Якщо шукати відповідь на питання «Яким був липневий Львів?», то він однозначно був літературним. Місяць авторських читань зробив так, що кожен охочий почути сучасну літературу з уст авторів, став повертатись увечері до «Дзиґи». Зранку – справи, ввечері – кава: з Андруховичами, Жаданом, Сливинським, Винничуком, Ірванцем…
Але не одним лиш Місяцем авторських читань жив літературний Львів у липні. Проект «Їздець» передбачав динамічний дводенний тур літературним Львовом: купа неординарних вражень, нові, незнані досі факти та знакові зустрічі органічно влилися в липневий львівський концепт.
День перший – день бібліотек та екскурсій
Наукова Бібліотека ЛНУ імені Франка виглядає помпезно і гордо. Як, зрештою, і завжди. Нас проводять в головну залу, садять за дерев’яні лави-сидіння і розповідають її історію. Формат лекції дуже схожий на той, що його можна почути на парі в стінах університету Франка. Студенти мовчки слухають, а викладач, прихилений до кафедри, розповідає. Власне, Василь Кметь і є викладачем-медієвістом, кандидатом історичних наук та доцентом ЛНУ. Попри довгу тривалість лекції та дещо задушливе повітря в приміщенні, його манера розповідати буквально захоплює усю увагу слухачів.
«Бібліотека це – читацький простір, де друкований чи писаний текст стає живим. Важливо формувати контакт між письменником, видавцем і читачем. Історія створення читацького простору ділиться на парадигми: від статуту Ratio studiorum – в якому були прописані принципи організації навчальної книгозбірні школи, а трохи згодом – Академії при єзуїтському повністю клерикальному колегіумі, і до цілком сучасної універсальної наукової бібліотеки, що налічує 3 мільйони книг та обслуговує близько 40 тисяч читачів», – розповідає пан Василь.
Розглядаючи високу, вкриту візерунками та розписами, стелю, помічаю темного метелика, який чомусь опинився в читальні. Помічаю не одразу, бо він – не єдине крилате створіння в цьому приміщенні. Довкола нього створюють дивний застиглий вінець чудово промальовані сови-мінерви та крилаті книги. Вже в кінці лекції ми дізнаємось: ці зображення, розташовані майже під самою стелею читального залу, наприкінці 1944 року були частково зруйновані авіабомбою. Через недбале ставлення радянських реставраторів, частина з них втрачена. А символізують вони концепт розуміння цілей університету, декларованих ще Яном Казимиром. В аренді (частина документу, в якій обґрунтовуються теоретичні філософські підстави прийнятого юридичного рішення), виданій ним, були слова: «Сова – Мінерва, пролетівши попід хмарами, осіла в гнізді білого орла, для того, щоб вивести нащадків на радість дітям». Мінерва тут є символом приналежності до класичної та всебічної системи освіти, а політ над хмарами говорить про універсальність та неупередженість науки. Пан Василь пояснює, що ця оздоба і антураж має повертати нас до великої європейської цивілізації, творити відчуття єдності з тим, що дало початок масштабному інтелектуальному простору, частиною якого є читач.
Далі ми розглядаємо старовинні літературні документи. Книги, яких можна торкатись лише в спеціальних рукавичках. Серед них – колекційний примірник XIVс. Франческа Петрарки «Про достопам’ятні речі». Книга, поряд з якою боїшся дихати, обписана на полях коментарями читачів-сучасників. З популярної літератури Василь Кметь показує нам «Утопію» Томаса Мора. Мініатюрним примірником Біблії, що цілком міг би поміститись в долоні, завершує цю дивовижну демонстрацію.
Потім блукаємо книгосховищем, що неодноразово реформувалось за часів «бабці Австрії» та «совєтів». Спускаємось сходами все нижче і нижче. Раптом пан Василь зізнається нам, що свого часу сам не надто комфортно почувався в бібліотеках. Сміючись, розповідає про те, що, частково, причиною тому були бібліотекарки, які всім своїм виглядом демонстрували читачу своє небажання з ним контактувати. А частково, мабуть, – зелені стіни, що якимось магнетичним чином вкидали в транс і формували стійке небажання перебувати в схожому приміщенні. «Це – проблема радянської бібліотеки. Проблема тої фабрики, тої жахливої ідеологеми». І, змінивши інтонацію на пафосно-монотонну, проголошує кудись в простір: «Бібліотека має сприяти вихованню комуністичної свідомості мас». На якийсь час повисає важка пауза, наш спікер повертається зі своїх спогадів, і наостанок, вкупі з побажаннями гарного продовження екскурсії, залишає нам іронічне питання для подальших реляцій: «Маси – прекрасне слово, чи не так?»
З цього дивного класичного заціпеніння нас швиденько виводять організатори – ми спізнюємось до другого пункту нашої екскурсійної програми – Urban бібліотеки.
Дівчата-організатори віддають нас другому на сьогодні спікеру, менеджерці проекту Urban бібліотека, Анастасії Нечипоренко, жінці в синій сукні з незмінною напівпосмішкою. Перше, що помічаєш, зайшовши в прохолодне приміщення – величезний і цілком «шкільний» бюст Шевченка – ніби щойно з класу української мови та літератури. Підходиш ближче, і розумієш: Шевченко обклеєний чорно-білим квітчастим візерунком. Дехто з екскурсійної групи зупиняється і починає обережно та уважно розглядати бюст. Пані Настя натомість розглядає нас. Зав’язується діалог:
– Скажіть, а це… Це – Шевченко, який символізує…
– Це – Шевченко для селфі, – сміється Анастасія, – проходьте, я покажу вам нашу бібліотеку.
Приміщення старе і інтер’єр частково нагадує радянську квартиру. Настя жартує, що коли до них приїжджають іноземні архітектори чи митці – рекомендують залишити все як є. Мовляв, елементами якихось архаїзмів зараз спеціально декорують приміщення, а у вас тут все готове. Встигаємо розглянути також стареньку кухню з протікаючим краном і всідаємось в просторій залі, стіни якої заставлені книгами.
«Метою проекту є перетворення бібліотечного простору на сучасний культурний простір. Ми працюємо над створенням бібліотеки, наповнення якої буде присвячене темі урбаністики. Проект поки не має власного сайту, окрім сторінки на facebook, проте має цілком вигідне розташування. Поряд з Університетом Франка та львівською Політехнікою. Приміщення бібліотеки активно використовується для проведення зібрань чи майстер-класів різних громадських рухів та ініціатив. Наприклад, у нас були пластуни з вишколом у справі фотографії. А взагалі – ви маєте розуміти, що тема урбаністики є дуже широкою, і те, як ми зможемо наповнити її книгами та матеріалами залежить від нас і наших потенційних відвідувачів. Urban – це спілкування різних соціальних груп, побудова зв’язків у місті та між містами», – розважливо розповідає нам пані Настя і час від часу перемикає слайди.
«Багато уваги тут приділяють процесу трансформації бібліотечного простору. В планах у нас – купівля нових комп’ютерів та важкодоступної, але цікавої літератури. Все це має стати комфортним і просторим місцем для читання, відпочинку, дискусій та обговорень». Останнє, що помічаю по закінченні презентації – нове компактне видання Бредбері «Кульбабове вино» на столі біля нетбука пані Анастасії. «Їдемо» далі.
Останньою станцією сьогоднішньої екскурсії є прогулянка літературним Львовом. Нас зустрічає молодий історик Тарас Гакавчин. Пробуємо розбудити в собі друге дихання, всі разом вітаємо в нашій групі нового учасника екскурсії – викладача Києво-Могилянської академії, кандидата філологічних наук та директора видавництва «Смолоскип» Ростислава Семківа, і йдемо гуляти.
Тарас веде нас до місця, де колись був споруджений пам’ятник почесному львів’янину – Александру Фредро.
– Між іншим, ви знаєте, як звучить мовою оригіналу справжня назва його еротичного твору «Мистецтво кохання»? – невинно перепитує Тарас – Ні? На «Збручі» є чудова стаття про це. Зараз розповідати не буду, бо етичні норми не дозволяють, але скажу, що пан Фредро анітрохи не кремпувався, добираючи слова для її створення.
Прямуємо до готелю Жорж – колишнього місця розташування кафе «Монополь», а заразом і місця зустрічі тогочасної поетичної тусівки.
– А рецепт приготування популярного тут богемного коктейлю «Чорна Індія» знаєте? Його придумали в львівському літературному угрупуванні «Молода муза». Якщо бути точним – автором був Михайло Яцків. Складався він з кави по-східному та настоянки полину.
– Полин настоювали до чорноти? – уважно перепитує пан Ростислав.
– Наскільки мені відомо, настоянка мала бути міцною. Це все випивалось, а далі вони починали провадити літературні дискусії…
– Угу, серйозні такі дискусії, – коментує пан Ростислав, все ще продовжуючи зберігати серйозний вираз обличчя.
– Власне, якщо я правильно розумію вплив кофеїну на швидкість циркуляції крові… – Тарас намагається пояснити все коректно.
– Хорошо убивались! – лаконічно і радісно підводить підсумок одна з організаторок Галина Танай.
Далі наша мандрівка йде до біологічного факультету Університету Франка, де навчалась більшість літераторів, до можливого місця народження Леопольда фон Захер Мазоха та до колишнього місця розташування кафе «Централь», куди любив заходити Франко. Виснажені і задоволені «падаємо» в «Дзизі».
Пан Ростислав починає набивати люльку. Спостерігаючи цей ритуал, питаю:
– Ви ж не зі Львова, так? Приїхали спеціально на проект. То напевно дійсно хотіли потрапити?
– Так, бо «Їздець» – це хороший нішевий проект. Тут йде мова про розумний відпочинок. Звісно, знаннями з історії літератури зараз нікого не здивуєш, але коли ці знання прив’язуються до конкретної географії – це дійсно цікаво. Знаєте, я думаю, було б чудово, якби цей проект мав широку перспективу, бо подивитись на літературний Львів для мене є суто загальною справою. Але уявіть, що міг би відчути і отримати учень одинадцятого класу, який зараз вивчає інформацію про літературне угрупування «Молода муза», прогулявшись місцями їхніх здибанок. І нехай він навіть дізнається про той жахливий коктейль, яким вони себе труїли. Бо це потрібно, аби дійсно зрозуміти, чому Карманський захотів назвати збірку «Пливем по морі тьми».
День другий – день розмов і тиші
«Я спершу думала, що не зможу довго знаходитись в тій в’язниці» – розповідає мені Міла. Вона – литовка. Приїхала до Львова спеціально аби потрапити на літературний тур «Їздець». Ну і відпочити так, щоб залишились втома і багато нових вражень. «Я думала, що на фільм «Десиденти» не залишусь і піду прогулятись кудись. Бо це дуже важке місце. Тут в тебе з’являється клаустрофобія, навіть якщо ти її раніше не мала. Розумієш, про що я? Ідеш по тих вузьких коридорах, відчиняєш ґрати, і знову вузькі коридори. І стіни. І камери. Це я вже про експонати і саму екскурсію не говорю». Замовкає, ніби пригадуючи, і додає: «Ні, я дуже тішусь, що все це побачила. Про це треба знати і пам’ятати все, що відбувалось в тюрмі на Лонцького. Але знаєш, про такий досвід навіть говорити якось додатково не хочеться. Все те, що ти візьмеш звідти, має залишитись з тобою на якийсь час. Тільки потім можна якось обережно пробувати говорити. Розумієш?».
Тюрма є психологічно найважчим місцем зі всіх, запропонованих організаторами програми «Їздець».
На площі Ринок чекаємо продовження літературного туру. Організатори знайомлять нас з поеткою Мар’яною Савкою, головним редактором і співзасновником Видавництва Старого Лева. Власне, вона прийшла не сама. Маленький Северин та його тато, директор ВСЛ, Микола Шейко склали нам компанію.
«Мені 42 роки, я маю п’ятимісячну дитину і Видавництво Старого Лева» – сміється пані Мар’яна.
«Завжди відчувала себе big mother, з материнським ставленням до колективу та видавництва загалом. Коли ти пишеш для дітей, в тебе з’являється дивна, але приємна можливість зустрічатись з підлітками, які росли на твоїй першій збірці віршів «Чи є у бабуїна бабуся?». Зізнаюсь, що починаючи випускати «дорослий» продукт, боялась втрати унікальність концепту видавництва, але потім я зрозуміла, що у кльових дітей бувають не менш кльові батьки. І вони також не проти почитати щось добре».
Северин починає плакати, пані Мар’яна блискавично підхоплюється, забирає малого собі на руки, і аж тоді разом із сином спокійно повертається до свого крісла.
«Я інколи думаю: ким могла б бути, якби не стала видавцем? І, знаєте, я напевно була б письменником» – Северин пробує дотягтись до маминого горнятка з кавою.
«Але тоді мені треба було би бути чоловіком» – додає вона замріяно, притримуючи малого, – «Бо мені завжди здавалось, що у письменника має бути авантюрний життєвий досвід, а чоловікові той досвід здобувати безпечніше» – не зумівши здобути контакту з горнятком, Северин приймає рішення, що прийшов час їсти. Тож він починає хникати, натякаючи мамі, аби вона припиняла всі ці реляції про високе.
– Так-так, ми вже йдемо… – заспокоює сина пані Мар’яна. – Але може ви ще хотіли про щось дізнатись?
– Вам подобається Львів? – питає хтось з екскурсійної групи.
– Так, однозначно. Мені тут дуже комфортно. Бракує хіба моря, – ніжно всміхається Мар’яна Савка.
Ми дякуємо за розмову, прощаємось з сім’єю видавців, і йдемо до останньої атракційної точки – Першої Львівської Медіатеки. Там зустрічаємось з представниками робочої групи проекту «Львів – місто літератури ЮНЕСКО».
«Вперше ми подавались на отримання статусу «Міста літератури» в 2012 році. Пам’ятаю, тоді аплікаційна форма була доволі широкою. Займала близько 40 сторінок. Можете собі уявити, скільки інформації нам потрібно було зібрати» – ділиться досвідом Богдана Брилинська – заступниця голови львівського осередку Української Асоціації Культурологів.
«Щиро кажучи, перша робоча група почала свою діяльність з того, що поставила перед собою питання: А чи є Львів містом літератури?» – іронічно зізнається Ольга Муха – кандидат філософських наук, голова УАК Львова, викладач Київського національного педагогічного університету ім. Драгоманова. І одразу ж додає: «Працюючи над аплікацією ми зрозуміли, що маємо у Львові неймовірну кількість дуже цікавих стартапів, які можна було б розвивати. От наприклад, чого вартий мій улюблений проект – Бібліоняня. Я вже дуже хочу здати своє чадо туди. Хіба це не чудово, коли ти йдеш на прогулянку з друзями і знаєш, що в цей час твою дитину в бібліотеці «читають»? Але разом з такою кількістю креативного матеріалу маємо також проблему, що притаманна, напевно, всьому пострадянському суспільству: ми не цінуємо таких ініціатив і абсолютно не вміємо їх позиціонувати та брендувати».
По закінченню розмови стаємо до спільної фотографії. Всі розбігаються у справах. Я проводжу Мілу до центру міста, аби показати, як і обіцяла, книгарню «Є».
– То як тобі наша дводенна прогулянка?
– Трохи дивно, бо часом мала враження, що я набридаю організаторам своїми проханнями про воду, – сміється. – Але загалом – класно. Організаційні моменти мені нічого не зіпсували. В мене стільки натхнення зараз, ти не уявляєш. Я дуже сподіваюсь, що в дівчат все вийде, і проект вдосконалюватиметься далі.
Вже ввечері пригадую, що забула поставити організаторці Ользі Гончар запитання, яке муляло мене всі ці два дні. Пишу їй:
– Слухай, то чому ви проект назвали «Їздець»? Що ця назва має означати?
– Чесно кажучи, якби ми цілеспрямовано працювали над неймінгом – навряд чи придумали би таку назву. Назва виникла сама собою: під час обговорення задуму проекту хтось ляпнув влучне слівце – і так воно й залишилось. Запам’ятовується, звісно, у першу чергу через асоціацію з одним обсценним словом. А насправді – цілком нормальна лексема, яка позначає людину, що їздить. Коротко і ясно. А от щодо ідей проектів, то на моє переконання, вони завжди народжуються дуже егоїстично – з власних потреб. У певний момент ми зрозуміли, що дуже погано знаємо власну країну. Заплатити гроші в агенції і поїхати за кордон було справою більш звичною, ніж продумати маршрут і попрямувати у подорож по Україні. А оскільки ми цікавимося літературою і працюємо в цій сфері, виникла ідея поєднати внутрішній туризм з нашим захопленням. Так виникла концепція літературного путівника, в якому письменники розповідали б про цікаві та маловідомі туристичні об’єкти і локації. Наразі ми працюємо над книжкою, що поєднає формат збірника короткої прози та повноцінного туристичного путівника з усією необхідною інформацією: мапами, ілюстраціями, QR-кодами, контактами закладів, де можна переночувати та смачно поїсти. Літературний путівник «Їздець» вийде на початку 2016 року у харківському видавництві «АССА». І от на певному етапі роботи над путівником виникла думка створити «практичну» частину проекту, тобто зайнятись організацією літературних мандрівок по Україні. Її ми власне успішно реалізовуємо зараз. Скажу так: у Львові ми з Галею були разів, напевно, тисячу. Але власне зараз відкрили для себе його літературне обличчя. І нам цей досвід сподобався.
Фото: зі сторінки проекту.
10.08.2015