Жарти житя.

Давно відома річ, що житє приносить нераз такі дивні подїї, що як би таке виду­мав повістяр, люди сказала би: "Се не по­дібне до правди". Проте сї повісти житя прав­диві. Так само житє приносить і свої гумо­рески, нераз такі повні гіркої іронїї і весело­сти, що авторови, себ то самому житю, тре­ба з вдячности до самих колїн поклони­ти ся.
На приклад перед роком ще говорило ся про 33 прц. послів, що ми мали би дістати при виборчій реформі до сойму. Гірка година була всїм християньским суспільникам, бо хто не хотїв, вмовляв у них, як в жида хо­робу, що они на те повстали, аби згодити ся на менше число руских послів. Нещасні сус­пільники хрестили ся і відпекували ся: "Хто вам таке казав?! На якій основі посуджуєте нас? За що нам така публїка на цїлий сьвіт?!" Не помогло. "Ви таки є на те, аби менше взяти!..."
З того часу минув рік або й більше, христ.-суспільники в справі реформи не бо­роздили анї словом анї думкою, — і самі национальиі демократи і радикали раду ра­дили над виборчою реформою і врадили тай пристали па 27 прц. ! Господи, як би таке бу­ли зробили христ.-суспільиики тай опустили цїлих 6 прц., була би їх наша преславна і за­всїгди мудра суспільність в ложцї води вто­пила, а тут диви ся: на всїх язиках все мовчить, вдоволенє. Го! го! — кажуть, — цїла копа послів, ще й двох на причинок, — де взяти тілько кандидатів на послів? Вдоволи­ла ся преславна і премудра громада і вже не ремствує, сидить тихо. Чому? Бо як Поляки мають своє "to co innego", так і ми маємо своє "се що иншого!" Що можна зробити нац.-демократам, се строго заборонене всїм иншим партиям! І що в них називає ся ро­зумом і здобутком, се в инших буде глупо­тою, підлотою і нещастєм. Маємо і ми свої дві мірки, а-якже!
І притім, щоби хто сих слів не брав за бунт против послів, треба тут зараз сказати, що ніхто розумний не буде докоряти послам сими 27 прц. послів. Згодили ся на се, бо и­накше було годї. Здобувають, що можуть і як можуть. Тілько о чім сьвідчить се наше пи­томе україньске: "to co innego", приложене до себе самого і до противника?...
Або ось перед двома роками відважив ся якийсь християньский суспільник наруши­ти в "Русланї" гонор наших адвокатів. Зро­бив він не може не занадто по християньски, бо не прощав ворогам їх провин, але й не за­надто по бісурманьски, бо пришив тілько дві-три латки там, де вже голе тїло сьвітило ся. Чи памятаєте ви, як озвірили ся були на се автори відомої полїтичної діссертациї, дру­кованої в „Дїлї", що мала всїх христ.-сус­пільників розбити на порошинку? Все крича­ли, що сї суспільники — просто комар без­сильний — і на сего комаря викотили такі гармати, як Болгари на Адриянополь! А вся річ в тім, що і партия може бути слабша і єї членів можна порозбивати на шкаматє та обчорнити кождого, як коминяра, але прокля­тої правди не вбєш! Тарахнеш її по голові раз і другий, здає ся тобі, що не підойме ся вже нещасна до суду і наші адвокати будуть походжати по Руси як ангела в крилами та з лїлїями в руках.
Аж нї! Правда лежить у замороцї май­же два роки, а потім дивись: зірвала ся і пе­релетіла з "Руслана" до "Дїла"! Я аж наполохав ся, як прочитав в "Дїлї" з 4. мар­ця статю п. з. "На адресу наших адвокатів". І не жаль менї було адвокатів, бо они як ко­ти, кидай їх на голову, а они все на ноги впадуть, тілько жалко менї стало редактора, д. В. Панейка. Він, сердега, делїкатний в тїлї, сухорлявий пустинно-житель у Львові, і — щоб не вречи та не в злу годину сказати — завів богато делїкатности і в "Дїлї" (дай єму, Боже, за се і з роси і з води і з усеї лободи!) — і сему доброму чоловікови хтось таку штуку втяв та на наших адвокатів напи­сав дуже прикрі річи. Чудував ся я, бо він же сам мабуть хоче бути адвокатом — і стілько самовідреченя найшов в собі і на своїх стар­ших товаришів поважив ся піти "со дреколь­ми". Се значить у нас нї більше нї менше, тілько те, що можна колись вийти з редакциї і вже більше не вернути... Не дай Боже!
У "Дїлї" з 4. марця сказано: "Руский стан судейский, поминувши де­які боязливі або недбалі одиницї і деяких москвофілів, майже корпоративно впровадив руске урядованє по мисли обовязуючих за­конних приписів в зношеню з рускими сторо­нами. Зате гірко і троха дивно се констату­вати, що наші пп. адвокати з дуже не­численними виїмками тілько в части сповняють в тій справі свій националь­ний обовязок і прав рускої мови в судї не боронять так, як сего вимагало би їх незави­симе становище і їх провідна роля в нашім суспільстві."
А потім пише судия, автор сеї статї, що у нас бувають такі адвокати і нотарі, н а­віть видні дїячі в україньских орґа­нїзациях (як пос. др. Петрушевич — Прим, ред.), що з їх канцелярий більше або менше правильно в справах руских сторін виходять поданя до суду в польскій мові. Окрім одиниць наші адвокати годять ся на польскі протоколи і вироки. А треба знати, що наших адвокатів і нотарів разом з кон­ципієнтами є до двіста осіб! "Самі судиї Ру­сини при пасивнім поведеню адвокатів Ру­синів при найлїпшій волї не зможуть при те­перішнім станї річи завести кардинальну змі­ну. — Виїмково поважаним є стан адвокат­ский в нашім суспільстві, алеж хочемо ба­чити сей стан гідним довіря і великої поша­ни, якою єго нарід надїляє" — каже автор статї.
Як би таке "Руслан" написав, то цїлком певно сталось би те, що він собі на чолї на­писав, єму би адвокати і очи вирвали і ду­шу, а вже що найменше покалїчили би єго на чести; але що се написало "Дїло" про на­ших патентованих патриотів і головних лїве­рантів провідників до сойму і ради держав­ної, до всїх кас, банків і спілок, до полїтич­них орґанїзаций і т. д. і т. д., то за се "Д ї­ л у” нїщо не стане ся, tо со іnnеgo — тілько наше, не польске.
І знову треба відзначити, що все одно хто правду каже, чи "Дїло" чи "Руслан", аби лиш се дїйсно правда була, — і годї ка­рати одного за се, за що другого величають. Замилюванє очий мстить ся на нашім народї, ми повинні знати свої хиби. І авторови статї і редакторови, що помістив статю, треба тіль­ко подякувати та не гризти ся тим, що адво­кати носи собі терли з пересердя. Виїмково поважані повинні бути виїмково чисті...
Однак чи з поза всеї поваги самої спра­ви не виглядає сей злосливий чортик — жарт житя ? Ся "кіньска нога", що про ню писав Ґете ? Іде народний авґур і меценас на віче і кидає громи на всїх зрадників, запроданцїв, лизунів і льокаїв, а потім вертає до дому і пише польску скаргу до суду на потїху Поля­кам та на користь собі, аби "канцелярия ішла"... Еге! Житє подає гуморески такі, що в письменьстві назвали би їх пасквілями! А проте они правдиві...
І є їх у нас немало. Ось п. посол Макух ворожить у "Gazet-ї Wieczorn-ій", що нац.-демократи по залагодї виборчої реформи і справи унїверситету стануть консерватистами і правительственниками — одним словом вспятниками — і треба буде шукати іншої опозициї. Чи се є таке неможливе? Адже кожда партия хоче бути правительством, навіть социяльні демократи! Тілько як погодить ся з сею думкою наша суспільність, вихо­вана на основах: око за око, зуб за зуб?
Або ще инші жарти нашого житя. Маємо людий, що хотять навертати цїлу Росию на католицизм, а в себе дома, в Галичинї не мо­жуть з кількох сїл позбути ся православя. Маємо сьвящеників, що замісць пасти свої двоножні вівцї, торгують безрогами. Маємо то­вариства, що тримають по двайцять урядни­ків, щоби спродати один корець насїня. Маємо банк, в котрім нема гроший, але є пять ди­ректорів. Маємо господарску школу, котра коштує солені гроші, але в нїй нема на го­сподарстві нї одної корови. Маємо "свиньскі" спілки, в котрих директори подїлили ся зібра­ними паями і анї одної безроги не купили. Маємо професорів унїверситету, котрі всїм ин­шим готові бути, тілько не професорами. Ма­ємо послів, що не знати чим були би і що робили би, як би не були послами. Ма­ємо демократів, що тїшать ся шляхотскими титулами.
Коротко сказати, жартів житя у нас повно і є з чого посьміяти ся. Тілько із са­мого сьміху хісна мало, — треба з тих жар­тів дечого навчити ся. А можна з них нав­чити ся так само, як із найповажнїйшої про­повіди. О.М.