Битва самотнього чоловіка

Маріо Варґас Льйоса

Симон Лейс протистояв колективній течії видатних інтелектуалів, маючи на меті розігнати хмаровиння брехень про «культурну революцію» Мао, оте божевілля, натхненне старим деспотом

У сімдесяті роки мало місце надзвичайне явище політичного замішання та інтелектуального марення, яке змусило значний прошарок французької інтелігенції підтримувати та боготворити Мао і його «культурну революцію» у той самий час, коли в Китаї від червоногвардійців зазнавали наруги викладачі, дослідники, учені, митці, журналісти, письменники, діячі культури, значна кількість яких після самокритики, вирваної тортурами, наклали на себе руки чи були убиті. В атмосфері істеричного озлоблення, яке, натхненне Мао, прокотилося Китаєм, нищилися мистецькі твори та історичні монументи, чинилася жорстока сваволя проти мнимих зрадників та контрреволюціонерів і тисячолітнє суспільство пережило оргію насильства та колективної істерії, результатом якої стали 20 млн. загиблих.

У нещодавно опублікованій книзі Le parapluie de Simon Leys («Парасоля Симона Лейса») П’єр Бонсенн описує, як – поки усе це діялося на території азійського велетня – у Франції видатні інтелектуали, як от Сартр, Симона де Бовуар, Ролан Барт, Мішель Фуко, Ален Пейрефіт і співробітники журналу Tel Quel, яким керував Філіпп Соллерс, представляли «культурну революцію» як рух очищення, який покладе край сталінізму і очистить комунізм від бюрократизму та догматизму і встановить вільне і безкласове комуністичне суспільство.

Бельгійський синолог на ім’я П’єр Рікманс, що підписував свої книжки псевдонімом Симон Лейс, який доти не цікавився політикою – він займався вивченням класичних китайських поетів та художників і перекладав Конфуція, – нажаханий цією оманою, в якій рафіновані французькі інтелектуали боготворили катаклізм, який переживав Китай під орудою Великого керманича, вирішив чинити спротив цьому гротескному непорозумінню і опублікував серію есеїв – серед яких були Les Habits neufs du président Mao, Ombres chinoises, Images brisées, La Fôret en feu, – викриваючи правду про те, що діялося в Китаї, і з великою відвагою і безпосереднім знанням теми протистоячи захопленню, з яким сприймала «культурну революцію» велика кількість ікон культури на батьківщині Монтеня і Мольєра, спонукувана сумішшю легковажності та невігластва, в якій не бракувало і певної глупоти.

Нападки, що їх зазнав Симон Лейс, наважившись піти проти течії і кинути виклик ідеологічній моді, яка панувала в значній частині Заходу, які П’єр Бонсенн документує в своїй захопливій книзі, викликають сором. Праві і ліві письменники, а також сторінки таких респектабельних видань, як Le Nouvel Observateur і Le Monde, осипали його прокльонами – серед яких, звісно, не бракувало звинувачень у тому, що він є агентом і працює на американців, – і мабуть, найбільше йому, як католику, боліло те, що журнали францисканців та лазаристів відмовилися публікувати його листи і статті, в яких він пояснював, чому є ганьбою те, що консерватори, як от Валері Жискар д'Естен і Жан д'Ормессон, та прогресисти, як от Жан-Люк Годар, Ален Бадью і Марія Антуанет Мачіочі, вважають Мао «незаперечним генієм ХХ ст.» і «новим Прометеєм». Ніколи, як в ті роки, не була точною фраза Орвелла: «Свідома і обдумана атака проти інтелектуальної чесності передусім йде від самих інтелектуалів». Не багато було у ті роки французьких інтелектуалів, які, як от Жан-Франсуа Ревель, зберегли розсудливість, захищали Симона Лейса і відмовилися брати участь у тому фарсі, який бачив порятунок людства у геноцидному шабаші китайської культурної революції.

Образ Симона Лейса, який постає в книзі П’єра Бонсенна, є постаттю глибоко порядного чоловіка, який всупереч своєму першому покликанню – дослідника великої літературної і мистецької традиції Китаю, зачарованого уроками Конфуція, – змушений зануритися в політичну дискусію, в якій через свою моральну чистоту він повинен протистояти, практично сам-один, колективній течії, яку очолювали видатні інтелектуали, аби розігнати ціле хмаровиння брехень, що їх жонглери політичного коректування перетворили на незаперечні аксіоми. Він вийде переможцем з тієї нерівної битви, і західний світ врешті-решт прийме те, що «культурна революція», далека від того, щоб бути визвольним потрясінням, яке мало повернути соціалізмові ідеологічну чистоту й активну підтримку усіх пригноблених, була колективним божевіллям, натхненним старим деспотом, який скористався ним для того, аби позбутися своїх суперників всередині самої комуністичної партії і зміцнити свою абсолютну владу.

Чим усе це закінчилося? Мільйонами загиблих цілком невинних людей, принесених у жертву істеричними молодиками, яким усюди привиджувалися вороги пролетаріату, і Китаєм, який – на противагу тому, що хотіли зробити з нього червоногвардійці, – є нині міцною авторитарною капіталістичною наддержавою, яка довела культ грошей і наживи до запаморочливих крайнощів.

Книга П’єра Бонсенна допомагає зрозуміти, чому інтелектуальне життя в наш час збіднюється і марґіналізується щораз більше від решти суспільства, на яке зараз майже не впливає, і, вислане в університетські гетто, веде із собою монолог чи марить, часто заблукавши в пустопорожніх словесних суперечках, які не мають коренів в реальній проблематиці, викинуте з тієї історії, до якої стільки апелювали в минулому, аби виправдати божевільну маячню, як от це захоплення «культурною революцією».

Не треба тішитися з втрати інтелектуалами престижу і їх незначного впливу на сучасне життя. Тому що це означає девальвацію ідей й обов’язкових цінностей, як ті, що встановлюють чітку границю між правдою і брехнею, поняттями, які нині перемішалися в політичному, культурному і мистецькому житті, що є напрочуд небезпечним, оскільки крах ідей та цінностей – водночас із технологічною революцією нашої епохи – призводить до того, що тоталітарне суспільство, вигадане Орвеллом та Замятіним, може стати в наші дні можливою реальністю. Культура, в якій ідеї мало значать, прирікає суспільство на зникнення у ньому критичного духу, отого постійного сторожа влади, без якого будь-яка демократія наражається на ризик розвалитися.

Треба подякувати П’єрові Бонсенну за те, що він написав усправедливлення Симона Лейса, який є взірцем чесного інтелектуала, що жодного разу не втратив волі захищати правду і відмежовувати її від брехень, які могли її спотворити і знищити. Уже в книзі, присвяченій Ревелю, Бонсенн продемонстрував свою строгість і гострий розум, які зараз підтверджує цим есеєм.