200 років тому троє монархів: прусський король Фрідрих Вільгельм ІІІ, австрійський цісар Франц І і російський імператор Алєксандр І, – підписали Акт про створення Священного Союзу. Новий альянс мав стати ґарантією того ладу, що встановився у Європі внаслідок 25 конфліктів, спричинених Великою французькою революцією та війнами Імператора Французів Наполеона І.
Монархи зібралися у вересні 1815 року в Парижі, щоб остаточно надати леґітимності рішенням Віденського конгресу та знайти надійні засоби для їх упровадження та забезпечення у наступні десятиріччя.
У всіх на пам'яті ще були "Сто днів" Наполеона, коли екс-імператор на диво легко вибрався зі заслання на острові Ельба та за лічені дні відновив свою владу у Франції. Небагато бракувало, щоби Бонапарт ще й переміг би союзні британську та прусську армію 22 червня 1815 року біля Брюсселя. Хоча Наполеона після Ватерлоо відправили цього разу подалі – на острів Святої Єлени у Південній півкулі, страх перед новими революціями й "узурпаторами" залишався.
В Акті про створення Священного Союзу є багато святенницького пишномовства. Троє монархів urbi et orbi обіцяли виявити світові непохитну рішучість "як в управлінні довіреними їм державами, так і в політичних відносинах до всіх інших урядів", керуватися заповідями Святої Віри, Любові, Правди й Миру.
Ініціатором створення Священного Союзу був російський цар та імператор Алєксандр І, що після Віденського конгресу додав до своїх титулів ще й Польське королівство. Щоправда хотілося йому стати ще й королем Галичини та Володимирії. Але не вдалося спокусити Австрію відректися від нашого краю. Австрія й так утратила надто багато на початку ХІХ ст. (Бельгію, або Австрійські Нідерланди, та Нову Ґаліцію, зокрема, Холмщину), щоби ще дарувати москалям "Ґаліцкую Русь".
Текст Акту написала російському імператорові ліфляндська баронеса Барбара-Юлія Крюнер з роду Фітінгофів (1764–1824). Як писав французький історик Дебідур, "ця непересічна жінка, що пережила доволі легковажну молодість, захопилася благочестям, яке доходило до екзальтації" ¹. Вона мала значний вплив на Алєксандра І.
Батьки Священного Союзу – Алєксандр І, Франц I і Фрідрих Вільгельм III
Троє монархів, що уклали Священий Союз, вважали себе пов’язаними нерозривним братерством, і навіть "єдиноземцями". Вони зобов’язувалися надавати собі навзаєм підтримку й допомогу, та залишатися "батьками родини" для своїх підданих та військових. Прусський лютеранин Фрідрих Вільгельм, австрійський католик Франц і московський православний Алєксандр мали бачити у підлеглих їм народах "єдину християнську націю".
Міжнародною мовою спілкування тодішніх монархів та провідних європейських верств залишалася мова переможеної Франції. Лише під кінець ХІХ століття, коли майже всі європейські монархи стали нащадками британської королеви Вікторії, на роль інтернаціональної мови монархічного спілкування стала претендувати англійська.
Але 1815 року Британія ще не поспішала занадто анґажуватися у справи континентальної Європи, тому не стала членом Священного Союзу.
Натомість французький король Луї (Людовик) XVIII намагався якнайшвидше полагодити справи з країнами-переможцями і погодився на їхні умови, що передбачали сплату контрибуції до 700 мільйонів франків і окупацію 120-тисячними військами країн переможців (по 30 тисяч від Росії, Британії, Австрії та Пруссії). Командувачем окупаційного війська став переможець під Ватерлоо – британський генерал Веллінгтон.
19 листопада до Священного Союзу приєднали Францію, а протягом двох років – більшість європейських держав. Оттоманську імперію як нехристиянську країну вирішили до Священного Союзу не приймати.
Періодично проводилися «саміти» (конгреси) найвищих правлячих осіб держав і голів урядів Священного Союзу: в Ахені (1818); у Троппау (тепер чеська Опава, 1820); у Лайбаху (тепер словенська Любляна, 1821); в італійській Вероні, яка тоді перебувала під владою Австрії (1822). Відбувалися й зустрічі окремих монархів, зокрема, Александра І та Франца І у Чернівцях у жовтні 1823 року.
Французька інтервенція в Іспанії (1823)
Для утримання "спокою та порядку" в Європі проводилися спільні акції держав Священного Союзу. Так у березні 1820 року австрійське військо зайняло Неаполь і придушило революційний рух в Королівстві Обох Сицилій. У квітні 1823-го 80-тисячна французька армія була введена в Іспанію, де придушила революційний рух і відновила владу короля Фердинанда VII.
Суперечливим викликом для Союзу стала боротьба Греції за незалежність у 1821–1832 роках, коли серед європейських монархів не було згоди щодо підтримки цієї революції.
Поважною кризою для Священного Союзу став 1830 рік, коли відбулася революція у Франції, Бельгія проголосила незалежність від Нідерландів, а в Польщі почалося повстання проти Російської імперії. Франція та Британія схилялися до збройної допомоги Польщі. Натомість Пруссія й Австрія дотримувалися нейтралітету, побоюючись поширення повстання на Галичину та Познаньщину.
Угорці складають зброю перед росіянами (1849)
У 1849 році російський імператор Ніколай І допоміг молодому цісарю Францу Йосифу І, надіславши військо під командою Івана Паскевича для придушення угорського повстання. Допомога Франції та Британії Османській імперії у Східній (Кримській) війні проти Росії (1853–1856) остаточно поховала Священний Союз.
Але завдяки Священному Союзові вдалося протягом майже чотирьох десятиліть уникнути міждержавних збройних конфліктів у Європі.
ПРИМІТКИ
¹ Дебидур А. Дипломатическая история Европы. Т. 1. – Москва, 1947. – С. 118, 119.
26.09.2015