Киянка, що вже шістнадцять років мешкає в Берліні, за свій дебютний роман «Мабуть Естер» отримала одну з найпрестижніших літературних нагород – премію Інгеборг Бахман. Це стало несподіванкою як для самої авторки, оскільки до того вона себе письменницею не вважала (Катя Петровська працювала журналісткою у Neuen Zürcher Zeitung, die tageszeitung та Frankfurter Allgemeine Zeitung, а також захистила дисертацію з літературознавства в Московському університеті), так і для всього німецькомовного світу. Роман, або як Петровська називає – «Історії» – це книга про пошуки власної ідентичності та історичної пам’яті у контексті єврейсько-російсько-українсько-польських відносин. Написана у жанрі сімейної хроніки, «Мабуть Естер», акцентує увагу на проблемах, про які більшість воліє не говорити. Очевидно, треба було знайти, осмислити і пережити чимало фактів, щоб з географічної та часової перспективи розповісти власну історію. Про пошуки коріння, німецьку мову і можливість бути почутим говоримо з письменницею під час Форуму видавців у Львові.
– В одному інтерв’ю Ви сказали, що дуже чекаєте і водночас боїтеся появи українського перекладу роману «Мабуть Естер». Чи виправдались Ваші сподівання тепер, коли він побачив світ у видавництві «Книги-ХХІ»?
– Звичайно, це дуже хвилююче, своєрідний вид повернення. Хоча моя рідна мова – російська, але це наш спільний простір. Я не просто задоволена перекладом, а навіть вражена. Книжка написана німецькою, і це вже своєрідний переклад без оригіналу, оскільки насправді я думаю якоюсь змішаною мовою. Тому німецька – компроміс, який виникає від великої кількості втрат. Говорячи про книгу, завжди кажу, що це не роман, а правдива історія і я зовсім нічого не вигадала. Єдине фіктивне у «Мабуть Естер» – німецька мова. Я почала її вчити у 27 років і розумію, що це велика нахабність – писати німецькою. Але вона ніколи не була мовою моєї соціалізації та основної діяльності. Тому зовсім незрозуміло, куди, в який простір, потрібно було перекладати книжку. Що власне відбувається з мовою? Чи є вона в нас взагалі? Це все величезні проблеми. Мені здається, перекладач Юрко Прохасько дав собі раду і певним чином намагався твір трансплантувати в інше середовище. Так, він сказав, що книга побудована на якомусь радянському протязі та інтимній інтонації. Думаю, це вдалося передати і за схожим принципом зробити українською.
– Назва книжки «Мабуть Естер» пишеться без коми. Чому? Що вона означає?
– Назва виникла з цілком реальної історії. Мій батько розповідав про бабусю, яка була вбита на вулиці 29 вересня 1941 року. Я запитала: «А як її звали?». І він відповів: «Мабуть Естер». На що я здивувалась: «Як таке могло статися – тобі було 9 років, ти мав бабусю і не знав, як її звати, але знаєш, як її вбили?». А батько на те: «Просто я говорив «бабуся», а мої батьки казали «мама». І я знаю, що в мене дві бабусі, одна з яких – Естер». У такий спосіб «мабуть Естер» стає ім’ям людини. Тобто, коли я розповідаю цю історію і допускаю можливість, що її звали Естер, то беру на себе певну функцію шукача істини й роблю крок, на який не маю права. Складається так, що людина, яку звали «мабуть Естер» існувала, а людини Естер не існувало. Насправді моя книга – це пошук модуляції, за якої, з моєї точки зору, ця розповідь наближається до дійсності.
– Жанр книги визначити непросто. У підзаголовку зазначено «Історії», хоча тут є елементи сімейної хроніки, роману мандрів, документальної прози тощо. Як Ви самі вважаєте?
– Як літературознавець я знаю, що визначення жанру для автора іноді є ключовим, а іноді не відіграє жодної ролі. Мій випадок – другий. Звісно, у ХХ столітті написано чимало творів, які за своєю конструкцією не є романами, але, ми знаємо, що романом може бути все. Цей жанр вимагає певного «я» – оповідача або героя. У книжці відбувається пошук сімейних історій, ідентифікації, топографії та, серед іншого, пошук «я». Деякі тексти написані у публіцистичному стилі, а інші взагалі схиляються до своєрідного марення, де «я» розщеплюється і стає незрозумілим навіть для мене. Багатство коротких історій в книзі може бути також пов’язане з поганою пам’яттю. Я не запам’ятовую більше семи сторінок (сміється. – авт.).
– У романі Ви розповідаєте про життя єврейсько-російсько-українсько-польської родини німецькою мовою. Чому саме нею?
– Тут є багато причин і наслідків. Якщо 15 років живеш у якійсь країні, то вона починає звучати не тільки тоді, коли купуєш ковбасу, але й коли уявляєш собі потенційного слухача. Взагалі-то я не письменник, це моя перша книжка. Коли я над нею працювала, то мала відчуття внутрішньої розмови з якоюсь людиною. І бесіда автоматично велась німецькою. Це був не так пошук сім’ї, як слухача, що, вочевидь, пов’язано з якимось іммігрантським комплексом. Я ніколи не хотіла говорити про родину, але так склалося.
З німецькою мовою взагалі дивовижна річ. Якщо живеш у німецькомовному середовищі, то в тебе виробляється вже певний автоматизм. Для мене це стало додатковим завданням. Я раптом відчула, що якщо писатиму російською, то відразу потрапляю у дискурс радянської війни з її правдами і неправдами. Як тільки пишу німецькою, то відбувається своєрідне звільнення і я вже не стаю нащадком цих переможців і жертв, а просто якоюсь людиною. І навіть не знаю, якою. Таким чином я себе звільнила. Це виявилась історія про невинність мови.
– Під час роботи над книжкою Ви працювали у бібліотеках та архівах. З якими труднощами зіштовхувались при пошуці інформації?
– Коли людина працює в архівах, завжди виникає чимало проблем. Труднощі були різні. Насамперед психічного рівня. Що відбувається з нами, коли ми вступаємо у простір таких катастроф? Яким чином ти маєш нести цю пам'ять? Нормальна людина не в змозі взяти таке на себе. З іншого боку, важливо не зламатись і не втратити невинність власної душі. З архівами були ще різні проблеми. Наприклад, я їхала не в те місто, куди мала або мені треба було піти в архів на Луб’янку, але я не наважилась. Є ще проблема достатності знання. В книзі вміщено тексти, для яких я прочитала кілометри досліджень, щоб не згадати жодним словом, але мати право щось сказати, а є речі, в яких я «плавала» на рівні Інтернет-знання. Це також пов’язано з поняттям жанру. Кожен матеріал вимагає свого методу і підходу. Жодного загального відкриття нема.
– У книзі Ви часто спілкуєтесь з читачем і спонукаєте його до діалогу. Яким він є для Вас?
– Насправді у мене нема досвіду зворотного зв’язку з читачем. Коли я писала цю книжку, то думала не про читача, а співбесідника. У кожної людини, яка працює над книжкою, є певний внутрішній голос. Тобто, ти знаєш, що з ним розмовляєш і він тебе зрозуміє. Пригадую, протягом десяти років я тричі на тиждень співала Баха в одному київському хорі. Він, а також відчуття простору, надії на можливість бути почутим, для моєї книжки мають більше значення, ніж різні великі вчителі. На цьому, зрештою, побудована «Мабуть Естер». Така ситуація пов’язана з внутрішньою темою моєї сім’ї. Як казала мама, сім поколінь нашої родини вчили глухонімих дітей. Тому я пишу німецькою. Це та ж німа тема.
– В книзі якраз згадується про роботу з глухонімими дітьми. Чи передалася Вам ця традиція?
– У нас в сім’ї всі дуже багато розмовляють. Це певний побічний ефект. Моя мама завжди казала: «Ми вчили глухонімих дітей». Було доволі кумедно, оскільки вона вчитель історії. Мама – перша людина в сім’ї, яка не має до цього заняття жодного відношення. До речі, сьогодні оральний метод навчання глухонімих дітей засуджується. Це пов’язано з певною системою цінностей в іудаїзмі. Окрім того, раніше вважалось, що людей з особливостями треба «дотягнути» до норми. В згаданій структурі все засновано на тому, що нас мають почути. А глухонімі діти взагалі не включені у жодну систему – ні соціуму, ні релігії.
– У романі Ви часто апелюєте до грецької міфології, розповідаючи ту чи іншу історію. Яке вона має значення?
– Це все радянське дитинство. Не інтелектуальна фішка, а просто те, до чого ти завжди повертаєшся. Адже ми росли на книзі «Міфи і легенди Давньої Греції». До того ж, якщо постійно думати про Другу світову війну та її наслідки, то зіштовхуєшся з анклавом абсолютно нерозв’язаних проблем. У моменти, коли я не знала, як пояснити певні речі, з’являвся Ахіллес з його п’ятою, Сізіф, богиня Ніка та всі інші. Це не було спробою інтелектуалізувати роздуми про сім'ю, а певною мірою капітуляція. У певному сенсі Друга світова пов’язує німецький і пострадянський простір набагато сильніше, ніж будь що інше. Це територія одного античного міфу. Війна і є нашою античністю, з якої ми не виберемося, а будемо постійно повертатись, черпати теми, ставити питання.
– Як змінився Київ з того часу, коли Ви тут народилися і зростали?
– Надзвичайно. Думаю, що будь-яке місто зникає у процесі дорослішання. Є Київ мого дитинства з його вулицями і певними нюансами, а є доросле життя. Ми виросли з відчуттям, що живемо у вічному місті. Тобто, існує оцей вічно-небесний Київ і… все решта. Я народилась і жила на вул. Інститутській. В книзі є момент, який стався насправді. Я стояла на перехресті Інститутської та Шовковичної біля аптеки, де протягом усього життя працювала моя родичка. Звідти вийшла жінка старшого віку в білому, усміхнулась і сказала: «Щось ви тут надто часто буваєте». Я відповіла, що не була в цьому місті вже багато років. «Це не має жодного значення», – додала вона. Вважаю, що межа між життям і тим, що читаємо, пролягає зовсім не там, де ми думаємо. Справа не в тому, скільки я прожила в Києві й коли туди повернулась, а в тому, що це простір співпереживання, яке нікуди не зникне.
Фото: Олександр Заклецький.
12.10.2015