До 85-річчя з дня смерті
В радянському Львові, на Марійській площі, привертає до себе увагу прохожих імпозантний пам'ятник геніальному польському поетові, великому інтернаціоналістові, другові Пушкіна і декабристів, редакторові революційного журналу "Трибуна народів" у Парижі — Адамові Міцкевичу. Десятками узів Львів зв'язаний з пам'яттю Міцкевича. Тут у Львові в бібліотеці Української Академії наук зберігається одна з найцінніших збірок рукописів і першодруків поета. Директор Львівського "Оссолінеум" Слотвінський понад сто років тому карався австрійцями в тюрмі за таємне видання творів Міцкевича. Тут у Львові любили Міцкевича не тільки поляки, але й українці та євреї. У Львові Іван Франко видав в 1903 році малу книжечку: переклад листа Адама Міцкевича "До Галицьких приятелів", а десять років пізніше переклади ряду творів поета. Нарешті треба згадати, що два роки тому єврейський поет Давид Кенігсберг видав свій перший переклад "Пана Тадеуша", славної поеми Міцкевича, на єврейську мову.
В минулому році міцкевичівські пам'ятки Львова збагатились рукописом поеми "Пан Тадеуш", який раніше перебував в руках одного з поміщиків, а тепер є власністю народу.
Сьогодні, напередодні вісімдесятип’ятиріччя з дня смерті поета Міцкевича, радянський Львів, визволений і оновлений, готується вшанувати пам'ять геніального поета, борця за волю не тільки свого народу, а і всіх пригноблених.
Під пам'ятником Адамові Міцкевичу у Львові, де ще кілька років тому чорносотенні банди і поліцаї били робітників, в день річниці народ скаже: Адам Міцкевич сто років тому, коли свистів канчук царського посіпаки і мчались у Сибір кибітки з польськими революціонерами, звернувся з віршем до друзів-росіян, в якому писав:
Та рука, яку до мене простягнув Бестужев, і поет
І вояк, та рука відірвана
Від зброї і пера й запряжена
Царем до тачки, нині в рудниках
Копає десь закована обік долоні
Якогось поляка...
Коли до вас, далеких від свобідних
Народів, аж на північ залетять
Ті скорбнії пісні й над медовим краєм
Мов журавлині крики залунають.
Хай вільність вам, як журавлі весну, звіщають.
Пригадаймо слова Івана Франка, писані в 1903 році: "Дорогоцінна для нас у Міцкевича віра в те, що інтереси нашого народу нерозривно зв'язані з інтересами волі, прогресу і людяності". Пригадаймо слова Міцкевича, писані ним у 1848 році: "В революції треба бути "революціонером, а хто ним не є, той згине!" Пригадаймо слова з його статті проти утопічних соціалістів, коли 14 квітня 1840 року писав:
"Як це так? Кажете, що суспільство складається з ворожих собі, взаємно прогнилих елементів, що існують лише раби і гнобителі, жертви і кати; і хочете ущасливити людство, запровадивши гармонію між добром і злом, між життям і смертю, між світлом і темрявою? Хочете, щоб короновані експлуататори або капіталісти поступились перед логікою наших доводів, коли досі не поступились вони, хоч у боротьбі з ними кервавились цілі покоління? Справді, коли б ви мали менше віри, коли б ми не знали вас, як людину безкорисну і чесну, ми б відштовхнули вас, як людину небезпечну, що марно витрачає сили своїх ближніх, відриваючи їх від дійсності, щоб змушувати їх гнатися за неокресленою і непевною метою".
Пригадаймо, нарешті, що це Міцкевичеві присвятив Пушкін свій чудовий вірш "Он между нами жил..."
"Он говорил о временах грядущих,
Когда народы, распри позабыв,
В великую семью соединятся".
Отже, Міцкевич був революціонером в найширшому розумінні цього слова. Свою творчу роботу він розпочав з перекладу антиклерикальних творів Вольтера, в яких він гостро підкреслював антицерковні акценти. В 1820 році пише "Оду до молодості", сповнену революційного пафосу і інтернаціоналістичних акцентів. В своїх "Баладах і романсах" Міцкевич зробив революцію в поетичній мові, в поетичній картині, знівечив закостенілі, застарілі формули класицизму, демократизував поетичну мову, в новій, романтичній формі увів до своїх творів багатство білоруського і литовського фольклору...
Арештований у Вільні і засланий до Росії, він перебував там п'ять років. Вітають його з ентузіазмом передові кола російської інтелігенції, зближується з ним Пушкін. Там Міцкевич пише свої прекрасні сонети і поему "Конрад Валленрод", в якій він змальовує трагедію і безплідність шляху зради. З допомогою своїх московських приятелів Міцкевичеві вдалося виїхати закордон, і в Дрездені він пише нову частину своєї поеми "Дзяди".
Після приїзду до Парижа Міцкевича неприємно вражає атмосфера польської еміграції. У вступі до "Пана Тадеуша" він пише:
"Як ніч, як день тяжкі вражають нас новини.
Що б'ються, ніби дзвін над віком домовини,
І зичить смерті нам і недруг і сусід,
І помста, і ганьба ступає нам услід,
І навіть в небесах надія не зоріє...
Чи ж диво, що тепер людина гасне, скніє.
І, розум стративши у муках нелюдських,
Одно знущається і з себе і з других".
Тут, у Парижі, повстає відомий твір Міцкевича, що його чудово переклав в 1927 році Максим Рильський на українську мову, — "Пан Тадеуш, або останній наїзд на Литві". Максим Рильський пише: "Як "Дон-Кіхот" був останнім лицарським романом, а разом і (дозволю собі так сказати) благодушною, хоч убивчою сатирою на лицарство, так і "Тадеуш" поєднує в собі розлогу картину старошляхетського, рокованого загинути життя з м'яким, а проте безжальним сміхом". Приятель Герцена, Ворцель, писав про "Пана Тадеуша", що це "камінь на могилу шляхетської Польщі...".
Після того великого твору Міцкевич потрапляє під розкладовий вплив тогочасної польської еміграції, але, не дивлячись на зусилля підозрілої якості містика Тов'янського, в душі поета раз-у-раз оживає великий революціонер, його творчий темперамент не могли зламати зусилля реакційних містиків. В своїх статтях у "Трибуні народів", в університетських викладах про слов'янську літературу і в своїй організаційній діяльності Міцкевич йшов разом з революційними рухами своєї епохи, аж до трагічної смерті — хто зна, чи невикликаної руками агентів шляхти — в Константинополі, в 1855 році. Сьогодні, після 85 років, в радянському Львові, де здійснилися найпалкіші мрії і пророкування Адама Міцкевича — річниця його смерті буде маніфестацією революційного інтернаціоналізму. А коли б пам’ятник його міг промовити, з уст Міцкевича залунали б слова, як він колись кинув комісарові французької поліції:
"Я був і є соціалістом!"
Ю. Борейша
