Культура не є чимось таким, що існує лише у минулому чи у теперішньому. Вона може проектувати майбутнє, провокувати зміни, і про це протягом Конгресу культури Східного партнерства точилися дискусії на панелі «Мистецтво як провокатор змін».
Провокація на закритті Конгресу культури: падіння декорацій під оплески учасників
Артистичне і політичне, форма і зміст
У назві панелі не дарма поєдналися поняття «зміни» та «провокатор». Якщо мистецтво призводить до змін у суспільстві – воно стає провокацією. Проте, не всяке і не завжди. Наприклад, британського скульптора Джеймі Маккартні називають виразно провокативним митцем: найвідомішою його роботою є стіна виліплених вагін, де кожна неповторна. І хоч сам автор, безумовно, провокатор, та його мистецтво не є провокативним – бо не підштовхує людей до усвідомлення соціальних проблем, до їх вирішення, взагалі до будь-яких дій. Влучну метафору як реакцію на виступ Джеймі Маккартні продемонструвала ізраїльська мисткиня Тамар Рабан – влаштувала цілий перфоманс процесу відкриття червоної коробки. «У мене є коробка, – розпочала вона, роблячи довгі паузи між реченнями. – Моя коробка червона. Я хочу відкрити коробку за допомогою… За допомогою своїх рук. Моя коробка відкрита. Коробка пуста». І хоч аудиторія змучилася здогадами, що ж лежить у коробці, там виявилася порожнеча. Те саме і з мистецтвом Маккартні – воно породжує цікавість; ти вдивляєшся, аби зрозуміти підтекст, а його там нема.
Джеймі Маккартні презентує своє бачення провокацій
Як антитеза, як справді провокативне мистецтво – згадка Марата Гельмана про акцію у Санкт-Петербурзі, коли група «Война» намалювала великий член на розвідному мосту навпроти ФСБ. Тут також використаний вульгарний символ, але смисли – зовсім інші.
Ще один жест від художнього світу у політичний – протест художника Петра Павленського під назвою «Туша». Голого художника обмотали колючим дротом та поклали біля будівлі Законодавчого зібрання Санкт-Петербурга – на знак протесту проти абсурдних законів, які залякують людей та обмежують їхню свободу. «У Росії зараз усі бояться. Держава, прокуратура, поліція – сильні. А ти – людина. Раптом що – тебе одразу посадять, поб’ють. І людина обмотує себе колючим дротом, і підкидає себе до пітерського Закзібрання. Павленский говорить: «Якщо я сам з собою зміг таке зробити, то що ви можете зробити зі мною ще?». Це – сила слабкого. Він показав стратегію одинака, слабкої людини всередині цієї сили. Людей, які казали, що нічого не можна зробити, це сподвигло щось робити», – коментує Марат Гельман.
Марат Гельман
Павленський загалом відомий подібними акціями. У 2013 році на Красній площі він прибив свою мошонку цвяхом до бруківки. За заявою художника, це метафора апатичності російського суспільства, яке фіксується на своїх програшах та втратах, і таким чином саме прибиває себе до Красної площі. Ще до того Павленський на підтримку Pussy Riot зашив собі рота біля Казанського собору, та простояв так півтори години.
Про Pussy Riot Марат Гельман також згадав: «У суспільстві є не проявлені речі. Pussy Riot зробили так, що все це стало видно. Вони включили режим солідарності, тому що в Росії багато людей сидять у в’язницях за несправедливими звинуваченнями, але ніхто на це не реагує. Їх тисячі, і ніхто їх не помічає. І раптом – така яскрава ситуація, яка демонструє, що суд несправедливий».
Це – справжні провокації. Провокативні як за формою, так і за змістом, вони штовхають людину бодай на думання, а іноді й на дію. Зрештою, за словами білоруського художника Міхала Анемпадистава, у тому і є головне завдання мистецтва: «народити думки та спонукати до дії».
Тіберій Сільваші та Міхал Анемпадистав
Міста у трансформації
Не лише мистецькі дії можуть провокувати суспільства до змін. Естонський експерт у галузі культурної політики Рагнар Сііл розказав про те, як культурне середовище може змінити місто. Зокрема, йшлося про будівлі, які стають модними, коли туди приходять люди культури.
«У моєму рідному місті довгий час пустував завод, повз нього навіть проходити було страшно. Кожен вечір я бачив там лише одне вікно, що світилося, та чув музику. Завод вирішили знести та побудувати там торгівельний центр, проте, через економічну кризу 2008 року на це не вистачило грошей. Будівля так і лишилася, та з часом там стало з’являтися все більше і більше культурних гуртів. Тепер це найбільший культурний центр у Таллінні. Власнику території довелося її продати, бо люди б не дозволили знести центр». Тобто, спершу у те місце прийшла культура, а вже потім воно змінило все місто. І так, за словами Рагнара Сііла, відбувається завжди: спершу люди культури знайдуть собі якесь приміщення, а потім воно стає відвідуваним, модним та як наслідок – дорогим.
На переконання експерта, подібні культурні простори треба поєднувати з бізнесом. Держава, само собою, не буде їх фінансувати, а от бізнес-модель вигідна як людям культури, так і підприємцям. Така тенденція шириться світом, тож культура міняє не тільки місто, а й вигляд та сприйняття бізнесу.
Рагнар Сііл та Ігор Тищенко
І культура здатна змінювати не лише якусь галузь чи місто, але й цілу державу. «В Естонії була революція, але без крові. Люди об’єдналися у пісні. Протягом трьох років вони приходили і співали. Однієї ночі був рекорд, коли 300 тисяч естонців прийшли співати (у Естонії населення усього мільйон)» – розказує Рагнар Сііл. Мова йде про Співочу революцію 1987-1991 років, метою якої було відновлення незалежності країн Балтії.
Так само Майдан Сііл вважає революцією, тісно пов’язаною з культурою. Там творилися десятки пісень та віршів, були намальовані картини, зроблені фотографії, які згодом увійшли у відомі світові експозиції. Та й боролися з режимом Януковича часто саме люди культури: хтось на полі бою, хтось – політично та ментально.
Рагнар Сііл згадує: «Коли я спитав міністра культури, чому він займається цим напрямом, той сказав, що саме люди культури повалили режим, і, якщо нова влада їх проігнорує, то довго не протягне». У цих словах – демонстрація сили культурницького середовища. Культура впливає на суспільство, змінює все навкруги та здатна на радикальні дії.
У каталозі Конгресу окрім інформації обов’язкової – програми, описів та біографій – було також трохи текстів до думання. Серед них – цитата Міхаіла Гнєдовського, що видається особливо влучною на підсумок цієї тематичної панелі: «…Культура має той самий механізм спадковості, що і природа. Як би ми її не дефініювали, вона завжди поєднуватиме у собі два аспекти: один, зосереджений на спадщині та традиції (спадковість), і другий, зорієнтований на інновації та креативність (генетичні варіації). Ці дві лінії культури тісно пов’язані. Попри те, що сучасне мистецтво може трансформувати, відкидати чи знищувати традицію, воно завжди провадить діалог з мистецькими досягненнями минулого. З іншого боку, традиція та надбання повинні бути інтерпретовані, розшифровані та пояснені заново для кожного нового покоління, і у цьому сучасне мистецтво також незамінне. Образ сучасного митця нагадує латимерію – божевільну рибу, яка експериментувала з пересуванням суходолом – і стає центральним у часи кризи. Тим не менш, йдеться не лише про одного одержимого генія, на якого чекає світ; швидше, йдеться про критичну масу нових ідей, що захоплюють уяву людей, множаться зусиллями заповзятих, створюють нові аудиторії та ринки, і, підтримані урядовою політикою у правильний момент, можуть перевинайти панівні стилі життя, та привнести нові, кращі умови для життя суспільства».
Фото: Ліза Кузнєцова, прес-служба Конгресу культури.
16.09.2015