Белзець і Золочів

Львів, 17. березня 1938.

Kоли хто інколи жартобливо висловлюється про важкі обовязки журналіста, повинен сьогодні замовкнути. Бувають дні, в яких журналіст, що мусить силою своєї професїі займатись якоюсь означеною темою, не тільки не гордиться тією професією, але бажав би радше найнятись до найважчої фізичної праці. Тема, яку маємо перед coбoю, така гнітюче важка, така пригноблююча, така невимовно прикра, що треба найбільшого зусилля, щоб примусити себе кинути про неї кількадесять рядків на папір...

Але від цієї теми не сила й утекти. Те, що сталося 7. травня мин. року у Белзці не був тільки напад, звязаний з убивством двох осіб. І те, що діялося за  останніх 10 днів у Золочеві, це не був тільки один судовий процес. Не цікавлять нас люди, ще менше цікавить нас судово-карний бік справи, цікавить нас тільки явище, проблема. Але чейже у Белзці втратило в траґічний спосіб життя троє осіб: двоє нападених та один напасник.
У Золочеві тінь шибениці впала знову на двох молодих людей. І не можна при найкращій волі писати про явище, звязане з отими сумними дієвими постаттями траґедії, у повному відірванні від осіб. Не можна писати спокійно, байдужо, не маючи завжди перед очима трьох трупів і тієї відплатної тіні.. Колиж не можна тих подій промовчати, то саме тому, що вони такі поважні, такі хвилюючі, такі жахливі своєю реальною дійсністю, яка струснула українським життям. Можнаб ще скритись  від тих подій, як від безповоротного минулого. Але не можна скритись без остаху за майбутнє. За майбутнє української молоді, яка опинилась у крутіжі, що не виключає навіть Белзця і Золочева, за майбутнє нації, яка мусить переживати і Белзець і Золочів. Острах, щоб такі речі більше не повторювались, це ще щось більше, як найглибший жаль, що такі речі вже сталися. Той найглибший жаль, що його відчували всі українські читачі звітів із золочівського процесу, ввесь український нарід.
Судити людей — не наша річ, тим більше тих людей, яких державний суд засудив на найбільшу кару, яку може за свої вчинки заплатити людина. Тим більше що вже самі підсудні себе самих осудили, складаючи — устами Кука — заяву, з якої ясно виходило, що вони освідомили собі, як їх вчинок принятий у широкому громадянстві. І заява оборонців не залишила щодо того ніякого сумніву. І коли ми досі про це не писали, то тому, що не хотіли давати притоки до здогаду, що мішаємося до  суду людей над людьми, та й тому, що просто хотіли відсунути якнайдальше той момент від себе, коли писати таки вже обовязкого прийдеться. Цей обовязок – поруч із трудністю виконати його — так ясно зясовував собі світ української преси, що відбулась у цій справі, як відомо, нарада, яка згуртувала 31 активних українських журналістів із 20-ти часописів. Kоли серед дискусії виринуло питання, "чому саме в цій справі ми сьогодні зібрались?" — відповідь найшлася негайно: тому, що такого ще не бувало, що "справа Белзця" не має в історії української боротьби, лєґальної чи нелєґальної, еволюційної чи революційної прецеденсу. Здається, що справа настільки ясна, що не треба й пояснювати її. Досить пригадати, що коли прийшли були у травні мин. року перші вістки про подію у Белзці і коли деякі органи польської преси почали натякати на українців, як винуватців, уся українська преса обурилась тоді: не допускала навіть думки, що такий напад і вбивство – діло українського підпілля.
Пригадуємо собі, що коли ми помістили після процесу Голувка низку статтей із сумними рефлексіями на тему того підпілля, то потім один польський посол зі соймової трибуни кидав під нашою адресою обвинувачення, що ми — мовляв — не осуджуємо самого терору, тільки "вчимо" українське підпілля, яким воно не повинно бути. Очевидно, закид натяганий і тенденційний. Становище українського лєґально-зорґанізованого світа взагалі  до метод. революційної боротьби було нераз і не двічі сформуловане ясно і недвозначно і кому залежить на тім, щоб його знати, той знає його віддавна. Але бувають речі, яких істнування не залежить від нас. І коли ми сотні  разів повторялиб  "не хочемо, протестуємо, осуджуємо", то від цього ще деякі  явища не щезнуть, так само, як не народяться інші, яких ми найбільш жагуче бажалиб собі, бо це залежить головно від причин, які істнують та не від нас залежать. І виходючи з такого фактичного стану річей, з такого найбільш реалістичного підходу,  хочемо, щоб неминуче зло, яке є чи має бути, обмежилось до мінімум до мінімум своїх неґативних впливів і наслідків.
У даному випадку маємо на увазі не само підпілля, про яке вже стільки писалось. Маємо на увазі ту атмосферу середовища нашого підпілля, яка допускає до того, щоб у головах  молодих ідейних хлопців (бож навіть прокуратор не закидав  їм безідейности, себто не посуджував їх, що діяли для якихось особистих користей чи з мотивів особистої пімсти) зроджувався такий плян, у висліді  якого гине двоє приватних осіб, у політичній боротьбі зовсім незаанґажованих, та ще й відомих зі свого непоганого відношення до українства. Зроджується плян, що його згодом осуджують самі підсудні.
Спір про те, чи напад у Белзці був ділом ОУН у розумінні рішення та приказу її верхівки, чи був самочинною акцією одиниць, яка йшла навіть у розріз з напрямними верхівки, що теж льояльно признавали підсудні —  не має значіння, остільки, оскільки це річ нюансів, які не мають впливу на загальне вражіння серед своїх і чужих. Так само, як всієї акції ОУН годі трактувати у відірванні  від української  дійсности та українського лєґально зорґанізованого громадянства, бо та акція своїми наслідками має реальний вплив на практичне формування відносин, так само теж не можна трактувати у відірванні від відпілля діяльности поодиноких його членів, які признаються до членства в ньому та які захоплені його ідеями. Очевидно, можна самому відмежуватись, можна не брати на  себе відповідальности за річ, яка сталася без відома і згоди, ба навіть  проти волі орґанізаційної верхівки. Але поважний підхід  до такої події каже витягати для себе такі, висновки, щоб унеможливити повторення подібних прецеденсів.
І тут знову вертаємось до того, про що вже згадували: чим більший  жаль з приводу минулого, тим жагучіше повинно бути бажання, щоб помилки минулого не повторювались у будучому! Мало сказати у белзькому випадку, що це був самочинний виступ одиниць, які самі висловили потім з цього приводу свій жаль, та cвій  вчинок гірко і страшно відпокутували. Ті одиниці і ті цілі кола, які є відповідальні за українське підпілля (маємо в даному випадку на увазі лиш українську сторону), мусять призадуматися над цілою низкою явищ абсолютно ненормальних: наділювання молоденьких хлопців прероґативами рішати про такі речі, як експропріяційні напади, обвантажування молодців масою зброї з якої вони мусять робити вжиток, бо так каже просто молодеча психіка, для якої зброя має своєрідний невідпертий чар витворювання серед кадр української молоді атмосфери повної плянів, для яких потрібні і гроші, яких нема, і зброя, яка є. Плянів, в яких наївна романтика всуміш переплутана з найвищими ідеалами нації та активними виступами, за які нація мусить платити найдорожчим, що має, бо життям своєї молоді, не кажучи вже про політичні наслідки з модною в наших часах збірною відповідальністю, включно.
Після варшавського процесу чували ми, що український націоналізм зриває з боєвою що її прийняла ОУН, та звертається в сторону творчо-конструктивної праці. Старше громадянство (враховуємо туди й т. зв. середнє покоління, яке брало активну участь в українсько-російській та українсько-польській війні) щиро такою вісткою зраділо. І ми неоднократно вказували, що націоналізм та терористична діяльність — це дві зовсім окремі справи, які абсолютно не покриваються, що спеціяльно український націоналізм має перед собою завдання деде ширші, дальші і глибші ніж терор проти чужих і проти своїх. Подія у Белзці та золочівський процес повинні спонукати до глибокої призадуми над тими проблємами. Вони повинні спонукати всю українську ідейну молодь устійнити непорушні тези українського націоналізму, такі тези, які не малиб нічогісінько спільного з "декальоґом", що про нього ми чували на деяких попередніх процесах. Український націоналізм має перед собою такі самі велитенські завдання і таку саму історичну місію, як націоналізм усіх інших культурних народів світа, які мобілізуються  проти течій, погубних для їх національного орґанізму. Але ту історичну місію український націоналізм зможе виконати тільки тоді, коли дійсно стане рушійною силою творчої конструктивної праці і коли можливі для українського народу, згідно з його психікою, його суспільною структурою, його історією, всім його єством.
Всякі спроби вбгати український націоналізм у якінебудь інші рямці — мусять видавати траґічні плоди. Белзець і Золочів — це так приклади цієї правди, які кричать великим голосом, голосом повним траґізму.

[Діло]