На початку ХХ століття в Україні виробники цукру-піску та рафінаду одержували такі шалені прибутки, що часто не знали, куди витратити зароблене. Власник двох цукрових заводів у Шепетівці Йосиф (Юзеф) Миколай Потоцький, наприклад, учащав на сафарі до Африки, відвідував екзотичні Індію та Цейлон.
«Самый «пиковый» из сахарных королей Юго-Западного края – Гепнер. Каждый год я встречал его в Биаррице, курортном французском городке на берегу океана. Он говорил мне: «Вам нравится этот дорогой костюм? Так я вам скажу: для сахарозаводчика он стоит 245 рублей. Но, вы думаете, я сержусь на моего портного? Ни капельки!», – образно порівнював відомого українського цукровара з впливовим персонажем колоди карт дописувач газети «Одесский листок» 98 років тому.
Тоді розкошував не лише Гепнер, але і його «молодший» конкурент із Шепетівки Йосиф Потоцький (1862–1922; уродженець Львова, син намісника Галичини Альфреда Потоцького). У Шепетівці він володів двома цукроварнями – «буряко-цукровою» і «цукрово-рафінадною». «Солодкі» підприємства Потоцького функціонували і в інших місцевостях Ізяславського та Старокостянтинівського повітів – як-от у Клубівці (нині – Ізяславський район) та Кременчуках (тепер – Красилівський район).
Уявлення про щорічні обсяги виробництва цукру в дореволюційній Шепетівці дає книга «Фабричная и заводская промышленность в районе Юго-Западных железных дорог» (Київ, 1894 р.). Отже, станом на 1891/1892 промисловий рік два заводи Потоцького в Шепетівці виробили 149 300 пудів цукру-рафінаду, 103 800 пудів білого цукру-піску та 50 100 пудів патоки. Працювали на парі – на її одержання витратили 1260 кубічних сажнів дров. А ще використали чимало «кістяного вугілля», вапна, соди, соляної кислоти, альбуміну, ультрамарину, яловичого сала, виробів із заліза, полотна та паперу.
Де ж Потоцький брав сировину для своїх заводів – цукрові буряки? Там, де й чимало виробників цукру в сучасній Україні – на власних чи орендованих полях. За різними оцінками, Йосифові Альфредовичу лише на території сучасних Шепетівщини й Ізяславщини належало 50-60 тис. га ріллі.
Що цікаво, на цукрово-рафінадному заводі в Шепетівці переробляли не так «свої» солодкі корені, як «чужий» цукор-пісок. Перші доставлялися з Клубівки ґрунтовою дорогою, що пролягала повз маєтки Потоцького в Малих Пузирках, Зелінцях, Вербівцях і Мокіївцях. За перевезення цукру візники брали по 7-10 копійок за пуд (16 кг). Проте акцент робився на переробці цукру-піску інших виробників на рафінад, бо він коштував значно дорожче. І тут ставала у пригоді залізнична гілка, що проходила через Шепетівку (тоді ще єдина). Цукор у мішках вагонами привозили з територій сучасних Вінниччини та Київщини. Згодом, уже у вигляді шматочків, дбайливо загорнутих у спеціальний папір, він відправлявся на експорт. Найбільше за кордоном цінували «цукор-рафінад напилений». Далі, з невеликим відривом, йшли «цукор-рафінад колений» і «цукор-рафінад у головах». Загалом шепетівський цукор розкуповували в Австрії, Голландії, Франції й інших європейських країнах.
А якими на початку ХХ століття були ціни? Роздрібна ціна цукру-піску сягала 35 копійок за кілограм, залежно від ґатунку та якості виробу. Для порівняння, 1 кг житнього борошна коштував 7 копійок, гречки – 11. Ціна кілограму домашнього сиру складала 15-22 копійок. Мозок вола (і таке їли!) коштував 34 коп., одна обпатрана курка –45-85 коп. Яловичина розходилася «на ура» по ціні 17 коп. Тобто – цукор коштував удвічі дорожче, ніж коров’яче м'ясо.
Замінників цукру тоді ще не вигадали, природні аналоги були задорогі (за літр меду, наприклад, пасічники правили аж 7 карбованців), тож зовсім не дивує, що солодкий сипучий продукт користувався стійким попитом. Отож, середньорічний «виторг» цукроварень у Шепетівці, селах Клубівці та Кременчуках у дореволюційні часи сягав «кругленької суми» – 2,3–2,5 млн. крб.
Дещицю зі своїх щалених прибутків Йосиф Потоцький витрачав на оплату праці робітників (платив їм пересічно 30-35 коп. за день). Щось вкладав у банки та витрачав на розвиток інших своїх підприємств (крім цукроваріння, в Шепетівці та селі Климентовичах займався переробкою деревини). А ще вельми пристойну суму віддавав на власні розваги – полювання та подорожі.
Й.Потоцький на полюванні в Індії
У 1890-х роках Йосиф Альфредович полював у Індії, на острові Цейлон та в Сомалі. Напевне, йому найбільше припало до душі африканське сафарі. Бо у Святвечір 1900-го запросив знайомого орнітолога – теж неабиякого любителя подорожувати – гайнути у країну левів і жираф. «Ех, не досить мені восьмимісячних поневірянь Кордильєрами і джунглями Амазонки! Тепер блукатиму серед левів, слонів, ворожих дервішів і всіляких інших диких бестій», – відповів той у листі, погодившись стати супутником Потоцького.
Ліворуч – Й.Потоцький на полюванні в Судані (1921), праворуч – "Портрет Йосифа Потоцького", акварель Стефана Норбліна (1920-ті роки)
Останнє фото Йосифа Потоцького. Краків, 1922
Друзі зустрілись у Відні. Звідти залізницею добралися до Трієста. Там сіли на пароплав, який доправив їх до у Єгипет. Звідти, за допомогою двох потягів і пароплава, через кілька тижнів прибули до Англо-Єгипетського Судану. Там до кінця березня гарно провели час. Орнітолог препарував екзотичних птахів для музею Браніцьких, а граф Потоцький за сприяння місцевих тубільців полював на левів, слонів, гіпопотамів, газелей і антилоп. Загалом експедиція тривала три місяці. Додому граф Потоцький повертався через Рим і Відень.
Ось такий він, власник двох шепетівських цукроварень Йосиф Альфредович Потоцький!
Щорічне полювання в Шепетівці, 1914 рік. Зліва направо – пан Коссак, Стефан Шуцький, граф Роман Йосипович Потоцький (старший син Йосипа Альфредовича) і пан Скибнєвський.
Світлини – з веб-сайту «Новоселиця», офіційного веб-сайту замку в Ланцуті (Польща) та сайту "Замки та храми України".
06.11.2015