Пішов, як пішло багато инших за могучим кличем України в боротьбу за її волю, за її визволеннє. Боров ся з молодечим запалом і вірою, сильнїйшою, нїж уся гроза смерти тих соток поляглих товаришів-борцїв, що до останньої каплї крови боронили останнього шматка рідної землї... Брав участь у карпатських боях і все вірив твердо в побіду українського визвольного руху. І з тою вірою принїс молоде життє в жертву Україні, як герой на полї слави.
Так сповнилось його велике, святе бажаннє. Таку смерть, смерть за Україну, вважав він у своїй високоідейній душі найкращою та тільки й прагнув гаряче — на рідній, вольній землї голову свою зложити, коли доведеть ся... На рідній землї спочив, недалеко від свого родинного місця, котрого жорстока доля не позволила йому в останнє побачити.
Майже весь час від початку війни перебув Іван Балюк на полї в сотнї Вітовського. Брав участь у всїх тих походах і критичних боях, в яких так уславили ся Укр. Сїчові Стрільцї. Відвага, енерґія й найбільша докладність у службі — отсе його прикмети як вояка, за які нагороджено його срібною медалею. Особливо визначив ся при стежах. Виконував найнебезпечнїйші патрулї без найменшого вагання, все рішучо, холоднокровно: "Право в бік за мною гусаком руш!" і відходив — якби все було йому байдужне, як висловив ся один з його товаришів. Се була найхарактеристичнїйша риса його вдачі. Тверда, непохитна рішучість і рівновага духа в кождій хвилї. З дороги до цїли нїколи не навертав, як також не здавав ся нїколи на инших, не переконавши ся сам, що має в донесенню подати. Через те його спостереження набирали особливої цїни.
З природи був поважний, вдумчивий; ознакою вже великого вдоволення була усмішка на його серіознім обличю. У товаришів тїшив ся повагою, але притім сердешною симпатією. Як четарь заступав навіть часто сотника, мимо того не любив і не міг призвичаїти ся, коли товариші віддавали йому почести. Незвичайно трудящий, належав до тих, що з книжкою не розлучають ся. І в полї в спокійних хвилях багато читав, спроваджував навіть книжки.
Перед війною займав ся в своїм повітї працею над народом, при стрільцях дбав щиро про нагальне добро й опінїю. Всюди жертвував ся справі душею.
В маю 1915 р. тяжко хорий дістав ся до шпиталю в Мукачеві на Угорщинї. Тодї то доводилось мені з рамени "Укр. Жіночого Комітету" провадити з ним переписку. Позволю собі навести декілька стрічок тих листів, що найкраще малюють його щиру, гарну душу.
"Вп. Товаришко! Дякую сердешно за картку, але цїкаво менї, звідки й на якій підставі прикрасили ви мене такими патріотичними прикметами, як oтce в вашім письмі? Сам ледви пізнаю. Я саме тепер "маркирую" собі в шпиталї і може дуже розчаруєтесь, коли дізнаєте ся, що вaшa картка застала мене не в полї, в хвилї, коли я хотїв на смерть смертельну заколоти Москаля, але в шпиталї, коли я, не думаючи навіть про війну, сидів собі найспокійнїйше на ліжку.
Хочу вам дещо написати, але не про себе, бo в мене мало цїкавого, а про всїх стрільцїв. Бо вони вже сoбі заробили на інтерес і любов у суспільности. Маємо тепер у стрільцях самих гарних і добрих хлопцїв, щире золото, вірте менї. Є вірні товариші, про яких не чувати в инших, спокійних часах, яким можна в усїм завірити. Чуєш, що як глянеш кругом себе, то все вірні, сердешні, як браття, друзї, котрих ти не кинеш у наглій потребі, нї вони тебе не заведуть"...
Иншим разом у часї московської інвазії писав:
"Щож вам писати? Не забудьте, що ми ще в неволї. Що на кождім з нас тяжить обовязок супроти України, що кождий повинен усе, що можливе, що в його силі, зробити, щоб прискорити визволеннє. Може тепер більше нїж коли жадає від нас історія доказу, що ми зрілі до вольного, самостійного життя, що ми вміємо гідно, з силою та вірою перенести всї теперішні удари й зуміємо підготувати сили й акцію на будуче, хочби серед найтяжших обставин, які будуть в Росії".
На иншім місцї писав знову:
"Гарне в нас життє, як у Сїчи бувало. Я також виїду звідси, щоб лише скорше доктори пустили, бо наш брат уже зжив ся з війною і немає то, як у полї. Oт бурлаки з нас без дому та без роду, як люде кажуть. І не журиш ся, нїчим у тебе гризти ся, майна тобі не треба, що на тобі, не твоє, куль дадуть досить, а кріс ще службу робить...
А як ті гори снїговії у зелень приберуть ся, тодї весело буде, тодї з гір зійдемо в доли, в рідну сторононьку... Може ще раз доведеть ся поглянути на своїх, заки очі замкнуть ся від сталевої кулї"...
І дїйсно з шпиталю, не вертаючи до кадри, пішов на поле бою. Й коли весна прибрала в зелень пишні верхи Карпат, заквітчала квітом підкарпатські долини, розмай і сонце розлила навкруги, на велике свято побіди, на той ясний день, коли по відворотї ворожих військ моторні й жваві ряди Українських Сїчових Стрільцїв злїтали, мов орли, на галицький бік Карпат, з чужої на свою рідну землю, — тоді й він серед них — з високо піднесеним прапором, з піснею побіди на устах ішов усе вперед.
. . . . . . . . . . . . .
В половинї серпневого сонця пишала ся Золота Липа. Земля спочивала по тяжких ударах кінських копит і ґранатів, свіжа кров всякала в неї звільна, поволи... Земля над берегом Золотої Липи спочивала, а враз з нею спочило тихим, вічним сном тїло молодого борця-героя, прилягши до неї грудьми, що дихали такою гарячою любовю до України.
[Вістник Союза визволення України]
31.10.1915