Народна ноша (1916)

Чи не два мілїони кругло буде в нашім краю таких душ, що одягають ся по мужицьки? А може навіть більше! Бо коли вийдете торгового дня на місто, то переконаєте ся, що сердаки, сїраки, опанчі, байбараки, гунї, полотнянки, свити, петеки, киптарі, кожухи всїлякого крою повенею залляли й жидівську й нїмецьку ношу. Як на веснї до цвіту, а в зимі до снїгу, то так привикло око до народної ноші. Так воно би подобало.

 

Оже на мене ззирали ся, неначе на якесь невидане чудо, коли я вказав ся на реставрації, одягнений по свойому. Усї гостї зпоза столиків вовком на мене глипали. Дознаку, як би між ними чорт ізявив ся!

 

Я один, а насупроти мене тілько ворогів! Не дивно, що в минї аж дух застиг зо́страхи.

 

А ще то правда найсвятїща, що біда нїколи одинцем не ходить: завсїди в парі. Ще я від одного страху не стямив ся, а вже мене другий попадає. Без сорома́ казка: перелякав ся я полів мого сардака, що здудурили ся навперед мене як песї вуха. Я їх заздрів у зеркалї, що висїло на стїнї на супроти мене.

 

Не вірите? Бо не знаєте, що мужик той боязкіщий, кого навчили, що люде всї однакові. Зовсїм простий мужик та він має себе за нижчого, але не за гіршого. Він почитує в своїй голові всїх немужиків за инакшу породу людий. Однаково, чи високого урядника, чи обдертого міського злодїя від калитки. Оця порода людий буцїм те тілько й робить, що стерає запятки на плитках та чатує на неосторожних і недбайлиць, аби з них яким світом гроші влупити. Хоть на виду, хоть потайки: як котрому під силу. Мужик їм кланяє ся, але боя перед ними не має. Бо як лиш держить мошенку цупко в жменях, то розмовить ся з найвищою ексцелєнцією.

 

Не так уже з нашим братом, що хотїв би бути такою ж людиною як і другий. Отакий рад би вискочити із своєї шкіри. Бо він має в собі таку постанову, щоби кождому догодити тай самому сміхом не стати. Заєдно видить ті перешкоди, що заважають йому зрівнати ся з иншими людьми.

 

Отимто так воно мене збентежило, що я своєю одежею та колю панам очи. Я рад би був, щоби моя одежа стала ся на той час невидимкою. Аж ось вона, собача віра, ще й поли панам наставляє!

 

Оті непевні погляди лихих очий із поза столиків та поли мого сардака нагадували менї виразно, що менї належить ся позаушник. За те, що зайшов сюди. Така менї підійшла під серце розгадка, що просив ся би був у всїх: „Люде! я в цїм невинуватий“!

 

Тай таки просив ся. Бо надбіг кельнер, захмурений та недобрий, і справив проти мене руку. Не то щоби мене обняти, не то щоби викинути. Аж я мимохіть хибнув на́ бік собою.

 

„Чого ви потребуєте, батьку“?! — скричав на мене. Я з переляку не знав, що́ відповісти. Але він на те не дбає, галить на мене в одно.

 

Отодї я просив ся: — „Вибачайте, пане!“ — говорив я й поклонив ся, аж поли відскочили назад. — „Менї казав пан Гнатковський, щоби я тут на них заждав. Вони зараз тут прийдуть. От лиш невидко“!

 

Як стояв, так зобрехав, але що було дїяти? Я того дня не видїв нїде пана Гнатковського. Прийшов я навмисне до реставрації, щоби його застати, бо знав, що він ходить там обідати.

 

— „То ждїть“! — сказав кельнер і поквапно відійшов від мене.

 

Добре тобі казати: ждїть! але де я маю ждати? Тут коло порога? Але ноги делькотять підо мною, бо гостї знов зпоза столиків не вгавають іззирати ся лихим оком на мене, винуватця! Се нїщо инше не випадає, лиш висунути ся з хати назадгузь та тїкати навманцї. Чого назадгузь? Щоби який із тих грізних очивидцїв не зловив іззаду за сардак. А чого навманцї?

 

Бо так догіднїще драла давати.

 

Але заздрів я лїворуч грубку, а в кутї над нею павутину. Ще й потемно там. Гей! аже се павутинє достоту таке, як у моїй колешни1)! Отам би менї!

 

Іду як до знакомого. Тихцем, на пальцях пересунув ся попри столики, зайшов у кут, хить! тай уже сижу. Тут мене не так легко заздріти! Оже таки зсуваю ся на сам краєчок крісла, бо ану ж зайде який та позауш: — „А ти, свито, не рада, що спрятала ся зперед людських очий, але ще й розпераєш ся“!

 

Доси я не завважив тих гостий, що мене оглядали, хто вони. Я їх видїв так, як образ на водї, коли вона морщить ся від вітру. Тепер же я, закритий трохи грубкою, зважив ся хоть одним оком дивити ся на людий.

 

Ось недалеко від мене сидять два панотцї, ще молоді. Пізнати по них, що вони сю нічку оба не спали. Лиш те неспанє не кождому з них однаково попанило. Бо один червоний як жар, а другий блїдий як стїна. Червоний похнюпив голову над склянкою та лиш у ряди-годи кидав по словечку, нїби віднехотя. Зате блїдий не вгавав з бесїдою.

 

Хоть говорили по тихо, оже я чув кождїсїньке їх слово. Так якось тодї заострив ся мій слух, що мабуть був би вчув, як трава росте. Бо я догадував ся, про що вони розмовляють.

 

Нї про що инше, тільки про мене, чого я тут зайшов?!

 

— „Склянку пива не дадуть випити: і тут найде тебе мужик! Потім рознесе вістку, що попи запивають ся“! — Так нарікав блїдий. А червоний на те бомкнув під носом: „ходїм“! Застукав об столик, моргнув на прохожого кельнера й обізвав ся захриплим голосом: — „Платити“!

 

„Може би втїкати“? — промайнуло менї в голові. Напевно був би я втїк, як би недалеко печі стояли відчинені двері. А так — щось мене не пускало. Як прикипів до крісла. Сижу, бою ся, глипаю на них тай ловлю на лету слова. Не пропускаю мимо анї однїсенького.

 

Чую, як кельнер дивує ся, що так хутко йдуть. Вижу, як блїдий панотчик кивнув головою в мій бік та перехилив ся почерез стіл ід кельнерови. Має очивидячки гадку обвинуватити мене перед ним за свою втеку.

 

Спустив я голову в долину: наставляю з доброї волї під кару. Отак як той віл наставляє шию під ярмо.

 

Але червоний не дав мене обвинуватити. Зірвав ся з крісла, махнув рукою тай процїдив до блїдого крізь зуби: — „Дай спокій“!

 

Як відходили, то червоний ступав тяжкою ходою неначе ведмідь, блїдий же вив ся лисом коло него, а я собі подумав: „Ого! я вже двох відогнав! А що тепер буде“?

 

Оже не наступило те, чого я найдужче лякав ся. Не надбіг кельнер ід минї й не показав менї кулаком у потилицю, де двері. Спасибіг і за се, хоть знаю, що ти, кельнер, не на мене маєш увагу, але на пана Гнатковського. Велико він у тебе значить! Коби хоть борше на сих ваших порогах уцвив та визволив мене з сеї пастки. Бо тото ж терплю муку!

 

Але діждав ся: вижу, пан Гнатковський іде. Не перехрестив ся я, бо не знаю, чи годить ся тай чи вільно тут хрестити ся, але однако здихнув я щиро до Бога. Знаю пана Гнатковського віддавна за патріота, тепер же маю його ще й за свого добродїя, бо йде просто на мене. Ступає злегонька, розчепірює пальцї на руках, прижмурює очи: мабуть пізнає́ мене.

 

Але нараз! гм... що́ се таке? Як одно слово вимовити, так він зупинив ся. Постояв хвильку, малу-невеличку, обернув ся на запятку в бік тай справив ся простїсїнько до того столика, де сидїли панотцї.

 

Бідна ж моя головонько!

 

Але все одно: хоть у землю зарий ся, то я тебе не попущу ся.

 

Небіжка моя неня розповідала нераз, що затямила на своїм віку велику посуху. Усї кирнички, усї річки й потічки повисихали в поли. Геть усї до чиста! Отодї боязкі зайчики бігли в село, забігали аж на обори та пхали ся до корит і до коновок, аби хоть трошки водицї напити ся. На людських очах, середодня-середполудня!

 

З отакою саме відвагою скочив я за паном Гнатковським. Заки він устиг іще сїсти, я вже коло него.

 

— „А я до вас, пане“!

 

Пан Гнатковський уперед витріщив ся й поступив крок назад, а потім запитав ся:

 

— „До мене“?

 

Се він сказав ротом, очима ж доповідав: — „Не мав ти менї де призначити зустрітини та тут“?

 

— „Бо — кажу — не міг вас нїде здибати“.

 

— „Яку ж маєте справу“? — питає ся мене так, буцїм ми сегоднї перший раз пізнали ся.

 

— „О! чекай“! — думаю собі. — „Зважив ся я на одно, зважу ся й на друге“.

 

— „Будьте ласкаві! Сїдайте собі“ — кажу — „пане“! Прошу його розгостити ся як у своїй хатї.

 

Лиш ми посїдали, надбігає кельнер.

 

— „Дайте сему господареви склянку пива“! — каже пан Гнатковський.

 

Знов менї нагадала ся небіжка неня. Бувало наказувала менї, щоби я шанував ся, бо не буде з мене господарь. На такий спосіб умовила в мене те слово: господарь, що як тілько я його вчув коли небудь, то завсїди мав на думцї особу чесну та величну. А тепер не те! Тепер побачив я в своїх гадках переляканого дядька в народній ноші із здудуреними навперед себе полами.

 

Господи! А як би я коли обізвав ся до якого кельнера: „дайте сему адвокатови пиво? або сему навчителеви? або сему урядникови“? Мабуть не дуже було би до складу.

 

Як менї його пиво, отак же смакувала панови Гнатковському моя справа. Я й не дбав про неї. Говорив лиш на те, аби виглядало, що я своє зорудував.

 

Нераз я чув із наших інтелїґентів такі слова́: — „Я не соромлю ся мужиком“! Аж тепер я вирозумів сї слова наскрізь. Як би не було чого соромити ся, то нїкому не спадало би на думку хвалити ся тим. Ми — пятновані! Аякже! Ще не вгадаєш по обличю з далека, хто йде, а вже видиш пятно: пізнаєш по ноши, що се мужик.

 

Нагадав я собі свій військовий час. На маневрах під одним містом здогонили ми мужика, що вів козу. Підняли ж ми його на сміх.

 

— „Пане сподарю“! — кажемо — „а се ваша худоба“?

 

Мужик клене ся в душу й тїло, що не його. — „То —

 

каже — Жид, бодай його хороба напала, наймив мене, щоби-м пригнав йому сю біду на торговицю“.

 

Але ми вдаємо, що не віримо. Приповідаєм усїляко. А один ізмеже нас, такий сміхованець, та дотинає мужикови до живого:

 

— „Як ви собі“ — каже — „вуйку, заходите з нею? Чи вживаєте її лишень намісь корови, чи може й намісь жінки“?

 

Мужик лишив козу серед дороги, а сам скіць! через рів. Пішов полями! Відрік ся кози!

 

Чи не було ж пану Гнатковському саме так на души зо мною як отому мужикови з козою?

 

Отак я собі розважав у своїй голові, але вже на дорозї, як визволив ся з тої западнї: із реставрації. Не йшов я, але тїкав! Бо добре то приповідають, що вдарити можна не тілько буком, але також і словом. А я був битий і словами і своїми власними думками! Отож утїкав від сих побоїв, куди очі несли.

 

Зупинив ся я аж тодї, як уздрів перед собою судовий будинок. Бо я й тут маю справу. Звідаю ся, чи той ґрунт, що я купив, уже записаний на мене. Убіг я до суду ще з тим розмахом, що набрав ся його дорогою. Відчиняю двері до табулї, ех! як лусну дверьми об якусь мару, аж вікна задзеленькотїли. Ще я не стямив ся, а вже табулярник сварить. Пробую я виправдати ся, що се нехотячи. Нїщо не помагає: картає в одно. Зачинив я двері, спустив голову в долину, слухаю тої сварки. Аж то раптом: грим! лус! менї над самою головою! Аж я присїв зо́страхи. Трохи згодї оглядаю ся, стоїть за мною якийсь панок. Лучила ся йому така сама придибашка як менї. Оже його не сварить табулярник, лиш вибіг ізза свого стола та дивує ся, що́ се стало ся дверям.

 

— „Ах! Тен возьни, тен возьни — каже — „пересунув шафу під самі двері“!

 

Перепрошає панка за недогляд возьного: за те, що панок налякав ся без потреби. Тепер я, таки непитаний, розповідаю свою справу. Нїби осим даю табулярникови на тик, на вдогад: що коли я, небоже, набрав ся ганьби за дурно, пусти ж мене за те, нехай зараз орудую своє дїло! А він так догадав ся, що на мене показує пальцем, а до панка говорить:

 

— „Подивіть ся — каже — пане, що я маю з сими людьми. Як настане торговий день, то не заперають ся двері за ними. А то все — каже — через те, що до табулї їм найближче: перші двері в сїнях“.

 

А тодї вже промовив і до мене: — „Іди — каже — чоловіче, питай ся того, хто тобі контракт робив. Скоро поданє внесенє, то воно вже буде якось полагоджене“.

 

Поклонив ся я, подякував за раду тай іду. Хоть на серци тяжко, оже в голові даю собі такий роз’язок: — „Може се й правда. Адвокат повинен сказати, він же заплачений. Відсїля недалеко: піду“!

 

Навчений недавною прахтикою відчиняю вже до канцелярії в адвоката двері поволи. Скриплять як переломана суха гиляка в бурю. Не встиг я ще відхилити їх до половини, аж ось скрізь оту прогалину зазирає до мене сам адвокат. Скривив ся як середа на пятницю. А потім, Господи! як сїпне дверьми д собі! Трохи-трохи що не запоров я носом у поміст. Нема що кому казати, бо в чужій хатї й тріска бє. А він нарікає й на торговий день і на мужика, що не годні навчити ся дверий відчиняти.

 

Як уже втих, кажу йому причину своїх відвідин. Де-де-де! Крутить носом, як від чемерицї, скаче передо мною як горобчик, аж черевце дріжить. Нїби просить, нїби лає: — „Люде добрі, змилуйте ся! Та в мене торговий день! Деж я маю час перешукувати тепер папері? Скоро ви робили в мене контракт, то він не пропаде“!

 

Вийшов я й відси як непишний. Але тепер уже підступає менї злість під серце. Пек йому лихо! — гадаю собі. — Тепер же я знаю, чого мужик инодї свинуватий. Скоро перейде його така біда одна, друга, то він потім учепить ся й невинного чоловіка. Ось і сегодня. Як би так на впертого, що хотїв би достоювати свого, то напитав би собі чотири клопоти. Що перше: наматїркував би тим двом попикам, що друге: посварив ся би з паном Гнатковським, а третє: вилаяв би табулярника, а четверте: наганьбив би адвоката. Уже допевне котрийсь клопіт завів би до арешту.

 

Але чия тут провина? Нїчия лиш мужикова, бо він назначений, пятнований. Ти не маєш пятна нї на рогах, анї в вухах, але ти носиш пятно на своїй одежи. Твоя ноша кричить кождому, що ти мужик. А мужиків за багато на світї, не можна з кождим панькати ся!

 

Я завсїди був прудкий на всяку постанову тай не гаяв ся нїколи виконати її. Отак же зробив я й тепер. Скинути до песьої матери осе пятно з себе!

 

Іду прямо до цирулика. Оже соромно менї признати ся, за чим я прийшов. Обхожу стежечками, подалеки: кажу, що покликано мене до війська.

 

— „То обстричи“? — здогадав ся цирулик.

 

— „А що́ ж“?

 

— „Чим? машинкою чи ножицями“?

 

— „А чим дешевше“?

 

— „Машинкою“.

 

— „Стрижи машинкою“!

 

Зашипіло менї над головою: чах-чах уздовж, чах-чах упоперек, дивлю ся в зеркало, намісь кучерів вижу синїй гарбуз. Устав я, стріпав ся як ота курка, що порпалась у порохах, тай іду далї. До склепу з одежею.

 

Тай тут не признаю ся зразу, чого менї треба. Кажу, що йду до Прус на роботу до фабрики. Не зараз угадав Жид, на який товар я купець.

 

Сторгував я за десять корон цїле вбранє, заплатив, зложив його на руку, іду до дому. Перебираю собі в гадках, що́ зо мною буде. Коли я тут, поміж Жидами, не мав відваги, то яким лицем укажу ся жінцї на очи? Не погладить вона мене по голові тай не скаже: „Здоровий зноси, скачучи підри“! але змиє менї сей синїй гарбуз, ой змиє!

 

Скажу їй, що доки народна ноша буде ознакою мужицтва, доти відгонити ме панотцїв від пива, лякати ме пана Гнатковського, надоїсть табулярникови, забере багато дорогого часу адвокатови. Скажу їй, що як хочеш, аби тобі хто ласку робив тим, що тебе не стидає ся, то скидай із себе те пятно! Скажу їй, що теперішнїми часами селови без міста не обійти ся. Народна ж ноша не пускає тебе між люде. Скажу їй, що в своїй одежи нїщо мужик не навчить ся, нїщо не підслухає, бо кождий видить значеного тай таїть ся перед ним. Скажу їй... Та я їй скажу, але чи вона мене вирозуміє? Дулю! Нїде баба не була тай нїщо не визнала, де вже їй оце розуміти?! Треба буде переждати ганьбу, доки бабу писок не зболить.

 

А яка зо мною буде поведенція моїх сусїдів? Отут мусить бути борня: хто кого переможе. Або вони мене або я їх! Як вони мене, то я сміхом стану в селї, а як я їх, то вирну понад голови своїх людий на самий верьх!

 

Не ждав я добра, як уходив до своєї хати, але й не надїяв ся такої біди, на яку наскочив. Зараз таки назвала мене жінка кремінальником: через те, що обстрижений. Потому заломила руки, вибігла на двір тай скликає всїх сусїдів, аби збігались на обзорини варіята. Бо десь вона теє дізнала ся, що й у шпитали стрижуть.

 

Що ж я мав дїяти? Сердив ся! А з серця та зсунув ся з глузду, бо признав ся, що ще й передягну ся. Сего причинку до обстриженої голови вже забагато було моїй небозї. Узяла наймолодшу дитину на руки тай пішла до тестя. Лишила мене як серед води.

 

Жду днину, жду другу, нема її. Сяка-така напасть, оже спати не дасть: не витерпів я, покорив ся. Іду до тестя, пускаю на перепросини жінцї тумана: — „Так і так“ — говорю — „за гирю не жури ся: вона відросте. Лахмітє ж оте верну Жидови, бо я взяв на вимову: як не до вподоби, то товар назад його, а мої — гроші“.

 

Діждав ся торгового дня, йду за своїми орудками. Передяг ся в знакомого Жида зараз на краю міста, вичистив черевики, аби влискували ся, вандрую плитками попід мури. Як на те, кого здибаю першого із знайомих? Пана Гнатковського! Кланяю ся, пізнає́ мене: приступає ближче, подає руку: —„Що чувати“?

 

— „Дякую — кажу — усе гаразд“!

 

— „Нащо ви передягли ся“?

 

— „Мусїв — кажу — іду до Прус, а там нїяк по простому“.

 

— „Шкода, шкода!“ — жалує пан Гнатковський — а в вас така гарна ноша“.

 

— „Що ж дїяти? коли мус“! — говорю в голос, а думкою доповідаю: — „коли ж вона тобі так уподобала ся, то чому ти її не вжиткуєш“?

 

У адвоката я добре зорудував... але нехай іде бесїда за рядом.

 

Відхиляю двері до канцелярії, знов адвокат заглядає. Але тепер уже не сїпає дверьми. Кланяє ся, веде мене аж до третього покою, просить сїдати. Аж якось менї нїяково. Сїдаю, говорю свою справу. Зірвав ся мій адвокат із крісла, побіг поміж писарі.

 

— „Шукайте контракту“!

 

А тимчасом, аби менї не скушно дожидати, дає менї дзиґарі курити. Хоть я до цего не звик, але курю: треба до всего приучуватись.

 

Трохи згодї дають писарі знати, що контракт іще не поданий. Ей! а мій адвокат не знає, на яку ступити передомною. Упевняв мене словом чести, що ще нинї відошле контракт до суду. Проводив мене через усї три покої як якого свата з рушниками, ще й відчинив менї двері до сїний.

 

А тут обпали мене три баби, доконче в руку цїлувати.

 

— „Лишіть! Дайте спокій! Чо’ хочете“?

 

Просять мене баби, щоби за ними вставити ся перед адвокатом, бо видять, що я собі з ним добре захожу. Не хоче їм адвокат робити скарги на їх сусїда, має гадку його заступати проти них.

 

Жаль менї стало жінок, бо знаю по собі, в якім вони клопотї. Буцїм боронять ся в містї від домашньої напасти та напитують собі десять свіжих. Водять ся по канцеляріях, як слїпі дїти, витерають плечима стїни в сїнях, боять ся кождого прохожого, кланяють ся до землї на всї сторони світа, приймають мовчки усяку ганьбу. Ото ж я до них:

 

— „А гроші — кажу — маєте“?

 

Намісь відповісти сягають баби руками за пазуху, витягають платинки, зачинають роз’язувати вузлики. А пальцї їм делькотять як у пропасници.

 

— „Не треба — кажу — то не менї, але адвокатови“.

 

А баби в один голос, от-як би співанку собі таку склали:

 

— „А Господи! Аже ми знаємо, що панам треба заплатити. Задурно нема нїчого“!

 

— „Добре — кажу — ходїть за мною“!

 

Узяв я адвоката на бік, товмачу йому: — „Зле, пане, робите: у бабів є гроші! Ще допевне з тих, що собі наскладали крадьки, потай чоловік, на чорну годину. Дадуть цїну, яку поставите. А за їх сусїда не бійте ся: не покине вас. Як буде мати знов иншу справу, то поспішить ся на зломану голову, щоби супротивника свойого перебічи. Не гадайте, що мужик вірить у вашу щирість до него. Мав час навчити ся за свого живота, щоби нїкому не вірити й нїчому не дивувати ся“.

 

Помогло: просияв адвокат як святець на цї мої слова.

 

Баби раді, що зорудували з моєї притоки своє дїло, просять мене на могорич, бо я їх супроводив аж на ринок. Не можуть менї надякувати ся. А одна та суне менї попід столик гроші: цїлу корону. Беру!

 

Думаєте може, що коршма з того завалила ся та стїни на мене впали? Нї! Скоро би я так був побачив тодї на собі оті поли, що мене на реставрації перелякали, то либонь цї гроші були б менї попекли долоню. А так дивлю ся, а я такий же як і ті, що від мене брали. Баби доразу порозуміли, для чого менї належить ся тай вільно брати. Одна з них навчала про це мужиків, що сидїли оддалїк нашої компанїї:

 

— „Дуже вони добрий пан“ — хвалила мене — „таки порадили тай помогли. Дай їм, Боже здоровлє! обстають за народом, хотянь“ — каже — „не наша віра“!

 

Аякже! перейшов я з тої віри, що дає, на ту, що бере.

 

Познакомили мене баби з тими мужиками. Женить батько наймолодшого сина та розписує при тій нагодї своє господарство на всї дїти.

 

Знаю, що такий батько лакомий заплакати, бо до него приступає тодї і втїха і жаль. Жаль йому не так за ґрунтом, як за тим, що вже надійшов час, коли треба здавати весь маєток на дїти. А втїха, що робить господарем уже послїдну дитину. Торкаю я його в той жаль і в ту радість:

 

— „А шануйте“ — обзиваю ся до синів — „шануйте старого батька! Не прогайнував нїчо, не змарнував, але ще придбав тай вам передає“.

 

Ей! а мій старий уже очи протерає.

 

— „Чуєш — каже — чуєш один із другим, що́ пан говорять“?!

 

Доста того, що запросили й вони мене, щоби піти з ними до нотаря. Пішов! З писарями навіть не балакаю, суну прямо перед нотаря до його покою. Хоть мене спиняли, я на те не дбав: знаю, що пятно з мене знято, вигнати мене не виженеш.

 

Знов заробив я корону за те, що свідком був, знов могорич. А Жидівка вже мене пізнає́, намовляє старого: — „Беріть вино, я знаю, що́ сей пан любить“!

 

А на відходнім пхає менї цукерки: „Се — каже — для ваших дїточок, коби здорові! Лиш будьте ласкаві, не минайте мого склепу“!

 

Догадала ся Жидівка, що менї не послїдний раз у таких интересах бродити. Тай я вяжу, що найшов собі в містї пристанок, неначе тут уродив ся.

 

Але однако думаю над тим, як би свою стару дома заглагоїти. Для дїтий є цукерки, чекай! для їх ненї куплю хустку. Вибрав, сторгував, ще доложив до свого заробітку, (а що́ ж? за супокійну годину варта й заплатити), несу до дому.

 

Лиш я дома скинув сардак, жінка картає: — Вороже лукавий! А ти назад принїс ті лахи? На сварку та на гризоту“?!

 

— „Я тобі, ворожице, инакшу гризоту принїс“ — кажу тай тиць! їй хустку“.

 

— „А се що́ таке“? — дивує ся вона.

 

— „Се — кажу — дарунок тобі від твойого ворога“.

 

А вона ще нахмурена, але вижу, що вже насилу здержує в собі сміх.

 

— „А що — кажу — уже блиснуло сонечко зпоза хмари“?

 

Вона ж іще не піддає ся, буцїм сварить далї: — „А ти би може й коло хати ходив у цих лахах“?

 

Уже ми злагідні: спустила вона й я спустив. Коло хати ношу ся по старому, а до міста передягаю ся.

 

Від тодї торгового дня мене дома нїхто не застане. Іду бувало до міста, зломаного крейцаря з собою не беру, а в містї наїм ся, напю ся, ще й гроші принесу. Передо мною в містї нїхто не таїть ся, бо я вже не пятнований. Отимто міг я навчити ся так, що таки людям умію порадити. Знаю, з чим кого повести до адвоката, з чим до нотаря, а з чим прямо до судового писаря. І менї добре й людям добре.

 

Правда, ще жінка дивила ся на мене довгий час тим оком, що на пса. Отже прийшла черга й на ню, що вона зовсїм подобріла. Лучила ся пригода кумови Илькови. Приходить, жалує ся: — „Так і так“ — говорить — „чужим людям радите, а свому не хочете“?

 

— „Чому? — кажу — можна й свому! Лиш я доси не радив, бо свій хоче, аби за дурно, а то, знаєте, день коштує“.

 

— „За дармо я не хочу — каже кум — піду вам день орати“.

 

Аж із сеї поведїнки порозуміла моя жінка, що я через свої лахи не зійшов на нижче, але навпаки: вийшов на вище. Тепер уже міг я одягати ся по міському й коло хати. Тай люде в селї привикли до того. Не дивували ся вже з моєї ноші. Так їм мабуть здавало ся, що воно само з себе до сего дійшло, без моєї провини. Буцїм я облїнив ся тай обріс инакшою шерстю.

 

Узяли собі люде таку звичку, що кличуть мене до кождої справи. Чи купує хто, чи продає, чи дитину дружить, без мене не обійшло ся. Що́ в селї зновить ся, я найлїпше знаю. А чому? Бо я все на свої очі видїв, на свої вуха чув. Кождої справи свідомий, бо при кождій справі притомний.

 

Через те я був найлїпшим свідком у судї. А моє свідоство нїкому за дармо не обходилось.

 

Правда: нема в нас того звичаю, аби свідок був платний. Свідоство — сусїдська річ. Оже се до мене не стосує ся! Бо я вже збув ся свого пятна. З такої причини я вже не сусїд, не кум, одно слово: я перекинув ся в инакшу віру. У моїй вірі всї заходи платні. Як кукла облїнившись мотилем лїтає, то так і зо мною подїялось.

 

Нїчо й згадувати, що зразу не злюбили мене в селї за таку переміну. Прозвали мене Мудрагелем: Павло Мудрагель тай годї! Звичайно не в очі. Але менї байдуже! Тепер ви собі посмішковуєте з мене сим прізвищем, а прийде ще такий час, що говорити мете його з пошанівком.

 

Не довго прийшло ся ждати на такий час. Є в нас у містї каса, що зичить людям гроші. Я й туда вкрутив ся. Зразу лишень супроводив тих людий, що не знали туди входів, а відтак як зазнакомив ся добре, то брав ся просити за тими, що їм відмовляли позички. А в кінця додумав ся до того, що ставив за довжників поруку. Не так я додумав ся, як люде мене самі навчили. Котрому не дали позички, а він до мене: заручіть! Я знаю, кому варт заручити, а кому нї! Бо каса дивить ся на те, кілько довжник має на собі ґрунту записано. А я на те не дивлю ся. Я дивлю ся на те, чи ти спроможеш ся поповнити той довг. Скоро мужик дужий, нестарий, а хоть старий та сини в него годні, то нема страху: виконає свій обовязок коли-тогдї. Для декотрих я робив те, що зичив на себе, а їм виплачував.

 

З отаких я брав, кілько хотїв тай що́ хотїв. Бо мужикови як скрутно, то він нїчого не пожалує. А тут іще рахувало ся, що я підпадаю небезпецї платити за него.

 

А по наших селах теперішними часами знаєте яке. Народу намножило ся, тїснота велика, кожде аж пищить позички, коби лиш було де. У касї ж перебивають, бо нї відки настарчити тілько гроший: зголосить ся пядесять, а дістане десять. Треба протекції, аби тебе не перебраковано.

 

А протекцію я маю в касї несогіршу, бо належу до надзираючої ради. На загальні збори каси мало хто приходить. Тай кому приходити? Мужик рад би її видїти як найменше: тілько в него й супокійної години, як забуде, що належить до касових членів. А я пронюхав письмо носом: на загальні збори поскликав довжників, якого де запопав.

 

— „Вибирайте — кажу — мене до надзираючої ради: я буду на те вважати, щоби не натискали за рати в непригожу пору тай кому зможу, тому стану в пригодї“.

 

Удало ся! Касієр Гринько й директор Володко боять ся мене, як вогню. Ви знаєте, як що куди йде: вони оба злодїї.

 

Гринько хоть господарь на передмістю та передяг ся. От непричком як би й я. Правда, пятно мужика він зі себе скинув, але за те пятно злодїя ще лїпше виднїє ся попри нову одежу. Завважте коли навмисне: він нїколи не подивить ся вам ув очі, завсїди в землю або десь у бік. Боїть ся, що прочитаєте з його очий порекло: злодїй, бо — як приповідають — хто вкрав порося, у того разураз у вухах квичить!

 

На те хлїб на столї, щоби з него краяти: на те касієр, щоби брати гроші з каси. Отак собі сей Гринько роздумав тай переписав цїле своє господарство на жінку. Що́ йому хто зробить? Як найдуть у нього які гроші, скаже, що жоночі, а креміналу він не боїть ся: виспить ся там доволї.

 

Володко ж се правдивий інтелїґент: учений та ще до того шляхтич. Майстер читати, писати і з горшків хапати. Сей знов уміє своє пятно ховати: балакущий, нїкому до слова не дасть прийти, переговорив би осїнну слоту. Вибреше ся, відопре ся в живі очи, вискочить із видимої загибели. А хитрий: ізпід стоячого підошву випоре!

 

Ото ж сей Володко придумав таку штуку, що ще його довго вдержить на верьха: зааґітував поміж членами, щоби до надзираючої ради вибрати самих мужиків. Лишень дозволив вибрати одного панотця на показ. Отого блїденького, що був на реставрації з червоним тодї, коли я там так зле погостив. Думка в него була така, що мужик не здужає дорахувати ся, чи в касї що хибує чи нї. А панотець сам один також нїчого не вдїє. Тай не помилив ся: рада надзираюча на те тілько й сходить ся, щоби слухати його довгої-предовгої балаканини. А все-таки попри те радні працюють головно. Витревалїщі то кивають головами, а мнякші то як котрий на вдачу. Один хиляє голову на бік до стїни, другий сперає свою на поручє, відчиняючи широко рот, а инший то лишень клонить свою в долину. Але всї разом одностайне сплять так твердо, що при кінци засїданя треба кождого порядно потермосити, заки спамнятає ся.

 

Мене він не хотїв мати радним через те, що я — мудрагель. Побоює ся, що за багато знаю за його вчинки. Оже мене вибрано наперекір його воли! Се однакож не заважало йому по виборах упевняти мене, що як би не він, то я нїколи на світї не був би радним.

 

Через отаке як видите — я маю велику протекцію в касї. За кого попрошу, тому допевне не відмовлять. На одно моє слово тисячі дають!

 

Я то розумію, що вони оба: і Володко і Гринько, як би могли, то втопили б мене в ложцї води. Я їх так само! Але покищо вдаємо приятелїв: на моє слово вони мають увагу. Я ж його не випущу за дармо. Та бо таки й варт за те красно менї подякувати: не одному я поміг вилїзти з біди та з клопоту.

 

От як бачите завсїди менї капне як не з сего боку, то з того. Не нарікаю: маю з чого прожити. А за все те маю подякувати оцим лахам, що обгортають моє грішне тїло.

 

Може скажете, що я й без того був би трафив на цю саму стежку? Воно правда, що в кого нема в голові розтулку й за дурну курку, тому й архієрейські ризи не поможуть. Але ж бо знов і наймудріщий змолотник стане дурнем без цїпа. Як нїхто розумний не пустить до своєї стодоли змолотника без цїпа, отак же й я без оцих лахів нїде приступу не мав би. Будь собі й дїдько з болота, лиш затягни на себе такі лахи, уже тобі двері всюди відчиняють ся! Адже за мене кождий знає, бо я з тим і не таю ся, що я простий селюх. Але нїкого то нїчо не обходить: не видить на минї пятна, то й не збороняє менї нїкуди входу.

 

Що де-хто вважає мене за правдивого інтелїґента, то на се є знов своя причина. Варт послухати, яка вона.

 

Мене інтелїґентом настановили. Як? Отак само як при війську настановляють старших, так мене настановлено інтелїґентом. Уперед послухайте, а потому кажіть, чи воно може бути, чи нї!

 

Відойми злодїєви трохи сили, то йому натомісь розуму прибуде. Отаке стало ся з Володком. Не від сегоднї ходить чутка, що Володко з Гриньком та обдирають нашу касу як молоденьку липку. Ото ж ця чутка дійшла аж до каси у Львові, до тої найстаршої, що запомагає грішми всї дрібнїйші каси. Відтїля ж прийшов до Володка наказ: Або в нашій касї попри панотця буде в радї надзираючій ще один інтелїґент або як нї, то вже нашій касї нїякого кредиту у Львові не надїяти ся! Що́ ж робить Володко? А що́ ж би? Скликає надзираючу раду тай говорить до нас тим розумом, що йому прибув:

 

— „На що нам — каже — далеко шукати? От Павло Мудрагель, адже вони інтелїґент“!

 

Рада надзираюча киває головами, а де-хто уже й голосом притакує: — „Правда, иснїська правда: вони вже, рахувати, так як не наша віра“!

 

— „А скоро ж так — каже Володко — то підпишіть ся на цю правду“!

 

Отак я дістав декрет на інтелїґента.

 

Але опріч того я ще здав екзамен на інтелїґента. Це також варт послухати.

 

Після засїданя запросив мене панотчик на склянку пива. Пристав до нашого товариства той другий, червоний панотчик та ще один навчитель. Із Тупиць, той худенький, з розхрістаною бородою. Як звичайно — при пиві йде розмова. Говорили найбільше панотцї. Я більше слухав як говорив, бо бояв ся, аби з мене не вилїз занадто вже дурний та простакуватий мужик. А навчитель та ще був несміливіщий до панотцїв від мене. Але се було так лишень зразу, потім розязав ся й менї язик, як напитку до голови прибуло.

 

Скоро зачали панотцї відказувати та нарікати на наш темний нарід, що не знає, хто йому воріг, а хто приятель, що в нїщо більше не дбає лиш аби впити ся, що не любить просвітити свою дурну голову, то я вмів так прискаржити наш нарід, що панотцї дивували ся, де я так добре пізнав той нещасливий нарід?

 

Оже це ще не був мій екзамен на інтелїґента. Уперед я мусїв порядно впріти зо́страхи, заки той ексамен зложив.

 

Зачали собі панотчики нагадувати ті часи, як ходили до школи. Оце менї дало страх. Ану ж мене запитають ся, які я маю школи?! А я не скінчив і сїльської: ходив три роки тай перестав, бо пішов на службу після батькової смерти. Але їм було не до того, щоби кого запитати ся про що. Кождий намагав ся про себе розповідати, один одному перебивав. Що́ один зачне, розповість десь до половини, то другий мало що́ й услухає, тілько пильнує, коли той буде віддихати ся. Тодї зараз із своїм виїздить. „Я наприклад... Менї раз... Але чекай, що зо мною було“...

 

Оце все, що́ можна було спершу вирозуміти. Але трохи згодї, як я добре вслухав ся, то геть усе порозумів, що вони говорять. Хвалили ся один навперед одного! Хвалили ся тим, що як ходили до школи, то нїчо не вчили ся й нїчо не вміли, а так якось обдурили професорів тай посували ся вище. Так зацїкавили ся цими споминками, що дивлюсь — а навчитель також хоче говорити! Натягнув свою довгу й без того шию, підтяг брови в гору, склїпав очима тай киває головою неначе давить ся. Отак дознаку мучить ся качка, як ухопить чого сухого за багато тай не здужає проликнути.

 

— „Ая — каже — також нїчо нїколи не вмів“.

 

Се вже, думаю собі, добре: аже й я в таких школах міг бути. Одно я не вчив ся, друге не вмів, третє забув тай остав ся таким, як ось мене бачите. Через те я набрав відваги тай незабаром приступив до екзамену.

 

Зачали панотцї хвалити ся, що нїчо не читають. „І ця ґазета нездала і та нездала, шкода часу“!

 

— „Тай я нїчого не читаю“ — похвалив ся й я тай трохи зобрехав, бо я маю дешеву ґазету для мужиків. Дивлю ся, а навчитель знов натяг шию тай давить ся. Але тепер собі порадив: намісь до панотцїв, а він говорить до мене. Сподївав ся, що я йому не перебю: дам докінчити.

 

— „Я — каже — беру лиш одну ґазету: урядову за шкільні гроші. Але де ж би я таке свинство читав“?!

 

Панотцям припав до вподоби такий спосіб розмови, ото ж ухопились і вони за него. Обернулись оба д минї тай говорили. Кождий з них сїпав мене за поли, хапав за плечі, за руки, щоби я його слухав, а не сусїда. Особливо блїдий панотчик балакав без упину тай геть перекричав червоного:

 

— „Я — каже — себе обсервую: така дивна річ, що капусту сиру буду їсти, а вже варену не можу. І не можу себе змусити, аби що́ прочитати: маю — каже — такий ксєньґострен. Я себе фурт обсервую! Я є дуже дивна людина! Наприклад: дома менї нїчого не смакує. Як уже менї жінка догожає, а все-таки не годна догодити! А в містї зайду до реставрації: усе менї смакує. І такий я є завсїди — бо я себе фурт обсервую від давна — від коли себе затямив. А чекай же!... бо я над собою переводжу цїлі студії. Як би я так мав терпець до писаня, то варта би ті обсервації списати“!

 

Потім нарікали на робітника, що дорогий тай лїнивий. Тут уже я вважав себе за розумнїщого. Узяв ся й я на той спосіб, що не дозволив другому говорити.

 

— „А чекайте ж, панове, — кричав я — ви це добре не знаєте, бо не стоїте над робітником цїлий день“!

 

Не дуже вони мене хотїли слухати. Отож я обох панотцїв сїпаю за реверенду, а навчителя то таки ліктем у груди штуркнув. Мусїли слухати!

 

Та бо таки що́ правда! Що собі той нарід думає? Як він має жити на світї? Ви йому платїть як найлїпше, а він нїколи неконтетний. До роботи ж дуже легкий, бігме! дуже легкий.

 

Екзамен менї вдав ся. Ми замовили собі ще по склянцї пива, цокнулись і розцїлувались як рідні братя.

 

Потім я їх узяв на екзамен. Але їм не пішло так гладко, як менї.

 

Зачали ми в карти грати. Я цеї біди навчив ся при війську, а в цивільнім станї я нїколи до того не беру ся. Бо одно: що не маю з ким тай не маю коли грати, а друге: я не маю гроший на страту. Тодї ж, правду сказавши, був я трохи підмогоричений тай подумав собі: ану ж удасть ся штука!

 

Червоний панотець зовсїм замовк, блїдий же зробив ся ще більше балакущий, як перед тим. Навчитель, говорив би був, але не смів. А я що́ програв не додав, що́ виграв — забрав. Оце моя штука! Червоний не помітив, бо похнюпив ся над пивом, блїдий же не мав як назирати, бо не вгавав говорити, що себе обсервує, а несміливий навчитель може й завважив та бояв ся признатись.

 

Як я їх обчистив, то вдав, буцїм вихожу на двір на малу хвильку, але вже, розуміє ся, не вернув. То-то десь на мене відказували! Але гадаєте, що не забули? Забули! Як другий раз зо мною зійшли ся, то й словом не писнули. Добрі вони люде: жаль менї, що так сталось. Але й те треба мати на ввазї, що їм лекше за гроші як менї. Тай яка тут ріжниця, чи береш тодї, коли карта показує, чи тодї, коли сам хоч’? Усе одно не заробив, але задурно взяв.

 

Отаким способом ускочив я поміж інтелїґентів. Нїхто вже мною не стидає ся, кождий випє зо мною склянку пива залюбки. Я вже наломив ся й до їх бесїди. Невелика це штука, оже привикнути треба. Говорить ся намісь: трьох та тирйох, намісь: світ та шьвіт, намісь: уперед та фперед, то-що. Инодї забуду ся, то й до жінки так говорю. А вона сварить ся:

 

— „А йди ж ти — каже — гугнавий! Не пога́нь менї хати такими словами“!

 

Що́ дурна баба розуміє?!

 

Хоть неодин хотїв би мати в руках таке ремісло, як я тепер маю, оже менї не зусїм догода: я гадкою сягаю далї. Дуже

 

менї той Гринько отут сидить, у печінках. Такий злодїй, такий злодїй, а він — подумайте лиш — по сто корон місячне! Та ця посада касієра неначе придумана для мене: що-день досвіта до міста, сїв за столик, виплачую гроші тай назад до дому. Не думайте собі, що я пускав ся б на таку бистру воду як Гринько. Нї! Я в його слїди не вступав би, Боже борони!

 

Гринько дурний хам, свиняче путо. Дурневи ж, як якийсь казав, море по колїна: він думає, що то нїколи не урве ся, що заєдно так брикати ме. Отак достоту як свиня, що зайде в барабулю. Що не ззїсть, то пориє, затолочить, обпаскудить, не дбає, що завтра буде їсти.

 

Може давно так удавало ся, бо ще й доси співають за опришків. Теперішнїми ж часами опришка підтягають зашморгом на кільканацять цалїв понад землю. Тепер, брате, таким способом не доробиш ся.

 

Я не рушив би зломаного крейцаря! Тай на що менї теє кивати, коли менї люде самі дадуть за вигоду. До хати принесуть! Правда, неодин за те відказує на мене поза очи: ба Мудрагель ошуканець, ба сїльска пявка, ба кров людську ссе! Але яке то сегоднї: вдяки від нїкого не жди! Дурень говорить, бо не розуміє.

 

Іди, правдай ся з Господом Богом, на що він так світ установив, що без моєї помочи не обійдеш ся?! Я також досить наплатив ся всякій бідї, доки до розуму дійшов. Тобі кривда, що свій чоловік, патріот, запомагає ся? А як би я так тобі не поміг, то найшов би ти собі такого, що обібрав би тебе до голої кости. Ти тодї мовчиш, але на свого заздро! Я мушу за те брати плату, бо я з сего жию: се моє ремісло. Я не такий, як отой війт із глухого села, що витуманить у дурного пятку тай уважає її за крадену. Озьме, пропє, доложить іще свої гроші тай через кілька лїт дивись, а він зійшов на Ицкову суку! Другого скривдив тай сам нїчо з того не звів. Я нї! Я вмію пошанувати кождїсенький крейцарь.

 

Оже таки признаю ся, що нераз і менї підступає під серце те дурне мужицьке сумлїнє. „Гей! — думаю собі нераз у ночи — неодин так тяжко працює, а не має чим дїти погодувати. А я отак хитро-мудро та з того самого злиденника кілька корон вишпортаю“. Але не довго борю ся з тим сумлїнєм: хутко отямлю ся тай завсїди його переможу.

 

— „А ступи ся ж — кажу — від мене! Ацю! бо в чоло вдарю! Ти не видиш, що я вже перейшов на иншу віру? що злизав із себе те пятно мужицьке? Іди під здудурені поли сар- дакові, а мене скараскай ся! Не я давав такий лад світови тай не я за него відповідальний“.

 

Не думайте ж однако, що я через те цураю ся таки зусїм народної ноші. Нї! я не гірший патріот від другого: я люблю своє рідне. Ось недавно купив я свому Петрусеви (йому три рочки, коби здоров) вишиваний киптарик, писану дзьобенку, крисаньку з павами. Як убрала ся дитина, бігає по хатї, кождий куток веселить. Неначе квіточка в маю по бистрім потічку пливе. Кажу вам: стїни хатні всміхали ся до дитини!

 

— „Натїш ся — кажу — синку, поки малий, бо скоро виростеш, то носити меш ся так як я“.

 

А дурна баба знов своєї: — „Я би — каже — не позволила так свою дитину поганити“.

 

А я їй може вже який сотий раз наказую: — „А цить же ти, дурна! Я не воріг своїй дитинї: не хочу його пятнувати, аби потім моїх костий не проклинав, що зза моєї причини та не міг нїколи визволити ся з мужицького ярма. Не бій ся! Про нашого Петруся народна ноша не загирить ся“.

 

Котрі ж її так дуже любите тай боїте ся, щоби вона не загирила ся, то носїть її самі. Просимо! Скоро те пятно роздїлить ся на нас усїх, то воно перестане вже бути ознакою нещасливого мужицтва. Оттодї й я верну ся до неї.

 

 

____________________

*) Колешня = конюший, стайня.

 

 

===============

 

["Привіт Іванови Франкови в сороклїтє його письменської працї 1874-1914" (1916), с.85—103]

 

10.01.1916