З воєнного нотатника

І.

 

В бувшій польській армії було 200 старшин-українців і вони мали змогу бачити все, що діялося у вересневі події 1939 р., обєктивними очима. Подаємо тут записки з нотатника одного з цих старшин, як вимовний документ про деякі сторінки з польсько-німецької війни, мало ще вияснені.

 

Ніч з 23. на 24. серпня 1939 року. Я пробудився і глянув при світлі маленького ліхтарика на годинник. Була перша по півночі. На вулицях міста (Бродниці над Дрвенцою) чути було дивну біганину. Це — вістуни бігли завідомити старшин і підстаршин, що жили в місті, про алярмову збірку в полку. Пробудилась також моя дружина. Кажу їй, що мушу одягатись, бо й так прийде "ґонєц". Обоє ми відчули інстинктовно, що в сучасний політичний момент така алярмова збірка це подія багата в наслідки, тим більше, що завданням полку, в якому я служив, було ослонювати від Східньої Прусії мобілізацію і концентрацію решти військ 4 Дивізії Піхоти.

 

За кільканадцять хвилин приходжу до будинку старшинського касина, яскраво освітленого. В загальній світлиці бачу вже декількох старшин. В касарнях рух. По дорозі стрінув спізнених вістових, як бігли з алярмовими ковертами. Саля наповнюється. Входить мобілізаційний офіцер, капітан Отоманський зі своїм заступником капіт. Бавґартеном. За ними вояки вносять кілька кованих скринь.

 

Розглядаюся по салі — бракує ще чимало старшин, але командант полку підполковник Кумунецький вже є. Настрій поважний, на багатьох обличчях видно сліди збентеження. Командант полку жде ще 15 хвилин на спізнених, розмовляючи весело з деякими старшинами, та кидаючи навіть дотепами. Врешті вже майже всі старшини зійшлися, немає ще тільки трьох молодших. Чую шепіт їхніх приятелів, що вони десь міцно вснули, бо були в місцевому кабареті, а може з нього й досі не вийшли. Слово забирає полковник. Подає, що врешті довелось діждати справжнього алярму. Зачинається мобілізація полку. Година "A" є пята ранку, а від неї має все проходити згідно з картками "моб". Вичитує "мобові" приділи всіх старшин. Я маю приділ до запасного осередка в місті Ряшеві. Поїду туди з підполк. Солтисом, першим заст. команданта полку і майором Вроною, другим заст. тогож. Maє з нами крім того їхати кількох інших старшин та кадра "підхоронжівки" 4 Дивізії Піхоти зі своїм командантом майором Краєвським.

 

Ще перед своїм виїздом мушу обняти 108 кінську комісію для прийому коней, yпряжі і возів, бо свого боєвого обозу полк — як всі інші військові відділи в Польщі — не мав. Кажуть мені зголоситися по скриню з усіми "причандалами", потрібними до виконування моєї нової функції. Покищо переглядаю орієнтаційну теку з дорученнями для себе та інших членів комісії. Хоча все це для мене, як чужинця на стажі, було дотепер таємне, проте орієнтуюся швидко, що й як маю робити. Командант полку обговорює тимчасом зі своїми заступниками справу евакуації полкового майна. Про евакуацію родин старшин і підстаршин ніхто і не згадав, "щоб не підривати духа кадри". Нікому навіть в голову не прийшло, що німецький кордон віддалений від містечка всього 40 км.! Навпаки, всі вірили й проповідували таке: по кількох тижнях війни будуть стояти ґарнізоном у Кеніґсбергу, а вже з певністю в найближчому німецькому ґарнізоновому місті.

 

Починаю від години 5-тої ранку свою нову працю побору коней і возів. Приїхав у фільварок, де мала бути комісія: є вже тут лікар-ветеринар, а уповноважених від поліції та волосної управи немає. Зачинають прибувати перші люди з кіньми та возами. Визначаю уповноважених із приявних. Двох писарів сідає за стіл, вояки наглядають за порядком, виконуючи обовязки поліції. Прийняті вози та коні відсилаю партіями до міста. Ветеринар та інші члени комісії доволі дешево оцінюють вози та коні, бо діє, мовляв, про добро держави. Мушу сам підбивати ціну. Добро Польщі вимагає також, щоби не кривдити громадян.

 

Як тільки до комісійного стола підходять господарі, чи землевласники німецької національности, голови членів комісії автоматично наклонюються в мою сторону зі шепотом: "Це шваб, пане майоре, треба йому забрати всі коні". Відповідаю інформаторам, згідно з конституцією, що польська держава це добро всіх громадян. І так треба оцінювати також данини тих громадян, врешті мушу сказати, що польські поморські селяни давали своє майно для війська дуже охоче, натомість дідичі бували навіть невдоволені з комісії. Нарікали, що вони купили у них замало коней, тричі менше, ніж сподівалися. Хитруни! Добрі коні залишили по своїх стайнях, а привели до оцінки щонайгірші. Колись їxні гербові предки мабуть інакше відносились до потреб держави. Та змінилися.

 

Виконував я так свої функції і думав, як то десь там на наших землях урядують та інші комісії. З певністю, багато наших потерпить при цій нагоді...

 

До години 22-ої скінчив я працю. Пакую скриню з приладдям та вертаюсь до полку. На жаль, не довелося мені побачити, як перейшов тут перший мобілізаційний день. Знаю, що багато резервістів не зголосилося.

 

Щойно по півночі зайшов у хату. Жінка з синком уже спали. Через хвилину здавалося, що все спокійно як було. Будь-що-будь не чути ні гуркоту німецьких літаків, ні гармат. В кожному разі є нагода ще добре виспатися після перевтоми.

 

На другий день, 28. серпня, зголошуюся зі своєю скринею в команді полку. Там уже гарячка. Пакуються. Приглядаюся мобілізаційно-евакуаційнім картинам. Майор Врона вивозить на двірець зброю, однострої та інші речі воєнного виряду. Виявляється, що опісля немає чим вдягати резервістів. Треба, просто, запрягати вози і привозити з двірця щойно відвезене... Від самого ранку прибувають з залізниці більші транспорти резерви. Веду їх з оркестрою, чвірками. […]

 

[Краківські вісті, 25.12.1940]

 

Мене призначують комендантом баталіону змобілізованих. Треба цей баталіон сформувати та не знати як і зчого починати. Вишукую зпоміж них вістунів і десятників. Підстаршин майже немає. Виступило щось 18, яких я приділюю командантам стрілецьких сотень, визначаю старшин для звязку, штабу, зброї, господарства ітд. — Бракує справників сотень, немає чотових, лікаря баталіону, підстаршини ветеринаря — немає з кого і з чого зорґанізувати скорострільну сотню, бо бракне скорострілів, коней, візків і. т. д.

 

Іду до командира дивізії і прошу його, щоб приділив мені бодай старшину адютанта із активних т. зв. "заводових" та сотенних справників "шефів". Зголошую всі браки. Полк. Мисловський сердиться, але видає наказ, щоб з кадри майора Краєвського взяти 4 активних підстаршин і поручника Нєвяровського на адютанта. На шефа цілого баталіону беру ст. сєржанта Пруса. Скорострільної сотні не буду формувати, бо полковник приділить мені 12 т. зв. тачанок з 14 п. п., як дивізійну сотню в повнім боєвім виряді.

 

В той час "працюють" нові мої команданти сотень: бігають, кричать — ані перед ними ні за ними не видно наслідків праці; лише ходять до мене та нарікають, що всього не стає. Знаю, що не легка справа є для них, коли майор Врона вивіз усе на залізницю. Відшукую полковника і прошу його дозволити назад забрати з двірця, що потрібне. За його відомом, посилаю старшину з людьми й возами на станцію по озброєння, однострої та інші причандали. — Згодом іду самий на двірець сконтролювати, що можна би ще взяти. На стації не було нікого із старшин кватирмайстра, лише кількох підстаршин наладовувало безладно всяке військове майно до товарних ваґонів. Питаю їх, де що лежить — не знають. Обходжу зі своїм чотарем від ваґону до ваґону, заглядаємо. Знаходимо літні "дреліхи" й решту старих ґазмасок. В другому ваґоні — старі й нові суконні одяги, нові набійниці, скриньки з набоями до крісів, брудну вояцьку білизну. Ідемо далі: є 110 новесеньких крісів, далі 150 старих німецьких з потсдамської фабрики зброї з 1885! Знаходимо мішанину крісів Мавзера, Вінчестера, Манліхера, штук 120. Шукаємо чобіт — є 50 пар нових і 380 старих черевиків, врешті 50 пар чобіт з довгими холявами. Наплечники також з усіх років служби. Шоломів, поясів, плащів, нових ґазмасок не було. Привозимо це все до касарень, де розділюю увечері між комендантів сотень. Наказую їм перешукати і касарняні горища, по полкових магазинах. Нову зброю та нові набійниці віддаю першій сотні, а для решти... за приказом: решта дістане все пізніше.

 

Команданти сотень бігають у всі сторони і під моїм наглядом роблять з натовпу військо. Лише як воно виглядатиме? Намагаюся роздобути кухні та кілька возів до обозу. Розшукав дві кухні — старі, як то кажуть, ґрати, поломані, перепалені, котли поржавіли. Зачинаємо їх чистити. Шукаю харчів для кухонь, бо мій господарський старшина, як врешті всі вони, слабо орієнтується в апровізаційних справах. Вкінці треба ще подумати про чоту звязку, яка нічого не має, а її командант лише викрикує й більш нічогісенько не робить. Знайшлося двадцять барабанів старого кабля та шість вибракуваних польських апаратів і два старі російські, ще зі світової війни, артилєрійські. Шукаю централі (сполучниці). Немає і не буде. Хай це грім! Питаю зчерги за лікарем та санітарами і марами, за одинцевими перевязками і ліками. Нічого немає й не буде! Індивідуальних значків, що їх чіпляють воякам на шию, також немає, бо "пробоєвий баталіон" має бути, здається, несмертельний. Назначую один селянський віз, як "санітарний" і садовлю на нього санітарного підстаршину з великою торбою, в якій була вата і йод. Це ціла санітарно-медична опіка баталіону, який має виступати окремо — без звязку з полком? Відчуваю, що мої вояки мають почуття кривди, чому ми їх так еквіпуємо, озброюємо і не даємо того, що їм належиться. Мої старшини не мають старшинських торб, далековидів. Ні револьверів: мусять брати або кріси, або палиці до рук. І з тим уcім маємо йдемо машерувати...

 

Доносять мені, що майор Врона лютував за нашу господарку на стації, але не звертаю на його жалі найменшої уваги: він має інтерес якнайшвидше виїхати з евакуаційним поїздом, я ж мушу протягом ночі поставити бойовий баталіон на воєнній стопі — абсолютно без нічого й без нікого. Була північ, коли я відійшов до себе на короткий відпочинок, давши старшинам останні накази.

 

27. серпня. Година пята, я в касарнях. Роблять вже збірку. Приймаю звіт сотнями, оглядаю баталіон. Зовнішній вигляд війська незвичайно різноманітний: одна сотня в полевих "рогативках", інші — в "фуражерках", старих і брудних. Одна сотня має новенькі кріси Мавзера, одна старі німецькі, інша озброєна в мішанину. Одні вояки в літніх полотнянках, інші в суконних одностроях, ці в чоботях, тамті в черевиках. Є й такі, що мають обидва черевики з правої або лівої ноги. Білля вояки не дістали зівсім, набійниці теліпаються в багатьох на пасках від штанів. Задумуюсь коротку хвилину над запитом, що мене турбує: на чому в такім випадку тримаються штани моїх вояків?

 

Цікавить мене, що скаже, побачивши таке військо полк. Мисловський, командант дивізії? Адже він відомий педант щодо одностайного вигляду відділів. Викликую кадри поодиноких сотень: підстаршини резерви командують чотами, а роями — старші вояки й просто вояки. Не все зорґанізовано з регуляміном, бо старшини не знають докладно основ орґанізації сотні. Оглядаю обоз баталіону: маємо 9 возів та 2 кухні. Бракне брезентових плахт; вози ще нечищені з селянського гною, без ліхтарень; упряж позвязувана шнурками. До збірки готовиться також чота піонірів під проводом пор. Лісіньського в повнім виряді; побіч стає чота полкової артилєрії під командою капітана Ткачука та чота протипанцирних гарматок. Ці чоти роблять вражіння добре, бо все на них "мобеве", новесеньке. Вояки з баталіону оглядаються на них і голосно запитують своїх комендантів, чому їх так не вирядили.

 

Точно в 6-ій годині приходить комендант дивізії. Зголошую слухняно стан: 650 вояків, коней, возів... Полковник нічого не каже на вигляд баталіону, лише підкреслює, що за кілька днів все дістану, чого мені треба. З Ґронжав, куди за хвилину відійду, маю надіслати списки. Паде команда і мій баталіон, найпізніше й найскоріше зорґанізований, виходить на відтинок "Ґронжави". Решта війська лишилася в Бродниці.

 

З міста вийшов я на відтинок Ґронжави в такому складі: три сотні, один рій звязку, 2 кухні і баталіоновий обоз. Комендант полку додав мені 2 полеві гармати полкової артилєрії, чоту полкових піонірів та дві протипанцирні гарматки. Піоніри мали свою кухню, при якій я захарчував також дві інші приділені чоти. Не мали ми ні одного Р.К.М. (ручний скоростріл), ні одного Бравнінґа, ані Ц.К.М. (важкий скоростріл). Крім піонірів ніхто із старшин, ані з вояків не мав лопатки, що в сучасній війні потрібна не менше від кріса.

 

Марш тривав 3 години. Видаю диспозиції комендантам сотень: перша піде на "Довгий міст" з місцем сотенного постою на краю ліса в лісничівці. Друга сотня має йти на право, з місцем постою штабу і розкинених на обрії поодиноких селянських будинках. Третя займе село Ґронжави, як резерва баталіону. Підпорядковую собі 4-ту сотню "Оброни Народовоі" з околиць Ґужна. Даю завдання команданти артилєрії та гарматок. Командант піонірів має негайно приділити кожній сотні інструкторів-підстаршин, зареквірувати в околичних селах лопати й сокири, розділити свій саперський матеріял і приступити до фортифікаційних робіт. За сотнями, що відходять на свої позиції, тягнуть звязкові кабель.

 

Ще сотні не зайшли на свої становища, як надїхав командант оперативної ґрупи ґeн. Болтуць з полк. Мисловським. Здаю звіт і інформую, що вже зроблено та що думаю далі робити. Мої накази апробують, обіцюють направити браки і виїзджають. Сідаю сам на коня і зачинаю з відтинку "Оброни". Бачу наводнювання" долини і греблі впоперек неї.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 28.12.1940]

 

Поминаю всякі тертя, непорозуміння й гарікання серед старшин з приводу усіх недостач в озброєнню, харчах і т. д. Дійшло до того, що я усунув команданта другої сотні, а на його місце вислав команданта зразкової чоти. Без пригадки не прислано і одного звіту, чи шкіцу, коли ж котрийсь зі старшин такі звіти й ситуаційні рисунки де-де надсилав, то годі було розібрати, що воно там написано. Ситуаційних коротких звітів старшини писати не вміли. Не було ніяких печаток, не стало навіть паперу. Мій адютант посилав по папір до Яблонова, давав свої гроші та ділив його між сотні. Серед таких умовин і турбот надійшов ранок першого вересня. Вже сяк-так життя й праця в баталіоні наладналися. — Приглядався я до цього всього й роздумував та порівнював. Все мало характер великої імпровізації. Кажуть, що москалі підчас світової війни були дурні, — я був на позиціях і в боях російської армії, — але там, 25 років тому, було все поважніше орґанізоване. Тодішній російський вояк і молодший старшина без порівнання були кращі: не було цього безладдя, страху, безголовя, як тепер — перед вибухом війни! А що буде, як війна справді настане? І чому я попав в цю дурну, зарозумілу машинерію, що зараз крутить мною? Який залишається вихід? Згину від німецької кулі, чи ні — невідомо, але польську можу дістати... О годині четвертій над раном перелітає над штабом баталіону німецький бомбовик, вертаючись на захід. Ще офіційно нічого не знаю, але догадуюсь, що війна вже вибухла. Вертаються розвідчі стежі, повідомляючи, що в другій годині німці перейшли кордон із Східньої Прусії та зайняли надбережні польські села і декілька фільварків. Командант саперського відділу "загапився" і коли підїхали німецькі панцирні самоходи, то захопили в одну мить міст, що мав бути зірваний, охорону моста розігнали, одного десятника вбили. Втік лише сапер, що саме стоїть тепер передо мною. Він каже, що моста тому не зривали, бо очікували наказу команданта полку... Другий міст полетів із гуком в повітря. Дивлюсь в далековид: "кірха" ще стоїть; значить командант І/14 п. п. не знає, що війна вже зачалася, а може також жде наказу полковника?

 

Наказую гостре поготівля на цілім відтинку, висилаю до 8—10 км. вперед фронту боєву стежу, зголошую до полку про положення та питаю, чи вони там не мають докладніших відомостей? Ледви "видзвонив" адютанта полку. Каже, що дійсно війна вже вибухла, голос в нього дріжить, він загикується, говорить безладно. Прошу, щоб заспокоївся, або попросив до телєфону полковника. Підходить до апарату пплк. Шевчик. Хоча голос має схвильований, але володіє ще собою. Здаю йому звіт. Він апробує мої зарядження та наказує через 2—3 годині писати ситуаційні звіти. Прошу зменшити мені обовязок висилання тих звідомлень, бо не стане людей, які б їх носили. Радше, що 6 годин, якщо буде спокійно, досилатиму такі звіти з положення.

 

Зі своєю резервою перейшов я зі села ближче першої лінії, зоґанізував назірню (обсерваційний пункт) та командний апарат. Стараюсь телєфонічно заспокоїти своїх командантів сотень. Сміючись, даю їм різні доручення. Наказую постійно стежити, видати людям ручні ґранати, визначити обсерваторів і спокійно ждати на розвиток подій. Пізніше сів сам на коня і обїхав цілу позицію: це трохи заспокоїло знервованих людей. Десь біля 9-ої години ранку бахнув гарматний вистріл із Прусії, — набій важкого калібру перелетів над нами і впав у Яблонові. Потім до самого вечора німці стріляли по цьому місті. Після обіду, десь коло години 16 зауважив я 18 літаків, що прямували вздовж залізничної лінії з Дойче Ельяв на Яблоново. Почалось бомбардування стації та замку, де сидів штаб 208 полку. Бомбовики летіли низенько і виглядали на щупаків у воді, що плавають трійками. Бомби кидали пачками по 5, і ці залізні серії робили жахливе вражіння. Мої звязкові повернулися з Яблонова та оповідають, що населення міста зовсім заскочене. В місті грабіж, склепи порозбивані, доми покинені на поталу... Мої звязкові принесли вже цього награбленого тютюну, папіросів, горілки, коняку і... краваток. Заборонив їм вживати алькоголю, решту можуть собі взяти. Бомбовики прилетіли ще раз та почали "мацати" по концентрації військ, становищах артилєрії, обозах. Ставало вже гаряче...

 

Вночі на другого вересня чую страшенно безладну стрілянину на відтинку другої сотні. Питаю телєфоном коменданта, що там в нього діється. Командант довго не підходить до апарату, врешті голоситься і каже, що німці почали "наступ" на його становища. Питаю — які є признаки наступу — чи чув біля своїх вух свист куль, чи його вояки бачили німців і де бачили? Відповідає, що свисту куль багато не чув, але його сотня з певністю бачить ворога, коли стріляє та кидає ручні ґранати. Вслухуюся в цей наступ: артилєрія не стріляє, кулеметного вогню не чути. Наказую перестати стріляти, бо це могла бути звичайна німецька розвідча стежа і то з місцевих німців по той бік річки. Так і теж було.

 

Кличу чотового-підхорунжого з резерви. Має взяти один рій зі своєї чоти та простежити передпілля фільварку й ліс біля нього. Підхорунжий попав в істерику та трясучись як у лихорадці відповідає, що він не піде, "бо під дротами сидять німці і він боїться!" Коли б це сталося у нашій армії, тоді я не думав би довго, з котрого боку пустити цьому кандидатові на старшину кулю за непослух, а так просто визначив другого комендантом стежі. Підхорунжого позбавив лише комадування чотою, не віддавши хлопця навіть під суд.

 

Інші два підхорунжі з І/14 п. п. виявили відвагу. Вони дістали наказ підпалити бікфордові шнури, що ними була обмотана німецька "кірка". Вони що правда ці шнури підпалили і втекли — але вибух не наступив. Тоді обидва смільчаки підійшли назад до тієї святині і побачили, що лишилося кілька метрів шнура до вибухового матеріялу в середині будівлі. Немов, сам Господь не бажав, щоб "кірха" була знищена. Обидва підхорунжі підпалили шнур вдруге і встигли ще втекти. Прийшов вибух. Стовп білого диму розвіявся і "кірхи" не стало. Така вже видно вдача польських вояків, що з відвагою руйнували Божі доми, німецькі й українські, але в боях, чи там, де кличе справжній вояцький обовязок, не ставало їм ні відваги, ні холоднокровности.

 

Перший день війни проминув. Настала субота 2. вересня. Чути гарматню канонаду в напрямі на Ґравденц. Без перерви літають бомбовики й бомбардують Бродницю, Яблоново, Ковалєво, Торн... Наліво чути артилєрійські бої. Кажуть, що Ґрауденц уже впав, бо бій переноситься на відтинок мого сусіда. І/14 п. п. наближається до нас. Одначе проти мого баталіону ніхто з німецького боку не йде. Показались якісь стежі і зникли. Чую, що з недалекого села Бук, де більшість населення німецька, доходять в білий день поодинокі крісові вистріли. — Старшини люті й питають, що робити. Відповідаю: "не звертати на це уваги".

 

В штабі полку помітна нервозність. Раз-у-раз кличуть мене до телефону. Адютант полковника дає мені все якісь нові доручення: висілати 1 плюс 4 туди, 1 плюс 8 сюди, а 1 плюс 6 ще куди інде. Це мене врешті розгнівало і я просто відповів йому, мовляв, він за молодий, щоб міг мене водити за руку, та вмішуватися до моїх компетенцій. Врешті дають мені телєфоноґраму зі штабу полку: "машерувати з баталіоном на пруську границю". Думаю: що це за лихо!? В міжчасі кличе мене інший телєфон — від адютанта полков. й питає, як називаюся. Відповідаю з пересердя, що з такими запитами можуть звертатися до мого адютанта. В термінольоґії адютантів пплк. Шевчика сипалися такі терміни, як "нєзвлочнє", "натихмяст" ітп., і то в справах, які могли бути поладнані протягом кількох годин.

 

Врешті кличе мене до апарату сам полковник. Каже здати командування над баталіоном і самому негайно приїхати до штабу. Іду. По дорозі бачу групу німецьких селян, але вони при моїй появі розбігаються. Під Яблоновом над битим шляхом стоїть одна протилетунська гармата, а над нею низенько кружляє звинний ловецький літак і, наче на жарти, січе з кулемета.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 16.02.1941]

 

(Продовження).

 

Приїхав я до міста.

 

Видно сліди бомбардування, місто опустіло. Шукаю штабу полку в Замку, що саме тепер під німецьким артилєрійським обстрілом. Бачу вбитих людей і пошарпані кінські стерва, з роями мух. Так по цілому парку і довкруги нього. Ніхто не цікавиться трупами, лежать так, як їх застала смерть. Чейже фронт далеко, а обовязком командантів було б позбирати вбитих, поховати, може між ними є ще ранені? Коли так думаю, вибухає в парку нове стрільно, аж листя на мене звідусіль посипалось. Відламки лише засвистіли біля вух. Відїзджаю з небезпечного місця на перестрашеній кобилі. Знайшов штаб. Голошуся. Адютанти поглядають на мене зкоса. Підполковник Шевчик і майор з артилєрії йдуть зі мною до кімнати. Починається розмова: чому я не виконую розказів? Виймаю фоноґрам й подаю спокійно Шевчикові зі словами: "Що було б, пане полковнику, коли б я виконав оцей наказ?". Шевчик здивований. Від себе додаю, що мене не треба вчити, як обезпечуватися та розпізнавати: це мій реґуляміновий обовязок. Адютанти мусять спокійніше працювати і видавати накази. На цьому розмова припинилася і я поїхав назад.

 

В баталіоні оживлені розмови. Дивує і всіх одно: не видно ніодного польського літака. Мені ясно, що німці вже опанували повітряний простір, але висказувати такі думки небезпечно. Вечером повідомляє мене командант батерії гавбиць про наказ від коменданта дивізіону запалити артилерійським вогнем фільварок та дві стирти збіжжя. Хай виконує свій наказ. Гремить канонада — ліс, фільварок і стирти починають горіти. Десь далеко з обох боків йдуть бої. Раптом запалюються будинки на відтинку першої сотні. Що сталося? Ціла сотня відходить назад. Посилаю адютанта з наказом задержати її та вияснити, в чому річ. Виходить: приїхав якийсь "улан" і з "мого наказу" дав гасло, коли почне горіти стодола, це означатиме початок наступу німців і тоді треба відходити... Була це провокація двох підхорунжих і одного вояка, яких я на приказ полковника негайно арештував і відіслав до його диспозиції. Чи вони зробили це з власної ініціятиви — невідомо.

 

Кажу адютантові поручникові Невяровському, що поїду вздовж позиції заспокоїти першу сотню та довідатися, що діється на відтинку другої.

 

На правому крилі, в заграві пожежі замайоріли попід дротами з польського боку якісь постаті. З револьвером у руці підїзджу до них і питаю, хто там. Мовчать. Бачу декількох мужчин і жінок з дітьми на руках... Догадуюся: це втікають німці на тамтой бік через польський фронт... Оглядаюся — вояків із першої сотні не видно, їхній командант не позбирав ще людей, що покинули через непорозуміння становища. Питаю втікачів, чи вони німці та чому тут вештаються. Одна жінка відповідає, що втікають перед небезпекою арештування і вивезення на схід. Як має бути так, — каже — то краще вмерти тут, на місці, від кулі. Спостерігаю котячий рух мужчин, тихенько й непомітно посуваються до мене. "Стій!" — остерігаю їх. Револьвер виблискує від пожежі. Говорю до них, що я їм не ворог, можуть собі йти за дроти, поки не має вояків. Повернув коня і поїхав вздовж окопів, poздумуючи над тим, що говорили б в басні, коли б так хтонебудь був побачив, що я перепустив втікачів... Та аж потім промайнула мені думка, що ці втікачі з певністю мали при собі зброю: могли мене застрілити й лише мабуть з огляду на безпеку жінок і дітей цього не зробили. Холод пройшов поза спиною мимоволі. Чорні тіні ночі якось таємно насувалися на ясний полумінь воєнної пожежі. Десь далеко гримали важкі гармати. Війна...

 

І я вже не шукав вояків. Поїхав навпростець до другої сотні, де все було в порядку. Командант інформує мене, що всі хочуть їсти, а нічого немає. Кажу йому, що й нічого не дістанемо, а треба радити самим собі. Селяни, хоча й німці, та їжі не відмовлять. Обіцяю з ними поговорити. При вояках розбудив кількох і поговорив з ними і за їжу дав квіток комендантові сотні

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 19.03.1941]

 

(Продовження)

 

Потім відійшов я з німцями на бік так, щоб вояки не чули, і казав переказати їхнім сусідам, що серед поль. війська і старшин є злоба до німців за стріли зі села й за те, що цивільні застрілили вчора під Яблоновом одного польського вояка ровериста. Всі тутешні німці мусять бути терпеливі, бо ми й так скоро вже відійдемо. Я, як українець, не допущу до ніяких насильств чи знущань, тільки вони не сміють давати підстав до провокації. Німці пообіцяли передати мої слова своїм землякам.

 

Вернувшись назад в окопи, я роздумував, чи не чмихнути б на другий бік. Це було доволі легко. Але чого надто спішитись з армією, якої однострій на мені, було вже і так погано; кінець недалекий. А врешті — як старшина повинен таки шанувати свою честь.

 

Знову йду на обсерваційний пункт. Адютант повідомляє про всі справи, між іншим, що полк забрав усі наші кухні й вози, які мають стояти аж в Крушинах — 15 км. від нас. Вже третій день йде війна, а ще досі не зголосився до мене господарський старшина, ані платник, хоча дістали наказ. Далі каже адютант, що один чотар з третьої сотні самочинно зробив ревізію в одного німця, де стояли наші коні й була запасна сотня, та у її висліді знайшов револьвер Парабелюм, який присвоїв собі. Закликаю цього старшину й кажу виправдатись.

 

Так пройшла ніч, настав день, четвертий день війни Польщі з Німеччиною. Бої і канонаду артилєрії чути вже майже на наших крилах від самого світанку. Німецькі бомбардові літаки дезорґанізують польське запілля, а опісля вертаються через нашу позицію і летять низько. Важкі кулемети з панцирними набоями стріляють до найближчих. Повідомляє мене сотник Вєчолковський, що один літак зістрілили його важкі кулемети й він упав за горою недалеко від зірваної кірхи.

 

Ще сот. Вєчолковський не докінчив звіту, як від правого нашого крила виринали на небі аж шість німецьких боєвих літаків.

 

За хвилину розлягаються серійні жахливі вибухи по 20 бомб, які нікому з моїх людей не зробили шкоди. Був це, видно, реванж за зістріленого побратима. Найбільше діставалося нашій артилєрії. Коли ж у районі Яблонова зорґанізувалася врешті досить сильна польська протилетунська батерія, німецькі літаки літали вже вище.

 

Вечором приходить до мене командант батерії з повідомленням: має наказ біля 22-ої години залишити позицію. Питає, чи маю такий наказ. Не маю. Артилєрія відїхала, позвивала свої лінії. Ми залишилися самі. Знаю, що й нам прийдеться відійти, але покищо нікому нічого не кажу. Врешті о другій по півночі дістаю з полку телєфонічний наказ, щоби баталіон до години... першої знявся з позиції під охороною "відділів сполуки" й маширував до району Крушин-Недзьвєдзь на південний схід від Яблонова і там ждав дальших наказів. Питаю адютанта команданта полку, як виконати цей дивний наказ, коли вже минула друга? Відповідає, що притримуються години поставленої в писанім наказі. Чейже поки я зберу баталіон з 5-кільометрового відтинка й звину сполучення — то мене застане ранок.

 

Нічого робити: видаю накази сотням і кулеметникам. Сотні прийшли доволі скоро... Залишаю одну чоту й приказую адютантові вести баталіон. Сам чекаю приходу кулеметної сотні на тачанках. Збірка тривала довго, майже дві години, бо до кожної чоти був кабель, який треба було звинути.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 20.03.1941]

 

(Продовження)

 

Їду на коні перед тачанками з кінним обезпеченням по боках і двома тачанками зпереду. Знаю, що німці підходять уже під Яблоново, покинуте поляками в год. 2.30 четвертого дня війни, яка мала нас завести до Keніґсберґy. На ліво мусить також посуватися кольона німців, бо тамошня Оброна Народова зійшла з позиції і навіть час не повідомила. Це саме зробив 1/14 п. п., який відійшов в год. 2-ій, і також нас не повідомив, хоча кожна частина мусить повідомляти сусідів і держати з ними звязок.

 

Та якось вдалося без небезпек пройти попри Яблоново до визначеного району. Я дігнав свій баталіон, який поміщався з обозами інших частин. Чому ці обози були позаду, а військо зпереду підчас відвороту — це годі розгадати. По дорозі стрічаємо перші великі валки цивільних втікачів, які спинювали кожній рух і звертали увагу німецького стежного летунства. Вже четвертий день триває війна, а нас, командантів баталіонів, ніхто не інформує про правдиве положення. Так було ввесь час тої дивної війни.

 

Ще був я з баталіоном на позиції під Яблоновом, коли ми почули "інформації" зі штабу 208 полку, що на Горішньому Шлеську поляки знищили 100 німецьких повзів, 100 інших захопили, а в кілька годин пізніше про жахливе збомбардування німецьких міст після виповідження Францією та Анґлією війни Німеччині. Цілі західньо-німецькі промислові міста у звалищах... Незабаром прийшла інша вістка, що — польська кіннота вже зайняла Східню Прусію, випавши з пограничча Литви і що ґенерал Домб-Бернацький маширує саме через Прусію назустріч анґлійським десантам.

 

Небаром знову нові серії "вісток", а саме, що анґлійці висіли в Данціґу й Кеніґсберґу. Наш відворот на схід пояснювали вищі польські старшини стратеґічною конечністю скорочення фронту, обєднання армії ґенерала Болтуця з армією ґен. Кутшеби, для спільного удару на необережних німців, які під вражінням перших осягів заженуться задалеко. Ґенерал Болтуць, командир нашої ґрупи, мав просте завдання: вдарити в бік німецького корпусу, що прямує в напрям Яблонова. Для тієї ціли диспонував великою оперативною ґрупою, що складалася з 4., 15. і 16. дивізій, розташованих між озерами й лісами під Бродницею. Коли б німці дійсно були наступали з Дойч Ейляв через Нове Місто, Радошкі-Ґуржно-Рипін то група ґен. Бултуця могутнім ударом в напрямі сходу могла була зашкодити німецькому наступові на бродницьких полях після переходу річки Дрвенци. Та цей випрацьований подрібно плян не вдався, німці пішли зі своїми корпусами не туди, куди надіявся ґен. Болтуць. Ґен. Бортновський наказав відворот цілої армії, на яку сунули чорні хмари з усіх боків та позбавили його ініціятиви діяти по внутрішніх лініях.

 

Ґен. Болтуць, старшина з російським петерсбурським військовим вишколом, автор мало в нас відомої праці "Буденний під Замостям" та командант польських частин в бої за Замостя побіч української 6-ої стрілецької дивізії ґен. Безручка 1920 р.

 

Він був також на місці, як командир оперативної ґрупи. Та вони оба з Бортковським не взяли на увагу значіння летунства в сучасній війні: перевага німецького боєвого летунства перекреслила вже в першому дні їхні пляни. Оборони протилетунської фактично не було, бо що значить на цілу армію дивізіон з трьох батерій малих пукавок? Ці гармати мали врешті більше смугових набоїв, ніж гострих. Польське летунство прогайнувало дорогий час, не знялося вгору в моменті вибуху війни, не змасувалося, а допустило до збомбардування летовищ і машин в ганґарах.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 21.03.1941]

 

(Продовження)

 

В ці дні, коли над нашими головами рвалися скажено стрільна німецької артилєрії, я негайно після цього надлітали з пекельним ревом цілі ескадри стрімголовного лєтунства, які майже без перешкоди нищили всі сполучення і спроби концентрації армій. Даремно оглядалися ми поза себе й довго зорили по небесному просторі. Молоді польські старшини-патріоти чекали, як спасення, оспіваного польського летунства. Були між ними й такі, що дійсно споглядали в бік Данціґу, надіючись почути шум анґльо-французьких літаків. Не знали, що Париж і Лондон під тим оглядом мало що перегнали "зусилля" польських шефів летунства ґен. Райського і Калькуса. З кожною хвилиною надії маліли. Невідомо, скільки правди в цьому всьому, що говорилося в Польщі пошепки про ґен. Райського, як того, що буцімто в днях крізи Чехословаччини мав відмовити чеським летунам права осідати на польських летовищах в утечі перед німецькими військами, що надходили до Праги. Говорили про нього весною 1939 року ще більше інших річей, які безсумнівно мали в собі багато задуманого. Та памятаю, що серед польського старшинства й вояцтва, пригнобленого до краю жахливим свистом німецьких бомб, з іронією і жалем говорилося, що польські летуни підчас перших німецьких налетів пили по каварнях. Начальний польський вожд також дивився на війну поглядом колишнього команданта баталіону, бо сам залишив більшість летунських сил, складених з цілком модерних "лосів" у стратеґічній резерві, де ввесь цей запас знищено на летовищах другого чи третього дня війни. Але вже найпоганіше було з доставами й заосмотренням армії; за пляном "моб" інтендантура мала функціонувати в тринацятий день війни!!! Тому в цих блискавкових подіях, що розвивалися не в днях, а годинах, польський вояк не мав чого їсти, пити й курити. Ніхто йому не міг змінити знищеної чи попсованої зброї. Ніхто нe доставив набоїв та муніції до гармат і кулеметів. Полеві лікарні істнували в малій кількости, але бракувало ліків та перевязних матеріялів. Що в таких умовинах могла вдіяти навіть здібність кількох вищих ґенералів, або вояцтва? Всі жертви йшли на марне, кров лилась у хаосі і без ніякої мети. Починали виступати прояви деморалізації, збройна сила послідовно перетворювалася в армію мародерів, які пустошили власний край, не виконували наказів, безкарно робилися "розбитками''. Крім цього катеґорично треба ствердити, що польська армія не була здібна до "пасивної протилетунської оборони".

 

Старшини знали її щоправда теоретично, але в практиці були безрадні: на сам гук мотору німецького літака, баталіон розлітався у розтіч. Щоб опісля зібрати військо в маршеву кольону, треба було пів дня гонити конем по полю з нагайкою і навіть старшим витягати з корчів, ровів та бетонових рур під містками на шосах. По кількох таких "вправах" підчас маршу половина баталіону зникала, перемінюючись у розбитки, що на другий або третій день приходили одинцем до кухні. А скільки ставало звичайними дезертирами! І не дивно. Я самий бачив, як один нервовий командант баталіону не встидався використати те, що сидів на коні, кинув баталіон і відїхав на цілий кільометр в долину від вербу.

 

Та вже просто божевіллям був радієвий заклик полк. Умястовського з Польського Радія, щоб цивільне населення покидало свої оселі й відходило за військами на схід. Ці тисячі возів, сотні тисяч втікачів, пішки й на роверах зі своїм дорібком — з коровами, з дітьми, котилися мов лявіна шляхами, забарикадовуючи військові перехрестя доріг. Як мала діяти в таких умовинах армія?

 

Що далі на південний-схід — тим більше було втікачів поляків та навіть німців, бо й їм казали втікати на схід. Саме тут поміж тими масами втікачів помітне було це огидне явище — психоза шпіонажі!

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 22.03.1941]

 

(Продовження)

 

Драстичні, макабричні, жахливі сцени, що досі привиджуються ночами. Приміром, одну стару збожеволілу від воєнного переляку жінку хтось назвав шпіонкою. Здеморалізоване вояцтво задержало її та стало катувати. На щастя звільнив нещасну жертву якийсь старшина. Серед примусових втікачів німецького походження полякам всюди привиджувались шпіони, яких арештували на шляхах і таки просто на шляхах чинили над ними самосуди, або відсилали до штабів полків, де їх розстрілювали без суду, бо, до речі, судів не було. Всіх, хто мав німецьке прізвище, навіть поляків, кожної хвилини міг хтонебудь заденунціювати, а тоді — куля, або гилляка. На шляху останнього відвороту польського війська і польської адміністрації та населення з Поморя видніє неодна могила цих невинних жертв.

 

Так котився і я з своїм відділом серед понурої великої маси на схід. Врешті 208 п. п. зайняв позицію на лінії Крушини — Нєдзьвєдзь. Німці не показалися через цілий день. Лише зрідка літали високо німецькі бомбардові літаки. Польські вояки з одним сотником перетрусили німецьку палату в Крушинах. В льохах знайшли... добре вино. Сотник не був розчарований вислідом. Гармат і шпіонів не було, зате вином можна було добре підхмелитися. І вояцтво пило, здавалося, наче на понурій тризні своєї власної романтичної й ліричної батьківщини. А довкруги червоніли в погідний вересневий вечір пожежі й довгими язиками лизали небо.

 

Вночі з 4-го на 6-го вересня машеруємо через села Малкі, Вроцкі й б. військовий табор вправ в Юзефаті. Над ранок мій батальйон входить в юзефатський ліс. В цю ніч ми бачили світляні ракети на Бродницю і на Добринь, це означає — німці десь недалеко ріки Дрвенци. Похідною батавою перейшла струя схвилювання. Вояки хоч змучені і по безсоших ночах — машерують, щоби лиш перейти річку. Біля деревляного моста бачу повно возів втікачів. Завалена ними ціла велика долина. Вози з рейвахом і трудом переїжджають на другий бік пісчаної долини. Мій батальйон з повагою переходить через місток, хто зна, чи вернеться він ще коли на другу сторону. Дістаю завдання: боронити р. Дрвенцу по обох боках мосту та удержати звязок з 67 п. п. на північ, у напрямі Бродниці і з 14 п.п. в сторону Ґоломбя. Обсаджую двома сотнями річку, приділюю їм сильну кулеметну стежу, а свій штаб і запасну сотню приміщую на недалекій горі у дворі польського сенатора. в дворі вже повно інших частин піхоти й 4. п. артилєрії.

 

Власник двора, дідич і сенатор Річипосполитої зголошується до війська добровольцем. Вміє добре літати. Ціла "залога" живе його коштом. Вояцтво цілими табунами блукає по кімнатах і сальонах, нишпорить за чимось. Бачу біля палати розсипані дуже старі гроші, ціла прекрасна нумізматична збірка. Це з колєкції доньки сенатора. Чую лайку на подвірї й бачу такий випадок. Дідич віддав усі свої коні й майно на цілі війська й сам зголосився до армії, а собі залишив лише одного коня з сідлом. Вояк з 4 п. арт. побачив того коня й забирає собі. Дідич просить, щоб йому коня не брали, але вояк знімає з плеча кріс і прицілюється прямо в грудь сенатора, достойника Річипосполитої. Найдивніше: ніхто зі старшин та вояків на це не реаґує. При мені був молодший старшина і я післав його, щоб збив по пищиску цього вояка. Старшина виконав наказ і таким робом врятував сенатора і коня. Хто зна, може він викрикував колись проти заяви сенатора Творидла в памятні дні закарпатської траґедії, тепер же матиме нагоду побачити, до чого ці наївні вигуки довели його власний край.

 

Побули ми в цім дворі спокійно до вечора. Німців знову, як на злість, не видно. Чути лише гул моторів. Ескадра за ескадрою, серія експльозій за серією десь там у стороні Добжиня. Увечері командант 208 п. п. пересилає мені наказ: спалити міст на Дрвенці. Передаю його комендантові одної сотні з практичними вказівками: наносити з двора соломи, облити нафтою, швидко! Тимчасом без перерви сунуть валки втікачів.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 23.03.1941]

 

(Продовження)

 

Ще доброї півтори тисячі возів було за річкою, коли зачав горіти невеличкий міст. За мостом зачалися з цього приводу дантейські сцени. Проклони, рев і плач на цілу околицю. Не помогло. Не лишалося цим людям нічого іншого, як спокійно вертатись додому. З певністю не пожаліли і Богу дякувати, що не зазнали ще дальшого лиха. Німецьке військо не то що не заподіяло їм нічого злого, а ще напевно накормило і казало їхати чимскоріш домів.

 

Пізнім вечером машеруємо на цукроварню Островіце біля Рипіна, а далі на місто Літво. Тут вже годі перейти з обозами. Всі дороги забиті втікачами. Вози й так ідуть двома рядами, інші стоять, відпочивають. Щось — як на відпусті в Турковичах. Все це спинює до решти наш рух. Рано підходимо до містечка. Це вже почався шостий день війни. Задержуємось тут на цілоденний постій, підчас якого живемо, як то кажуть, власним промислом. Оглядаю сліди знищення від німецьких бомб. Трупи лежать ще й ніхто не турбується, щоб їх закопати. Жахливе вражіння робить труп однієї матері з двома дітьми — хлопчиком і дівчинкою. Довідуюся, що перед моїм приходом відбувся в цьому містечку самосуд над якимось "шпигунами", яких постріляли на леваді під містом за "радієвий контакт з Бродницею", яка ще була тоді в польських руках.

 

День проминув і знов настав вечір. І знов машеруємо на Влодлавок за Вислу, де йде завзятий бій під містечком Вєлюнь. Моста не переходимо й затримуємось над Вислою, де знов простояли цілий день.

 

Вночі з 7. на 8. вересня надійшов наказ команданта полку маширувати через Влоцлавок на Крушини, 15 км на захід від Влоцлавка, де маю зайняти нову оборонну позицію. Машеруємо. На місці знати сліди бомб, міст підмінований, місто затемнене, ніякого в ньому руху, крім війська нікого не видно. Мій батальйон здобувся навіть на спів і машерує в порядку через місто. Якось так дивно, якісь неясні почування і ще дивніше, розлягається по глухих вулицях і закутинах ритмічна мельодія вояцької пісні.

 

На роздоріжжі до м. Велюнь і Крушин якийсь старшина самочинно відірвав від мене ввесь обоз і одну сотню та фальшиво спрямував їх на Вєлюнь. Сотню я пізніше розшукав і долучив до себе, але обоз загубився в масі інших військових та цивільних обозів.

 

За Влоцлавком у лісах переорґанізовуються залишки 27 дивізії піхоти. Десь тут повинен бути й мій шваґер, що — як багато інших українців — мусів іти на поклик мобілізаційної карти. Але де його віднайти в гущі людей, обозів, гармат і канцелярій.

 

Доходжу з баталіоном до Крушин. Тут панує "балаґан" і рух на всі боки. Бачу валку великих критих вантажних авт ДОК Торунь і мимоволі думаю, що тут десь буде цей відомий україножер і теозоф ґен. Токаржевський. Та до ранку всі ці авта відїхали.

 

Дають мені чергове завдання: боронити Крушини разом із баталіоном Оброни Народової "Бродниця" і "Яблоново". Ранком ми окопались та змучені лягли по окопах спати. Бомбові літаки волочаться далі над нами, але нас не чіпають. Втікачі цивільні, поліція, пожежники з драбинами й сикавками їдуть без перерви. Куди, пощо? Бачу ґрупу інтеліґентних жінок, які з дітьми підходять до нашої позиції: це "Родина Військова" 4 п. а. л. Кажуть, що у влоцлавських лісах блукає повно жінок старшин і підстаршин, розгублених і непорадних, словом, залишених на поталу долі. Чи добре виконуватиме свій обовязок той молодий старшина чи підстаршина, який не зі своєї вини залишив за фронтом жінку з дітьми, що примирають голодом десь у пущі?...

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 25.03.1941]

 

(Продовження).

 

У нас далі немає хліба. А тут як на іронію в самих Крушинах примістився якийсь інтендантський склад, де повно всякого добра і поживи. Видавати її не хочуть, бо "немає наказу". Це не перешкоджує, що старшини інтендантури ходять пяні. Перед вечором на цей склад нападає якась маршева частина й грабить на наших очах. Дозволяю своїм змученим воякам також набрати консерв, папіросів та сухарів. О 18 годині кличуть мене до штабу полку. Повідомляють, що 208 полк розформований. Підполковника Шевчика вже не було — відїхав до 16 дивізії піхоти, а з ним вояки тієї дивізії. Мій батальйон залишається тимчасово в складі полку "Оброни Народової Бродниця", команду на цим полком обняв пполк. Солтис з 67 п. п.

 

В штабі бувшого 208 полку піхоти пполк. Солтис критикував дотеперішню "таємничість щодо положення на фронтах, нумерації частин і т. д. Дійсно, було багато пересади в додержуванні "військової тайни" на початку війни, яка згодом перемінилася в звироднілу психозу й хаос. На початку свідомо, а опісля несвідомо ніхто вже нічого не міг сказати певного не лише про сусідні частини, але й про власну. Чим вищий був щабель командування, тим було гірше. На денних відпочинках зголошувалася звичайно ціла маса вояків з різних дивізій і полків, щоби спрямувати їх до своїх частин. Рідко хто знав, де сусідній батальйон власного полку. Про полки дивізії майже ніхто ніколи не знав, де вони. Був такий випадок, що командир 16 дивізії не знав, де його дивізія. На запит командира оперативної групи ґен. Болтуця, що робить дивізія, відповів: "не знаю, пане ґенерале, ґдзєсь одплива на всхуд". "І пан ґенерал одплине натихмяст з дивізії" — відповів негайно Болтуць, але це не змінювало факту, що дивізіонер не мав найменшої уяви про свої частини, а вона нічого не знала, де перебуває той, хто був відповідальний за її долю.

 

Пполк. Солтис сказав мені, що мій батальйон буде розформований. Вояків з 67 полку мусітиму долучити до "материнського" полку, а вояків з 16 дивізії треба буде відіслати до їхніх полків. 8 вересня в годині 19-ій повернувся я до штабу батальйону й наказав збірку. В Крушинах на позиції було спокійно, бо й сьогодні німці не показувалися цілий день. Трохи дивно: війна на цьому прикордонному терені йде вже восьмий день, а з моїх вояків ніодин ще не бачив німця, перед яким істнує між вояцтвом якийсь містичний переляк. Тішуся, що мій "ударний" батальйон перестав нарешті існувати, не матиму ніякого клопоту з імпровізованим військом, якому всього бракне. Вояки розійдуться по своїх полках, де їх бодай якось одягнуть.

 

Прикликаю команданта вояків приналежних до 16 дивізії і кажу йому зі своїми хлопцями шукати за своєю дивізією. Де вона — не знаю. На жаль... ніяких карт не маємо, навіть приблизно не можу вказати сотенному напряму маршу. Одно знаю: всі машируємо під Кутно, виминаючи Велюнь від сходу. Туди, певно, машерує також і 16 дивізія. Чому ми всі не маємо мап районів, в яких оперуємо? Тому, що взагалі штаби не брали мап своїх державних теренів, обмежившись до території... Німеччини. Були мапи Східньої Прусії, околиць Берліна і т. п. Прощаю коротко 180 вояків, що відходять до своєї дивізії. Куди?... На схід.

 

Ще не закінчилася збірка моїх вояків, як в селі вибухав раптом пожежа. Причину годі викрити. Військові схиляються до погляду, що це саботаж. Має це бути знак німцям про наш відворот. Мені здається, що це звичайна необережність, але в сумерку пожежа притягає очі вояків і нагадує, що це не маневри, а таки справжня кривава війна за життя й смерть!

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 26.03.1941]

 

(Продовження)

 

В розбитім і пограбленім складі інтендатури вдалося дістати дещо продуктів для кухонь. Беремо консерви, сухарі та папіроски. Село заповнюється військом. Збитою батавою маширує 63 п. п. Жду на свій, 67 п. п., що має проходити слідом за першим. Пполк. Солтис порядкує свій полк "Оброни Народової", складений з батальйонів "Бродниці" та "Яблоново" й машеруватиме щойно за 67 п. п. Вже надходить і він. Долучуюсь до нього з своїми 209 вояками й двома кухнями. Сотню кулеметів кап. Вєчолковського я ще раніше відіслав до штабу дивізії, бо такий наказ привіз мені заступник команданта 4-ої дивізії пполк. Мисловського, пполк. Нєзабітовський. Мій баталіон виглядав тепер на похідну сотню. Пполк. Нєзабітовський в розмові зі мною старався бути дуже чемним; від ґенерала знав, що говорить з українським старшиною. Я нічого не сказав на цю тему, лише подумав, що стою перед бувшим близьким співробітником маршала Ридза-Сьміґлого, в якого Нєзабітовський був злим духом і як дорадник страшенно ненавидів німців та штовхав свого маршала до війни з ними. Який був вплив Незабітовського на польського маршала, можна судити з того, що коли шеф ІІ-го відділу Ґенерального Штабу напередодні війни остерігав маршала точними даними про концентрацію німецьких сил, то цей вилаяв шефа і вигнав з кабінету. Звіт мав подерти, гадаючи, що ці дані тенденційно перебільшені. Що думав тепер полковник Незабітовський, що мусів відступати під натиском "голодних" німців у невідоме? Я роздумував над тим, ведучи свій баталіон, цілу ніч.

 

На світанку 9. вересня голошусь комендантові 67 п. п. з трьома сотнями. Командант зрадів, побачивши мене і наказав здати людей в часі постою в лісі (20 км. на північ від Кутна) майорові Туборовському, якого баталіон потерпів сильно в боях на просмику між бродницькими озерами.

 

Так зачався день 9. вересня. Здавши людей, я зайнявся своїми справами. Залишив собі бричку на речі з парою коней та одним вояком та чуру з конем. Тепер я — без службового приділу, значить вільний козак. Почуття доволі миле, проте треба спитати команданта, що маю робити. Полковник відповідає, що охоче поставив би мене над котримось із власних баталіонів, але всі місця зайняті: І/67 — командує пів жид, пів мадяр — майор Штайнер, ІІ/67 — майор Туборовський, а ІІІ/67 — майор Вонторек. Перший майор мало розумівся на воєнному ремеслі, хоча на своїх грудях мав 42 ордери й медалі. Майор Вонторек авансований недавно в "КОП-і", що так вславився останніми часами ревіндикаціями й пацифікаціями на українських землях — розумівся більше на пограничній службі. Найвідважніший та найбільше досвідчений був безперечно Туборовський, в мирний час належно неоцінений і від 12 років неавансований на підполковника. Так було загально. В польській армії йшли вгору авансами різні підлизні та балакуни: людей досвідчених, з характером, що вміли мовчати, завчасу посилали на емеритуру. Коли вибухла війна — "відмолоджений" старшинський корпус перший заломався морально.

 

Отож командант полку обіцяє поговорити з командантом дивізії щодо мойого приділу й вечером повідомить мене про нього. Довідуюся, що під фільварком осіла ескадра ловецьких польських літаків, машин 10—15. При появі німецького літака, польські летуни стартували вгору й атакували ворога. Були це перші й останні польські літаки, які довелося мені бачити за цієї війни. Повітряні бої доводилося мені бачити вже в попередній війні, одначе й тепер з зацікавленням, лежачи під ліском, обсервував я за стрімголовними арканами летунів, що взаїмно намагалися зістрілити себе. Не дочекався, бій тривав досить довго, чути було лише тріскотіння аеро-кулеметів. Мою увагу звернули інші стріли. В парку, який сполучував ліс з фільварком, стріляв хтось раз-у-раз з кріса. Питаю, хто це й до кого стріляє. Відповідає мені якийсь молодий підпоручик резерви зі штабу полку, що це капітан Собкєвіч розстрілює німецьких "шпигунів". Значить, при штабі полку стріляють також невинних людей. Особи, схильні до ілюзій та галюцінацій, оповідали, що десь там 20 душ цивільних ще скинути німецький літак на легкопадах. Під вражінням такого оповідання кожний стрічний міг стати "шпигуном". Бомби падали — відомо — на оселі поляків і неполяків, але полякам усе видавалося, що бомби не попадають німецьких будинків, бо, мовляв, "німці обкладають свої хати купками соломи", яка мала служити умовним знаком для німецьких летунів. Висновок простий: треба такого німця арештувати і... розстріляти.

 

Підїзджаю до ґрупи старшин ранком 10. вересня. Чую на 10-хвилиннім відпочинку, що 600 анґлійських і 100 польських літаків "бомбардувало" минулої ночі Берлін, який за 700 літ свого істнування не зазнав такої руїни. Кажуть, "що в Німеччині вибухли страйки, що вже й потяги не ходять, одним словом революція, а уряд вже втік до Баварії". Анґлійці опанували своїми корпусами Східню Прусію та посуваються вперед разом з "нашими військами". Прислухуються до цих вістей вояки й бачу, як їхні схудлі обличчя запалюються, а запорошені, зівялі очі ясніють. Так і хотілося крикнути офіцерикам просто в лице: Панове, це все глупі видумки!...

 

Машеруємо далі. Накази чергуються, плутаються. Вже сходить сонце, в долині видно дахи й вежі Кутна. Це те місто, де побіч польського старшинства й вояцтва лягло стільки нашої славної молоді за чужу справу. Чим ближче підходимо, тим виразніше видно сліди бомбардування. Війська в місті не помітно, міщан також. Завертаємо на автостраду, що веде на Ловіч. Тут якось дивно сновигають втікачі: одні на Кутно з Ловіча, інші з Кутна та через Кутно на Ловіч. Значить, вже початок кінця, бо щось таке може діятися лише в куті, замкненому німцями. Машерує наш матірний 67 полк піхоти трьома баталіонами з обозом і артилєрією. Вже полк відійшов з 5 км. від міста. Оглядаюся: як в мирний час на маневрах! Недобре... Батави не придержуються віддалі, обози змасовані. А що було б, коли б несподівано надлетіла німецька ескадра? Все піде у розтіч.

 

Надїздить авто з полк. Кумунецьким у товаристві адютанта. Полковник задержує машину й пропонує мені віддати коня чурі та сідати біля нього. В авті інформує мене, що маю від ґенерала Болтуця призначення на команданта ІІ/14 п.п., куди ввечері поїду. Дотеперішній комендант майор Лобза усунений за нездарність. Виїздимо на горбок, 12 км. від Кутна. Орієнтуємося на мапі й полковник каже, що від сторони Ловіча, де вже йде бій, полк займе оборонну позицію в лучбі з іншими полками 4-ої дивізії піхоти. Командантів баталіону немає. Ідемо назад, щоб їх викликати наперед. Звертаю делікатно увагу полковника, що батави машерують досить необачно й легко можуть впасти жертвою бомб із літаків. Ще не встиг я сказати, а тут — цілком як у книжці — почувся від сторони Кутна гук моторів і ескадра з девятьох літаків почала періщити полк бомбами. Запалилося декілька хат при дорозі, бомба попала в обоз із муніцією, ранено кількох підстаршин. Стріли з кулемета ранили полкового лікаря. На шляху витворилася паніка. Наше авто стоїть оподалік запалених хат. Декілька бомб впало в садку яких 50 метрів від авта, та цілком близенько біля нас. Що за дивне щастя: ані одна не експльодувала. В садку був один підхорунжий і була б по ньому навіть плямка не залишилась, в чіпку хлопчина народився!

 

В авті полковника був його песик, що, коли падали бомби, з жахливим скавулінням плигнув через шибку. Полковник вискочив з авта, щоб його відшукати. Ми з адютантом і шофером теж повискакували набік та обсервуємо паніку. Чвалує артилерія, тачанки з кулеметами, вояки втікають на боки, розсипаючись по картоплинню. Комендант І/67 зголосив полковникові, що не дасть ради зібрати своїх вояків до купи. Полковник лютий і наказує мені це зробити і віддати відділ майор. Штайнерові. Стали ми опісля з полковником біля якоїсь хатини. Баталіони помашерували вже на свої нові становища. Скрізь вештаються якісь "розбитки"-старшини, вояки й підстаршини. Піхотою, кінно й автами. Я відійшов на бік, щоб з цікавости оглянути терен майбутнього бою. За мною біля хати почув револьверовий вистріл. Коли вернувся, застав свіжу купку землі. А це знов що таке? Шофер відповідає: якийсь капітан застрілив "шпигуна", от, вже забитого німця засипали землею. Так пропала людина, як муха восени, може Богу духа винна. Тьху, огида бере, коли вже й старшини роблять самосуди!

 

Довідуюся, що ІІ/14 перебував в селі Мніхи на північ шоси Кутно-Ловіч. Коли смеркне — поїду туди, щоправда, не дуже охоче.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 27.03.1941]

 

(Продовження).

 

Мені ніяк не хотілося їхати до незнаного чужого полку й відбирати командування від майора Лобзи, який там давно служить, має своїх приятелів та прихильників, що можуть до мене поставитися вороже, а чого доброго — захочуть наділити й кулею. Пощо мені врешті рватися до командування, коли бути обсерватором — найкраща була річ. Командувати батальйоном вмію, чейже і так колись мав нагоду робити це ще за російських часів. В українській армії 1918-19 командував полком.

 

Тому й відтягав я свій виїзд до пізнього вечора. Врешті бачу, не викручуся: чіпляю шаблю та й увечері голошуся в команді полку. Командант 67 п. п. повідомляє мене несподівано про зміни наказу: мене висилають обняти О. Н. "Бродниця" від майора Флєшера, якого також усунули наказом ґен. Болтуця.

 

Іду до підполковн. Солтиса, що командує полком "Оброки Народової". В штабі його немає, бо штаб виїхав на південь. Батальйони О. Н. також вже помашерували. Миняю якісь батави, що їх годі розпізнати в темряві. Розпитую за своїми відділами: ніхто нічого не знає. Навіть не знаю, де я сам тепер, бо мапи не маю й орієнтуюся по зорях. Надїжджає якесь авто. Задержую його, щоб поінформуватись. Бачу — в авті самого ґен. Болтуця. Сам, лише з шофером. Голошусь, що їду до О. Н. Бродниця, а що батави вже в поході, тому прошу, щоб ґенерал поінформував мене, куди машерує полк О. Н., щоб я міг зголоситися до його штабу.

 

Ґен. Болтуць відповідає охоче. Усунув нездару й лінюха майора Флєшера, а мене призначив, щоб зробити лад в батальйоні Бродниця. Полк О. Н. є в поході до містечка Собота над р. Бзурою. Маю дігнати полк та порозумітися з пполк. Солтисом щодо командування. Полковникові вже доручили писемний наказ в цій справі.

 

Ґенерал відїхав, а я сів на коня та ще раз наказав свому чурі, щоб провадив бричку з моїми клунками за мною.

 

Їду до тієї Соботи цілу ніч і над ранком доганяю полк. Минаю батаву О. Н. Напереді в бричці їде майор Флєшер, загорнутий в плащ і куняє. Не видно ніякої забезпеки зпереду і на боках, а від полк. Солтиса довідуюся, що німці близько, тому вів виїздить автом наперед, зорієнтуватися, а батава йде за ним!(?).

 

Підполковник Солтис затримується і чекає, поки не підїде бричка зі сонним майором Флєшером. Командант каже його розбудити, кличе до себе й показує папір, в якому стоїть: передати негайно командування батальйону майорові Войнаровському та зголоситися до штабу IV. дивізії. Отак одинадцятого вересня став я командувати батальйоном "Оброни Народової Бродниця". Підполк. Солтис інформує мене, що німці є за річкою Бзурою. 14 п. п. вже наступає, а О. Н. теж хутко піде в бій. Наш полк підлягає командантові 14 п.п.

 

Підчас походу збираю coтенних командантів, повідомляю про те, що обіймаю над ними команду та, що жде нас наступ.

 

Починається вже врешті гарматна й кулеметна стрілянина. Тому розтягаю і свою батаву та приспішую марш. 10 днів війни проминуло без бою, але сьогодні вже й мене не мине подих справжнього, модерного Марса. Мимохіть подумав про своїх близьких, хоч страху чи ляку не відчував ніякого. Нагадувалися молоді роки. Ось перед нами — на полі розриваються ґранати. Як колись в Україні... Лише там була війна під своїми прапорами та за свою справу, а тут? Будемо дивитися на цей бій по спортовому, як на більшу воєнну вправу; а коли ж не минути кулі, то нічого не вдієш: раз мати родила!

 

Перед боєм добрий старшина повинен глянути в лице своїм воякам, що під його проводом ідуть на смерть. Придивляюся свойому батальйонові. Це все старші люди, нерідко з астмою; одягнуті в літню, легку форму, озброєні французькими крісами. Мають Шашарди і Гочкіси. Бракує — як звичайно — шоломів, ліків і санітарів. Набоїв мають лише по 6 на вояка. Коли ж ці набої вистріляють, тоді нові приділить хіба Рейно, або Далядіє, бо більше нема де таких дістати. Дисципліна в батальйоні не дуже то висока, старшинський склад слабенький, лише командант першої сотні сотник Буша активний старшина, решта резерва. І підстаршини — резервісти, але є по одному бунчужному, що виконують ролю сотенних справників.

 

(Далі буде.)

 

[Краківські вісті, 28.03.1941]

 

(Продовження).

 

Гострими, рішучими наказами здобуваю відразу довіря вояків. Підходимо під містечку Соботу. Воно вже наполовину спалене, кілька днів тому йшли тут безупинні та великі бої. Мости на Бзурі позривані. Німецькій артилєрії починає відповідати польська, наступ 14 п. п. розвивається. Підводжу батальйон сотнями і скриваю його в трикутнику за фільварочним парком. Тут падає від кулеметної серії перша жертва: десятник білорусин Петрович. Його смерть пригноблююче впливає на цілу сотню. Німецьких літаків не видно: мають десь іншу — важнішу роботу. Але й польських літаків не бачимо.

 

Питаю людей, чи що їли та коли. Де там! Вчора не вечеряли, цілу ніч в поході, а сьогодні ще й не снідали. Питаю підполк. Солтиса, чи не можна було б підтягнути поодиноко кухонь до сотень і видати людям снідання, бо коли підемо вперед, то вони будуть голодні в бою. Не вільно, кождої хвилини може початися наш наступ, треба йти на  підтримку 14 п. п., що заломився в наступі.

 

І дійсно біля години девятої приходить командант 14 п. п. і дає мені наказ: захопити друге село на горбку на височині села Лісевіче. Зачалося. Видаю наказ. Форсуємо Бзуру по кладці та входимо в ліс, обстрілюваний з лівого боку німецькою артилєрією, приміщеною на фільварку. Підходимо ненадійно до ставів та зганяємо батерію. Артилєрійський вогонь уже затих, тож опановуємо перше село над долиною. Дивлюсь у далековид: там, під лісом спинилось 6—7 великих авт і з них вискакують німці та розгортаються до бою. В селі моя сотня, по якій стріляють — а бодай тобі чорт! — польські гавбиці. Маю вже від них 10-ох ранених і 8-ох убитих. Продовжуємо наступ, щоб здобути це друге село на горбку. Починають знову на добре грати німецькі кулемети, свищуть кулі ручних автоматичних пістолів, вибухають раз-у-раз ґранати. Зачинається справжній концерт: ясне вересневе польське небо почорніло місцями від диму. Фонтани землі й деревин бухають угору.

 

Перед нами село, що його треба здобути, пройшовши через цю пекельну лінію німецького вогню. І мимоволі нагадалося стрілецьке: "Гей, видно село..." Стараюся бути холоднокровним, не припадаю до землі, а спокійно ходжу від команданта до коменданта і чотових.

 

Наступ затримується. Даю старшинам можливість упорядкувати свої відділи й жду, коли нарешті перестануть стріляти поляки, по своїх. Нема десь мого адютанта: зарився, як крет, по шию у рові й сидить. Ось він голубчик!... Зі старшин один лише сот. Буша не стратив голови. Старається здержати вояків, що розбігаються. Коменданта другої сотні легко ранило в руку. На полі переді мною кількох вбитих і ранених. Годі їм дати якусь поміч, бо не маємо навіть перевязок. Наказую забрати їх назад, подальше від вогню.

 

Надходить пполк. Солтис і питає, чому баталіон не наступає. Відповідаю: наша артилєрія замість бити по німцях, періщить по своїх. Прошу піддержати наступ артилєрією, але вже наперед знаю, що це мрія. Тому під вогнем сам спішу до сотенних і видаю накази.

 

І це добре впливає на вояків. Докоряю командантам сотень та підриваю цілий баталіон до наступу. Німецька артилєрія не робить тепер шкоди. Переносить задалеко. Здобуваємо під лісом височінь "Станіславув", німці відходять на північний-схід. Маю вже майже 30 ранених і 12 забитих. Важко ранений в ногу хорунжий Добєґала. Довідуюся згодом, що сам командир 14 п. п. ранений відламками гарматного стрільна в ногу. Командування полком перейняв пполк. Солтис. Командир нашої 4-ої Дивізії В. П., полк. Равіч-Мисловський зі своїм шефом штабу сот. Махарадже наїхали на міну за селом Дйонтек і обидва вилетіли в повітря. Чия це була міна — невідомо.

 

Настає вечір.

 

Люди голодні й смертельно змучені. Полягали спати в селі, де хто стояв, старшини також. Одна сотня зайняла Лісевіце і там залишилася на відпочинок. Після бою, написав я звіт пполк. Солтисові і післав по кухні, які приїхали, але не мали кому видати страви — картоплянки. 14. п. п. дійшов до "Станиславів" і не наступав далї. Приходять польські втікачі зпоза фронту й оповідають, що буцімто німці занепокоєні нашим наступом. Могла це бути правда, бо тоді над Бзурою була одна німецька дивізія, поляки мали 6—7 дивізій. Одначе польський наступ був заслабий. Вояки з 14. п. п. спокійно одинцем і ґрупами відходили назад, в запілля і ніхто не карав їх за це. Коли б поляки мали тоді відвагу кинути вночі в бій ще одну дивізію на Ловіч від півдня, хто зна, чи ціла польська операція над історичною вже сьогодні річкою Бзурою була б не мала інших форм. Польське командування прогайнувало час. 12. вересня підчас дальшого бою німці встигли збоку Лодзі підвезти свіжі змоторизовані сили й відкинути ними 15 польську дивізію піхоти назад над Бзуру, внаслідок чого ціла оперативна ґрупа мусіла знову відійти за річку фатального для неї дня, 13. вересня 1939 р.

 

Отож на нашій лінії пполк. Солтис далі монтує наступ на німецьку позицію під лісом "Станиславів" вночі, бо денні спроби покінчились неуспіхом. Я стою на північнім краю ліса в резерві. В далині багряніє пожежа: горять села, на які наступає 14. п. п. Пполк. Солтис поїхав довідатися до ІІ/14 п. п., що мав розпочати наступ на село, чому від майора Лобзи нема ніяких вісток. Їхав він кінно й під самим селом натрапив на німців. Тут посипались на нього стріли з ручного кулемета: підполковник дістав кілька куль в живіт, а повернувши коня, дістав ще декілька куль у карк і зсунувся на землю. Старшина, який був із ним та відраджував йому цю небезпечну стежу, привіз тепер на лісничівку вже мертвого команданта. Тимчасом майор Лобза, який мав іти на село, пішов собі в довільнім напрямку й спричинив те положення, яке тепер заіснувало. Як найстарший майор обняв він командування полком.

 

Наступ 15 дивізії вночі заломився. Наспів наказ до всіх дивізій: "відворот назад за Бзуру!" Я довший час нічого про це не знав. Лобза забув про нас. Коли розвиднілось, посилаю наколесників довідатися, що діється в штабі полку. Але там уже нікого не було. Якийсь заблуканий вояк сказав моїм людям, що полк вночі відступив за річку під містечком, і лише він, маючи натерту ногу, відстав позаду.

 

Відступаю з баталіоном до полку, а побачивши сліди відвороту, подаюся й собі на містечко Соботу. За лісом видно відсталі обози й покриті курявою батави в поході, які посуваються в напрямі містечка. Відходимо останні. Свій обоз післав я вперед, залишивши позаду охорону.

 

В долині над мізерною переправою стовпилася ціла 4-та дивізія з масою обозів. Знову прегарна ціль для бомбовців, що дійсно вже в девятій ранку надлітають. На цей раз держаться вони, на наше щастя, високо й тому скинені ними бомби викликують лише паніку без шкоди. Полк. Незабітовський, командир дивізії, передає мені командування переправою; під бомбами треба було стирчати і реґулювати рух до останнього воза.

 

По переправі — частини дивізії розбіглися і розійшлися в своїх напрямках. 14 п. п. залишився в лісі над Бзурою біля містечка Соботи. Полк. "Оброни" розформовано: ґрупа "Бродниця" під моєю командою попала до 14 п. п., себто до цього самого майора Лобзи, від якого я мав 11. вересня перейняти командування над баталіоном. О. Н. приділено до 67 п. п. В лісі зголосився я у майора Лобзи по нове завдання. Новий командант роздає свої накази підчас короткої розмови зі старшинами. Сидимо всі на траві в лісі. Наше завдання: оборона Бзури. Мій баталіон має зайняти становище в другій лінії під Соботою. Три інші баталіони боронять також ріку й стоять у запасі.

 

Вийшов я з ліса на свій відтинок. З горбка видно, як на долоні, село Лісевіце по тамтому боці річки. Видаю сотенним накази щодо оборони другої лінії. Направо від мене в лісі заляг ще один баталіон зі штабом полку. Значить в першій лінії два баталіонв й у другій також два. Все це на малому відтинку, цілком як у всесвітній війні. Питаю сотенних: скільки маємо муніції? Пересічно до 75 набоїв на кріс та по 2.000 на кулемет. Наказую якнайбільше щадити французьку муніцію, бо вичерпавши її, баталіон мусітиме піднести вгору руки... Та воно і так ясно для мене: незабаром усі вони піднесуть руки. Ще недавно наступали ми на схід, а тепер уже мусимо боронитися з того самого боку...

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 29.03.1941]

 

(Продовження)

 

На цій позиції простояли ми два дні, 13. і 14. вересня. Другого дня увечері зливний дощ. Був час передягнутися в свіжу білизну, якої я не змінював вже два тижні. Німців за рікою не видно.

 

Вночі на 16. вересня надходить наказ: машерувати на північний захід у напрямі села Косьцєльні Здуни. Алярм, машеруємо. Доходимо до села над ранком: на автостраді несамовитий рух. Говорять, що штаби: армії, оперативної ґрупи і 4-ої дивізії разом перебувають у Здунах. Дійсно, бачимо масу авт, артилєрії і повно старшин. Від ранку триває завзятий наступ оперативної ґрупи через Бзуру на Ловіч. Ґенерал Болтуць злоститься на своїх дипльомованих старшин, та називає їх "дипльоматолками" за їхню нездарність.

 

Свій баталіон розмістив я по стодолах, на кладовищі, під деревиною й наказав видати людям каву, яку "Оброна" дістала ще тоді в Крушинах, коли — будучи в контакті з моїм відділом — опорожнювала інтендантський склад.

 

Вже 10 год. ранку. Вступаю на місцеву латинську "плєбанію", де бачу повно старшин усіх ступнів по всіх кімнатах. Господарюють у хаті: випивають вино каноніка, виїдають усе, що було, бють "на віват" посуду. Постояв я й подумав: багато вже пережилося; брав участь у чотирьох війнах і двох революціях, але такого нападу на дім власного душпастиря ще не бачив. Щось, як справжній "остатні заяви над Бзурою". Годі було дивитись на те все і я пішов на кладовище й ліг між могилами на траві.

 

За годину надходить від майора Лобзи наказ займати становище над Бзурою на лінії села Іржече й далі на північ уздовж річки з метою прикриття наступу дивізії на схід через Бзуру. Машеруємо туди, займаючи село, що сусідує з визначеним для мене Іржечем. На південь мій сусід — ІІІ/14 п. п., а на північ ІІ/14 п. п. Третій баталіон стоїть у запасі в селі Боґория. Командант полку визначує відправу старшин у штабі полку, який хвилево чомусь розташувався в мойому селі над самою Бзурою. Входжу до селянської хати, де бачу баталіон старшин 14. п. п. Всі заїдають куряче мяco без хліба, яке горою стоїть на столі в кількох селянських мисках. Питаю жартівливо, де купили такий великий курник... Відповідають, що в селі є багато курей, але купувати на було в кого, бо село вже наполовину опустошіло. На подвірї чути стріл. Дивимось через вікно: воячисько застрілив селянського кабанця і поволік зі своїм товаришем на дорогу, щоб кинути "добичу" на віз та зварити товаришам у кухні.

 

Скінчивши з мясом, майор Лобза роздав нам, комендантам баталіонів, накази щодо оборони. Всі нарікають, що наша лінія велика, а в сотнях ледви по чотири кулемети. В мене також лише по два Гочкіси на сотню. Де ж поділися кулемети, належні реґулярній армії? Їх кожна кулеметна сотня мусіла мати по 12, цебто на полк повинно бути 36 важких кулеметів. Дотепер полк не був ще в такому вогні, щоб міг втратити половину свого озброєння: просто, покидали власні кулемети разом з тачанками підчас налетів німецьких літаків ще підчас маршу.

 

На цій відправі оповідають масу нових чуток, тим разом правдоподібніших.

 

Познанська армія відступає, змоторизований німецький корпус прямує через Лодзь на Варшаву, а ґен. Бортновський хоче пробитися для зєднання з ґен. Кутшебою для спільної оборони Варшави. Все це можливо, але чи нім. ґенерал Блясковіч дозволить нам висмикнутися? — подумав я собі. Забираю, по нараді, своїх сотенних для орґанізації оборони. Дві сотні ставлю в першій лінії, одну в другій для запасу. Навязаний телєфонний звязок між сотнями, сусідніми баталіонами і полковим штабом. Висилаю стежі у передпілля за Бзуру. На північ від нас чути бій — там наступають 63 і 67 полки. Над вечір голоситься до мене командант батерії гавбиць з 4 п. а. л. в справі "піддержки баталіону". Це той самий, що був під Яблоновом.

 

(Далі буде).

 

[Краківські вісті, 30.03.1941]

 

(Продовження)

 

Кабля вже нема багато, тому не може висунути обсерватора й каже, що буде стріляти по мапі по нумерованих згори цілях, до яких тільки що встрілявся. Питаю, чи це не він часом стріляв так під Соботою, де було аж 8 своїх забитих. Викручується. Менше з тим, забиті не встануть із гробу, пропало!

 

Мій обоз затримався далеко позаду, а біля нього до 120 всяких "маркирантів". Посилаю по них, притому наказую зголоситися хорунжому Яґелці та платникові. Вони приїхали вночі і я дав їм наказ протягом 16-го вересня переорґанізувати обоз і всіх тих волоцюг прислати до батальйону. Платник має виготовити платничу листу для старшин і вояків, взяти гроші з дивізії і 16-го рано виплатити старшинам та воякам. До цього часу ніхто зі старшин не дістав ні сотика: між ними і я, так що з кишені мав ледве 4 зол.

 

Починають зявлятися "розбитки" з 67 і 63 п. п. Це звичайніські дезертири, яких вартовий старшина висилав назад до Бзури. День 16 вересня минув спокійно. Лише зрідка пострілювала німецька артилєрія по нашій позиції. Польська завзято відповідала. Та невідомо, чи попадала, бо стріляла без обсерваторів. Вночі перейшли через наш фронт дві розбиті сотні І/67 п. п. з поручниками Шимчаком і Фрончаком. Погано виглядали, значить наступ не вдався, все поміщалось і розгубилось. Тому треба передбачувати скорий і рівночасний наступ німців від сходу й заходу. Клясично повторюється тут положення ґен. Самсонова, підчас погрому його армії на мазурських озерах 1914 р. т. зв. Танненберґ. Дня 17. вдосвіта почався наступ несподівано на батальйон ІІІ/14 майора Родзеня. Майор, перехвалений в мирний час старшина, зробив тепер таку дурницю: щоб уможливити моїм стежам "спокійний" поворот, зняв свої бойові чати. Тому німці розглянувшись добре, куди найкраще підійти до річки, підійшли на його відтинок і для постраху запалили декілька хат в селі Іржечі. Завязався короткий бій. Розвиднілося. По півгодинній стрілянині побачив я, як втікають рої і чати, залишаючи кулемети й протипанцирні гарматки. Ах, ось чому 14 п. п. так мало має зброї! Наказую гостре поготівля, хоч на мойому відтинку покищо спокійно. Посилаю сот. Бушу з б. адютантом полк. Солтиса, щоби з двома своїми чотами обсадив на правому крилі, край нашого села, фронт на Іржече. Зі штабом та одною чотою і роверистами обсаджую другу лінію. Бачу виразно, як німецька піхота підходить до Малої Богориї, де на краю села стріляють гавбиці того поручника, що співпрацював зі мною.

 

Глянув я в льорнетку: ого, не весело: ІІ/14 п. п. втікає від ріки Бзури, а за ним над річкою горить млин. Німці є вже з обидвох боків мойого батальйону на висоті моєї другої лінії. Чую стрілянину на свому відтинку; адютанта Нєвяровського немає; сот. Буша ані решта сотенних нічого мені не голосять! Дзвоню до штабу полку — ніякої відповіди. Тоді десь біля 10-ої посилаю звязкових до першої лінії з наказом повільно відходити назад у напрямі залізничої стадії біля села Здуни.

 

Сам тимчасом конем пускаюсь до села Богориї, справдити, що там діється. Бачу: артилєрія поручника з 4-го п. л. а. без ніякої піхоти спереду сама борониться завзято. Здибаю свого адютанта пор. Нєвяровського. Має прострілену ногу. Та зсідає якось із коня і йдемо до тієї батерії. Полк. Нєзабітовський монтує на швидко протинаступ. Кидаю до протинаступу О. Н. "Яблоново". Нічого з того не вийшло. Німецька артилєрія бє вже з 3—4 батерій. "Чому не відповідаєте, поручнику" — питаю команданта батерії. "Вистрілюю останні набої" — відповідає він, а в його голосі чути цю траґічну нотку загибелі цілої польської армії. Увага! Стрільно розірвалося оподалік, ранило підпоручника і кількох вояків. Ранений — як довідуюся — командир дивізіону гавбиць. Бє німецька артилєрія і кулемети, але під цим вогнем заїздять запряги і холоднокровно відвозять гармати назад. Це одинокий випадок геройства, що довелося мені бачити за цю війну. Кажу раненому адютантові шукати за лікарнею, сам вертаюся до батальйону. На Богорию йдуть вже німці у наступ. Підбігаю до свого коня й бачу, як якийсь вояк заляг на насипі льоху і сам один періщить з кулемета. Кричу, щоб відходив, бо навколо нього вже нікого немає. Він спокійно стягає кулемет, бере його на плечі і нece. Питаю, хто він такий? Відповідає: білорусин. (В поморських польських полках служило багато білорусів). Кажу йому по українськи: "Відходь, брате, білорусе, бо вже всі полякн біля тебе повтікали". Котрийсь раз з черги повторюється ця сама історія: за Польщу билися найкраще нехтовані нею народи...

 

Розмова з білорусом врятувала мені життя. В тую ж мить падає стрільно й розриває мого коня, привязаного до плота. Біжу через луг за рідку вільшину. Німці вже побачили мене. Починають сікти. Якось я врешті вискочив на горбок зі стирту. Бачу, як в порядку відступає моя третя сотня. Сотні кпт. Буші не видно. Кажуть, що її обскочили німці й захопили багацько в полон. Друга сотня розбіглася.

 

Що ж було діяти? Я міг ще боронити пеpeпpaвy в тому місці, але на що вже те все здалось? Шкода зайвих жертв. Зачинається "фініс Польонія"...

 

Німецьке військо зайняло Малу і Велику Богорию і входить до Здун. З мого баталіону вирізнилася в бою перша сотня. Хвалю її коменданта, бо рік, як поляк виконав свій обовязок і німці з певністю пошанують у ньому відважного противника; але з 14. п. п. мають хіба з чого кепкувати.

 

Навпростець машеруємо на стацію Яцковіце. По дорозі долучаються до нас гуртки вояків з 14 п. п. Здисципліновано надходять піоніри того полку. Підпорядковую їx собі. Німецька артилєрія зрідка бє по нашій дорозі. При шляху лежить покинений важко ранений вояк з 14 п. п. Кров його залила, а рамя звисає, як відсічене. Мої хлопці звичайним сільським полотном "привязують" руку і кладуть бідолаху на віз. По дорозі на якомусь хуторі за стодолами бачимо групу старшин, між ними й майора Родзеня, команданта ІІІ/14 п. п. Я віддав йому піонірів і він сам негайно подався далі. Мав це бути "найкращий старшина" в дивізії. Війна вже нераз кориґувала осуди мирної вояцької опінії.

 

Переходимо стацію, дослівно перекопану бомбами. По Здунах, де вже німці, стріляє ще польський панцирний поїзд, тому відрізано дорогу на Ловіч і на Кутно до Варшави. Комендант поїзду наказав спалити умундурування. Просимо його, щоб видав моїм воякам суконні мундури. Де там! "Не маю часу на дрібниці" — каже. Дозволив лише забрати для вояків по пушці консерв. Дякуємо й за це та переходимо тор.

 

На стації страшна картина: збомбаpдований поїзд з родинами військових. Запізно евакуовались. Очевидно, летуни не мали часу придивлятися, що в ваґонах поміж військом були жінки і діти з подушками. Ранені стогнуть, як і чим їм допомогти? Це все жінки старшин, які так страшенно хотіли війни. А чейже інтеліґентнішому поручникові було ясно, як вона виглядатиме в добі так розвиненого летунства. Високим ґенералам треба було лише в серпні дослухати комунікатів московського радія, щоб довідатися, яка сила стоїть довкруги Польщі. Менші ґенерали гуляли, бавились з жінками, або грали ролю місіонарів на сході. Головний вожд промовляв до дітей, що під пресією учителів складали гроші на кулемети. Чи совітсько-німецький пакт не був останнім сиґналом четвертого розподілу Польщі? Такі думки чіпаються змученої голови підчас відвороту. Ідемо шляхом по болоті, яке також мало рятувати Польщу перед німецькими моторами. По селах люди вже змудріли, простим селянським розумом догадалися, що їхня армія вже пропаща, сидять на місці, чекають німців. Вираз облич у старшин і вояків похмурий. Вже нічого не чути про франко-анґлійську допомогу. Авта не можуть переїхати, грузнуть у болоті раз-у-раз, треба помагати, щоб їх витягати.

 

(Докінчення буде).

 

[Краківські вісті, 01.04.1941]

 

(Закінчення )

 

Увечері новий наказ: машерувати далі. Дивуюся, як люди, голодні й невиспані видержують таке темпо. Натрапляємо на якийсь покинутий віз із паками сухарів: хлопці розхоплюють їх умить. І я хрупаю ці сухарі, бо на стації ніяково було самому брати консерви. Ніхто з вояків не догадався запропонувати "баночку".

 

Куди йдемо — не знаю. З вищих командантів нікого не видно, бо всі ще їдуть власними автами. Мій обоз пропав разом із платником. Довідуюсь від одного поручника з 14. п. п., який командував звідунами й отце вертається, що німецька бриґада повзів переїхалася вечором перед нами й здеморалізувавши якусь там дивізію, підпалила села, на які прямуємо, та знов кудись собі пігнала. Ідемо доріжками, вертепами, врешті попадаємо на тракт. Еге, я вже сам не можу перебороти дрімоти: втома взяла верх, сплю на коні, навчився того ще на степах України.

 

І знов розвиднілося. Мої "старички" вже геть підтоптались. Приходить наказ: затриматися в цій оселі. Як вона зветься? Бог її знає. Ми 10 км. від Ілова. Приходить новий наказ; маю з батальйоном окопатися й боронити відвороту 4-ої дивізії від заходу. Буджу людей, які сплять, стоячи переді мною на позір. Стан: 70 людей, катастрофально! Не маємо ані одного кулемета, воякам лишилося по 6—10 набоїв, годі добре окопатися селянськими лопатами. Але наказ наказом; я сам без ад’ютантів з двома вістовими сиджу в якогось селянина, вояки замасковуються в стрілецьких ровах. Є це день 17. вересня. Зранку надлітає хмара бомбовиків, що знижуються й стріляють до кожної завваженої цілі з кулеметів. Триває ця ориґінальна війна цілий день.

 

Приїздить автом плк. Нєзабітовський ще з одним полковником. Я голошуся, звичайно, Нєзабітовському, але він каже голоситися плк. Воробєйові — командирові 4 дивізії. Показую полковникам свою позицію, кажу, як виглядає дійсність: не маю набоїв, може вони пришлють? "Ма пан баґнети" — відповідає мені Нєзабітовський із міною великого вожда. Не погоджуюся: "Тепер війна" — відповідаю — "а не маневри, пане полковнику, прислуговує мені право домагатися того, що мені належне". "Мільчець і викониваць розказ!" — впала відповідь. Кров мене мало не залила, по вояцьки кажучи. Відсалютував і відійшов. Плк. Воробєй закликав мене ще раз і сказав, що маю тут боронитися до вечора, а потім буду відходити на ліс під Ілув.

 

Цілий ще день їхали якісь обози, йшли гуртки вояків, по яких немилосердно стріляли кулемети німецьких літаків. Мішанина всіх полків армії Бортновського плила через нашу лінію. Видно як літаки бомбардують ліс під Ілoвoм і всі шоси до містечка, що стояло в огні. Перед вечором знову зливний дощ із градом, але літаки бомбардують знад хмар. Висилаю стежу в передпілля: вона вертається й повідомляє, що в сусіднім селі вже є німецька піхота; обстріляла її від заходу.

 

Годинник показує 19-ту. Даю наказ: відходимо на ліс. Під лісом стоїть маса особових і вантажних авт, купи попелу з попалених документів і інструкцій. Знайшли щось дуже приємне: накрите брезентом вантажне авто із скриньками бляшанок із мясними консервами. Найсмачніша вечеря за цілу війну! Від зустрічного підстаршини довідуюся, що тут була вдень ціла група Бортновського. Всі дивізії зорґанізувалися в лісі, залишили обоз із автами та подалися пішки на Ілів, щоб пробитись через Бзуру на Кампіноську Пущу — Сохачів. Вже ніхто не йде за нами. В лісі темніє, бовваніють купи покиненого на поталу майна. Німецько-польське Берестечко...

 

Вночі добрив я із своїм відділом до Ілова, забитого людьми й обозами. Своїм хлопцям сказав я вже ясно: панове молодці, не вірю в можливість прорвати німецький перстень. Хто хоче, хай переодягається й іде додому копати бульбу, хто не хоче хай виспиться перед завтрішнім полоном.

 

18. вересня, по довгій стрілянині німецької артилєрії по Ілові й безладному, хоч очайдушному вогні польських перемішаних частин, цілі відділи почали підносити руки, йшли в німецький полон. Підійшов і я до одного німецького старшини, якому віддав револьвер та іншу зброю.

 

В той день німці взяли в полон до 100 тисяч поляків разом із командантом армії ґен. Бортновським. Ґен. Болтуць з малою ґрупою пробував пробиватися під Модлін і згинув, а з ним згинуло чимало інших старшин. Деякі, навіть мої знайомі самі пострілялися. Скінчився великий розділ великих амбіцій та змарнованих можливостей. Двадцять років польської, а з нею української дійсности залишилося десь там за нами, на сході. А перед нами слалася дорога в німецький табор полонених...

 

Кінець.

 

[Краківські вісті, 02.04.1941]

02.04.1941