Коли ми говоримо про розпад Габсбурзької монархії, зазвичай ми обговорюємо цей розпад ізольовано, так нібито це якийсь окремий випадок. Ми звинувачуємо Габсбурґів у тому, що вони адекватно не відреагували на виклики демократизації чи націоналізму. Зазвичай ми кажемо, що падіння Габсбурґів було неминучим. За останні два-три десятиліття історики трохи переосмислили історію Габсбурзької монархії і відкинули більшість із зазначених уявлень. Зокрема, уявлення про неминучий занепад Габсбурґів.
Зазвичай зараз ми розглядаємо Габсбурзьку монархію й оцінюємо її внесок і її досягнення, все що пов’язано з розвитком культури, освіти, інфраструктури. Я маю на увазі доброї якості шляхи, грамотність, культурну спадщину. Ми також цінуємо швидкий і динамічний розвиток економіки.
Територіальне зростання Габсбурзьких володінь (1335-1908)
Насправді ця держава не була готова до свого падіння, і у своєму дослідженні я арґументую, що насправді ця держава не пережила занепад. Як і багато інших західноєвропейських дослідників, ми стверджуємо, що Габсбурзька монархія просто програла у довгій виснажливій війні. І коли вона програла цю війну, її вороги, держави Антанти, ухвалили рішення про дезінтеграцію Габсбурзької монархії. Це стало причиною її падіння.
У 1918 році і Вільсон, і союзники ще думали про те, як реформувати Габсбурзьку монархію, але цього так і не сталося. За останні 10 років я познайомився з багатьма дослідниками й експертами, такими, як [Фарід] Закарія, який є редактором Newsweek (це відомий американський міжнародний журнал). І цей дослідник в одній із своїх чудових статей, опублікованій десь 15 років тому, писав про Габсбурзьку монархію і назвав її найвищою формою демократії у порівнянні з багатьма демократіями, які зараз існують у Східній Європі. Він також пише про те, що Габсбурзька монархія була ліберальною авторитарною державою.
Я буду говорити про всі ці питання і хочу подати історію занепаду та розпаду Габсбурзької монархії не ізольовано, а хочу пояснити ці події у контексті п’яти основних чинників, які існували до початків Габсбурзької монархії і продовжують існувати зараз, і багато з цих чинників погіршилися через занепад Габсбурзької монархії. Я також буду висувати аргументи, пов’язані з тим, що Габсбурзька монархія постала перед тими викликами, з якими не стикалася жодна велика держава. Не було ще тоді досвіду, як справитися з питаннями демократизації у багатокультурному суспільстві, і всі ті проблеми, з якими зустрілася Габсбурзька монархія, поступово погіршувалися. Розпад Габсбурзької монархії та жахливі наслідки цього занепаду можна пояснити з точки зору цих 4-5 чинників.
Я написав книгу про Габсбурзьку монархію і визначив 5 основних чинників, які виділяють її серед інших держав. Під час демонстрації перших 12 слайдів із 29, які я підготував, я хочу розповісти про ці 5 основних чинників – перед тим, як я перейду до безпосередніх наслідків розпаду монархії. Але в процесі пояснення цих 5 чинників я буду постійно посилатися на наслідки для теперішнього часу, тобто я буду постійно говорити про те, які проблеми монархія могла би вирішити, а які – ні.
Максиміліан I (портрет роботи Альбрехта Дюрера)
Перший чинник пов'язаний з тим, що передусім виділяє Габсбурзьку монархію, – центральне розміщення цієї монархії у Європі. Завдяки такому центральному розташуванню Габсбурзька монархія стала ключовим гравцем на міжнародній арені. Це почалося наприкінці XIV століття. Максиміліан I скористався центральним місцем монархії, і, саме ця монархія почала грати роль балансуючої сили у боротьбі за рівновагу сил. Кожного разу коли якась держава набувала такої могутності, що могла стати гегемонією, Габсбурзька монархія балансувала цю ситуацію. Так було і з турками, і з Францією. І так тривало протягом історії Габсбурзької монархії, поки новими загрозами не стали Російська імперія та Німеччина.
Сама Габсбурзька монархія ніколи не була загрозою для балансу сил. Але оскільки Габсбурзька монархія була достатньо могутньою, щоби захищати себе, вона завжди була добрим союзником. Максиміліан І мав багато шлюбів, я не буду про всіх них говорити, хоча вони є дуже цікавими (наприклад, він був одруженим із ще не народженою королевою Угорщини).
Карл V (з картини Б. ван Орлея, 1519-1520)
Але тим не менше у XVI столітті Карл V успадкував величезну імперію, створену для захисту Європи від Франції. Те, що позначено помаранчевим кольором, залишалося під владою Іспанії, а те, що позначено жовтим, – потроїлося у розмірі. Тобто, по суті, у нас було дві імперії Габсбурґів, але ми говоритимемо про лише центральноєвропейську, тобто Богемію, Угорські й Австрійські землі.
Протягом своєї історії Габсбурзька монархія як оборонна держава отримувала вигоди від свого зручного геополітичного розташування, але монархія також намагалася захистити себе від потенційних небезпек з усіх боків. Тому протягом багатьох століть Габсбурзька монархія намагалася завойовувати і створювати буферні зони (тобто, ті зони, які використовувалися для оборонних цілей). На заході була Німеччина, на півдні була Італія, якою правили кузени іспанських Габсбургів, на півночі була Польща. Цілі книги написано про австро-польські війни, але до першого поділу Польщі насправді вона виконувала роль буферної зони для Габсбургів (потім ви знаєте, що відбулося). З іншого боку, ще була Угорщина, яка також виконувала роль буферної зони, досить небезпечної.
Через потребу в союзниках, для того, щоби захистити себе, свої землі і всю Європу від гегемонії, Габсбурзькій монархії була потрібна ще одна відмінна характеристика – консенсус. Оскільки Габсбурзька монархія не була така могутня, щоби нав’язувати свою волю іншим народам (як, наприклад, у моїй країні робив Джордж Буш десь 12 років тому), і не була гегемонічною за своєю натурою, то їй потрібні були союзники, і вона запровадила дипломатичну політику, в рамках якої утворювала альянси. Тобто, під час воєн Габсбурзька монархія завжди мала численних союзників. І на цій мапі ви бачите картину найбільшого розширення Габсбурзької монархії за допомогою союзників – проти агресії Франції та турків наприкінці XVII – на початку XVIII століть. Як ви бачите, це Белград, велика територія Румунії, половина Італії, а також Бельгія (австрійські Нідерланди).
Карл VI (з картини Й.Ґ.Авербаха, 1725)
Тобто, консенсус за кордоном був надзвичайно важливим для монархії. А це означало (і це, знову ж таки тут, є дуже важлива характеристика), що Габсбурзька монархія намагалася врахувати та задовольнити інтереси й потреби своїх союзників. І це відіграло дуже важливу роль, коли Австрія вступила в останню зі своїх коаліційних воєн – проти Наполеона у 1813 році. Пруссаки та росіяни домовилися встановити баланс сил, який передбачав також роль Франції як переможеного ворога. Армія, очолювана австрійським маршалом Шварценбергом, по суті, перемогла у найважливішій битві цієї війни, «Битві Націй» під Лейпціґом, і саме австрійці посприяли перемозі у цій війні.
«Битва Націй» під Лейпціґом, 1813 (картина Александра Саєрвайда)
Коли говорять про війни проти Наполеона, то згадують Ватерлоо, але ніхто не пам’ятає про ось цю «Битву Націй». І після того, як нарешті війська союзників вступили в Париж, союзники зібрали конгрес у Відні, очолюваваний австрійським міністром Клементом фон Меттерніхом, і дійшли консенсусу. Тобто, був консенсус п’яти великих держав: чотирьох переможців (Великобританія, Пруссія, Росія, Австрія) та переможеної Франції. Бо вони, знову ж таки, переймалися балансом сил і хотіли впевнитися, що Росія не буде виступати новим агресором у Східній Європі. Тому вони примусили Росію дозволити, щоби Франція також була частиною цього консенсусу.
Віденський конґрес, 1815
Це була не лише справа консенсусу з точки зору міжнародної політики, але важливо також говорити про консенсус всередині самої Габсбурзької монархії. Оскільки Габсбурзька монархія була розташована в центрі Європи, вона була не лише доступною для ворогів з будь-яких напрямків, але ці вороги могли формувати союзників серед незгідних підданих монархії, тобто необхідним був консенсус і за кордоном, і всередині країни. Знову ж таки, потрібно було враховувати та пристосовуватися до інтересів різних етнічних груп: угорців, пізніше поляків, завжди німців, ну й інколи чехи також були важливими – для того, щоби попередити будь-які повстання і виступи проти Габсбурзької монархії. На цьому слайді ви бачите відображення габсбурзької політики.
Габсбурзька монархія мала кілька десятків територіальних структур, права й інтереси яких забезпечувалися успіхом Габсбурзької монархії. І внизу справа ви бачите всі ті міста, які були столицями коронних земель Габсбурзької монархії, принаймні протягом короткого періоду часу – навіть Флоренція, яка столицею була після війни 1858 року.
Ще одна характеристика консенсусної внутрішньої політики – це еволюція країни і її розвиток, зважаючи на наявність кількох десятків національностей і мов. Було кілька десятків національностей і 12 національних мов. Це можливо було тому, що Габсбурзька монархія ніколи не думала про те, щоби придушувати етнічні групи в рамках монархії. І вона є унікальною з цієї точки зору. Франція, Іспанія, Нідерланди, Великобританія, Пруссія, інші германські країни, Скандинавія – всі ці держави не допускали більше однієї мови, а Габсбурґи, навпаки, сприяли мовному розмаїттю. Зокрема, наприклад, Йосиф ІІ зобов’язував навчальні заклади викладати грамоту й інші навчальні дисципліни мовою місцевого населення.
Етноси імперії
Відповідно, чехи були грамотними й освіченими завдяки такому мовному розмаїттю. Тобто, чехи мали право на навчання й освіту рідною мовою. Це було унікальним.
Але це відбувалося до того, як націоналізм створив основні виклики. Це було важливо тому, що, перш за все, еліта монархії зазвичай вивчала німецьку мову або ту мову, яку монархія використовувала у певних сферах політики. Це стосується аристократії. Всі євреї також вивчали німецьку мову, і це допомагало їм триматися купки. Але в реальності це не була проблема, бо насправді монархія мала багато інших позитивних характеристик, які обумовлювали вірність своїх підданих.
Четверта характеристика, яку варто відзначити, тобто, четвертий чинник, який виділяє Габсбурзьку монархію, який є дуже важливим для розуміння занепаду Габсбурзької монархії – це зв'язок з Німеччиною. Німеччина має дуже тісні зв’язки з Габсбурґами. І Габсбурзька монархія до самого свого кінця асоціювала себе з німцями. Навіть останній монарх Габсбурзької монархії після її занепаду втік у Німеччину.
Завдяки успадкованим землям у Німечччині і, водночас, у Галичині монархія, з одного боку, стояла обличчям до Заходу, з іншого – до Сходу. Тобто, Габсбурґи були німцями і не німцями водночас, вони дивилися в обидва напрямки.
Ну і, зрештою, сама династія. Це історія, яка починається у ХІ столітті. Habichtsburg – «яструбиний замок», який став Габсбургом. Від того часу до перемоги Франца І над Наполеоном Габсбурги постійно повинні були пристосовувати свою політику, постійно впроваджувати реформи для того, щоби забезпечувати інтереси свого складного та комплексного інструменту посеред Європи. Це було необхідно не лише для того, щоби вижити, але для того, щоби сформувати державу, яка змогла би триматися купи. І династія – це був той клей, який тримав всі ці території разом.
Якщо переможеш Німеччину у Першій чи Другій світовій війні, все одно залишаються народи. Тобто, єдине місце, де зараз можна бачити елементи Габсбурзької монархії, – це зовнішній простір, тому що ми бачимо Карпати, бачимо річку Дунай, бачимо Адріатичне узбережжя – і це визначає межі Габсбурзької монархії до 1740 року.
Зараз я спробую пов’язати ці 5 чинників із розпадом Габсбурзької монархії. Я використовую два поняття: занепад і дисагрегація. Я вважаю, що насправді відбувся не занепад Габсбурзької монархії, а дисагрегація, тому що всі ці 5 чинників, які виділяли монархію, поступово зникли. І все починається з династії ще до того, як вона зникла. Монархія була такою безпечною у 1815 році, бо її буферні зони були найкращими, була Галичина і Карпати, вони домінували на Балканах, на території Італії, яку вони отримали від іспанських Габсбургів у XVII столітті. І стосунки з Німеччиною також були позитивними. Німеччина – це, по суті, ті самі межі, як і колишня Священна Римська імперія, якою правили Габсбурґи.
Імператор Франц вважав, що тогочасний рівень безпеки у монархії був такий високий, що не потрібно було нічого змінювати. Тому він закрив очі на еволюцію масової політики, яка з’явилася в результаті Великої французької революції, та на націоналізм, який з’явився згодом. Як результат, відбувся процес дисагрегації, і цей процес почався з геополітики.
У буферну зону, яка оточувала Габсбурзьку монархію, вторглася Пруссія, коли захопила Сілезію. Монархія намагалася втримати інші території. Але проблема була не лише в тому, що Пруссія захопила Сілезію, насправді ця проблема була набагато глибшою, вона спостерігається ще зараз. Величезний вплив супердержави Німеччини був неминучим і досі залишається неминучим в європейському контексті. Бо це промислово розвинута країна з величезним населенням, і вплив її складно стримувати.
Габсбурґи були першою державою, яка стикнулася з проблемою об’єднаної Німеччини. Враховуючи індустріалізацію, враховуючи величезне населення Німеччини, ця країна стала домінуючою силою і в ХІХ столітті, і протягом більшої частини ХХ століття. В принципі можна сказати, що протягом усього ХХ століття Німеччина залишалася домінуючою країною в Європі, і зараз вона зберігає свій домінуючий вплив. І не мало значення, що робила Габсбурзька монархія. Якби вона успадкували Німеччину, то ця проблема все одно залишилася би. Але 1866 року відбулася дуже важлива подія, яка визначила хід німецької історії. Габсбурґам не вдалося перемогти Пруссію, і, як результат, до 1879 року Австрії довелося підписати оборонний альянс з Німеччиною – і це мало величезні наслідки для обох країн.
По-перше, альянс із Німеччиною – це означало підписати альянс з гегемонією, з найпотужнішою державою. Вперше після зникнення іспанських Габсбургів у XVII столітті Габсбурги стали союзниками країни, яка була загрозою для європейських цінностей. І через це Габсбурзька монархія втратила весь сенс свого існування як балансу сил. Цей альянс суперечив основній причині, чому монархії вдавалося завжди мати величезну кількість союзників. Ця подія відіграла свою вирішальну роль.
Отже, Австрія у XVIII столітті вижила завдяки відмови від іспанських Габсбурґів. Але ми знаємо, що під час І Світової війни вона потягнула за собою й інші держави через загрозу Сербії. І, по суті, Австро-Угорська імперія стала союзником країни, яка була загрозою для решти Європи. Тому стосунки між Австрією та Німеччиною змінюються від стосунків, коли Австрія була лідером, і зараз уже в Німеччині не домінують Баварія чи Саксонія, а Пруссія стала домінуючою територією в Німеччині.
Відповідно, ми дивимося на карту Європи 1918 року. Німеччина займає Бельгію, північну Фінляндію, великі частини Росії, німецькі армії уможливили завоювання Сербії, Румунії та північно-східної Італії.
Якщо подивитися на цю мапу, то насправді Австрія не була тоді загрозою, загрозою була Німеччина. Але для того, щоби знищити цю загрозу, потрібно було зруйнувати Габсбурзьку монархію. Тому одним із наслідків розпаду Габсбурзької монархії було те, що Німеччина стане слабшою, але буде достатньо могутньою, щоби продовжувати зберігати свій вплив у Європі.
Але тим часом відбувається процес розпаду Габсбурзької монархії, і в результаті цього утворюється величезний вакуум. Це ще один наслідок, бо Габсбурзької монархії вже не було, щоби виступати балансуючою силою як проти Німеччини, так і проти Росії.
Після занепаду та розпаду Габсбурзької монархії західні союзники ухвалили рішення, що будуть створені окремі національні держави, які стримуватимуть німців і росіян. Ви бачите так званий «санітарний кордон», який складається з Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Югославії, Румунії, Албанії, Болгарії, Греції, ну і також, звичайно, новостворених держав Чехословаччини, Угорщини й Австрії (те, що залишилося, по суті, від Габсбурзької монархії). Протягом певного періоду Україна також була частиною цього санітарного кордону. Цей санітарний кордон мав замінити Габсбурзьку монархію для того, щоби виконувати стримуючу роль проти Росії та Німеччини.
Володимир Путін відомий своїм висловом про те, що розпад Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття. Ну, можливо, для агента КГБ так воно і є, але для Європи та для європейської безпеки такою катастрофою був розпад Габсбурзької монархії, тому що, по суті, вона виконувала роль захисту від Німеччини з одного боку, і Росії – з іншого.
Був період, коли німці та росіяни утворювали альянси проти решти держав. Це було шкідливо, але принаймні Габсбурзька монархія робила все можливе, щоби сформувати окрему коаліцію. Не лише той факт, що Габсбурзька монархія створила той вакуум, який спочатку призвів до завоювання гітлерівською Німеччиною, але вакуум став величезною геополітичною катастрофою, бо санітарний кордон не може виконувати роль єдиної структури. Так само, як Європейський Союз не може бути єдиною однорідною структурою, зокрема, у боротьбі проти агресії іншої держави – такої, як Росія.
Інші проблеми цього мирного договору також мали великі наслідки. Одна проблема в тому, що створивши нову Європу, Вудро Вільсон 1918 року ініціював цю зміну. Він говорив, що Габсбурзька монархія не є природним утворенням, не є природною структурою. Сполучені Штати також складалися з багатьох націй, але лінгвістично це була єдина нація. І європейські інтелектуали сприймали країни як країни з однією мовою. Бо зазвичай націоналізм формується навколо єдиної мови. Тому Вудро Вільсон казав, що не було потреби втримувати Габсбурзьку монархію.
Але те, як відбувся розпад Габсбурзької монархії, було катастрофою, бо був зруйнований консенсус у післявоєнній роботі. Нові кордони порушували будь-яку можливість консенсусу, бо були визначені переможці та переможені.
Що відбулося з тими державами, які утворилися (Румунія, Чехословаччина, Югославія, в якій домінувала Сербія)? Кожна і цих держав вважалася переможцем у Першій світовій війні. Тоді це називалося «миром переможців» або «миром грабіжників».
Зверніть, будь ласка, увагу, що чехи та словаки були частиною Габсбурзької монархії, але французи ідентифікували чехів як союзників у наступній війні проти Німеччини, тому їх сприйняли як переможців. Так само було з Польщею. Тобто, є певна ієрархія серед переможців, і, звичайно, що переможці отримували найкращі землі за рахунок переможених. Але водночас виникає запитання: яку демократію утворили на території колишньої Габсбурзької монархії? І відповідь іде від невирішених проблем, з якими зіткнулася Габсбурзька монархія.
Так само, як Габсбурзька монархія не змогла сформувати консенсус назовні і стала союзником Німеччини, всередині імперії Габсбурґам не вдалося втримати консенсусні відносини з точки зору внутрішньої політики, консенсусні відносини між різними національностями. Вони так боялися масової політики та консервативних реакцій після Великої французької революції, що намагалися бути поблажливими у своїй внутрішній політиці, але при цьому не визнавали національності й етнічні групи. У 1867 році, коли вони зазнали поразки від Франції та Німеччини, було ухвалене рішення про дуалізм. Дуалізм – це вже не консенсус. Дуалізм – це вибір двох найбільших національностей, німців і угорців. Це те саме, що сказати, що разом ми утворюємо більшість (або майже більшість, бо німці й угорці становили 45% населення). І ці дві національності нав’язували свою волю решті населення. Відповідно, виникає Угорщина як окрема держава. Тобто є Австрія й окремо Угорщина, які разом формують Австро-Угорську імперію.
В угорській частині імперії замість того, щоби впроваджувати консенсус, угорці користуються тим фактом, що в них є абсолютна кількість виборців у країні, і вони формують першу в Центральній Європі національну державу, державу-націю. Це країна, яка є угорською, яка нав’язує свою мову іншим 55% населення, – це не управління шляхом консенсусу. І це означало погані новини для угорських меншин: румунів, німців, словаків, сербів. Єдина група, яка не потерпала від дискримінації, були євреї, бо вони намагалися влитися в більшість, вони, по суті, ставали частиною угорськомовної більшості. Відповідно, в Угорщині сформувалась національна держава, яка була, по суті, нетолерантною демократією, нетолерантною конституційною державою. Нею керували на основі більшості, ми це називаємо «тиранією більшості».
Тим часом в австрійській частині монархії німці становили лише 33% населення. Відповідно, австрійській державі потрібно було вибрати більш відкриту форму управління, і вони вирішили дозволити всім голосувати, тобто, жодна національність не мала права на більшість.
Що ж відбулося? Щойно було запроваджено засаду дуалізму, і монархія поділилася на дві частини, це повністю відсторонило чехів, тому чехи відчували, що коли Австрія є окремою державою, то Чехія (Богемія) має бути також окремим королівством. Але у Богемії було 35% німців, і австрійці не хотіли, щоби Богемія була окремим королівством.
Тобто в результаті виходить, що меншини в Угорщині не були задоволені, і чехи в австрійській частині теж були незадоволені. І це створило величезні проблеми.
Ось ви бачите одну і ту саму банкноту: внизу ви бачите угорський бік, а вгорі – австрійський бік цієї банкноти. Як ви бачите, на угорській використано лише одну мову – угорську, а на австрійській частині є німецька мова, але збоку представлені всі ті мови, якими розмовляли в австрійській частині монархії. Тобто, в австрійській частині якось намагалися втримати консенсус, але що ж відбувається? Після того, як німці почали домінувати в Австрії протягом певного періоду, з’являється у 1879 році новий прем’єр-міністр. Це чеський аристократ, якого звали Едвард Таффе. Чи хтось із вас раніше чув про Таффе? Я думаю, ніхто. Він відомий своєю фразою про те, що успіх мультиетнічного суспільства, успіх будь-якого суспільства залежить від того, як ти управляєш незадоволенням. Тобто, в демократичному суспільстві завжди будуть незадоволені люди, але питання в тому, чи ви можете зробити так, щоби всі представники були рівномірно незадоволені або рівномірно задоволені тим, що у них є або тим, чого в них немає. Тобто, ви всім даєте свою частку, тоді люди прийматимуть раціональне рішення, що мені краще з тим, що в мене є, і вони будуть забувати про своє незадоволення. Тут є одна проблема: влада більшості не вимагає, щоби кожен отримував однакову частку задоволення, і Таффе переконав імператора Франца Йосифа I, щоби сформувати іншу більшість, але це було не лише питання слов’ян. У 1907 році вже було запроваджене право голосу для всіх і, тим не менше, все одно створювалася більшість.
Едвард Таффе
Тому коли приймалися мовні закони, відбулося дві речі: вони залучають все більшу кількість менш досвідчених людей, а ці люди є більш радикальними, їх не цікавить компроміс або врахування інтересів. У чеських землях крайовий уряд від «старочехів», які вірили в єдину Габсбурзьку монархію, перейшов до «молодочехів», які хотіли створити незалежну Чеську республіку і розвалити монархію.
І друге, що сталося – потрібно було провести перепис населення за етнічною ознакою. Звичайно більшість чехів розмовляли двома мовами – німецькою та чеською, але під час перепису населення їм потрібно було зазначити, якою мовою вони розмовляють. Тобто, їм треба було визначитись, чи вони хотіли себе ідентифікувати з німцями чи з чехами. І це процес, який ми називаємо етніфікацією, і результат був відображений у австрійському парламенті, куди австрійська частина монархії вибирала своїх представників на основі загального виборчого права та на основі права людей сказати, чи вони ідентифікували себе з чехами чи з німцями.
Віденський парламент
Євреї завжди при цьому вибирали домінуючу національність, бо вони намагалися влитися у мейнстрім і таким чином захистити себе від дискримінації.
Все це призводить до радикалізації, і зазвичай в австрійському парламенті голосували за національностями, через що утворився свого роду глухий кут. Це започаткувало процес етнифікації, що означало, що жодна національність не мала більшості, але Таффе утворив більшість разом з іншими національностями, і вперше німці стали меншістю.
Але я хочу зазначити одну дуже важливу річ, зокрема, що стосується процесу демократизації, бо Габсбурги вперше зустрілися з процесом демократизації у багатоетнічному суспільстві. І коли я виступаю у США в Держдепартаменті, я постійно говорю про виклики демократизації. Це ті виклики, які можна спостерігати по всій території Європи, зокрема, у тих країнах, які виникли після недемократичних держав, зокрема, комуністичних.
Якщо говорити про демократію, то вона визначається вільними виборами, владою більшості та свободою преси (або відносною свободою преси). Але в реальності для того, щоби працювала демократія, важливим є дуже багато інших характеристик. І якби були ці характеристики у Габсбурзькій монархії, то вона змогла би подолати свої проблеми. Це саме можна сказати про Сполучені Штати, про Австралію, про Швейцарію. Від феодалізму це верховенство право та рівновага, від Просвітництва – рівність перед законом (коли порушуєш закон, то тебе притягують до відповідальності незалежно від етнічності, релігії чи багатства). Це був головний принцип Просвітництва. Тобто, люди несли відповідальність за свої вчинки у рамках системи верховенства права, і навіть багатії, прем’єр-міністри, віце-прем’єри також притягувалися до відповідальності.
І це дуже важливо, бо лише ось така відповідальність у системі рівності може захистити від корупції. Ми знаємо, якою гострою є проблема корупції в Україні та багатьох інших країнах. У Габсбурґів не було проблем з корупцією, бо це була одна з найуспішніших судових систем. Але у Габсбурґів були багато інших проблем (виділених червоним кольором).
Габсбурґи діяли на засадах толерантності, вони приймали навіть євреїв та інші етнічні групи, але при цьому вони не захищали національні мови. Була одна річ, яку не врахували їхні закони, закони про загальне виборче право – люди почали себе асоціювати з однією конкретною національністю, а коли ми говоримо про демократію, то ми говоримо, по суті, про свого роду змагання. Все залежить від того, хто отримає 51% голосів. Коли правління здійснюється монархом, то не має значення, хто має 51% підтримки, але коли формується влада на основі виборів, то все залежить від того, на якому ти боці – чи ти на боці 51% чи 49%. Оскільки кожна етнічна група не могла прийняти інші національності, це призвело до певних проблем. Це призводить до «канібалізації», тобто кожен вибирає свою етнічну групу, і таким чином відбувається «поїдання» всіх тих людей, які не мали конкретної національної ідентичності і змушені були вибрати якусь конкретну сторону.
І коли ми говоримо про демократію, то має бути інклюзивний національний наратив, який формує інклюзивну національну ідентичність. У Габсбурзькій монархії не було інклюзивної національної ідентичності, бо національний наратив складався з історії різних етнічних груп.
24 роки тому я сформував в Інтернеті групу «Габсбурґи», і багато вчених-істориків є частиною цієї групи. П’ять років тому я поставив питання: «Чому в Габсбурґів не було імперії?». Кожна європейська країна мали свою імперію в Африці, в Тихоокеанському регіоні, в Америці, а Габсбурґи були єдиною великою державою, яка не мала імперії. Причина полягала в тому, що в них не було інклюзивного національного наративу. Чехи не цікавилися тим, щоби створювати свої імперії за кордоном. Дворжак мав австрійський паспорт, але він був чехом до кісток. І проблема полягала в тому, що ніхто не думав про національні інтереси: навіщо нам імперія, якщо ми ідентифікуємо себе з конкретною етнічною групою.
У Габсбурґів не було інклюзивного національного наративу і інклюзивної національної ідентичності, і тому, відповідно, процес демократизації був порушений процесом етніфікації, але Габсбурґи дуже добре знали, як впроваджувати світську освіту, раціоналізм і скептицизм, тобто, вони вірили лише в те, що можна довести.
Мені здається, що цих трьох характеристик не вистачає у багатьох сучасних демократіях. Наприклад, моя країна вважає, що Барак Обама – це мусульманин, який народився в Африці чи Індонезії, бо вони скептично ставляться до того, що вони чують від Foxnews. Це консервативний новинний формат. І в моїй країні є проблеми зі світською освітою, бо люди вважають, що вони є християнами і вірять у Боже Провидіння.
Перед тим, як я перейду до наступного аспекту, хочу ще раз наголосити, що демократія – це свого роду боротьба. Щоби вона належним чином функціонувала, мають співіснувати всі ці характеристики. Габсбурзька монархія не мала тих двох характеристик, виділених червоним кольором. Їм так і не вдалося сформувати інклюзивний національний наратив і саме тому вони не втрималися разом. Багато сучасних держав, в тому числі Україна, повинні намагатися набути цих всіх характеристик. Тобто демократія – це не лише питання вільних виборів, свободи преси та влади більшості. Габсбурги були першими, хто спробували сформувати мультикультурне, мультиетнічне суспільство, але їм це не вдалося.
Я наведу приклад того, що демократизація означала у суспільстві, де боялися такої еволюції. У той час, коли чехи голосували за «молодочехів», а німці голосували за одну з німецьких партій, те саме можна було сказати про поляків, бо поляки голосували за польські партії, а українці голосували за українські на Галичині.
У Відні, зокрема, введення загального виборчого права означало, що вперше радикальні антисемітські верстви населення також отримали право голосу. Тобто, ліберали раніше сприймали євреїв, але коли було запроваджено універсальне право голосу, цей чоловік був тричі обраний бургомістром Відня. У перший і другий рази імператор не хотів затверджувати його кандидатуру, але втретє йому довелося це зробити. І антисемітизм цієї людини досі можна відчути у Відні. Ось ви бачите статую Карла Люґера, а донедавна (до трьох років тому) була вулична табличка, присвячена цій особистості – символу антисемітизму. Мені здається, зараз ця статуя залишається такою, як і раніше. Ну єдине, що її спотворює, – це голуби.
Ця історія спричинила заяву Теодора Герцля про те, що навіть ліберальний Відень не звільнився від антисемітизму.
Тобто, як ви бачите, виклики демократизації – це ті виклики, перед якими ми зараз стоїмо. І коли Габсбурґи запровадили загальне виборче право, в Угорщині не було антисемітизму, бо в Угорщині панувала більшість, але на австрійських землях були слов’яни, італійці, німці тощо, тому виникла проблема антисемітизму.
Брак консенсусу всередині імперії обтяжувався браком консенсусу за кордоном, бо коли був прийнятий отой «мир грабіжників», то була підписана мирна угода, яка, по суті, не базувалася на консенсусі всіх країн – і переможців, і переможених. У 1815 році всі – і переможці, і французи – отримали свою частку. Тобто, не було тоді проблеми з недостатнім консенсусом: усі країни – і переможці, і переможені – були частиною консенсусу. Але тут була зовсім інша ситуація. Одні країни (Чехословаччина, Румунія, Югославія, Бельгія, Франція, Італія, Польща) отримали ті кордони, які були їм необхідні, і сформували систему управління, які їм були потрібні. Третя частина Польщі не була польською, те саме стосувалося Румунії і те саме стосувалося Югославії (там не вся країна була сербською), але вони були переможцями у Першій світовій війні.
Брак консенсусу призвів до неліберальної або нетерпимої демократії. Це поняття формулює Закарія. Меншини країн-переможців потерпали від дискримінації, і те саме стосувалося євреїв, бо євреїв сприймали як таку етнічну групу Габсбурзької імперії, яка завжди була вірною монархії, тому, відповідно, антисемітизм починає розцвітати після падіння монархії, бо всі звинувачували євреїв. Євреї насправді становили лише 5% населення Габсбурзької монархії, але їх було понад 20% чиновників, понад 20% представників армії, 50% лікарів і юристів лише в Угорщині і 20% – у інших сферах. Тобто процвітання антисемітизму і дискримінації представників переможених країн спричинили до тяжких наслідків. Ось ви бачите: Угорщина, багато угорців проживає в цій частині і вздовж угорського кордону, угорці стають частиною Словаччини, Румунії.
Ще один приклад – створення Чехословаччини. Чехи становлять 50% населення, і тому вони домінували в Чехословаччині. Поки був живий президент Масарик, вони намагалися враховувати інтереси всіх меншин, але це було неможливе завдання, зокрема, тому, що словаки не мали достатньої кількості освічених представників для того, щоб ставати викладачами, тому в навчальних закладах домінували чехи. А з приходом Гітлера до влади в Німеччині німців почали сприймати як ворожу групу.
Що ж відбулося? Ми тепер бачимо, що післявоєнна геополітика створила вакуум сили, по суті, це означало домінування Німеччини. Німеччина та Росія поділили між собою Європу. Пакт Сталіна-Гітлера, підписаний Молотовим і Ріббентропом: все, що на захід від визначеної лінії, відходило Гітлеру, все що на схід – Сталіну.
І якщо говорити про дії Гітлера на Балканах, то Гітлер не вірив у багатоетнічність, він був один із найбільших ворогів Австро-Угорської імперії, бо вважав, що ця імперія мала управлятися німцями або поділитися на різні групи. Насправді тут ви бачите, де була більшість. Тобто, якщо говорити про Албанію, вона є посередині – вона не є ні переможцем, ні переможеною.
Албанія, по суті, вперше сформувала державу, де жили лише албанці. Угорщина захоплює частину від Румунії, де була угорська більшість, Словаччина втрачає 1 мільйон угорців, втрачає Карпатську Україну. По суті, створюється серія моноетнічних держав, і це було краще, аніж договір 1919 року. Але врешті решт союзники все-таки погодилися, що вони не хочуть зберігати кордони Гітлера. Що ж у результаті вийшло? Ми бачимо, по суті, відновлення всіх тих кордонів, які існували 1919 року, окрім Польщі, яка була посунута Сталіном на 200 км на захід.
Територіальні зміни 1945 року
Ще один наслідок розпаду Габсбурзької монархії – це антисемітизм, який не зник після війни, а навпаки посилився. Це було пов’язане з руйнуванням розмаїття. Якби ще на той час була Австро-Угорська імперія, то не було би геноциду українців в Західній Україні. Однозначно у час Габсбурзької монархії 6 мільйонів євреїв не було би вбито. Але на той час уже не було нікого, щоби зупинити німців чи росіян.
Були проблеми з розмаїттям і в інших сферах. Передусім ми говоримо про культуру Габсбурзької монархії. Багато чого з цієї культури було сформовано євреями: Фройд, Кафка, Фріц Крейслер (відомий композитор і скрипаль), Густав Малер, Артур Шніцлер, Людвіґ Вітґенштайн. Є ще багато інших, в мене просто не було місця на слайді. Реальність полягала в тому, що саме завдяки євреям Габсбурзька монархія була культурною потугою. Зараз можна ще знайти багато скульпторів, скрипалів, віолончелістів (Стоповіч, наприклад, але він уже помер), але зараз уже Австрія не є осередком такої культури.
Далі, звичайно, треба згадати про виселення німців після розпаду Габсбурзької монархії. Після дисагрегації мультиетнічного суспільства 14 мільйонів німців були виселені, і досі всім байдуже до цього. Там само серби, які вчинили геноцид на початку 20 століття. Ніхто зараз не цікавиться тим, хто був винуватцем цього геноциду.
Ми ще не закінчили з проблемою дисагрегації. Югославія – багатоетнічна держава, яка перетворилася на комплекс моноетнічних держав. І все через різанину в Сребрениці, де 8 тисяч чоловіків і хлопчиків було вбито, бо вони були мусульманами. І пізніше так само можна це пов’язати з виселенням із Косова. Але ці 900 тисяч виселенців – це було вперше, коли люди мали можливість повернутися додому після виселення.
В історії Європи після розпаду Габсбурзької монархії 35 мільйонів центральних європейців були виселені або знищені різними державами через свою національну й етнічну належність.
Я хочу закінчити лекцію ось цим слайдом, цією фотографією. Так званий «Габсбурґський пікнік» [у червні 1989 року]. Ви бачите австрійського міністра закордонних справ і його угорського колегу – вони прийшли до спільного кордону, щоби перерізати колючий дріт. По всій Угорщині були розміщенні оголошення про цю подію. І після цієї події велика кількість німців почали через Угорщину тікати в Австрію, і в кінцевому результаті це призвело до падіння соціалізму у Східній Німеччині.
Я хочу зазначити, що в деякому сенсі проблеми, які призвели до занепаду Габсбурзької монархії, є тими самими проблемами, які спричинили велику кількість катастроф у XX і XXI століттях. У нас досі залишається проблема з консенсусом і на індивідуальному рівні, і на рівні демократичних суспільств. Ми маємо справу з величезними геополітичними проблемами. Німеччина себе реабілітувала, але цього не можна сказати про Росію, нам потрібно вирішувати цю проблему. Тому зараз я не посміхаюся, але на цьому закінчу свою лекцію.
Підготували Христина ДУБНИЦЬКА й Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ
ПРО АВТОРА
Чарльз Інґрао – професор Університету Пердью (штат Індіана, США), один із провідних знавців історії Австро-Угорщини, націоналізму, етнічних конфліктів і політики історичної пам’яті в країнах Центрально-Східної Європи та на Балканах у ХХ столітті. Автор і редактор книжок «Габсбурзька монархія, 1618–1815», «Німці та Схід», «Конфлікт у Південно-Східній Європі та кінець ХХ століття: дослідницька ініціатива».
Відкрита лекція Чарльза Інґрао "Розпад Австро-Угорщини: причини і наслідки" (Dissolution of the Habsburg Monarchy: causes and consequencts) була прочитана у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи (Львів) 8 червня 2015 року.
Відеозапис лекції можна переглянути тут.