… І пам’ятала про місію свою підпільну

Іноді перед тим як щось написати, я дзвоню до мами, щоби поговорити з нею, оживити у своїй пам’яті ті чи ті моменти, які могла б описати. Достатньо кількох її фраз, темпу і вібрації голосу, манери повістування, як я вже бачу те, що мені треба.

— А тобі, Любка, тра’ мами? Зара’ закличу. Бо я ади на Багні лагожу плоти, а мама на Мазянівці б’є белеґу.

— Та добре! Мо’ витак най перезвонит!

— А єк ти туда: єк Австрія, Німеччіна?

— Всьо, тату, доста! Я у Львові: и тут нима нієкої Австрії ци Німеччини, ци кілько казати!

Перший раз, коли минулого року я поїхала до Відня на двомісячну письменницьку стипендію, майже до кінця не признавалася вдома, що отримала її, чи то пак: натякала про це мамі, сестрам, але просила, аби ще нічого не розказували татові, бо добре знала, яким буде його рефлекс: він махом скаже, що також хоче туди, що ціліський свій вік тяжко в горбах працює; що не скаржиться, бо, славу Богу, з Божою поміччю ґаздуємо та й все, що треба, маємо, але, що ади хоче трохи до людей, світу зуздріти тай одно-друге.

— А шо Ви там будете робити? У чужій країні, мови ни знаєте!

— Ий, диправди: та хочь шо!

— А де там жити! Мині ж дают стипендію, усім там забезпечуют, а Ви шо!

Тато казав, що то все дрібниці, головне зачепитися, знайти потрібні контакти – і не пропадеш: у Відні чи то Берлін, чи ще там де.

— Їдь перший раз ти, а витак и мине из собов озмеш!

Я гуляла Віднем, вчитувалася у кожну вивіску, табличку і в думках перебирала, чи годиться це чи це для тата, чи міг би він тут чи тут “зачепитися”, лишитися і трохи пожити так, як сам собі хоче, як сам собі роками вимріяв. Згадувала, як багато надій він в мені покладав, як ще з малої мене часто оминали дома ті ж весняні, літні чи котрі роботú, бо найте її, най трохи видпочіне, їй солодко в тій гімназії ни приходитси. Як не раз говорив, що з-за цеї дівчини я буду свого віку доживати, а старші брати сердилися і казали: “Шо це мале дівчіниші годно: вно жєбі дорогу ни годно перейти, а Ви збираїтеси з нев вік доживати!”

— Мо’ там є икіс музичні школи: я би вчів там дітий музики!

— Єк! На міґах? Ви ж ни знаєте німецкої!

— В музиці основне – слух! А мову на тілько би пидучів: я ші зи школи ни гет забув тоту німецку.

— Та й шо, будете вчіти їх гуцулскої музики?

— Та чьо ні: їкби собі хотіли. Та я и панскої можу!

Бувала у віденських музеях і надовго затримувалася у залі старовинних музичних інструментів: скрипок, цимбалів, віолончель, лір, бубнів, труб, флоєрок, дримб, флейт. Оглядала їх, прислухалася до них, може, підкажуть, як би це татові хоч трохи віддячити, що колись віддав мене у Косівську гімназію, де я і стрілася з німецькою.

— Ай, я би на твоїму місці сюда-туда и лишивси у Відні: и жив би собі поживав там, єк пан.

— Я хочу жити дома: за кордоном – ні. Поблишше до полонин.

— Ніхто ни каже лишєтиси там наводнό: трохи туда си рознакомити, поробити, шош заробити та й хаті. А витак знову туда: та й так. А єк.

Коли я через півроку поїхала, ба, полетіла, на місячну перекладацьку стипендію до Німеччини, я вже без татових настанов знала (хоч він нагадував мені про це вкотре!), що маю “розизнати” туда щось для тата. І не міг він таки ніяк зрозуміти, чого я така нерόзкрутна.

— Я їкби знав мову, бувши на твоїму місці, то вже бих давно собі туда поїхав, уже бих вернувси та й знов поїхав.

А я ходила самотою вулицями німецького містечка: з тугою, у смутку, що так далеко від хати. Мені причувались голоси рідних, їхні вигуки: замість “Guten Tag!” — “Гейби так!”, намість “Schönes Wochenende!” — “Уна ади генде!” Я оберталася рвучко, приглядалася до людей, їхніх лиць. Силкувалася впізнати у них когось зі знайомих, своїх: хоч когось. Мій слух знову і знову здригався на схожі слова, які часто вживалися у нас дома в Замаґорі: цофатиси, шалюнок, цурік, файно, шпіц, шпара, шнипати, шльомбати, шуфля. І я знала, і вже не знала, де моя гуцульська, а де моя німецька.

… І пам’ятала про місію свою підпільну.