Іван ЮЗИЧ

 

На самому початку дев’яностих мене короткочасно занесло з Вільнюса, де тоді проживав, у Москву.

 

Вигляд столиці грізної імперії разюче різнився від звичного.

 

На Старому Арбаті вирувала виставка-продаж картин неформальних художників. Зустрічались – неймовірно! – карикатури на Маркса й Леніна. Запально витинали вуличні музиканти. У повітрі колись “схопленого” спецслужбами міста п’янко пахло свободою.

 

Не міг я не навідати дивовижу, яка з’явилася нещодавно – ресторан “Макдональдс” на Пушкінській площі, перший в СРСР. 

 

Довжелезна черга доводить до зали. І у ній бачу те, заради чого варто було сюди потрапити. Десятки юнаків і дівчат, щойно вийшлих – а може й ще ні – з тінейджерського віку. Білозубі, ясноокі, зі свіжопомитим волоссям. Усі радісно усміхнені. На новеньких уніформах переважає червоний колір (ось куди він перемістився з остогидлого прапора!).

 

Одні з ентузіазмом протирають небаченими шнурковими щітками і без того чисту підлогу. Інші, закінчивши розрахунок за касою, привітно, аж підстрибуючи, вимахують руками, демонструючи готовність обслужити нового клієнта. Після звичного хамства і зверхньої вайлуватості працівників «сфери обслуговування» таке виглядало чудом. Аби це тепер зрозуміти, треба було тоді пожити в Союзі.

 

Ось вони – обличчя Нової Росії! Ось вони – посмішки Нової Росії!

 

І публіка у залі непроста. За сусіднім столиком, поряд, бачу поета Андрія Вознесенського. Він сам. У богемно прим’ятому світлому клітчатому піджаку і білих штанях. На шиї – незмінна хусточка.

 

Видно, що славетний літератор також не призвичаєний до цього закладу. Коли підносить до рота гамбургер, з того зривається не крапля, а ціла купа кетчупу. Вознесенський з неабиякою спритністю відсахується, рятуючи білі шати.

 

Доївши стандартний макдональдсівський набір, що видався надзвичайно смачним, у піднесеному настрої покидав я будівлю.

 

І раптом наштовхнувся на групку юних красенів-працівників. Спілкувалися вони – хлопці й дівчата – добірним матом. Тон був не радісним і привітним, як на публіці, а звичним, цинічним. Спльовували собі під ноги, туди ж шпурляли й недопалки.

 

Кількох секунд, аби позбутись ілюзій щодо “Нової Росії”, було достатньо. Флер казковості спав із очей. Усе обуденнилось.

 

До чого я це все?

 

Бачив у Інтернеті приведення до присяги і початок роботи патрульної поліції в Києві.

 

Новенька форма, святкові поздоровлення, радісні усмішки...

 

Як не хочеться, аби між цими історіями знайшлись аналогії! 

 

 

13.07.2015