Відповідь А. Пипинови на єго статью "Особая исторія русской литератури".
"Развитіе южнорусской литератури есть только часть цѣлаго обширнаго факта (отдѣльности южнорусской народности), не признать котораго нѣтъ возможности." (А. Пипин, "Исторія славяньских литератур". С.-Петербург, 1879. Том 1. стр. 352.)
"Съ XV. віка начинает складываться московская литература, которая воспринимаетъ характеръ московскаго, государственная и церковнаго единовластия; этотъ характеръ уже вияснялся къ концу XV. в., и московская литература стала его отраженіемъ."
(А. Пипин, "Вѣстникъ Европи". С. Петербург. 1877. Том I., стр. 731.)
В V. томі "Bѣcтника Европи" з р. 1890. (сентябрь, стор. 241—274) колишній професор Петербурсвого університету, А. Пипин, надрукував широку рецензію першого тому моєї "Исторіи літератури рускої", намагаючи виказати тенденцію українофільского сепаратизму супроти "обще-русской литературной жизни". Дивним дивом проявив А. Пипин у тім своїм писаню по-найбільше такі думки, котрі діаметрально суть противні давнїйшим єго поглядам, висказаним про розвій українскої літератури в попередних єго писанях, а найпаче в єго "Исторіи славянских литератур" (С.-Пб. 1879).
Тому то відповідаючи на єгo критичні замітки користуватись буду часто таки єго-ж словами й поглядами, які він заявив в попередних своїх творах. Відповісти ж високоповажаному критикови на єго закиди вважаю тим більше своїм обовязком, що тою єго рецензією зворушились чи-мало всї руско-україньскі патріоти, і що вже "Уманець" подав єму в "Зорї" (1890; ч. 21) годящу відправу за єго неприхильні инсинуації.
А. Пипин називає моє писанє "особою исторією русской литератури". — Що Українцї вважають свою літературу окремою від літератури россійскої або московскої, не дивота, коли й учений сей Великорусс видїлює "Южноруссів" из звязку зі своїми земляками і в своїй "Исторії славянских литератур" визначує им зовсїм окреме місце послї Славян южних (І., стор. 304 — 447). Ба, сей ліберальний "Западник" пише окрему исторію южнорускої літератури з такою симпатією до україньских народних і просвітних святощів, що Н. И. Петров у своїх "Очерках исторії українскої литератури XIX. столїтія" добачає в статьї Пипина про Южноруссів наклін до українофильских думок Миколи Костомарова (стор. 12)1)
А вже-ж високоповажаний критик уважає се дивовижним, що исторію малорускої або україньскої літератури названо "рускою", по-за як по єгo думцї "русскою" літературою може зватись тілько словесність "общерусская". Він каже, що по моїм поглядам руска або малоруска література супроти великорускої або россійскої є "настоящая русская" літepaтypa (стор. 252). — На се відповідаю, що й сам А. Пипин уважає подекуди нашу літературу "настоящою русскою", коли пише, що від ХV. віку починає витворюватись література московская2). Опроче заявляю, що я літературу малоруску або руско-україньску назвав "рускою" особливо за для того, що ми в Галичинї зовемо ся "Русинами", та що наша мова й література називає cя рускою. Годить ся-ж тут запримітити, що вже й "Уманець" в сїй справі взяв мене в оборону, заявивши, що я пишучи исторію україньско-рускої чи малорускої літератури, вжив тілько галицкій термін ("рускій") з поглядом на теє, що Галичане, як по-декуди й Українцї, зовуть себе Русинами, а свою народність рускою, відрізняючи єї від великорускої чи россійскої ("Зоря", 1890; стор. 333.)
У своїй просторій статї виявляє критик своїм землякам навперед ті причини, из-за котрих положенє галицкої літератури є справдї окреме, скомбіноване й запутане. Сі свої думки висказував Пипин уже нераз в попередних своїх письмах; тілько-ж нїгде правди дїти, давнїйші єго погляди на галицко-рускі просвітні й національні справи зявлялись Русинам-народовцям вельми прихильними. Тепер же колишній ліберальний "Западник" наближує ся своїми думками подекуди до московских панславистів і каже між иншим, що в літературних змаганях треба-б Українофілам вдоволитись границями льокального "провинціялизма" — себ то поетичною реставрацією минувшини, популярною літературою і т. п. (стор. 246). Взагалї Пипин не проявляє симпатії до галицких Русинів, а то мабуть за-для того, що Галичина сталась "центром малорускої народности". Тому-то по єго думцї галицка интеліґенція являє ся трохи-не безглуздою, по-за-як она не знає Россії, — не знає pocciйcкої літератури й вдоволяє ся тими звістками про Россію, яких она добуває з австрійско-нїмецких ґазет і з книжок польских. Критикови здає ся, що галицкі народовцї до культурного змаганя Россіян так неприхильні, що й навернутись не можуть до книжки россійскої (стор. 243, 251 — 252, 274). — А вже-ж в відповіди на сей закид виручив мене "Уманець", заявивши, що трохи-чи-не все найкраще з Гоголя, Достоєвского, Турґенева, Гончарова та инших видатнїйших писателїв друкує ся в галицких виданях (в "Дѣлі", "Зорі", "Правдї" і і.) в україньско-руских перекладах. Ба, "Уманець" питає ся Пипина, чи Россіяне знають Галичину хоч-би так, як Галичане Россіян? ("Зоря", 1890; стор. 332). Я-ж замічаю тут, що сим питанєм ачей пригадав "Уманець" Пипинови колишні єго слова: "Для русскихъ читателей галицкая современная исторія и литература извѣстны очень мало" ("Вѣстн. Евр.", 1885. І.; стор. 443). Опроче критик може дізнатись з моєї исторії літератури, що менї не чужа россійска література, коли я не в однім місци покликую ся на твори россійских письменників і даю погляд на исторію россійскої літератури (порівн. І., стор. 127—128; 261-263; II. 1; стор. 179-182).
В цїлій своїй статї критик займає супроти моєї исторії рускої літератури становище вороже. Він вразив ся мабуть тим, що я у "вступі" своєго твору вказав на финьско славяньскій зачаток колишньої Москви. От, уже в самім початку моєго писаня не вподобаюсь єму теє, що я поважив ся от-се ваявити: "Літературу свою має той нарід, у котрого є своя исторія, свій питомий світогляд і своя мова. У такого народу не запропастить ся житє літературне, хоча-б він і втратив caмостійність політичну, бо живе слово не загине мимо вopoжих змагань тих, що принадою "обєдиненія" морочать духа слабших, незрячих братів. "Мова не полова", каже народне прислівє, "нїякій вітер єї не вивiє!" — Отже критик навязує свою полєміку до сего прислівя і каже, що саме исторія славяньских племен і в стародавнім, і в новійшім часї вказує на те, що народна мова погибає з самими народами, або навіть она погибає, хоча фізично народ єще истнує (стор. 252). — Супроти сеї замітки високоповажаного критика позволяю собі заявити, що в найновійшім часї між цивілізованими народами нїгде не запропастилась мова з самим народом. Вже-ж в середньовічних часах геґемонія нїмецка не могла до-тла погубити полабских і балтицких Славян, коли-то культура ширилась огнем і мечем. Бо ось Лужичане, що живуть в саксоньских і пруских Лужичах, творять тепер обломок колишних полабских і балтицких Славян! І от, хоча всїх Лужичан числять 130.000 — 140.000, то оба ті народцї мають окрему свою мову й літературу. Тепер і маленькі народи, прийшовши до самовіжи національної, зберегають вірно перекази своїх батьків і не думають занапастити своєї мови, хоча чужа кормига их сильно бє-побиває. Опроче-ж не знаємо народу, котрий втратив би свою мову, хоча жив би фізично. Мабуть мав критик на думцї Українцїв в Россії, котрим царскій указ з дня 18 (30) мая 1876 р. заборонив хіснуватись даром Божим, мовою. Тілько-ж годить ся се тямити, що й цареви трудно боротись з законами природи, що их узнають всї права народів.
1) Велику симпатію заявив Пипин Українофільству в кількох своїх статьях, особливо ж в статьї "К спорам об Українофильствѣ" ("Вѣстник Европи". 1882, III; стор. 438—442.)
2) Вѣстник Европи 1877 І., стор. 731.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 06.12.1890]
(Дальше.)
Після сеї прелюдії критик підносить против мене тяжкі закиди з-за того, що я поважив ся в питанях просвітно-національних проявити такі думки, котрі доси вважають ся "каменем преткновенія" найпаче для московских панславистів. Ось і погляд на важнїйші закиди Пипинові:
1. Критик дорікає менї чи-мало, що я поважив ся поставити "Русь" супроти "Москви", та що я заявив, що предки Славян-Москалїв в XII. віцї змішались з Фіннами. Він каже, що цїлий народ звав ся тілько "Русью", та що льокальні назви (Новгород, Суздаль, Москва і і.) уживались для політичного означеня земель в епоху віддїльного політичного побуту тих земель (стор. 254—255). — На те відповідаю, що имя "Русь" для означеня всїх племен східного славянства було тілько династично-державною назвою, по-за-як рускі князї начальником свого роду вважали Володимира В., великого князя Кіївского. Вже-ж всякому тямущому историкови звістно, що колишні славяньскі племена в нинїшнїй полуднево-західній Россії від віку IX., а жителї нинїшньої Волини й Галичини від віку XI. звались "Русью", се-б то "Русинами", між-тим коли племена землї Ростовскої і Суздальскої враз в Радимичами й Вятичами від віку XV. назвою "Москва" визначувались1). Відтак каже Костомарів, що в XV. віцї в нинїшній Pocciї утворились чотири віддїли східного Славянства: Новгород, Москва, Литва й Русь, та що по упадку Новгорода зістались три віддїли: Москва, Литва й Русь2). Тая окремішність Руси від Москви була звістна Европі в XVI. і XVII віцї. І так учений Адам Богорич у своїй словіньскій граматицї, виданій 1584 р. в Віттенберґії, уважаває мову руску окремою від московскої, вичисляючи ось-які славяньскі язики (linguae): moshоvitica, rutenісa, polonica, boemica et lusatica, dalmatica et croatica. Рускій же грамотїй Иннокентій Ґізєль пише у своїм лїтописнім творі "Синопсис" (Кієв, 1674), що до народа сарматского належать: Москва, Русь, Поляки, Литва, Пруси і і. (глава 8). Годить ся-ж тут додати, що сей твір Ґізєля трохи-не сто лїт був учебником в царстві московскім. Опроче сам Пипин писав ось-що в "Исторії славявских литератур": "При самом возсоединеніи (1654 г.) Южноруссы... чувствовали себя особым народом от Москвичей" (стор. 313).
Відтак і сегодня не відкликую того висказу, що предки Славян Москалїв в XII. віцї змішались з Фіннами. Вже-ж сам Пипин писав давнїйше (1879) се, що слїдує: "Въ сѣверной долѣ русского народа еще в старом періодѣ началось поглощеніе финскихъ племенъ в нинѣшней средней Россіи" ("Истоpiя слав. лит.", стор. 305). Отже сам критик говорить про змішанє Славян з Фіннами, дарма, що в теперішнїм своїм писаню висказує про се зовсїм противну думку. Се бо заявляв він, що рускі кольоністи випирали Фіннів из их місць, що відтак фіньскі племена геть уступались, або й просто вимирали (стор. 256—257).
Що Москалї або Великорусси суть народом мішаним, доказував Костомарів пишучи, що славяньскі кольоністи змішались з туземцями східно-фіньского племени, і що з такої мішанини утворив ся великорускій народ3). Між иншими й один учений Нїмець писав в сїй справі ось що: "Die Moskowiter oder Gross-Russen sind ein Mіschvоlk mit vorwiegend finnischer Basis und starkem slawischen Zusatz, dessen Gewicht durch den Sieg seiner Sprache über die ursprünglich finnische ganz wesentlich verstärkt wird"4).
А. Пипин каже відтак, що мов замітки про се питанє хитають ся між теорією Духиньского і бажанєм, зберегти тїнь историчної критики (стор. 256). Я-ж признаю ся, що я доси зовсїм не читав книжки Ф. Г. Духиньского п. з.: "Zasady dziejów Polski i innych krajów słowiańskich", де сей польскій письменник розвиває свою теорію про "тураньскій" зачаток "Москалїв". Опроче сам критик каже, що я "великодушно защищаю русских от Духинскаго", та що моїми словами "Духинскій опровергается" (стор. 256).
Що закид про Духинщину є зовсїм несправедливий, запримітив і "Уманець", написавши в сїй справі ось-що: "Пипин скрізь вбачає Духинщину, але доволї здати ся навіть на ті виписки в исторії Ом. Огоновского, які сам Пипин місцями наводить, щоб бачити, як несправедливо він докоряє тією Духинщиною і не одного Ом. Огоновского, а навіть цїлу партію, заступником котрої він вважає Ом. Огоновского"... ("Зоря", стор. 333).
Заявивши, що Духиньскій много опрокидує ся, каже Пипин дальше, що в моїм писаню зістає ще от-се неясно: 1. Як могли причислитись ик Москві племена XII. віку, коли Москва приходить до свого значіня аж в XV. віцї, позаяк она в кінци XII. віку була тілько малесеньким селом, ледве звістним пo имени? — 2. Яким способом відбувалась в ті давні віки славяньска кольонізація земель нинїшньої Москви? (стор. 256). — На сі два питаня відповідаю ось-що: 1. Я нїгде не сказав, що в ХІІ. віцї причислялись славяньскі племена ик Москві. Я запримітив тілько, що "Москвою називались ті славяньскі племена північної Россії, котрі осїли була по-між Фіннами." Відтак до сих слів додав я ось-які: "Тілько-ж не годить ся думати, мабуть-то Россіяне не суть Славянами, тому-що их предки в віцї XII. вмішались з племенем фіньским" (стор. IX —X). — 2. Про се, яким способом відбувалась в ті давні віки славяньска кoльонізація земель нинїшньої Москви, можна подекуди дізнатись, прочитавши одвітне місце в статьї Костомарова: "Мисли о федеративнім началї древней Руси"5). Опроче нинї трудно дати на се питанє зовсїм вдоволяючої відповіди, тому-що північні сторони теперішньої Россії, де відбувалась тая кольонізація, для дослїдів наших лїтописцїв були землею недоступною.
2. Критик не може також погодитись з от-сими моїми словами: "Вже-ж наш нарід тому не винен, що царі московскі перенесли назву "Русь" на свою державу, та що наша батьківщина лишилась свого питомого имени. Поки-що слово "Україна" заступає у наших нapoдoвцїв втрату свого названя"... (стор. VIII). Сі мої слова критик називає "странностями, удивительними для русского читателя" (стор. 254). — Я-ж не сказав нїчого нового й чудного, коли примітив, що царі московскі перенесли назву "Русь" ("Россію")6) на свою державу. Та-ж сам критик писав про сю справу ось що: "Когда стало совершаться московское объединение, на него по давней привичкѣ перенесено было имя, распространенное Кіевским объединеніем" — се-б-то имя Русь або Россія (Исторія слав. лит., стор. 314). Ба, він сам потакував, що наша батьківщина лишилась свого питомого имени. Се бо у своїй "Исторіи славянских литератур" навів він от-сі слова Костомарова: "Тогда южно-русскій народъ остался как-бы без названія... У южнорусского народа было как будто похищено его прозвище"... (стор. 314). — Так отже несказав я нїяких "странностей, удивительних для русскаго читателя", кoли сам критик про теє питанє був давнїйше тої самої думки, що єї я проявив у cвoїм писаню.
3. Критик каже (стор. 255), що я "не удостоилъ познакомиться с исторіей русскаго литературнаго языка", коли я ось-що написав: "Що-до язика россійского належить зaмітити, що він витворив ся з нарічія московского. В віцї XVIII. піддержувалась тая нова мова богацтвом язика церковно-славяньского; доперва в віцї XIX. россійскі писателї звернули свою увагу на деякі нарічія Россії північнoї. Коли-ж в наших часах московским панславистам забаглось накинути всїм Славянам россійскій язик яко літературний, то збогачено єго особливо лексикальним апаратом язика руско-україньского, а подекуди й словами других язиків славяньских" (стор. X. приміт.). — Навівши сі мої слова, питає ся мене критик, де то все теє найшов я в исторії "русскаго народного і литературнаго язика"? — На се питанє відповідаю ось-що: Що літературний язик россійскій витворив ся з нарічія московского, є річ звістна всякому фільольоґови славяньскому. По-за-як звукова система є неначе душею мови, а фонетика московского нарічія стала головною прикметою літературного язика россійского, та й всякому тямущому чоловікови ясно, що сей літературний язик у своєму засновку є московским. Вже-ж сам Антоній Петрушевич, учений крилошанин у Львові, що є приїмником галицко-руских народовцїв, писав пpo се питанє ось-що: "Нинѣшній так званый литературний или книжный русскій языкъ возникъ в новѣйшее время съ принятіемъ грамматическихъ форм московского нарѣчія, яко государственного нарѣчія, съ помощію прочихъ русскихъ нарѣчій"7). Опроче стою й тепер при моїм висказї, що в віцї XVIII. нова мова россійска піддержувалась багацтвом язика церковно-славяньского, та що в віцї XIX. россійскі писателї звернули свою увагу на деякі нарічія північної Россії. Ся моя думка опирає ся на фактах исторично-літературних, і нї один письменник-публицист не зуміє опрокинути правди, що основуєся на ґенетичнім розвою літературного язика россійского.
1) Костомаров, "Историческія монографіи і изслѣдованія". Том I., стр. 59—60.
2) ibid., стор. 60.
3) ibid., стор. 18.
4) Dr. A. Petermann, "Mittheilungen ans Justus Perthes' geographischer Anstalt...." Gotha, 1878. 24. Band, S. 329.
5) "Историческія монографіи і изслѣдованія" I, стор. 17—18.
6) Звістно, що грамотії-чужинцї в першій половинї XV. віку назвали Русь "Россією" від грецкого слова Ρώς, Ρωσἰά.Тогдї то й замісць "рускій" писане "росскій" або "россійскій".
7) "Литературний Сборник" издаваемый галицко-русскою Матицею. Львов, 1886, стор. 15—16.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 08.12.1890]
(Дальше.)
3. Критик заявляє (стор. 258), що я зібрав бережливо вискази фільольоґів, як Миклошича, Малиновского, Лавровского, Даля і др. про самостійність малоруского язика, та що я забув тілько не додати, що новійші дослїди не менше компетентних фільольоґів (прим. Яґіча і Потебнї) вказують на один корінь двох головних нарічій "русскаго язика". — На сей закид відповідаю навперед, що критик висказав свої слова не зовсїм ясно, заявивши, що два головні нарічія "русского язика" вказують на один корінь. Поминувши тут теє питанє, чи язики малорускій і великорускій відносять ся до одного праруского язика, чи нї, замічаємо, що критик не доповів сего, що було в него на думцї — се-б-то він не доповів, що вын одно з тих нарічій — нарічіє великоруске — вважає справдїшним язиком, та що він нарічіє малоруске підчиняє підязик великорускій. — Дальше звертаю увагу критика на се, що він забув про "Журнал министерства народнаго просвіщенія" (1859 Нр. 6), на котрий я також покликую ся. В тім-то Журналї надруковано статью, в котрій язик малорускій названо самостійним. Відтак дивую ся, чому Пипин наводить тут Потебню й Яґіча між противниками самостійности руско-україньского язика, коли він у своїй "Исторії славянских литератур" поставив обох сих учених мужів побіч Миклошича (стор. 311) Правда, що він у своїй критицї каже, мабуть-то б Потебня й Яґіч вказували на один корінь двох головних нарічій "русскаго язька". Але він закрив тут євфемічною фразою от-сю думку, що, мовляв, оба сі мужі не признають самостійности малоруского язика. Отже я позволяю собі пригадати високоповажаному моєму критикови, що Яґіч, на котрого він покликував ся у своїй "Исторії славянских литератур", про малорускій язик от-се сказав:
"Gross- und Kleinrussisch sind zwei Dialecte des Russischen, — und wäre nicht im Laufe des Mittelalters die staatliche Macht aus Kiev nach Moskau übersiedelt, hätte Kiev statt Moskau die russische Nation zu einem grossen Ganzen vereinigen können, so würde heutzutage das Grossrussische im ähnlichen Verhältnisse zum Kleinrussischen sich befinden, wie es factisch umgekehrt der Fall ist. Und doch ist das Kleinrussische in Oesterreich zu einer Schriftsprache erhoben worden, so dass dasselbe Kleinrussisch, welches in Russland als Dialect gilt, in Oesterreich eine selbständige Sprache genannt wird."1) — Из сих слів видко, що професор Яґіч малоруску мову вважає самостійним язиком, так як і великоруску. Хоча-ж він говорить про (пра)рускій язик, из котрого, мовляв, обі ті мови видїлились, то нема сумнїву, що він руско-україньскому язикови рівнорядне стиновище побіч россійского визначує.
А вже-ж про праязик рускій можна-б тут запримітити, що мимо поважної студії П. Житецкого ("Очерк звукової исторії малорусскаго нарічія", стор. 34—39) питанє се доси не вияснено, як cлїд. По моїй думцї не було язика праруского такого, з котрого видїлили-б ся оба нарічія, малоруске і великоруске. Була лиш тая мова, котра опісля стала зватись рускою, южно-рускою або малорускою. Мова бо (мало)руска в розвою фонольоґічнім, особливо-ж в системі самозвуків а, е, ѣ, замінюючих ся у звук і (віл, лед, лїс) відбула такі довговічні метаморфози, що зачаток єї супротив мови великорускої може вважатись прастарим. Думаю отже, що тим праруским язиком є мова южноруска, та що из неї під впливом чужим видїлились опісля нарічія північної Россії. Се справдї тілько гіпотеза, але чей колись она явить ся виправданою. А вже-ж годї заперечити, що звукова сторона нарічія московского витворилась на основі фонетики ляцкої, котрою хіснувались два ляцкі племена, Радимичі й Вятичі, що сидїли в нинїшнїй північній Россії при ріцї Оцї.
4. А. Пипинови не вподобалось се, що я віддільність малоруского язика й літератури порівнав з віддїльностью шведского язика від нїмецкого, або француского від испаньского й италіяньского. Він пише в сїй справі (стор. 259), будь-то я не подумав одного: що, приміром, Французи, Италіянцї і Испанцї нїколи не були одним народом, нїколи не творили одного государства з одною загальною літературою, а навпаки з самого першого появленя в исторії були народами віддїльними політично й етноґрафічно, — між-тим коли полуденна й північна Русь творили колись одно племя й одно государство й мали один літературний язик. — На сей закид відповідаю ось-що: Високоповажаний мій критик при великій своїй учености є все таки партійним судьєю в моїй справі. Вже-ж він забув на те, що примipом Портуґальцї й Испанцї, Данцї й Шведове мають свою окрему, самостійну мову й літературу, хоч одна й друга ґрупа тих народів якійсь час творила одну державу політичну. Звістно бо, що Портуґалія була сполучена з Испанією в р. 1581—1640, та що Данія зі Швецією і Норвеґією творила в р. 1397—1523 одну політичну цїлість. Коли-ж Портуґальцї й Испанцї, належачі до одного романьского племени, а Данцї й Шведове, причисляючі ся до одного ґерманьского племени, мають свої окремі язики й літератури, то чей же вільно Русинам-Українцям користуватись своїм язиком і літературою, яко старшому народови супроти молодшого брата Великорусса, котрий свою культуру приняв з Kiєвa й в загалї з Руси полуденної. Нехай високоповажаний критик не забуває слів професора Яґіча, на котрі давнїйше він сам покликував ся, що россійска мова була-б доси нарічієм супроти язика руско-україньского, наколи-б в віках середних не перенесено державної власти з Кієва до Москви.
Відтак пригадую моєму критикови, що він сам до р. 1890. нїгде не писав, мабуть-то-б Малоросси й Великоросси творили одно племя. Противно він доказував не в однім своїм письмі, що руско-україньска народність відрізняє ся від великорускої або pоссійскої самостійними своїми прикметами від спокон-віку.2)
Що же тикає ся закиду, що на Руси-Українї нема услівя державности (государственнаго союза), то в відповіди випередив мене "Уманець" ("Зоря", 1990, стор. 333), котрий вказав на теє, що польске письменство тепер розвиває ся і дужчає, дарма, що Поляки давно вже стратили державність. Відтак примічає "Уманець", що кажучи пpo державність, не слїд забувати про Галичину, де умова самостійного розвитку письменcтва з-де-більша вже истнує...
Годї-ж поминути тут єще сеї замітки Пипина, мабуть-то унія, що доси панує в галицкій Руси, не належить до поконвічних принципів рускої народности (стор. 259). Читаючи сю замітку, гадав би хто, що єї піднїс прихильник московского панславізма, добачаючій в православію й самодержавію основні прикмети россійского государства, ба і всего Славянства. А вже-ж звістно, що Чехи і Кроати віpно зберегають просвітно-національні святощі славяньскі, хоча придержують cя католицизма. Що же й уніяти можуть вірно служити просвітним интересам Руси-України, доказує дружна звязь між письменниками галицко-рускими а україньскими.
5. В кінци своєї полєміки з моїми лiтературними поглядами, які я проявив у "вступі" до исторії літератури, каже критик на-йменя, що статистичні цифри "о велико-русском і южно-русском племени" взяв я з польских і нїмецких жерел (ст. р. 261).
По єго думцї начислив я за-багато Русинів-Українцїв (звиш 21 мілліона) та й самохіть аннектував ще й Білоруссів до Українцїв, між-тим коли подав я за-мале число Великоруссов (34,389.871) — На сей закид відповідаю, що жерелом польским3) хіснував ся я тілько в поданю числа галицких Русинів. Пpo число-ж Українцїв в европейскій Pocсiї довідав ся я не тілько з нїмецких жерел, але й з россійских, офиціяльних дат центрального статистичного комітету, — а після сих дат число Українцїв в Россії (крім Білоруссів) сягає далеко по-за 18 милліонів4). Опроче сам А. Пипин каже у своїй "Исторії славянских літератур", що деякі новійші статистики додають загальну цифру Русинів-Українцїв на 20 мілліонів (стор. 17). Коли ж він сам заявив, що цифра всего "русского" племени в Россії простягає ся до 57,900.000, то виходило б из сего численя, що всїх Великоруссів є 37,900.000. В такім разї діференція між моєю датою а цифрою Пинина виносила-б тілько 3,510.129. Відтак заявляю, що аннексія Білоруссов не є моїм дїлом. Зєдиняє их з Русинами-Українцями багато спільних прикмет культурних. В мові білорускій добачаємо той самий матеріял лєксикальний, що й в мові руско-україньскій, а відтак граматика, крім фонольоґії, в обох сих мовах є трохи-не та сама. А вже-ж приналежність білоруского нарічія до язика руско-україньского доказує особливо поезія простонародна, котра проявляє той-же світогляд у Білоруссів і Українцїв, из-за чого Житецкій заявив, що між піснями білорускими що найменше 4/5 частей мають зачаток українській5). А що я в сїй справі не висказав думки дивовижної, доказує повага Миклошича, котрий у своїй порівнуючій граматицї славяньских язиків (з рр. 1875, 1876 і 1879) уважає мову білоруску нарічієм язика малоруского.
6. Дивним дивом закидує менї мій критик, що я факти стародавної рускої літератури збираю тілько в Руси полудневій, та що я про-те літературу північної Руси пропускаю, як неналежачу до моєго предмету (стор. 261). — Вже-ж сей закид міг критик залишити з поглядом на теє, що він сам у своїй "Исторії славянских литератур", пишучи розвідку про "Южноруссів", пропустив зовсїм літературу північної Россії. Тепер же дивує ся він, що я видїлив спеціяльно южно-рускі елементи из загального звязку исторії й письменности того давного періода, котрий не був тілько южно-руским. Ба він каже, що Русь удїльного періода була зєдинена не тілько вірою, династією і загальним племінним инстинктом, але й одною письменностію (стор. инстинктом, але й одною письменностію (стор. 263). Язик же сеї письменности по словам Пипина не був народний, а церковно-славяньскій, з-легка змодифікований впливами народної річи (стор. 264). — Супроти всего того катеґоричного висказу А. Пипина позваляю собі єго запитатись, чому-то він в "Исторії слав. лит." (стор. 325) ось-що написав: "Язикъ южнорусскій в этомъ (І.) періодѣ уже является в письмѣ съ тѣми особенностями, какія отличаютъ его отъ западного (бѣлорусскаго) и сѣвернаго (великорусского)?" Яким же способом міг тепер критик писати, що Русь удїльного періода була зєдинена одною письменностію? Хоча бо письменники першого періода намагали списувати свої твори в язицї церковно-славяньскім, то в полудневій Руси оживлялась ся мертвота подекуди мовою "Южноруссів", між тим коли в північній Суздальщинї язик церковний прикметами північних нарічій закрашувано. Коли-ж сам критик кaжe, що язик книг був церковний — чужій (стор. 264), то годї зрозуміти, як міг простий люд по-малу до него привикати, і як література церковна могла ставатись літературою популярною (стор. 265). Ми гадаємо, що в перших віках послї принятя христіяньства неграмотним людям язик церковний був зовсїм чужій. Єсли тепер, в кінци XIX. віку, церковна література для простого руского чоловікa не є популярною, то в віках XI—XIII. она була на Руси справдїшньою "мертвечиною" мимо всяких протестів Пипина, котрий церковній літературі приписує тепер великій культурний вплив на масси народа, дарма, що він давнїйше голосив народа, дарма, що він давнїйше голосив світови сю правду, що церковний характер літератури витворює єї недостачу, — презирство до народної жизни ("Исторія слав. литер.", стор. 60).
1) Archiv für slav. Philologie. Berlin, 1876. І. В., S. 508.
2) Порівнай найпаче статью Пипина: "Обзор малорусской этнографіи" ("Вѣстник Европы", 1885, том ІV., стор. 744—780; том V., стор. 325-350; 777-804; том VІ., стор. 351—387; 778-817).
3) "Wiadomości statystyczne o stosunkach krajowych, wydane przez krajowe biuro statystyczne pod redakcyą Dr. Tad. Pilata". Roczn. VI., Zeszyt 2. Lwów, 1881.
4) "Дѣло", 1883., ч. 121.
5) "Очеркъ звуковой исторіи малорусскаго нарѣчія". Кіев, 1876, стор. 214.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 10.12.1890]
(Дальше.)
7. В дальшій критицї Пипин находить камінь "преткновенія" в от-сих моїх словах: "До Ивана Котляревского література письменна не була народною, тому-що розвій єї спиняли три елементи: навперед церковно-славяньска византійщина, відтак культура польска з середньовічною наукою схолястичною, а наконець просвітна кормига царства московского". Критик каже відтак, що по моїй думцї исторія малорускої літератури до Котляревского становить ся мов-то злишньою, тому, що єї неначе-б і не було (стор. 265). — Але-ж критик не доглянув мабуть того, що я про се питанє трохи низше (стор. 4) писав. Ось і мої слова: "Все-ж таки й в попередних добах исторії літератури рускої добачаємо денекуди здорові зерна, посїяні в рідну ниву; тілько-ж, нїгде правди дїти, в тяжкім лихолїтю народнім не одно зерно засвітилось у своїм зародї. Про-те також давнїйші твори письменні мусять увійти в огляд исторії літератури рускої; всякі бо важнїйші памятники нашої бувальщини суть нам дорогою спадщиною колишньої Руси." А трохи висше сказав я ось-що (стор. 3): "Письменники рускі до Ивана Котляревского в більшій части не добачали житя народного, то-ж их твори являють ся переважвно наслїдуванєм взірцїв византійских, не маючих нїчого схожого з живою словесностію народною. Лише денекуди крізь зaвіcy церковщини проглядають дїти рускої неньки, проявляють ся твори великої ваги, що списані були на основі світогляду свого питомoгo, приміром "Слово о полку Игоревім" (стор. 3)..." Сі мої слова критик накручує на свій лад і каже, що я цїню тілько "Слово о полку Игоревім" і народну поезію, та що все проче представляє cя менї "ненужнимъ хламомъ (смітєм), который понапрасну загромождалъ старую письменность" (стор. 266). І питаю ся я ученого публициста Пипина, чи годить cя підсувати менї таку думку, котрої я нїгде не висказав? Чи годить ся відтак казати, що у мене "отсутствіе правильного историческаго пониманья вопіющее?"
8. Аж ось вистрілює критик до мене набоєм найтяжшого калібру, намагаючи pозміжджити до-тла мене з моєю "особою" исторією рускої літератури. Щоби мене "посрамити", цитує він от-сю частинку з моєї книжки: "Від того часу, як Володимир Великій, охрестивши Русь, засновав в Кієві перші школи для науки язика церковно-славяньского, аж до зруйнованя Сїчи запорожскої, майже нї-один володар не думав просвітити Русь рідним словом і наукою питомою, майже нї один грамотїй не писав нїчого такого, могло би просвітити незрячих братів. Тому-то склалось таке диво, що люде письменні жили відсторонь від простого люду, не дбаючи про єго просвіту, а списуючи переважно в мові мертвій такі твори, що від них віяло xолодом на молоду вдачу рідного народу. Коли-ж володарі, apxієpeї і книжники станули сторчаком супротив культурних змагань люду неграмотного, то література письменна відокремилась від устних переказів простонародних. Так отже тая література явилась в більшій части мертвою, бо не оживлялась мовою живою, котрою говорила вся южна Русь. Про-те окремо від такого нерозумного почину вчених грамотіїв проявлялось саморідне просвітне змаганє люду неписьменного. І ті-то книжники, занепащені незрячі смерди, козаки і в загалї хлїбороби витворили собі словесність свою, що жила в устах люду довгі віки. Книжники списували збірники, слова, посланія та инші річи князям, ієрархії і панам на потїху, а неграмотний люд співав собі колядки, піснї та думи й розказував давні казки, зберегаючи в тих творах переказ своїх дїдів... Справдї, дивне диво! всякі книжники, що до недавного часу не хотїли зближитись до простого люду, що в гордости своїй не хотїли єго нїчого вчити, приходять тепер смирно до незрячих своих братів і переймають запопадливо саморідну их просвіту, — письменні люде идуть між люд неписьменний, учитись від него noeзії, фільософії, етноґрафії"' (стор. 1—2).
Навівши ті місця з моєї історії літератури, критик покликує з емфазою: "Рѣдко можно встетить в исторіяхъ литературы такую путаницу фактовъ і понятій!" (стор. 267). — A вже-ж і докажу моєму критикови, що таку саму "путаницу фактов і понятій" проявив він сам у попередних своїх письмах. Поки-що позволю собі сказати єму, що ось-теє моє писанє чи-малo подобалось профессору Харківского університету, Сумцову, котрий оцїняючи мою исторію літератури рускої з поглядом на ті мої "попередні замітки" ось-що заявив: "В кратком, не ясном і живом предисловѣи авторъ опредѣляєтъ общій ходъ развитія южно-русской литеpатуры, отношенie книжной письменности къ безискуственной народной поезіи. ("Кіевская Старина", XVII. 1887; стр. 347.).
Навперед пригадую критикови, що він давнїйше не брав в оборону тих церковних письменників, котрі наслїдували византійскі взірцї. Давнїйше писав він, що славяньска письменність дістала від Византії тілько церковних читачів, церковних стилістів, не одержала з-відтам нїяких наукових відомостей. ("Исторія слав. литер.," 60). Тому-то, по словам Пипина, "византійское образованіе принесло восточному Славянству мало пользы — бо "изъ византійской культуры Славяне вынесли довольно бѣдное количество отривочных византійскихъ знаній, наполнявшее потомъ "хронографы", "азбуковники", "сборники" і т. п. Преобладающимъ характеромъ образованія была исключительная церковность; литература была по большей части повтореніемъ і подражаніемъ византыйской, — только одна лѣтопись была самостоятельнымъ литературнимъ направлениемъ. Литература поэтическая, так обильно развившая ся в западномъ Славянством при всем єго латинствомъ, здѣсь, за единственным почти исключеніемъ Слова о полку Игоревѣ, совершенно молчала... Народный инстинктъ не нашелъ въ церковной письменности никакой опоры для своего, болѣе широкаго paзвитiя" (ibid. стор. 44—45).
Вже из сих цитатов, взятих из твору Пипина, можна дізнатись, що я про церковність літератури в давній добі нашої письменности і про відносини тої церковности до поезії простонародної проявив ті-самі думки, які висказав мій критик у своїй "Исторіи славянскихъ литературъ". Хиба-ж се є "путаница фактов і понятій"? Чи-ж давна наша література не явилась в більшій части мертвою? Чи-ж ті книги, писані церковщиною, могли бути зрозумілі простому народови, як се критик запримічає? Та-ж давнїйше писав Пипин, що "(церковний) язык книги съ вѣками становился непонятен для массы!" ("Вѣст. Евр.", 1875., VI., стр. 687). Тепер покликує ся він на Патерик печерскій, котрий по єго думцї був "дѣломъ не однихъ книжниковъ, а также і народной массы" (стор. 267). Але-ж таке авторство народної масси є лиш pium dеsidеrium високоповажаного критика. Тому-то стою я при своїй думцї, котру я в сїй справі висказав ось-як: "Заходами черцїв став Патерик печepcкiй звістним і людови неграмотному; се-ж вдїялось мабуть сим способом, що черцї розказували одвітні лєґенди в мові зрoзумілій"... ("Ист. літ. pyc." I, 27).
Відтак відкидую инсинуацію критика, мов би я назвав руску лїтопись дїлом "неразумним" або й "книжною мертвечиною". Я бо сказав зовсїм виразно, що давна нaшa література явилась в більшій части мертвою, — що твори письменників до Ивана Котляревского являють ся переважно наслїдуванєм взірцїв византійских (стор. 3). А про рускі лїтописи першого періоду скaзав я ось-що: "Лїтопись Несторова і Кіївска писані в тогдїшнїм книжнім, се-б-то в церковно-славяньскім язицї, примішанім зі словами, формами і конструкціями (мало)-pycкими. Лїтописцї наші жили між народом, тому-то годї було им відвернутись від животворного духа мови рускої" (стор. 56). — Вже з сего мож дізнатись, що я в стародавній нашій літературі не всюди добачав "мертвеччину". Що же я стародавній літературі приписував якусь живучість, доказують от-сі мої слова: "Вже ж учені черцї не могли мoві живій визначити пристановище побіч сильного змаганя язика церковного; більше прихильними для тої мови були грамотїї світскі. Из-за того давнїйшій памятник "Правда русьская" є важнїйшим жерелом для виученя язика староруского, нїж лїтопись Несторова й Кіївска" (стор. 56). — Чи се правда отже, що я по словам критика в стародавній літературі цїню тілько "Слово о полку Игоревім"?
Коли-ж критик не міг заперечити сего факту, що книжники дивились бісом на простонародну поезію, то старав ся він бодай извинити таке нерозумне змаганє руских грамотїїв. Ось бо сказав він (стор. 267), що старі книжники за-для того відносились ворожо до народної поезії, що она була поганьска. Але все-ж не міг він виправдати тої прояви, що ті книжники цурались живого народного язика, та що по-найбільше списували свої твори в язицї мертвім. В кінци заявив тут критик, що я "слишкомъ прѣувеличилъ дѣло", коли сказав, що "письменні люде идуть між люд неписьменний, учитись від нeгo поезії, фільософiї, етноґрафії" (стop. 268), — се-б-тo критикови здає ся, що у простого народа не можна навчитись фільософії! На те відповідаю єму, що галицко-рускій письменник Евгеній Згарскій напечатав 1867. р. в "Правдї" (ч. 7—17) популярну розвідку п. з. "Народня філософія, списана по народним пословицям і пpиповідкам". Отже у нapода руского можна ачей навчитись фільософії? А по-за-як критик не хотїв лишити нї одної сухої ниточки на моїй сорочцї, то накинувшись на мене з мокрим рядном питає ся він мене: "Наконецъ какіе казаки бывали в древнемъ пеpioдѣ?" (стор. 268). Сі-то слова висказав критик з поглядом на от-се місце в моїх "передних замітках про исторію літератури в загалї": "И ты-то книжниками занепащені незрячі смерди, козaки і в загалї хлїбороби витворили собі словесність свою, що жила в устах люду довгі віки" (стор. 2). — Bcякій же читач моєї книжки схоче менї признати, що ті мої "передні замітки" відносять ся до цїлої книжки, в котрій я списав исторію рускої литератури від найдавнїйших часів аж до Котляревского. Тому ж, що зачаток козачини сягає до другої половини XV. віку, то ачей я не похибнув ся, коли сказав, що побіч хлїборобів в давних часах витворили собі й козаки словесність устну.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 11.12.1890]
(Дальше.)
9. А. Пипин каже, що я "не вникнулъ достаточно в отношенія древняго періода русской словесности", коли я проявив нелюбов до церковних письменників, котрі йшли слїдом за византійскими взірцями. Він опять жалкує ся, що наша давна письменність не зберегла нам старих поетичних переказів руского народа, й заявляє, що той нарід ачей сам собі винен, що єго словесність не оживляла літератури письменної, по-за-як у него було дуже мало сили в сїм напрямі (стор. 268). — А яким-же способом простонародна словесність могла проявити свій вплив на літературу письменну, коли володарі, архієреї і книжники станули сторчаком супротив культурних і суспільних змагань люду неграмотного? Хиба-ж се вина народу, що рускі грамотїї ним гордували й запопадливо звертались до византійских взірцїв? Критик каже, що в новій письменности треба було придбати якого-небудь запасу відомостій в исторії церковніой або й в исторії світскій, — що отже треба було конче користуватись помічю византійскою. Але-ж він забуває, що ту-то мертвоту все таки можна було оживити рідною мовою і своїм питомим світоглядом. В кінци пригадує менї критик, що всїх тих володарів, архієреїв і книжників, котрими я "недоволен", витворював таки той-самий народ, а то тим більше, що я давний порядок рускої жизни зображаю як "демократичну федерацію" (стор. 268). — На сей закид відповідаю я ось-що: В годинї спокійній коли не треба буде критикувати українофільскої книжки, схоче високо-поважаний мій противник ачей признати, що простий рускій народ не витворював ("создавал") володарів, ієрархів і книжників. Рускі князї були роду чужого, нїби-то варяжского, a ієрархів і книжників витворювала Византія, ба й богато з них були родом з Византії, — отже годї й думати про таку силу продукції бідного народа руского, щоби аж витворював тих велитів! Відтак заявляю, що я "демократичну федерацію" відносин до тих часів, коли ще не було князїв. Ось бо що писав я на сторонї 5. першої части исторії літератури: "Племена славяньскі, належачі до народу руского, творили первістно федерацію з ладом демократичним. Про-те вже за панованя перших князїв з роду Рюрикового став нарід боротись з властію центральною, коли деспотичні володарі намагались усувати автовомію поконвічну" (стор. 5). Из сего видно, що критик подекуди натягав мої слова, щоб лиш вказати на якісь нїби-то нїсенїтницї в "особій" исторії рускої літератури.
10. Не вподобав ся Пипинови і мій подїл исторії (мало-)рускої літератури. По моїй думцї визначують ся в сїй літературі пять періодів (стор. 4—5). Пипин же каже, що другій, третій і четвертий період не проявляють значної різницї, по-за-як "упадок" другого періода підготовляв зєдиненє Руси з Польщею, а відтак і підневольність єї (стор. 269). А вже-ж против того подїлу исторія рускої літератури не виступила нї Александер Брікнер, нї Н. Сумцов у своїй рецензії мого твору. Професор Брікнер замітив в сїй справі ось-що: "Die Einschnitte sind wohl gewählt, etwa mit Ansnahme des rein politischen Datums 1386; trotzdem scheint es mir bei der kleinrassischen, wie bei jeder anderen Literatur gerathener, statt solcher oft schwer durchzuführenden Trennungen nach den einzelnen Jahrhunderten die Darstellung zu ordnen" ("Archiv für slav. Philologie", X. 1887; S. 599). A професор Сумцов волїв би тілько, щоб третій період назвати "грецко-руским", а не "польско-руским" ("Кіевская Старина", XVII, 1887; стор. 347).
Відтак заявляє критик, що в сучасній малорускій словесности нема тепер потрібних вимінок до самостійного єї истнованя. Він каже, що по моїй думцї народність єсть єдиним важним елєментом літератури (стор. 269). Коли-б же народність була єдиним елєментом літератури, то (по думцї критика) не було-б в давнїйших періодів до Котляревского в исторії малорускої літератури, тому-що прикмети народности в тих періодах не проявлялись зовсїм, або було их дуже мало в літературі письменній. Ба, критик каже, що не тілько до XIX. віку малоруска література не виражала народа, але що й опісля — се-б то в XIX. віцї — она далеко не ві всїм самостійна і народна. Отже він хотїв мабуть се сказати, що й письменність наша новійшого періода не може бути предметом исторії літератури, — значить, Русинам-Українцям не годить ся й думати про самостійну свою літературу, тому-що "настоящая самостоятельная литература должна служить не только всѣмъслоямъ націи, но і всѣм отраслямъ умственной і художественной жизни общества" стор. (269).
Супроти такого погляду А. Пипина на розвій (мало)рускої літератури міг би я озватись з емфазою: "Рѣдко можно встрѣтить в исторіяхъ литературы такую путаницу фактовъ і понятій," — се-б-то я міг би звернути до него ті слова, котрими він осудив меве з-за мого погляду на відносини давної літератури письменної до словесности устної. Але я, поважаючи вельми мого вченого противника, не хочу воювати єго важким оружєм і позваляю собі дати єму в сїй справі ось-яку відповідь: В сучасній (мало)рускій літературі истнують дїйстно вимінки до самостійного єї розвою. Вже-ж сам критик дивуючись "високому достоїнству" малорускої народної поезії сказав ось-що про нашу літературу: "Если бы в неѣ явился сильный талантъ, способный увлечь земляковъ і бить вмѣстѣ проводникомъ общечеловѣческаго чувства и идеала, это было бы уже оправданіемъ подобноѣ новоѣ литературы. Такимъ оправданіємъ малорусской литературы был Шевченко!" ("Вѣстн. Европы", IV, 1885; стор. 753).
Що руско-україньска література має право до самостійного истнованя, доказував сам Пипин, сказавши між иншим от-се: "Малорусская литература сама по сѣбѣ иміѣтъ полное право на бытѣе. Она началась уже давным-давно, не с Котляревского или Гулака, а еще с XVI—XVII вѣка, a отдѣльными памятниками і раньше..." ("Вѣстн. Евр." 1885. IV, в статї "Волга и Кіевъ"; стор. 209). Отже вже сам критик виправдує истнованє (мало)рускої літератури! А опроче хиба-ж я не вказував у своїм творі на историчні засновки нашої літератури від найдавнїйших часів аж до Котляревского, дарма, що багато книжників цуралось рускої мови? — хиба-ж я не заявив, що й в попередних добах исторії нашої літератури добачаємо денекуди здорові зерна, всїяні в рідну ниву? —хиба-ж я не натякав на провідні идеї словесного житя на Руси, котрі на засновку дїй историчних суть неначе червоною ниткою, що тягне ся від XI. віку аж до наших часів? Критикови вільно все теє заперечити, бо й недармо каже наша приповідка: "Вольному воля, спасеному рай!" Але "правда вийде як олива на верх", хоча-б політичні змаганя реакції спинювали розвій примучених индивідуальностій народних!
У своєму критичному запалї високоповажаний мій противник сказав навіть, що починателї галицко-pycкoгo відродженя не від-разу порішили теє питанє, як понимати "русское родство их народа" (стор. 269), мабуть то ті проводирі політичного й просвітного руху в Галичинї не знали, в яких відносинах стоять Русини Россіян або Москалїв. Ачей звістно моєму критикови, що "головна Рада руска" в 1848 р. у своїй відозві до "руского народа" між иншим от-се сказала: "Ми Русини галицкі належимо до великого руского народу, котрий одним говорит язиком і 15 міліонів виносит, з котрого півтретя міліона землю галицку замешкує." Опроче сам Пипин каже у своїй "Исторії славянских литератур" (стор. 421), що аж пізнїйше стали в Галичинї говорити про "єдинство народности" своєї з великорускою або "россійскою".
12. Доси рецензував мій критик тілько "вступ" в "передні замітки про исторію літератури в загалї". Тепер приступає він до погляду на першу часть мого твору, одначе повторяє тут деякі свої думки, котрі вже по-переду висказав. Він каже, що в число памятників "южно-руских" попадають иногдї й такі, котрі властиво до южної Руси не приналежали, і знадобились очевидячки для заокругленя. Таким способом опинили ся, мовляв, в моїй книжцї "Русьская Правда", "Лїтопись Несторова" і "Слово Даніїла Заточника" (стор. 270). Але-ж про Нестора замітив сам критик у своїй "Исторії славянских литератур", що він є "произведенѣемъ юга" (стор. 317), відтак заявив він, що Нестора й Даніїла Заточника усвоюють собі також галицкі учені й патріоти, добачаючи в них памятники малорускі (стор. 410). Опроче сам критик признав той факт, що деякі южнорускі памятники аннектують собі не тілько Россіяне, але й Поляки (стор. 317). Коли-ж россійскі историки присвоюють собі Нестора і Даніїла Заточника, то се не є ще причиною заперечувати их южнорускій характер. Відтак справдї дивно, що критик пригадує менї, що найдавнїйшій текст лїтописи Несторової найдено в рукописи Суздальскій. Вже-ж єму добре звістно, що нападами татарскими занапащено в полудневій Руси трохи-не всї рукописи, та що деякі цїнні памятники сеї Руси збереглись від загибели на Півночи. Ачей же не заперечить він, що "Слово о полку Игоревім" є памятником южноруским, дарма, що єдина рукопись, котру досїль відкрито, найшла собі захист в північнім Спасо-Ярославскім монастирі. Що-ж тикає ся "Русьскої Правди", то вже на основі єї язика всякій тямущій фільольоґ причислить єї рішучо до памятників южноруских. Та й з поглядом на исторію "Русьскої Правди" годї єї вважати памятником північної Руси. Xоч бо короткій текст Правди, обіймаючій 17 статей, має бути збірником тих прав, що их дав Ярослав Мудрий Новгородом то вже-ж сю первістну Правду доповняли наслїдники єго в Кієві, Изяслав, Святослав і Всеволод, а опісля довершав єї Володимир Мономах. Пізнїйше став сей южнорускій памятник важним жерелом в уложеню "Статута Литовского".
Висказавши менї докір из-за аннексії тих памятників в хосен малорускої літератури, критик хоче ще менї поругатись a для того, що я нїби-то нїсенїтницю написав про Даніїла Заточника. Ось бо каже він, що по моїм словам автор Слова, Даніїл Заточник, був "типом Українця", дарма, що я небавом опісля замічаю: "Жаль тілько, що про жизнь сего мужа нїчого не знаємо: не звістно нам, хто був Данило, де родив ся, де й коли жив...? " І питає ся мене критик: "Какимъ же образомъ этотъ совсѣмъ неизвѣстный человѣкъ мог быть "типом украинца" і какіе тогда были украинцы?" (ст. 270.)
Критик забув відай на те, що можна родитись в Кіївщинї або й Полтавщинї, се-б то родитись Українцем, а однако можна бути перевертнем, се-б-то Москалем "по убіжденіям". Вже-ж бо годї були-б сказати, якою статью тїла і яким темпераментом визначував ся Данило Заточник, хоча-б ми й знали, хто він був, де родив ся, де й коли жив. Опроче критик не потребував би робити того закиду, коли-б був зацитував дальші мої слова, котрими я мотивував той мій висказ. Се бо писав я ось-таке: "Автор сего памятника був типом Українця, що любить батьківщину і свободу, що відчуваючи глубоко серцем всяку недолю, не повбуває ся і в бідї свого гумору, але сміє ся крізь сльози і користує ся світоглядом поетичним" (стор. 56), — Видно отаке, що критик нарочно пропустив ті мої слова, щоб міг кинутись на мене з мокрим рядном. Из всего того можна також дізнатись, що злишним є питанє критика: "Какіе тогда были украинцв?" Одначе я позволяю собі пригадати високоповажаному моєму критикови, що в лїтописи Кіївскій вже під роком 1187. споминає ся "Урайна". Коли-ж в тім віцї, як жив Данило Заточник, була Україна, то очевидячки були тогдї й Українцї.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 12.12.1890]
(Конець.)
13. Критикови муляє в голові без впину вираз "книжна мертвота", котрого я ужив в "передних замітках" і про те каже він (стор. 2), що єму "остается совершенно неизвѣстно", яким способом по-при тій "книжній мертвотї" могли являти ся такі живі твори, як "Поученіє" Володимира Мономаха, "Волинско-галицкая лїтопись", a найпаче "Слово о полку Игоревім", котрим я "восторгаю ся" (стор. 270). — На сей, впрочім злишній, закид відповідаю, що таких знаменитих творів було б в давній Руси значно більше, коли-б не було саме тої "книжної мертвоти", се-б-то византійщини, закрашеної церковно-славяньским язиком, і коли-б на южну Русь не була повалилась дика Татарва. Критик дивує ся опять великим дивом, що менї не подобає ся "византійске преданіе"! А хиба-ж він уже забув, що він сам писав про ту византійщину! Вже-ж теє-то "византійское преданіе" було причиною, що, по словам самого-ж Пипина "московское царство стало безграничной византійско-восточной деспотѣей!" ("Исторія слав. лит." ibid. 28—29). Коли-ж вплив византійщини такій шкідний, то справдї дивую ся, чому критик каже, що моє презирство до "византійскаго преданія" вплинуло на историчні мої погляди. Він заявляє, що теє "византійское преданіе" давно покинула та часть южной Руси, котра багато віків тому назад приняла унію, та що унія в нинїшнїй галицкій Руси держить ся до сего дня. — Из сего погляду Пипина можна дізнатись, що він тепер став нетерпимим у справах віри, по-за-як стоїть при сїй думцї, що всї Славяне повинні бути православними. Так отже колишній либеральний "Западник" приняв тепер теорію "московскої школи". А не так-то давно писав він про ту теорію, що она є "односторонним фатализмомъ" ("Истор. слав. лит." 41)
Стоячи на засновку визайтійщини критик заявляє, що я не поняв давнoгo періода южно-рускої літератури в двох вельми важних відносинах. B-перве, по думцї критика, я не поняв єдинства полудневої і північної Руси в давнім періодї; в-друге, я не зрозумів характеру давного періода — се-б-то византійского христіяньства (стop. 270 — 271). — Я-ж сказав вже по-переду, що я понимаю єдинство полудневої і північної Руси (се-б то Руси й Москви) в значіню династично-державнім, а не в значіню народнім. Тепер же заявляю, що вплив византійщини на молоду природу руского народу не міг бути хосенним, — заявляю ж се тим смілїйше, що такої думки був попереду сам А. Пипин. Тому-то треба дивуватись, що він називає такій мій погляд "грубою историческою ошибкою", коли він сам до р. 1890. сего погляду придержував ся. Хоча-ж я признаю хосенним вплив христіяньства на культуру Руси в загалї, то перечу все ще катеґорично, мов би то давна руска письменність (се-б-то письменність книжників) оказала вельми широкій вплив "на духовний склад самой народности" (се-б-то на вдачу масси народу). Люд бо не хіснував нїчого з письменних творів тих грамотїїв, котрі придержувались "книжної мертвоти". Нехaй собі пригадає критик свої слова, котрі він найпаче в "Вѣстнику Eвропы", 1875, XI., стор. 687 про ту "книжну мертвоту" висказав. Ось і они: "(церковний) язик книги с вѣками становился непонятен для массы; невразумительность церковной рѣчи породила цѣлий расколъ; господство церковнаго языка затруднило самое образование литературы на живомъ язикѣ, которому только длиннимъ рядомъ усилій удалось завоевать себе право независимаго существованья — но через тысячу лѣт послѣ Константина м Мефодія не удалось еще стать жывим языком религіи"...
14. Подавши рецензію "Вступу" і "переднихъ замѣтокъ про исторію літературы в загалѣ" (стор. I—XVI; 1—5) високоповажаний мій критик не звертав уже своєї уваги на саму исторію літератури в I. части. Видно, що єму ходило найбільш о те, щоб супроти моїх "українофільских" поглядів поставити свої погляди, зближені до теорій московских панславистів. Чи єму справдї повелось из своєї твердинї розшибнути тяжкими таранами рідний захист україньского "сепаратизма", се-б то чи повелось єму представити моє писанє нїсенїтницею, тямущій читач зволить сам осудити. Відтак приступає критик до погляду на другу часть мого твору і ось тут здобув ся він на маленьку похвалу мого писаня, кажучи, що "вторая часть представляетъ много полезнаго фактическаго матеріала, главнымъ образомъ новаго относительно дѣятелей галѣцкихъ" (стор. 272—273). От і конець невеличкій похвалї, хоч і тут критик не доглянув дїйстного стану річи; розвідка бо про письменство галицке й україньске представляє ся в відношеню 1:3. Відтак каже критик, що в моїй книжцї находить ся небагато загальних заміток про долю просвіти, про школи і т. и., дарма, що про сі справи надруковано в моєму творі 183 сторони. Дальше підносить він сей закид, що в моїй исторії літератури проявляє ся не так означенє загального ходу літературного руху, як радше номенклятура з біоґрафіями письменників по "старомодним рубрикам": поезія епічна, лірична, драматична. — На сей закид відповідаю, що загальний хід літературного руху виказав я в просторім "загальнім поглядї историчнім і літературнім" (стор. 5—183) і в коротких передних статьях до поодиноких родів руско-україньскої поезії (стор. 184—185; 353; 726—728). Що-ж я написав трохи більш від номенклятури і біоґрафій, зможе легко замітити всякій, хто лиш прочитав цїлу другу часть мого твору (сторін з 952). Се бо підавав я зміст і літературну оцїнку всїх важнїйших творів руско-україньских письменників. Що же тикає ся до "старомодних рубрик", то думаю, що лучше є придержуватись звістних в літературнім світї катеґорій, нїж писати суміш про всяку всячину. Вже-ж я пишу першу повну исторію руско-україньскої літератури, то-ж думаю, що моноґрафії придадуть ся пізнїйшим историкам далеко більше, нїж загальні погляди на хід літературного руху.
Дальше каже критик, що я писателїв галицко-руских перемішав з україньскими, так що, приміром, після Шашкевича й Устіяновича слїдують Метлиньскій, Шевченко, Афанасьєв-Чужбиньскій, потім знов Гушалевич, Климкович і проч. По думцї-ж Пипина Шевченко зовсїм не стоїть між Шашкевичем і Климковичем, як і в загалї писати в-суміш україньску і галицко-руску літературу є річ в загалї ризиковна, тому-що були різні зачатки, матеріял і результати обох сих літератур. Відтак примічає критик, що я зміщуючи ті літератури в одну купу, хотїв доказати єдність і тотожність южно-рускої літератури від давного Кіївского періода аж до сего дня, і від Харкова аж до Львова (стор. 273). — На сі закиди відповідаю навперед, що коли я вже писав "по старомодним рубрикам", то, даючи погляд на поетів ліричних, міг я справдї придержуватись тої черги письменників, на котру натякнув критик. Може-б було й лучше ґруповати письменників на основі літературних напрямів, які, приміром, Петров виказав у своїх "Очерках исторії українскої литератури XIX. столїтія". Одначе вже Олександер Кониській не похвалив подїлу, якого придержував ся Пeтров ("Дѣло", 1884; ч. 45). Опроче така клясифікація не дасть ся виправдати в літературі україньскій, тому-що, приміром, ті письменники, що придержували ся сентиментального напряму літературного, у своїх творах наблюдали подекуди також прикмети реалізму. Що-же тикає ся сего закиду, що я писав в-суміш україньску і галицко-руску літературу, то по моїй думцї таке писанє зовсїм природне. Щоби-ж не вдаватись в широку полєміку, відповім критикови таки єго-ж словами: "Они (Галичане) раздѣлены политической границей (от Малоруссов югозападнаго края), но в образованном слоѣ обѣих сторонъ — тѣсно связаны единствомъ языка, общностью старыхъ историческихъ преданѣй, общностью новѬйшей литературы".1)
Так отже весь погляд критика на другу часть моєго твору виповнює ся 22-ма стрічками друку. Спаси-біг єму і за таку милість! Він вдоволив ся сим заявленєм, що в историчних і національних поглядах "галицко-русскаго ученаго" чи мало "ошибочного" і "натянутаго". Нехай і так буде! Перед роком 1890. не був би критик таким безпощадним судьєю "особой исторіи русской литературы!" Вже-ж из моєї відповіди на єго инсинуації видно, що він до р. 1890. проявляв майже ті-самі думки про самостійність рускої мови й літератури, котрих я придержую ся враз зі свічними моїми земляками. Про-те Русинови-Українцеви дуже немило почути від Пипина сей катеґоричний диктат, що книга моя є не тілько историчною похибкою, але й похибкою в змислї народно-суспільних понятій! По думцї сего критика моя книга витворює историчний фантом, хоче скрити историчні відносини южно-руского племени, відтягаючи єго від звязку з цїлим "русским" народом. Він жалкує ся, що я нелюблю "российскої" літератури, — богатої літератури сильнїйшого славяньского племени. Відтак заявивши, що тілько зєдиненє з тою літературою могло-б статись великим добром для невеличкої літератури2) малоруского племени віщує Пипин сїй нашій літературі сумну долю, по-за-як наша племінна окремішність по єго думцї мусить бути тілько "провинцѣализмомъ!" (стор. 273—274).
Нїгде правди дїти, сумний се гороскоп на будущину (мало)руского народу! Бо ось по думцї А. Пипина має сей народ літературою своєю зєдинитись з літературою "общерусскою", се-б-то россійскою! Він гадає, що нашу мову розвіє вітер північний як полову! А вже-ж непотрібно трівожить він Українцїв таким сумовитим вішуванєм. Вже-ж "Журналъ министерства народнаго просвѣщенія" явив ся в сїй справі більш толєрантним від колишнього ліберального "Западника". Ось і слова того Журнала, висказані з поглядом на самостійність язика (мало)руского: "Народъ можетъ потерять свою самостоятельность, но характеръ і язык єго всегда остаются его достоянѣемъ. Слава і совершенство языка не зависятъ от судьбы народа"3) Нехай отже високоповажний мій критик не журить ся долею нашої мови і літератури. Коли не загибають в світї 140.000 Лужичан, то чей не пропаде без слїду 20,000.000 Русинів-Українцїв! Поки-що всякому тямущому Українцеви справдъ сумно, що славний публіцист А. Пипин занапастив свої лібеpaльні думки про самостійний розвій руско-україньскої мови і літератури, — що він похилив своє чоло супротив кормиги московского панславизма!
1) "Вѣстник Европы". I, 1881; стор. 408.
2) Критик думає, що моя книга з "запасом" епичної, ліричної і драматичної поезії вже доведена до кінця. А вже-ж позволяю собі єму заявити, що тепер друкує ся третій том "Исторії рускої літератури", в котрім на тисяч-кількадесяти сторонах розкаже ся про тих письменників, що переважно писали прозою. Так отже наша (мало)руска література не є так дуже маленька, як се здає ся критикoви.
3) Порівн. "Записки о южной Руси". Издал П. Кулиш, С-Пб. 1857. ІІ; стор. 263.
[Дѣло, 13.12.1890]
13.12.1890