Президенти зі зв’язаними руками. Розорені магнати. Безсилі армії. Єпископи без віруючих. Нові гравці кидають виклик традиційним керівникам. Влада вже не та що була колись. Її щораз важче застосовувати і легше втратити
У своєму першому виступі перед конгресом у 2009 р. президент Обама запропонував бюджет з амбіційними інвестиціями в енергетику, охорону здоров’я та освіту. «Це Америка, - проголосив він. – Ми не йдемо найлегшим шляхом». Через чотири роки навіть найлегше стало неможливим. «Постановімо підтримувати роботу уряду, вчасно сплачувати рахунки і захищати авторитет Сполучених Штатів», - заклинав Обама конгрес кілька тижнів тому. Безсумнівно, президентові наддержави не подобає почуватися надто всевладним.
Результат виборів в Італії ввергнув країну у ще більшу кризу некерованості, а в Ізраїлі та Великій Британії Бенджамін Нетаньяху та Девід Кемерон були змушені вимислювати складні коаліції, щоб мати змогу керувати. Перемоги на виборах з великою перевагою трапляються щоразу рідше. На світовому рівні міжнародна спільнота не спроможна нічого зробити, аби запобігти масовим убивствам в Сирії чи всесвітньому потеплінню.
Влада вже не та що була колись. Її стало легше здобути, важче застосовувати і значно легше втратити. Менеджер може піднятися до керівних постів своєї престижної компанії лише для того, аби виявити, що нещодавно створене підприємство загарбало усіх її клієнтів. У політика, який став прем’єр-міністром, можуть виявитися зв’язаними руки, оскільки численні партії меншості блокують його ініціативи. Генерал може командувати велетенським та дорогим військом, знаючи що користі від його сучасного озброєння у боротьбі проти саморобної вибухівки та терористів-смертників мало. І новий Папа Франциск вже знає, що новомодні проповідники переманюють його паству в Африці та Латинській Америці.
Чому влада стає щораз ефемернішою? Тому що загороди, які захищали можновладців, вже не є такими неприступними, як були раніше. І тому що з’явилося багато гравців, здатних успішно кинути виклик традиційній владі.
З 1940 року кількість суверенних держав збільшилася учетверо (з 51 до 193), і вони конкурують не лише між собою, а й з міжнародними інституціями, інвестиційними фондами, наркокартелями і транснаціональними неурядовими організаціями.
У 2011 р., коли спалахнула арабська весна, було 22 країни, керовані деспотами, проти 87 у 1977 р., це чіткий знак того, як важко нині утримати владу. І всередині кожної країни влада також є більш розосередженою. У 2012 р. лише чотири з 34 найбагатших у світі демократій мали президента чи прем’єр-міністра, підтримуваного парламентською більшістю.
Влада також руйнується на полях битви і в залах засідань.
Дослідження, проведене у 2001 р. політологом Іваном Аррегін-Тофтом (Ivan Arreguin-Toft), виявило, що в асиметричних війнах, які спалахнули між 1800 і 1849 роками, слабша сторона (в озброєнні та бойовому складі) досягла своїх цілей у 12% випадків. У війнах такого самого типу, розв’язаних між 1950 та 1998 роками сторона, що вважалася слабшою, перемогла у 55% випадків. Військова міць також вже не та що була.
Як не є такою і підприємницька могутність. У 1980 р. в США ймовірність того, що підприємство, яке входило у 20% найважливіших у своїй галузі, в наступні п’ять років втратить це місце, складала один до десяти. Через два десятиліття це відношення перетворилося на один до чотирьох.
Президенти Сполучених Штатів та Китаю та повноважні члени правління компаній JPMorgan Chase та Shell Oil і далі володіють величезною владою, однак значно меншою, аніж їх попередники. Раніше президенти та керуючі компаніями не лише наражалися на меншу кількість суперників та конкурентів, у них було ще й менше обмежень, коли їм доводилося застосовувати владу. Обмежень у вигляді фінансових ринків, населення, яке краще розуміється на політиці і є більш вимогливим, засобів масової інформації, які усе ретельно перевіряють. Нині можновладці зазвичай дорожче та швидше розплачуються за свої помилки.
Інтернет з його нібито демократизуючою силою не єдиний роз’їдає владу. Нові інформаційні технології є важливими інструментами, але для того, аби вони спричинили якийсь ефект, їм потрібні користувачі, а користувачам потрібні керівництво та мотивація. Facebook та Twitter були визначальними в арабській весні. Проте обставини, які призвели до скинення тиранів, були локальними та особистими: визначальними були безробіття та незадоволені очікування зростаючого та краще приготованого середнього класу.
Традиційну владу роз’їдають трансформації базових аспектів життя: те, як ми живемо, скільки часу і з якою якістю. Як ми працюємо, рухаємося і спілкуємося з нашим оточенням. Ці зміни можна згрупувати у три паралельні революції:
» Революція «більше». У ХХІ ст. є більше всього: більше людей, більше міських жителів, більш молодих, більш здорових, більш освічених. А ще є більше продуктів на ринку, більше політичних партій; більше зброї та більше ліків, більше злочинів та більше релігій. Крайня бідність зменшилася більше, ніж будь коли, і зростає середній клас. До 2050 року населення світу буде в чотири рази більшим, аніж 100 років тому. З 2006 року 28 «країн з низьким доходом» опинилися серед країн «середнього доходу». Нетерплячий, краще інформований із більшими запитами середній клас робить важчим здійснення влади.
» Революція мобільності. Не тільки є більше людей з вищим рівнем життя, вони ще й пересуваються більше, ніж будь-коли. Відповідно до даних ООН 214 мільйонів осіб живуть за межами країн, в яких вони народилися, це на 37% більше, ніж 20 років тому. Професійні, релігійні та етнічні діаспори змінюють розподіл влади між народами і всередині них. Люди, технології, продукти, гроші, ідеї та організації стали мобільнішими, тому їх важче контролювати.
» Революція ментальності. Населення, яке невпинно споживає та пересувається, яке має доступ до більшої кількості ресурсів та більшої інформації, зазнало ще й величезної когнітивної та емоційної трансформації. Проект World Values Survey виявив, що у всьому світі існує все більша згода щодо важливості особистих свобод та статевої рівності, як і більша нетерпимість до авторитаризму. Незадоволення політичними системами та урядовими інституціями також є глобальним.
Разом ці три революції руйнують загороди, які захищали можновладців від їх суперників. Революція «більше» допомагає двом останнім облягати ці загороди, революція мобільності допомагає оточити їх, а революція ментальності їх підриває.
Чи слід нам тішитися з цього ослаблення традиційної влади? Звісно, що так. З’явилося більше можливостей для виборців, споживачів, молоді, жінок та інших традиційно відсторонених груп.
Але не все є позитивним. Занепад влади також несе в собі загрози для нашого благополуччя, наших родин і нашого життя. Цим пояснюється, чому Вашингтон заблоковано, чому Європа ледве спроможна зарадити економічним проблемам, чому стає все більше збанкрутілих держав і чому стільки невідкладних рішень приймаються пізно і зле.
Перед кончиною тієї влади, яку ми знаємо, наші традиційні системи контролю та рівноваги – замислені для того, аби обмежувати надмірну владу, - загрожують перетворити багато урядів на паралізованих велетнів.
Величина не є ознакою сили. Бюрократія не є ознакою контролю. А титули вже не є ознакою авторитету. І якщо майбутнє влади - це підривна діяльність, блокування та втручання, чи зможемо ми колись відновити стабільність? Так. Але для цього потрібно буде краще зрозуміти мутації влади.
Мойсес Наім , венесуельський письменник, економіст і аналітик, головний редактор журналу Foreign Policy
Moisés Naím
Qué les está pasando a los poderosos?
El País, 17.03.2013
Зреферувала Галина Грабовська
30.03.2013