...Отже це не лист Мадам Помпадур, не лист пані Валєвської до Наполєона чи пані Ганської до Бальзака. Це ніякий історичний лист і про нього не згадуватиме ніколи ні історія, ні література. Це лист звичайної, маленької жінки.
Оце він передімною, сірий, ненормальний клаптик паперу, як ненормальне тепер усе. Подібний до всіх, що приходять звідти і його виправдує ще більш бібулиста коперта з безліччю печаток, кольористими значками та назвою міста, що прискорює хід серця. Велику дорогу перейшов цей лист.
Це лист маленької, сірої жінки. Пятнадцять місяців ждало на нього одне розбите, розторощене й безнадії близьке, мале й непомітне людське серце. Людина, що носила се серце, мала за собою пекло війни, жах тюрми, всю незглибну розпуку й нудьгу. Людина зразу вила й плакала. Потім, згодом, затерпла. Скамяніла й тільки у грудях скомліло щось постійно: при праці, при спочинку, при їді. Туга за рідною землею. Все це разом — найболячіше поняття світу: чужина.
"Коханий мій Синусь!" — починається лист маленької жінки. Так звала його тоді, коли ще були разом, у перших трьох роках щастя, що ненадійно пішло шкерберть, жорстоко розчавлене гарматніми колесами й повзами — пахуча квітка при дорозі, якою їдуть вершники Апокаліпси.
"Дякую Тобі дуже щиро за листа. Сподівалася я його останніми часами. Дні, що за нами, були для мене важкі, я їх переживала на рівні з Тобою. Це ніби недавнє, а проте багато днів проминуло, днів важких і повних боротьби, повних Твоїх і моїх зусиль. Ми звязані зі собою міцно й не диво, що відчуваємо думки одне одного..."
Це пише маленька жінка. Жінка, що працювала з думкою про нього, як він з думкою про неї. Але це було давно, коли світ ще не збожеволів був, а життя плило рівним, весняно-спокійним струмком. У цих пятнадцятьох проклятих місяцях поперекидалось усе горі корінем: "її хата", як вона називала маленькі дві кімнатки на краї міста й "його праця", як він завсіди гордо відмічував. Тепер це все — один болючий спогад.
А проте маленька жінка пише:
"Я в нічому не змінилася, я для Тебе заєдно однакова. Можеш спокійно жити й працювати з думкою, що Твоя Крапка (...так колись звав він її — маленьку свою дружину, але це давно, правда?) тільки Твоя і нема сили, яка схитнула б її почування. Моя праця, мої зусилля — Тобі присвячені.
Мушка мій! (Це знову з тих часів, коли ще цвіло щастя під незакуреним димом небом...) Хочу Тебе цими кількома словами загартувати до дальших днів. Не знати, як довго доведеться нам бути без себе. Для нас у цьому часі не сміє бути болю й розпуки, мусимо видержати. Ти знаєш: я живу тільки Тобою і вірю, що будемо разом. Ми багато пережили (...вони обоє боролись важко за своє щастя...) й не знаємо, що жде нас. А проте мусимо бути озброєні в терпеливість і довіря.
Мушка! Цей лист може останній, який одержиш від мене. Сьогодні не час на листування і з цим мусимо погодитися. Лист — мила несподіванка, але не найважніша. Я вірю, що й цю перешкоду переломимо. І вибач, що не сповнюю Твого прохання: Ти цього найбільш сподівався в цьому листі (...це він її просив про світлину, хотів хоч стільки сонця мати у сірій буденщині). Є причина, чому невсилі я цього зробити. Будь вибачливий і не роби з цього траґедії. Найважніше: я кохаю Тебе, чуєш?
Зі мною — можливо. Працюю на давному місці, даю собі раду, мушу давати. До Матері Твоєї виберусь, я повинна їй Тебе заступити.
Здоровлю Тебе дуже щиро, заціловую цілого й прошу Тебе: будь такий, щоб я була завсіди — як досі — горда на Тебе!..."
Анатоль Курдидик
