«Не можна перемогти у війні проти ворога, якого неможливо упіймати, який не має встановленої території і постійних керівників. Якщо знищать ІД, на зміну їй прийде інший партизанський загін чи інше плем'я»
Після реакції президента Франсуа Олланда на терористичні акти в Парижі 13 листопада низка західних керівників – серед них Барак Обама, Девід Кемерон і Владімір Путін – оголосили війну Ісламській державі (ІД), яка є попросту варварський племенем десь поміж Сирією та Іраком. Термін «війна» видається мені перебільшенням, метафорою, яка так само мало відповідає реальності, як і війна проти тероризму, розв'язана президентом Джорджем Бушем після терактів 11 вересня.
За найбільш оптимістичного для Заходу розвитку подій дистанційні військові інтервенції змусять ІД переміститися з однієї оази в іншу, чи навіть ліквідують її керівників. Але не можна перемогти у війні проти ворога, якого неможливо упіймати, який не має встановленої території і постійних керівників. Якщо знищать ІД, на зміну їй прийде інший партизанський загін чи інше плем'я, так само як ІД замінила Аль-Каїду.
Щоб зрозуміти ненависть, яка мобілізує ці рухи проти Заходу і – ще більше – одних супроти інших, сунітів проти шиїтів, варто повернутися у 1924 рік, коли халіфат був ліквідований заходами першого турецького президента Мустафи Кемаля. Від часів Магомета мусульмани, хоча й розсіяні по тисячах сект, визнають верховного владику, халіфа, яким протягом п'яти століть був турецький султан. Мусульмани, такі розсварені між собою, вважали більш-менш законним цього халіфа, він був уособленням надії, сподівання на повернення до Золотої доби пророка, такий собі месіанізм, який спонукає нинішніх воїнів джихаду. Халіф також був покровителем святих місць – Мекки, Медини та Єрусалиму – і ґарантував доступ до них усіх мусульман. Якщо саудівська монархія пробуджує таку заздрість чи ненависть мусульман з інших місць, то це тому, що ця династія заволоділа святими місцями.
Для інформації: справжньою боротьбою Усами бен Ладена було відвоювання цих святих місць; Сполучені Штати він атакував рикошетом, позаяк американці підтримують саудівську династію. Єдиною метою цього теологічного та історичного начерку є нагадати про безглуздість західного втручання в цей багатовіковий конфлікт, тому що нові кандидати на халіфат не перестануть з'являтися.
В найкращому разі ми, західники, зуміємо зупинити побічні наслідки для нас, криваві бризки цієї священної війни в ісламі. Іншою війною, яку треба провадити в наших країнах – вона буде довгою і важкою, але у ній можна перемогти і ґарантувати нашу безпеку, – є ліквідація розсадників воїнів джихаду, які за законом є нашими співгромадянами. Але в Парижі, Брюсселі, Римі, Мадриді, Детройті чи Женеві їх вважають громадянами нижчого сорту і часто – визнаймо це – громадянами наполовину. Тож не дивуймося, що серед них вербують терористів; не треба, щоб вони приїздили з Сирії.
Вже сорок років і Париж, і Брюссель є, на жаль, прикладами цього, помилкова політика в наших країнах дозволила, щоб на окраїнах наших столиць утворилися не інтеґровані квазідержави. Всі уряди – без різниці, праві чи ліві – зробили три серйозні помилки.
Першою з них була побудова комплексів так званого «соціального» житла, найманого, що неминуче привело до створення етнічно однорідних і однаково бідних угруповань; в Сполучених Штатах було зроблено таку саму помилку на шкоду афроамериканцям. Потрібно було сприяти доступу до власності, щоб «обуржуазити» цих дітей і внуків імміґрантів, тому що соціальне житло в режимі найму призвело до того, що марґіналізація повторилася.
Другою помилкою було здійснювати політику працевлаштування, сприятливу для тих, хто вже має роботу чи володіє соціальним, освітнім і родинним капіталом, щоб знайти її. Що ж до усіх решта, то обов'язкова мінімальна зарплатня, наприклад, чи жорсткість ринку праці знеохотили підприємців наймати на роботу імміґрантську молодь, чиї батьки, які не схильні до насильства, приїхали з трудовою угодою в кишені.
Третьою помилкою було не звертати уваги на згубні наслідки цієї політики соціального житла і жорстокості ринку праці, а миритися з її результатами, як-от появою велетенських територій люмпен-пролетаріату, які поступово покинули поліція, школи, медичні служби і підприємства.
Поки ми не визнаємо цих помилок у внутрішній політиці й кілька років гаятимемося з початком війни супроти наших хибних ідей, кандидати на джихад стоятимуть на нашому порозі.
Я також би додав, зокрема у випадку такої світської країни, як Франція, що чимраз більше поширенння заборони визнавати іслам, в ім'я нашої нетолерантної світськості, є ще однією помилкою. Якщо хтось не може бути мусульманином в Європі, він перетворюється на мусульманина проти Європи. Очевидно, що для кожного керівника держави спокусливіше виступати в ролі президента війни, цього також чекають народи, які прагнуть помсти. Але помилившись війною, миру ми не здобудемо.
Guy Sorman
No hay que equivocarse de guerra
ABC, 30/11/15
Зреферувала Галина Грабовська