У ніч із 22 на 23 грудня 1863 року за наказом варшавського Центрального національного комітету в анексованій Російською імперією частині колишньої Речі Посполитої розпочалося збройне повстання, яке тривало аж до осені 1864-го та ввійшло в історію як Січневе, або ж Польське повстання.
Повстанський рух, що мав характер жорстокої партизанської війни, охопив тоді величезну територію імперії Романових: спочатку практично все Царство Польське, а невдовзі значну частину Литви, частину Правобережної України: Волині, Полісся та Поділля – тобто від узбережжя Балтики на півночі аж до Умані на півдні. За півтора року війни відбулося біля 1200 збройних сутичок повстанців із регулярним військом Росії та Пруссії, яка підтримала імперію Романових, побоюючись поширення заворушень на свою територію. Через повстанські загони тоді пройшло біля 200 тисяч активних учасників. З них до 20 тисяч осіб загинуло, тисячу було страчено після поразки повстання. Біля 80 тисяч осіб, якоюсь мірою причетних до повстання або запідозрених у симпатіях до нього, було засуджено до каторжних робіт або заслання. Біля 10 тисяч під страхом репресій змушені були емігрувати. Тобто це був найбільший повстанський рух у Російській імперії ХІХ століття, який набагато перевершував відоме нам з шкільної лави повстання декабристів: і за масштабами збройного протистояння та наступних репресій, і в просторі та часі.
Лідери повстанців ставили собі за мету відновлення багатонаціональної Речі Посполитої: в кордонах 1772 року та з конституцією 1791 року – як політичної цілості, як об'єднаної демократичної держави поляків, литовців та українців. На підтвердження цього наміру в Центральному національному комітеті часів повстання був запроваджений окремий «Секретаріат від Русі», згодом – «Виконавче відділення на Русі». Ним призначалися керівники губернських та повітових органів цивільної влади, які повинні були перебрати всі повноваження після перемоги повстання. У декларації Комітету, що була надрукована в часописі «Колокол» (тобто «Дзвін») Александра Герцена, проголошувалося: «Для нас Польща єдина – та, яка перебуває в злуці Польщі, Литви й України, без всякої гегемонії котрогось з трьох народів. Виходячи з такої точки зору, ми намагаємося відбудувати Польщу в давніх кордонах, надаючи народам, що живуть у тих кордонах, цебто литовцям та українцям, повну свободу залишатися в союзі з Польщею або влаштуватися по своїй волі». Власне від тих часів бере свій початок гасло «За нашу і вашу свободу!», а також триєдине гербове зображення польського Білого Орла, литовської Погоні та руського Архангела Михаїла.
У російській історіографії ці події іменують «Польським повстанням» і в якості головних «бунтівників», звісно ж, вказують на «польських панів». Справді, головним рушієм повстання виступали представники польської або спольщеної шляхти, а також польське студентство й інтелігенція. Не можна не звернути увагу й на те, що дії повстанців не поширювалися на територію австрійської та прусської займанщини колишньої Речі Посполитої. Тобто це було намагання відірватися саме від царської деспотії та відтворити західну модель держави: з конституційними обмеженнями влади монарха, з визнанням прав етнічних, релігійних, культурних меншин та розширенням громадянських свобод.
Підпільні організації, пов'язані з планами повстання, ще задовго до його вибуху діяли у Варшаві, Петербурзі, Києві, Одесі, Житомирі, Кам'янці, інших містах імперії та за кордоном. Напівлегальні – у Галичині. З початком збройної боротьби тисячі захоплених героїкою визвольної війни галичан, тобто громадян Австро-Угорщини, перетинали російський кордон та приєднувалися до повстанських загонів. Було налагоджено нелегальну доставку з Галичини зброї, амуніції, коштів. У квітні 1863 року сталася спроба перекинути вогонь повстання на Правобережну Україну: до Київської та найбільшою мірою до Волинської губернії. Тут у збройних сутичках з регулярним військом брали участь тисячі повстанців, що представляли різні суспільні верстви: студенти, гімназисти, вчителі, офіцери, поміщики та їхні дворові працівники, а також селяни, переважно польські. Повстанці під проводом генерала Е. Ружицького мали намір сконцентрувати у волинських лісах власні сили кавалерії та піхоти, щоби згодом організовано перенести збройну боротьбу також до Подільської губернії, найбільшої на Правобережжі та безпосередньо наближеної до кордону з Австро-Угорщиною, й у такий спосіб відтягнути на себе частину імперського війська, яке було кинуто на придушення повстання в Царстві Польському та Литві. Адже там воно було найбільш жорстоким.
На своєму шляху повстанці поширювали серед селян так звану «Золоту грамоту» з декларацією намірів парцеляції великих землеволодінь і надання рівних громадянських прав: «Ручаєм і вічно обіцяєм свободу прав віри, якої хто придержується, і вживання своєї мови в школах, судах і других земських розправах». Але українські селяни у своїй масі виявилися не готовими до солідарних дій з повстанцями, тож переважно реагували за звичкою «моя хата скраю». А можливо, тверезим селянським розумом вони усвідомлювали, наскільки справді далекі польські повстанці від перемоги. Вони схвалювали зміст «Золотої грамоти», але не менш охоче брали зброю від царської поліції та утворювали загони «сільської варти». Зрештою, образ «доброго государя» Александра ІІ, який щойно дарував волю від кріпацтва, на той момент домінував у масовій свідомості. До того ж імперська адміністрація розгорнула шалену агітацію проти «інсургентів», залучивши в спільники православне духовенство й офіційну пресу. Незалежного українського видання, подібного до герценівського «Колокола», на той час ще не існувало... Покоління кирило-мефодіївців вже зійшло з арени громадського життя, а покоління Київської Громади ще не заявило про себе. Тож не подоланими виявилися культурні бар'єри між поляками й українцями, все ще розділяла їх складна історична пам'ять та довгий перелік взаємних кривд: справжніх та уявних. Як результат, «мовою свободи» на той час виявилася польська...
Урешті-решт розпорошені та виснажені боями з регулярним військом загони повстанців перейшли австрійський кордон і знайшли політичний притулок у Галичині. Уряд Габсбурґів у ту пору не був надто дружнім до Росії, тож він зайняв стриману позицію: не видав заколотників і особливо не карав тих власних громадян, котрі допомагали їм.
Після поразки повстання російська імперська влада розгорнула масштабні та жорстокі репресії проти його учасників та всіх більшою чи меншою мірою причетних. За доведену участь у збройних повстанських загонах військово-польові суди зазвичай виносили вирок смертної кари через розстріл. Однак каралося не лише «участие в мятеже». Рішення судів того часу рясніли вироками на кшталт: «приготовление к мятежу», «сочувствие польскому восстанию», «хранение у себя сочинений возмутительного содержания» (якими вважалися, наприклад, поеми Міцкевича, публіцистика Герцена або ж біографія Гарібальді), «неодобрительные выражения о Русском Правительстве», «ложные понятия о делах Польши», «неуместные выражения об особе Государя», «ношение патриотической одежды», «посещение могил казненных бунтовщиков» і т.п. Покарання причетним до повстання зазвичай зводилося до каторжних робіт на рудниках на терміни від 6 років до пожиттєвого, призову в так звані «арештанські роти», заслання до Сибіру або до інших віддалених провінцій імперії, а також до конфіскації майна. За відсутності підозрюваного, наприклад, при неповерненні людини із закордону, якщо навіть вона виїхала ще до початку повстання, на її майно та земельну власність накладався секвестр, і через деякий час воно розпродувалося з аукціону. Серед засуджених фігурували не лише поляки... Лише судом Київського військового округу до листопада 1864 року було винесено 1840 вироків у справах щодо повстання. Лише в трьох губерніях – Київській, Волинській та Подільській – було конфісковано маєтності 144 осіб...
Оцінка масштабів втрат та репресій щодо учасників Січневого повстання спонукала польське суспільство до переоцінки цінностей та шляхів боротьби за свободу. Надалі громадські та політичні діячі все більше надавали перевагу легальним та ненасильницьким методам, особливо в Австро-Угорщині та Пруссії (згодом – Німецькій імперії), де для цього існували конституційні передумови. Дедалі більшою мірою пропагувалася стратегія «органічної праці», сенс якої полягав у тому, щоб активніше розвивати підприємництво й економіку, науку, культуру та освіту, таким чином збільшуючи «органічну силу» польського суспільства. І тоді незалежність прийде природним шляхом, без розпачливих повстань. А от українцям ще належало пройти власний етап захоплення героїкою терористичних актів та повстанської боротьби – вже в наступному столітті...
Що ж до сучасності, то історія трьох великих польських повстань проти царизму в ХVIII–ХІХ століттях, як і загалом історія поляків (та чи лише поляків?) тривалий час перебуває в Україні на марґінесі уваги. Великий масив архівної інформації про перебіг повстання та наступних репресій на Правобережній Україні зберігається донині й чекає дослідників у Центральному державному історичному архіві в Києві та Державному архіві у Хмельницькій області. Натомість свою незнищенність у національній пам'яті донині демонструє стереотипний образ поляка як «загарбника» та «пана-експлуататора». Що до болю нагадує пропагандистські кліше часів так званого «визвольного походу Червоної армії 1939 року» та свідчить про незборимі ізоляціонізм і ксенофобію у нашому погляді на власне минуле.
* * *
У нашому подільському краї наразі вдалося віднайти одну-єдину матеріальну пам'ятку про участь галичан у Січневому повстанні. Ймовірно, вона унікальна – адже можливо, що маємо справу з єдиним на Поділлі пам'ятним знаком його учасникові. Це меморіальний хрест, встановлений біля костелу св. Антонія Падевського в cелі Хом’яківці (Косівській) Чортківського району. У чавунному литві хреста викарбувано напис польською, який дивом пережив півтора бурхливих століття і, мабуть, таки вартий подальшого, але вже свідомого з нашого боку збереження: «Для вшанування пам'яті мужнього воїна, який понад усе любив Вітчизну, найдобрішого сина, єдиної опори своєї гідної матері. Цей пам'ятник встановлюють Ванда і Валеріан Подлевські. Одному з найхоробріших, Александру Городиському, який загинув 6 травня 1863 в битві під Кобилянкою».
Хто ж цей юнак? Численний шляхетський рід Городиських гербу Корчак у ХІХ столітті володів багатьма маєтностями у нас на Теплому Поділлі: у Бабинцях, Новосілці, Васильківцях, Коцюбинцях, Крогульці, Чорткові, Вигнанці, Товстенькому, Колендянах, Требухівцях. Ймовірно, свого часу Городиські породичалися й із Подлевськими, дідичами Хом'яківки.
Валеріан Подлевський (1809–1885) сам був учасником Листопадового повстання 1830–1831 років. Згодом – одним із лідерів «Весни народів», послом конституційного зібрання 1848 року у Відні та послом Галицького сейму від Чортківського округу в чотирьох каденціях (1867–1885). Ясна річ, він співчував «січневим» повстанцям та намагався допомагати їм, чим міг. Історія повстання у тодішній Східній Галичині була оповита романтичним ореолом. Тож цілком зрозуміло, встановивши меморіального хреста біля костелу, збудованого його коштом, літній пан Валеріан щиро прагнув увічнити пам'ять про героїчного земляка Александра Городиського, підкреслити його синовні чесноти: перед рідною матір’ю та Вітчизною.
До якої гілки роду Городиських належав цей юний повстанець, авторові цього тексту достеменно не відомо. Втім у відкритих польських історичних джерелах знайдено згадку про його загибель під Кобилянкою, щоправда, прізвище у ній подано з помилкою – Aleksander Horodyński. Проте найімовірніше, що йдеться саме про нього: «20-річний юнак, загинув під Кобилянкою 5 травня 1863 року. Вражений кулею, розносячи набої повстанській молоді».
До історії Січневого повстання ота битва під Кобилянкою ввійшла як одна найбільших. Лісова пуща з такою назвою, довкола якої 1 та 6 травня 1863 року сталися бойові зіткнення, була на крайньому півдні Любельщини, поблизу австрійського кордону. За оцінками польських істориків, у боях брало участь до двох тисяч вояків царської армії, яким протистояло біля тисячі повстанців, переважно галицьких і конгресових поляків під проводом генералів Антоні Єзоранського та Александра Валігорського. У першому бою сторони зійшлися поблизу повстанського табору на узліссі Кобилянки 1 травня. Атаки росіян не увінчалися успіхом, але й повстанці не наважувалися на контрнаступ через брак набоїв. Лише після того, як до них прибув обоз із військовою амуніцією, споряджений і доставлений особисто нашим земляком, власником маєтку в Більчу Золотому, головою Комітету Східної Галичини, руським князем Адамом Сапігою, повстанське військо 6 травня змогло гідно відповісти на повторну атаку росіян. За польськими історичними джерелами, у боях під Кобилянкою імператорська армія втратила до 400 вояків загиблими та пораненими. На полі бою полягло й 48 повстанців, серед них – згаданий нами подільський земляк Александер Городиський. Крім того, біля сотні отримали поранення...
Однією з причин поразки Січневого повстання, попри його неналежну підготовку, стали внутрішні конфлікти в таборі повстанців. Вже згадувалося про відсутність на той час солідарності між поневоленими народами Російської імперії. Усвідомлення потреби спільного опору тиранії прийшло не відразу через складні та трагічні події, про які ще довго згадуватимемо.
Та гасло «За нашу і вашу свободу!» вперше проголошене саме ще в пору польських повстань проти царської деспотії. Це воно згодом керувало воїнами Війська Польського та армії УНР, які пліч-о-пліч захищали Варшаву перед наступом більшовиків у 1920 році. Це воно згуртовувало політичних в'язнів різних національностей у сталінському ГУЛАГу. Це його підняла на московській Червоній площі в серпні 1968-го купка дисидентів, протестуючи проти придушення Празької весни. Врешті-решт, це ним та духом людського братерства керуються сьогодні поляки, котрі надали притулок мільйонам українських біженців від війни, розв'язаної проти нас Кремлем. Це гасло завжди відкривало шлях до перемоги, було світлом у кінці тунелю втрат і розчарувань. Так буде й тепер.
22.01.2023