутрішніх справ фон Плєве тільки під тою умовою дозволив будувати сам памятник. Полтавські українці намагалися було "перепачкувати" кулішівку бодай на вивісці над школою імени поета, яку відчинено в 1903 році разом із відкриттям памятника. І дійсно якийсь час напис був такий: "Школа імени І. Котляревського". Але адміністрація незабаром доглянула "крамолу" і звеліла перемалювати на: "Школа имени И. Котляревскаго".
Одиноким періодичним орґаном, в якім друкувалося українські белєтристичні твори до р. 1905, була "Кіевская Старина", де додержувано також "ярижки". "Ярижкою"-ж видано і всі книжки києвського видавництва "Вік" (1896—1904 р.), чернигівського видавництва Б. Грінченка (1894—1901 р.) та петербурзького "Благотворительнаго Общества изданія общеполезных книг". (Істнувало від р. 1899). Публіцистику в українській мові взагалі було заборонено, а інформації про українське життя на Наддніпрянській Україні і в Галичині можна було добути (і то дуже скупі) або з тої ж "Кіевской Старини", або із загально-російських періодичних орґанів, котрі, от як нпр. "Кіевская Газета" або "Южний Край" (харківські) трохи цікавилися тими спробами. "Кулішівка" широким колом українського громадянства взагалі була незнана: її можна було зустрінути по нелєґальних проклямаціях українських студентських громад, або в нелєґальних закордонних виданнях, от як нпр. орґані Р. У. П. "Гасло", що в рр. 1902—1903 виходило в Чернівцях.
Галицьке "Діло" або "Літературно-Науковий Вістник" подекуди перепачковували (нпр. Л. Н. В. можна було читати в полтавській міській бібліотеці, тільки напів потаємці, щоб адміністрація недоглянула), але широким колам читачів були недоступні.
Наслідком революції 1905 року був царський маніфест 17. жовтня 1905 р., яким, між іншим, касували й цензуру. Цей маніфест був оголошений у Києві на другий день, а ще за день вийшли й київські ґазети вже "явочним порядком" без дотеперішнього напису "Дозволено цензурою". А серед тих ґазет був і новий орґан: щоденник "Кіевскіе Отклики", на яких як видавець був підписаний професор київського університету Іван Лучицький. Він був відомий серед українців скорше як російський ліберал або "кадет" ("конституційно-демократична партія" російських інтеліґентів), але признавався й до українців, бо походив родом із Лохвицького повіту і був радником полтавського ґубернськ. Земства (у 1917-18 рр. відразу зголосився до Українського Народнього Університету, потім став професором Українського Державного Університету). Так от у першім числі "Кіевск-их Отклик-ів" зявилася і перша стаття пера Сергія Єфремова, писана, очевидно, "кулішівкою".
В тій статті нічого особливо різко-українського не було: як і звичайні тогочасні писання С. Єфремова, вона мала загальний демократично-народницький український характер. Але вражіння від неї на широкі кола російсько-малоросійського громадянства було величезне:
— Как ето, разве по малоросійскі іначе пішется, нежелі па русскі?...
— Ну, скажітє пажалуйста, я думал(а), что по малоросійскі можна пісать стіхі, вот как Шевченко ілі Котляревскій, а чтоби статі... Ах, аставте, разве ето серйозно?... Развє народ так ґаваріт?
Такі розмови чути було раз-у-раз серед стрівожених російських обивателів. Цікавив їх не так зміст згаданої статті, як нова, досі незнана їм, літературна мова й нова неросійська ортоґрафія.
Адміністрація поставилася, рівнодушно до тієї статті, бо вже було очевидно, що надалі при "яризиці" лишати українців годі. "Свідомі" українці з одного боку раділи, що от нарешті й ми можемо відізватись нашим словом, але були й незадоволені водянистим змістом статті.
Три тижні пізніше (12. листопада 1905) у Лубнях защебетала інша ластівка: "Хлібороб", тижневик бр. Шеметів. Від того щебету вражіння було вже не таке. З блискучими очима й палаючими серцями казали "свідомі" один до одного:
— Читали?... Оце те, що нам треба! Оце таки наш, таки справжній український орґан...
А на пятім числі царська адміністрація вже припинила тижневик "Хлібороб" у Лубнях на Полтавщині.
[Краківські вісті]
30.03.1941