Олег ЛИШЕГА. Поцілунок Елли Фіцджеральд : Есеї, переклади, вірш. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2015. – 240 с.
Олег ЛИШЕГА. Старе золото: Есеї. – Львів: ЛА «Піраміда», 2015.
«Буває, хтось своїм відходом
пробиває світло у найтемнішому часі»..
Дві посмертні книги Олега Лишеги, які (одна з ініціативи І. Малковича, друга – В. Ґабора) магічним світлом опромінюють світогляд поета-скульптора й есеїста-перекладача, є справжнім «джазовим відкриттям» у жанрі есею. Перша з них містить оригінальні роздуми про сутність скульптури та перекладні спроби міфологізованого (легенди американських індіанців), стилізованого під потік свідомості (щоденник незбагненного Генрі Торо) та віршованого есею (тексти Робінзона Джеферса). Замість авторського післяслова – епістолярний есей, звернений до дружини покійного американського приятеля, напівсловака-напівіндіанця Ріка й англомовний вірш in memoriam. І як доповнення до видання – післямова Костя Москальця у дусі есеїстичної імпровізації про «джазові» таємниці «Останньої книги Лишеги». Костина партитура для джазу написана рукою не критика, а співвиконавця Особливої Ролі в обіймах невловного часу…
Фото зроблено для шведського журналу 10TAL Magazin, автор Олександр Ласкін.
Власне, за незбагненним Божим Провидінням, цій книзі і справді судилося (як це не прикро нам усвідомлювати!) стати останньою Лишеговою різьбою. Адже вже з перших акордів («поцілунків» джазу і часу) автор налаштовує свій інструмент на такий лад («мабуть, саме так незрячий Гомер розпочинав свою “Одіссею”»), відлуння якого має свою тінь у рядках Езри Паунда, Рільке та Грицька Чубая. Нанизуючи свої есеїстичні роздуми, ніби у півсні, на забуті палімпсести пам’яті, поет мимоволі сам собі пророкує, що прийде до читача, але вже «іншою дорогою, через іншу браму». Ці слова адресовані Чубаєві та Львову, для яких і створив свій «Поцілунок Елли Фіцджеральд», тому що авторське право на цю назву належить не кому іншому, як Грицькові.
«Якщо я колись напишу книжку про те, як я люблю джаз, я неодмінну назву її: “Поцілунок Елли Фіцджеральд”», – зізнається автор «П’ятикнижжя» в листі до побратима Лишеги, котрий ці слова виносить як епіграф до вступного есею, що нам і привідкриває завісу часу до святая святих митця. Митця, який у просторовості скульптури усвідомлює час. Тому що скульптура «вривається у дуже точний, вивірений час» – «І все тіло, і весь її шлях – лише пульсуюча оболонка живого часу…». Цей простір «торсів» і «слідів» на дні чутливого до дотиків внутрішнього океану, як і легенди-міфи древніх індіанців, живе незалежно від свого Творця…
Скульптура і час мають спільний знак якості – пробу «старого золота». Цим поняттям Лишега назвав есей про Івана Франка, а видавець надав йому нового значення, об’єднавши ним есеї-портрети («Франко», «Чубай», «Генрі»), есеї-містерії («Флейта землі і флейта неба», «Adаmo et Diana»), есеї-«вражíння» (про роботи художників Ореста Яворського, Валерія Шаленка), есеї-«сни» (післямови до збірок поета-самоучки з Тисмениці Якова Голуба, Вано Крюґера, Юрія Кучерявого та текст з антології «Сновиди»), есеї-«балачки» («Балачки з Прохаськом»). Однак серед цих есеїв вперше опубліковано лише вступне слово Лишеги до спільної з В. Шаленком скульптурно-малярської виставки, яка відбулася у «Дзизі» 23 червня 2009 р. А також вперше читачеві відкрито начерк задуманого есею про П. Тичину, який вміщено в додатках до книжки. Решту творів Лишеги – вже відомі читачеві, а деякі (як есеї-«містерії» та есеї-«балачки») – також завдяки своїм републікаціям у книзі прози «Друже Лі Бо, брате Ду Фу..» (Л., 2010).
Однак і в цій вибірці есеїв є щось від джазової комбінації гри в бісер. Передусім із «Поцілунком Елли Фіцджеральд» їх пов’язує тонка нитка, яка тягнеться від американського трансценденталіста Генрі Дейвіда Торо. В першому виданні опубліковано переклад його щоденника зі збереженням авторської пунктуації (це, зокрема, стосується унікальних «двокрапок» замість «трьох» або взагалі відсутньої пунктуації, у чому приховано цілу філософію недомовленості), а в другій книжці вміщено нестандартний біографічний нарис про цього американця під назвою «Генрі».
Другою ниткою, що сполучає обидві есеїстичні книжки, є постать голосу Грицька Чубая: передрукована в «Старому золоті» післямова до нового видання «П’ятикнижжя» у першій книзі має свій розгорнутий варіант у формі есею «Поцілунок Елли Фіцджеральд», що є, фактично, текстом про Львів у свідомості Лишеги. Бо зі Львова для цього поета все починалося, тобто з того «Лицаря» у «Скрині», який і породив Причетного «…наприкінці якогось там світу». Ці слова із вступного міні-есе, що відчиняють нам поетичний «Храм на Княжому Затоні», є ще однією зримою ниткою, що пов’язує «Океан», до якого можна доторкнутись і який містить «приховану суть вогню» із сновізійним простором (есе «Три сни»), що сягає за межі простору тих, хто «своїм відходом пробиває світло у найтемнішому часі»… Бо Час – комічний актор, який надягає свою маску, і від нього митець воліє рятуватися у світі скульптури, яка для Лишеги є чимось більшим, ніж просто «довільний згусток простору», бо вона – це «втілений досконалий міф»: «У висоту статуетка безконечна, бо кожна – уламок, частка небесного стовпа», – зізнається автор в есеї «Океан», який є своєрідним апофеозом для цього виду мистецтва:
«Скульптура – ніч.. вона завжди омита.. залита місячним сяйвом..»; «Скульптура промовляє не дотиком – а можливістю доторку..»; «Скульптура найближча до Музики.. не те, що поезія.. Це товстіший кінець дубця, яким б’ють неохайну Музу..». Бо найважливіше для тієї «гілки, в якій проглядає торс» – коли «вона ще зберігає перший – вирішальний – доторк твого ока.. Ока, а вже потім руки..».
Ці фрагменти з есеїв-освідчень майстра про сенс тесаної скульптури можна цитувати до безконечності, і навіть важко вибрати, що з тих «одкровень» є важливішим… І хоч ці шість текстів, яким, за висловом К. Москальця, «не бракує есенційних, платонівських за походженням апеляцій до сутностей і світу ідей», що парадоксально «відчутні на дотик», є, безсумнівно, найціннішими в книзі, проте вони стоять трохи осторонь від первісного задуму автора написати про «Amеrica Emеralda» («Смарагдова Америка»). З цього нездійсненного задуму в другій частині «Поцілунку Елли Фіцджеральд» залишилися тільки окрушини: переклади міфів давніх індіанців, Торо і Джеферс – улюблені для Лишеги американські відлюдники. Магнетизм віршів Джеферса, які нам відкрив Лишега, вражає навіть вибагливого естета, бо ці поетичні тексти – наче «човни в тумані», вони доповнюють і наївну есхатологію давніх індіанців, і трансцендентну «благоговійність» філософії Торо («Слухай музику благоговійно так наче б то був твій останній рятунок»). Бо коли ти розумієш сенс у «вечірньому відпливі», «сірій погоді» й «віддаленій зливі», то зауважуєш, що насправді «політ планет не такий величний», і тому
…всяке мистецтво
блякне супроти первинності
істот, що пораються собі поміж рівних їм
Стихій.
Отже, «стихії» Лишеги лежать поза межами містерій часу – того, що ніколи не станеться. Саме так розуміє Кость Москалець есей «Лозанн» – як автобіографічну новелу, яка нагадує «Місце під назвою Кіндберґ» Хуліо Кортасара, де описано те, чого ніколи насправді не буде, таке собі місце альтернативної реальності, в якому відбувається зустріч із інобуттям. Власне, це і є природна стихія існування Причетного Лицаря – між «флейтою землі» і «флейтою неба». А тому вірші Девіда Герберта Лоуренса та Езри Паунда, передмову до перекладів яких Лишега пише для журналу «Сучасність», відображають ті ж самі відблиски вогню його «листів в інше століття», які поет намагається віднайти в усіх, хто постукає до його серця – від поетів «Київської школи» (есе «Adomo et Diana») до художників, які мають «цікавих вчителів», чи сучасних поетів, котрі відповідають уявленням Лишеги про вірш як «невеликий острів». Бо, роздумуючи про сутність поезії, він недаремно писав есе про Тичину, яке так і залишилося лише начерком, – адже в цього представника раннього модернізму він пізнає «нове, потужне бачення вірша – як неканонічної структури, аритмічної, з рваними краями..». І саме Тичина допомагає Лишезі розпізнати справжність на обличчях тих, котрі володіють поетичним даром:
«Кожен справжній поет – сам собі місток: він починає з себе – переходить себе – і доходить до себе
Інша справа – через яку річку прокладено цей місток, чи має поруччя, чи не зогнили дошки, чи за ним починається стежка у широкий світ?».
Шукаючи у власних снах універсальних законів (літер, формул), Лишега зізнається у «Балачках з Прохаськом», що його вірші «дуже подібні до гончарства», а отже, ставиться до слів «як до глини». Тому поезія – «це якась така скульптура, яка вгору виводить глину, дає якусь форму». Книгу вибраної есеїстки «Старе золото» теж укомпоновано за цим принципом автора – «як скульптуру», де кожне есе дає якусь форму для виявлення особистого в творчому різноманітті цього самобутнього поета-есеїста-скульптура в одній людині (і тому навіть передруки сприймаються в «нових шатах» цілком по-іншому – як частина особистої філософії автора). Власне, це те особисте, яке, як слушно зауважив Тарас Пастух у післямові, «Ніцше вважав “вічно неспростовним” і яке він так високо поціновував у поглядах давньогрецьких натурфілософів». Адже Лишега унікальний у своїй есеїстиці саме цією формулою неспростовності, за якою «давні автографи» відроджуються в інших сутностях неопалимого Вогню..
26.10.2015