Сємьон ХАНІН. Вплав. – Львів: Видавець Позднякова А. Ю. (Astarea), 2015. – 80 с.
Читання поезії російськомовного латвійського поета Семьона Ханіна (псевдонім філолога Алєксандра Заполя, відомого як упорядника антології російськомовної поезії Латвії) вимагає надзвичайного емоційного напруження свого внутрішнього вуха й розбудження свого внутрішнього ока, щоб впіймати невловне «десь за сантиметр від лиця»… Це складно, емоційно виснажливо, тому що ця поезія постає перед нами
складною системою скляних трубок
по яких поштовхами рухається рідина
яка підвищує щільність води…
Отже, добиратися до того, що перебуває за сантиметр від твого тіла, потрібно вплав і тоді ти щойно зрозумієш усі пропущені подробиці тривимірного світосприйняття, коли стається щось із координацією рухів і твій зір фіксує лише «картинку кінця минулого – початку цього століття». Згодом нерухомий погляд призводить до усвідомлення, що «світу уже нема, так само немає кінця світу». А отже, дозволяємо собі все – в тому числі й «спекулювати любов’ю і смертю». Як саме?
Смертю вроздріб, у зеленій серійній упаковці,
любов’ю великими партіями (це нічого, що підмокло)…
В україномовній версії поезія одного із засновників ризького текст-гурту «Орбіта» заговорила одночасно двома голосами – жіночим та чоловічим. Альбіна Позднякова і Лев Грицюк позмагалися між собою за право «українізувати» російськомовного латвійця. Тому складно зрозуміти поетичну свідомість Ханіна з огляду на ґендерні відмінності перекладного тексту. Російськомовний латвієць мимоволі відводить своїм перекладачам найвідповідальнішу роль, сподіваючись, що «тлумач, одначе, не залишить нас у невіданні», тобто практично довіряє їм більше, ніж самому собі.
З іншого боку, мені також важко висловлювати свої суб’єктивні міркування, оскільки моя думка затиснута між двох лещат – безумовних знавців доробку Ханіна: автора передмови до книжки Кіріла Корчагіна та поета Остапа Сливинського, текст якого мав бути післясловом у цьому виданні, однак опублікований не в книжці, а на сайті ЛітАкценту 5 червня. Корчагін відзначає дві риси російськомовної латвійської поезії: з одного боку, це «завжди поезія великого міста, що володіє власною топографією, що добре западає у пам'ять», і з іншого: її мова – «майже стерильна», тобто «не допускає змішування стилістичних пластів і обмежена відносно невеликим словником». Сливинський же впізнає в інтонаціях цього оригінального поета «самотній голос, голос заблуканого, голос того, хто хоче і не вміє втекти, голос уривчастий, ніби об барабанну перетинку вдарився зойк, кілька слів, фрагмент речення, схожий на верхівку айсберга якогось чужого болю».
Для поетичного слова Ханіна є дуже важливим, хто і як його відчитає серед спекулятивних буднів, які будують неквапно «меморіал жертвам кави та алкоголю», а також «монумент ін’єкції», «стелу ломці»… Поет оголює нерв поезії, позбавляючи її метафоричної багатозначності. Натомість запускає слово, ніби електричний струм, «наче гребінь із застиглим у ньому волоссям», аж «поки не згорить у щільних шарах атмосфери». Недаремно його ліричний «невловний суб’єкт» (за К. Корчагіним) мислить себе в ролі електрика (хоч він ним насправді ніколи не був) – електрика, якому ніхто не вірить і, відповідно, не довіряє, скільки б той не «показував руками на розетки», «горнувся до щитка, й лічильник обіймав», не переконував, що має потрібні довідки та документи і що «за п’ять хвилин замкну які завгодно клеми»… Він все одно залишається не потрібним для тих, хто поспішив «заповісти свої штучні серця / центрам сучасного мистецтва».
У цій штучності поетичного «серця» заховано неканонічну нетиповість текстів Ханіна навіть щодо сучасної неримованої поезії. Поет залишає за собою право говорити буденною мовою, хоч визнає, що «це ненавмисне, звісно», а так «начебто вирвалося», утім «нечленороздільно», а тому його слово ніби «зависає в повітрі»…
Однак, все ж таки: хто він такий – ліричний герой Ханіна і чим він може бути корисним сучасному українському читачеві?
Цього героя ти, з одного боку, ніби бачиш наскрізь, а з іншого – мовби боїшся до нього наблизитися… Тому що вже на другому – третьому вірші натрапляєш на такі метафори, від яких руйнується твоє сформоване традиціями розуміння світу:
…шматок цього світу – не більше сухого печива –
відламався і впав на вилизану підлогу
Тому коли читати вірші Ханіна – треба забути, що вже існує кольорове і звукове кіно, а знову навчитися сприймати світ крізь чорно-білу призму німого об’єктива. Власне, так, як це зображено на ілюстрації обкладинки (автор – Зане Оборенко). А художнє оформлення для цього поета є не менш важливим, ніж слово, адже відомо, що текст-група «Орбіта» працює з професійними музикантами, дизайнерами, художниками; використовує вінтажну аудіотехніку (напр., лампові приймачі) й експериментує з виданнями (скажімо, поезія Ханіна видавалась у вигляді оригінальних «магнітних» книжок) або й самим текстом, який буває навмисне спотвореним до нечитабельності чи старанно здизайнованим. З погляду цієї дизайн-філософії автор, який полюбляє поетичні перформанси та інсталяції, відводить для свого ліричного героя особливу роль «в скафандрі із дуже чутливої шкіри», перебуваючи в якому він «у стані повної невагомості» легко вдає з себе бездомного (і, як ми вже знаємо, кричить щосили, що хоче бути електриком), що ніби «загубив ключі», хоч насправді «він акробат», котрий вміє затримувати дихання, щоб вам здалося, «що він помер». Та ви не подумайте нічого такого, бо «ще не час» викреслювати його «з чорних списків», адже «в житті він програміст», а «в душі – жонглер». І коли ти, бува, «у тирі провінційному» застрелиш його «револьверною треллю» своєї скептичної неуважності, то пам’ятай, що цей герой «поранений несмертельно» і не проситиме ні в кого пробачення через те, що ставатиме «тільки гіршим»:
я псуватимусь
як їжа
і навіть гірше – як література
так він сказав
Такий видимий портрет для свого героя Ханін малює для того, щоб шокувати свого читача: спочатку змусити його сприймати всі ці одкровення так, як ніби «вплав» долаєш «безглуздо проплаваний рік», або ж як «односторонній спам», а наступної миті добити зізнанням – «ми, ваші сурогатні брати і сестри по розуму» і «ми, ті самі, желеподібні небожителі». І коли ти вже майже йому повірив і справді, «голкою тицяючи безпросвітну тьму», спорудиш «пальмі пам’ятник / на повен зріст із пластмаси / і кактуса бюст», тоді цей обпечений чи вкушений герой, котрий «впав із гойдалки» і був «викинутий із життя на цей пляж / сильною вибуховою хвилею», несподівано ввімкне воду через «несправний змішувач» і викаже тобі все, що знає про твоє «жалюгідне існування», що ти навіть не встигнеш «прошепотіти / нове слово в науці кохання». А потім буде вдавати, що в нього амнезія, мовляв:
тут я не пам’ятаю що
краще не рухай
Або взагалі накаже тобі:
тримайся подалі від ліхтарів
коли у них настає оргазм
І коли тобі, «сидячи в довгій шерензі» цих надто довірливих віршованих історій, буде важко зрозуміти рішення ліричного героя «здати квартиру», в якій він живе сам, щоби поводитись «як куля у воді», ти, нарешті, згадаєш усі пропущені подробиці і знайдеш сенс у тривимірності написаного жесту, який – «нічого що нерозбірливо», – а все-таки досить промовисто натякає на розуміння слів, які вириваються «не в тему» і які можна будь-якої миті забрати назад:
ну не скажи, все-таки щось у цьому є
хоча щось подібне вже й було
і звичайно не так щоби зовсім немає слів
та водночас схоже і досить сильно
і відчувається що за цим щось стоїть
а не так просто – і не кажи
Поезія Ханіна – ніби знайдена «хворою» на аукціоні «бронзоволиця статуя», яку підправив «досвідчений реставратор», але використав «клей невдалий», тому «трохи змінено колір очей колір волосся зріст»… Бо вона фіксує в об’єктиві мистецтва «не гладь», а «твердь» часу, що «промандрував» у «списаному швидкісному коридорному дзеркалі» і вчить сприймати швидкість життя «щонайбільше у вузол».
***
…Але якщо вам все одно важко брести «Вплав», то матимете нагоду під час Форуму видавців зустрітися з цим цікавим неканонічним поетом Латвії й увіч розпитати про його поетичну «Орбіту».
12.09.2015