Одного разу в мене вже таке було з лауреатом нобелівської премії у галузі літератури. Як би там не було, але вони мене — як літератора — цікавлять. Мені подобається вгадувати, хто може бути наступним лауреатом, подобається досліджувати, чому той чи інший ним став. Якось я навіть відчув химерну радість, сидячи на канапі, на якій зовсім недавно сиділи Мілош і Бродський, п'ючи те саме вино, що і я.
Але того разу я проґавив, не вловив, не відчув. До мого міста приїхала ціла група німецькомовних письменників. Я їх трохи водив своїми місцями. Особливо уважно приглядався до Крістофа Рансмаєра. Передовсім тому, що колись мене страшенно захопив його «Останній світ». А ще — бо думав, що от саме він може бути нобелянтом, і дуже буде файно, коли у багатій історії лауреата особливе місце займе екскурсія Івано-Франківськом (відсутність такого епізоду завжди здавалася мені браком у біографіях всіх нобелівських лауреатів у галузі літератури). А не відчув я того, що поруч зі мною, поруч з цим чудесним Рансмаєром була жінка, яка через рік чи два після Франківська дійсно отримала Нобеля. То була Герта Мюллер.
Тепер у мене інша ідея. Пов'язана вже не зі світового значення нагородами, а з Папським Престолом. Досвід прорахунку я вже маю, тому намагаюся бути дуже уважним. Річ в тому, що цими днями у моєму місті відбувається Собор Греко-Католицької Церкви. І вулицями ходять всілякі приїжджі діячі нашої Церкви. І я уважно придивляюся до них, запам'ятовую їхні лиця і постави, бо знаю, що хтось із них буде якимось черговим Папою Римським. І мені не хочеться помилитися — як з Райнсмаєром і Мюллер.
А то, що хтось із делеґатів Собору стане Папою, мені видається безсумнівним. Звичайно, це може статися і через двадцять, і через тридцять років, але ж для Церкви такий час все одно є «невдовзі», «незабаром», «от-от». Бо українська унійна Церква — це те, що виявиться цілковито необхідним майбутньому католицизмові й християнству. Ідея, яка зародилася і зреалізувалася чотири століття тому, щойно тепер виглядає такою, що дозріла до прийняття у всьому світі. Центральна Європа, Схід і Захід, Рим і православ'я, християнство і мусульманство, Європа і Азія — всі ці ваговиті вузли є зав'язаними у Греко-Католицькій Церкві так, що тільки вона здатна їх розв'язати із середини, пропонуючи і даруючи свої розв'язки і розв'язання усім втягнутим у вузол сторонам.
Ніхто не може знати, ким буде для світу Папа Римський через кілька десятиліть. Може, він вже не буде мати майже ніякого значення (це було би символічним для Папи-українця — як завжди, запізнитися на кількасот–кількадесят років). Але в такому випадку наш архаїзм мав би бути помічним. Греко-католик стане Папою саме тому, що ми вже ніколи не спроможемося «догнати і перегнати». Хіба що виявимося потрібними там, куди у скаутських походах ставлять найнадійніших і найпомітніших, — у ар'єрґарді.
Щоправда, для такого злету потрібно трохи більше освіти, до якої останніми роками певні кола церковних єрархів почали ставитися іронічно. Все ж папство — це особливе знання, а не просто харизма і геройський досвід. Тож я у своїй грі придивляюся передовсім до освічених і мислячих. Не будучи впевненим, що цього разу не помилюся. Зрештою, важливо, що наш Папа десь тут. Десь між майбутніми футболістами, боксерами і ймовірним лауреатом нобелівської премії у галузі літератури.
27.08.2015