«Це не Голокост чи це ще не Голокост? Як називатиметься, коли минуть роки, оця маса людей, яка безладно простує до Європи?»
Іноді доводиться порівнювати те, що є непорівнянним, бодай для того, аби розбудити приспану совість. Між 1933 і 1940 рр. кілька мільйонів біженців, які втікали з Німеччини, Польщі чи Голландії, рятуючись від нацизму, наткнулися на закриті кордони. Їх звали Натан, Самуїл чи Ракель. Прозорливий Натан, наприклад, утік з Німеччини ще влітку 1933 р., за п’ять місяців до того, як до влади прийшов Адольф Гітлер. Він хотів поїхати в Сполучені Штати, але йому не дали візи. Він спробував зробити це в Іспанії, але знову отримав відмову. Майже випадково він врешті-решт опинився у Франції, яка його не прийняла, але й не вигнала; лише починаючи з 1938 р. уряд Даладьє, який постав з Народного фронту, передав німцям євреїв, які намагалися в’їхати у Францію.
Натан уцілів під час режиму Віші, приєднавшись у Піренеях до ще нещільних лав Опору, разом з іспанськими республіканцями, які втікали від громадянської війни. У Натана було десять братів та сестер, усіх їх убили в нацистських концентраційних таборах, а ще була мати, яка померла від голоду у Варшавському гетто. Ці шість мільйонів жертв Голокосту не породили великих емоцій, хіба що серед єврейського народу, аж до процесу Адольфа Айхмана в Єрусалимі у 1961 р. Доти знищення євреїв ховалося в глибинах колективної підсвідомості як таке собі побічне ускладнення світової війни. Франклін Рузвельт і Уїнстон Черчилль, які були поінформовані про ситуацію в 1933 р., завжди відпиралися, що те, яке тоді ще не звалося Голокостом, відступало від їхньої глобальної стратегії: розгрому нацистів і союзу з режимом Йосипа Сталіна.
Перейдімо тепер до того, що не має жодного зв’язку із вищезгаданим: втечі мільйонів біженців із Сирії, Іраку та Еритреї. Не має зв’язку, тому що Латіфа, Алі та Ахмед не були убиті з такою самою промисловою ефективністю, з якою вбили Самуїла, Натана та Ракель? Чому не має зв’язку? Чи ми повинні думати, що Латіфа, Алі та Ахмед наражаються на ризик потонути у Середземному морі чи померти від задухи у вантажівці чи спраги на грецькій автомобільні дорозі, тому що вони є туристами чи попросту їдуть шукати роботу в Англії? Ні, вони також тікають від знищення: вони ризикують потонути, тому що знають, що інакше вони будуть отруєні газами, обстріляні з кулемета чи бомбардовані, або помруть від голоду. Це не Голокост чи це ще не Голокост? Як називатиметься, коли минуть роки, оця маса людей, яка безладно простує до Європи? Як виправдовуватимуть наші книги з історії та наші офіційні плачі оту масову еміграцію, що її європейці, народи та їхні уряди, намагаються звести до технічної «кризи», яка вимагатиме лише деяких юридичних коректувань в означенні статусу біженця?
Якби Натан був живий, то я ані миті не сумніваюсь, що він упізнав би в Алі чи Ахмеді своє власне обличчя, свою власну долю, свою власну гіркоту. Натан упізнав би усі ті аргументи, які в його час викладали йому у цих самих кордонах: економічна ситуація в західній Європі не дозволяє прийняти його, громадська думка не є прихильною до іноземців, євреїв та інших чужинців є вже занадто багато, аби уряд ризикнув прийняти ще більше. Чи не перебільшує Натан загрози, яка нависла над ним та його близькими? Той Гітлер врешті-решт отямиться. Диктатор Еритреї Ісайяс Афеверкі, Башар аль-Асад, ісламістські банди, які спустошують увесь Близький Схід, врешті-решт отямляться? На Заході ніхто не вживає заходів для того, аби вони це зробили. Єдина ініціатива, представлена Франсуа Олландом, бомбардувати штаб-квартиру Башара аль-Асада, була заблокована у 2013 році Бараком Обамою. Єдиним керівником західного уряду, який зараз вживає реальних заходів і пропонує адекватні гуманні рішення цієї драми, є Ангела Меркель: як німка, вона добре її знає. Вона не ховається за економічними та юридичними вивертами. Вона знає, що через 75 років Ахмед – це Натан.
Нам вже відомі на перший погляд раціональні заперечення: ці люди не є європейцями, вони не зможуть інтегруватися, а економіка не зможе їх поглинути. Але те, що здається правдивим, є помилковим. Ці «біженці», якщо їх приймуть в Європі, привнесуть свою освіту і робочу силу; у своїй більшості вони є молодими і заповзятливими, про що свідчить їхнє вигнання. Еміграція – це трагічний відбір, який дає привілеї сильним перед слабкими. Сполучені Штати розвивалися швидше, ніж Європа, завдяки динамізму, який привносять іммігранти, тоді як Європа занепадає по мірі того, як старіє. Культурна інтеграція була б немислимою, чи не так? Це заперечення здається влучним, але дивним чином припускає, що Європа в культурному, етнічному та релігійному плані є бездоганно чистою коштовністю. Насправді Європа є гібридним скупченням, горнилом культур, які – з’єднавшись – утворюють європейську цивілізацію. Пригадую, що колишній прем’єр-міністр Мішель Рокар зіткнувшись із меншою імміграцією, з Африки, думав, що вирішить проблему, заявивши, що «Європа не може прийняти усю злидоту світу». На це можна заперечити, що до сьогоднішнього дня Йорданія, Ліван, Туреччина прийняли три мільйони «біженців», а Європа … 300 тис. Тому мені соромно за Європу, за її егоїзм, її історичну короткозорість і її зарозумілість самовдоволеного маленького буржуа. Тому нині Ахмед є моїм братом, а Латіфа моєю сестрою. Бо, бачте, Натан був моїм батьком.
Guy Sorman
El innombrable
АВС, 07.09.2015
Зреферувала Галина Грабовська