Розмова з о. прал. д-ром П. Вергуном, Апостольським Візитатором Великої Німеччини.
(Від нашого кореспондента)
Берлін, кінець січня 1941.
У звязку з відомістю про призначення берлінського греко-католицького душпастиря о. прал. д-ра П. Вергуна Апостольським Візитатором з правами Апостольського Адміністратора ad nutum Sanctae на терен Великої Німеччини, удався Ваш кореспондент до о. Номіната з проханням уділити йому точніших інформацій про цю важну подію. О. Візитатор радо згодився на згадану розмову, що її частинно хочемо передати в буквальному тексті.
***
Призначення о. прал. д-ра П. Вергуна Апостольським Візитатором прийшло ще 23. листопада 1940 р., коли то Папа Пій XII. in audientіа підписав відповідний акт номінації. О. Номінат походить з Городка б. Львова. Молодим юнаком брав активну участь у бурхливих діях всесвітньої війни, опісля у наших визвольних змаганнях як старшина У. Г. А. Після всіх важких воєнних пригод над Збручем і на Україні попав у польський полон 20. вересня 1920 р., де перебув 5 місяців у таборі полонених у Tуxолі, орґанізуючи оборону інтересів українських комбатантів. Завдяки щасливій втечі з неволі вдалося йому після важкої дороги через тухольські болота дістатися до Сх. Прусії. Якийсь час перебував на становищі адютанта начальника табору в Яблінній, а відтак перейшов на університетські студії у Празі, де в німецькому університеті скінчив теольоґію та згодом промувався на доктора філозофічних наук. У 1927 р. став асистентом історії Церкви при Українському Науковому Інституті в Берліні.
Польська влада ввесь час ставилася дуже неприхильно до о. д-ра П. Вергуна та робила йому великі труднощі на кожному кроці. Майже крадькома вдалося йому восени 1927 р. прибути до Львова, де 30. жовтня 1927 р. з рук Митрополита Шептицького одержав священичі свячення. Після одноденного побуту в родинному Городку мусів мерщій покидати Галичину, щоб усунутися перед нагінкою польської поліції. З доручення Митрополита Андрія перебрав становище греко-кат. душпастиря в Берліні з обовязком обслугувати всі українські греко-католицькі кольонії в Німеччині. Цей важкий обовязок був однозначний з місіонарською працею на цілому просторі Німеччини, тому самозрозуміло вимагав великої напруги та багато сил. Інтенсивна праця о. д-ра Вергуна була сіллю в оці польського уряду, який постійно робив йому різні прикрості.
І так у 1930 р. поляки арештували його у Тчеві після двох викладів для німецьких студентів у Данціґу, а відтак 1938 р. відібрали йому право польського громадянства. Не зважаючи на всі труди та важку працю, о. Візитатор держиться добре та має доволі сил до дальшої праці на новій відповідальній церковній стійці.
***
У просторому кабінеті о. Номіната при Шлєзвіґер Уфер, простому й удержаному в атмосфері наукової праці, ведемо з о. Візитатором оживлену розмову про найважніші справи новоствореної Апостольської Адміністратури.
— Давніше — оповідає зовсім ще з вигляду молодий о. Адміністратор — було на землях старої Німеччини до 12.000 українців греко-католиків, які ієрархічно підлягали юрисдикції Митрополита Щептицького. Вибух німецько-польської війни у вересні 1939 р. припинив наші звязки. Після майже півторарічної перерви Св. Отець Папа Пій XІІ. створив для греко-католицьких вірних Великої Німеччини окрему Апостольську Адміністрацію ad nutum Sanctae Sedis. Треба памятати при тому, що внаслідок воєнної хуртовини й багатьох відомих нам перемін число українців на просторах В. Німеччини зросло до 200.000 душ, при чому нелегко покищо точно сказати, скільки між ними православних.
— Характер українського громадянства в Німеччині пливкий: він часто зміняє місце побуту, переноситься з околиці до околиці.
— Як задумуєте, о. Візитаторе, зорґанізувати майбутню Адміністратуру, беручи ці моменти під увагу?
— Український духовник був завсіди слугою Бога і Народу. Наше духовенство винесло на своїх плечах ввесь тягар національної боротьби за відродження народу, залишившись вірним народнім масам до кінця. Ми встигли вже виховати цілі кадри світської інтеліґенції, але через це обовязки духовенства ніяк не зменшилися. Сила народу спирається не тільки на матеріяльних багатствах і благах, але передусім на моральній основі. Сторожем цієї національної моралі є духовенство. Воно зокрема в теперішніх невідрадних відносинах має перший обовязок стояти завсіди при своїй пастві: бути їй розрадою, добрим сіячем, помічником, учителем... На терені Великої Німеччини будуть творитися українські греко-католицькі душпастирські осередки, що матимуть характер місіонарських станиць. Кожний священик обїжджатиме постійно призначені йому округи з вірними. Кожний осередок обійматиме територіяльно кілька латинських німецьких єпархій і діятиме, зрозуміло, в порозумінні з даним єпископом. Дотеперішня практика в Німеччині виявила, що мусить бути збільшене число священиків-громадян, які пильнували би частого обслуження спрагнених душпастирської потіхи вірних.
— Чи при Церковному Центрі буде практично реалізоване гасло громадської праці?
— З Божою допомогою зробимо в тій ділянці, що лише можна буде осягнути. Великою журбою лежить на мойому серці — підкреслює о. Візитатор — обхоплення опікою нашої молоді на чужині, зокрема ж залишеного самому собі жіноцтва. Вже на початку задумую звернутися до завсіди вражливих на громадські обовязки наших пань у Німеччині, щоб занялися орґанізацією цієї опіки. На зайве добровільне трачення найкращого цвіту нашого змученого народу, який поніс такі великі жертви, не можемо собі дозволити. Подумаємо також про організацію шкіл (які вже практично й перед тим гарно в нас розвивались), щоб наші найменші вчилися рідної мови і любови до Батьківщини.
— Порушили Ви, о. Візитаторе, преважну справу. В Німеччині опинилися в дуже невідрадних умовинах маси інтеліґенції, що могла далеко більше користи принести в рідних сторонах. Треба цим людям доконче дати відчути істнування дбайливої руки національної суспільної опіки. Mушу зауважити, що щаслива думка о. Візитатора щодо орґанізації моральної допомоги нашій молоді й робітництву збігається з ініціятивою Провідника УЦК у Ґенеральному Ґубернаторстві проф. Кубійовича, висловленою ним на обласній нараді УЦК в Замості: наладнати справу суспільної опіки над робітниками, полоненими та іншими на терені Великої Німеччини при допомозі окремого апарату з осідком у Берліні. Треба сподіватися, що ці дві добрі думки взаїмно себе підпомагатимуть. Коли ж іде про життя Греко-Католицької Церкви в Німеччині, то цікавить нас ще й справа відношення німців до Неї?
— Німці віддавна зрозуміли ролю Церкви в житті українського народу. Зрозуміли також ролю поляків в постійному піддержуванні віроісповідних таборів серед українців. Мої виклади для німецьких богословів викликували серед них завсіди дуже велике зацікавлення. Німецькі богослови радо навчаються нашого обряду й беруть участь у нашій Службі Божій. Одного разу в Мінхені аж 30 студентів богословії зодягнуло стихарі і співало так добре з виданих мною для них нот, що слухачі дивувалися опісля, звідкіля взяли ми аж стільких богословів...
— Чи цікавитеся о. Візитаторе, теперішніми віроісповідними взаємовідносинами між українським громадянством на Холмщині й Лемківщині?
— Був я на рідній землі весною минулого року. Відвідав тоді Краків, Ярослав, Сянік. На жаль, на Холмщині побувати не довело-ся, хоч ця земля віддавна мене цікавила, як терен траґічних реліґ. конфліктів і зударів. Між іншим цікавить мене дуже проблєма т. зв. "калакутів", себто спольщених українців римо-католицького віросповідання. На мою думку, помиляються ті, що їх хотіли б силоміць повертати до православія, як і ті, що хотіли б їх повернути де унії. Цим людям треба в першу чергу дати відчути подих національної любови, треба би повести делікатний та обережний процес їхнього національного освідомлення, а щойно опісля орґанізувати віроісповідні справи. Віроісповідно ж треба пошанувати їхній теперішній обряд, створивши за всяку ціну їхню власну українську римо-католицьку ієрархію та єпархію. Це ідея не нова, а дасться здійснити. Успішно пробували вже її реалізувати оо. Василіяни. Не забуваймо ж, що українців латинників зустрічали ми вже і під Тарнополем. Що ж до інших справ нашого народу над Сяном і Бугом, то віроісповідну боротьбу — якщоб вона справді мала проявлятися, мусимо вважати зовсім зайвою й шкідливою. Священик не може займатися політикою і мусить оминати все, що нас ділить. Духовник мусить проповідувати Слово Боже й любов, памятаючи за службу цілому народові и перекресливши всю ненависть, чи хитрощі.
Такими словами закінчив своє інтервю о. Візитатор. Викликали вони в нас певні асоціятивні думки. Ще перед тижнем говорив із холмської катедри православний український Архиєпископ Іларіон про зріст соборної ідеї й ламання кордону між галичанами й не-галичанами. Ще в кілька днів пізніше сказав нам інший православний український достойник о. архимандрит Палладій, що внедовзі засяде на єпископському престолі, буквально ось-що: "без приходу галицької конструктивної інтеліґенції, що активно станула до громадської праці, не можна було б собі уявити відродження Холмщини". А сьогодні Достойник Греко-Католицької Церкви підкреслює потребу реліґійної взаємної толєранції між синами одного народу. Чи ж слів цих трьох українських церковних Достойників не варто повторювати щодня по обох сторонах неістнуючої лінії віроісповідно-територіяльного поділу, що її відвічні вороги буття й тривання нашого народу хочуть між нами покласти й закріпити.
[Краківські вісті]
02.02.1941