Російсько-українська війна сьогодні розглядається у доволі багатьох і різних площинах і зрізах: від вимоги східних реґіонів України передати їм від центральної влади більше повноважень до ґлобального протистояння, a la стінка на стінку, світових сил добра і зла. Середньо-проміжні версії цього конфлікту можна окреслити як, наприклад, боротьбу сил демократії з силами тоталітаризму, або цивілізаційних європейських цінностей з цінностями євразійськими, або свободи з деспотією, або як конфлікт «жидобандерівців» з «истинными русскими», або як двобій між світом православним з одного боку і католицьким і протестантським з іншого, або як військовий конфлікт НАТО з Росією і так до нескінченності — вибирайте на власний смак. Хоча найбільш зрозумілим і, напевно, найбільш близьким до істини буде визначення, що це боротьба між справедливими світлими патріотичними людьми і навіженими злочинцями. І, поза сумнівом, таке окреслення на сто відсотків буде прийнятне як для однієї, так і для іншої сторони конфлікту.
Однак у цьому тексті хотілося б окреслити цей конфлікт іще в одному ракурсі, а саме — у світлі протистояння світоглядних принципів лібералізму і консерватизму, бо, як це не дивно, нинішня Росія несподівано виступила захисницею «исконных» цінностей, знову ж таки несподівано знюхавшись з лєпенойобікоподібними фашизоїдно-ксенофобсько-расистськими політичними силами всього світу. Зважте, який карколомний кидок — від лівоекстремістського СРСР, який завзято підтримував червоно-комуністичний і ісламістський радикалізм і тероризм в усьому світі, до правоекстремістської «скрепової» Росії початку XXI століття. Хоча засоби тут можуть бути цілком протилежними, бо головне — мета, а мета — це збереження імперського статусу за будь-яку ціну.
Видається так, що лібералізм для Росії аж ніяк не пасує. Тільки-но в ній пробуджується найменший гнило-ліберальний душок, аж одразу її чіпляються усілякі біди. Росія, як на гойдалці, протягом останніх принаймні двох віків коливалася між потужним тоталітаризмом і незначним лібералізмом. Мікроскопічні хитання у бік європеїзації й демократизації і згодом незмінне повернення на «круги своя» азійського деспотизму — звичний коловорот російської історії. Новгородське віче — варіант демократії, перейнятий, або скоріше нав'язаний вікінґами (бо скандинавські народи віддавна мали збори найрізноманітнішого штибу), — було явищем, цілковито не притаманним і неприйнятним для ментальності Московії. Тому Москва, яка «підіймалася з колін», жорстоко знищила 1478 року зародки шкідливої західної демократії у Новгороді і Пскові. Реформи Петра I були лише формальним запровадженням західних інституцій із абсолютним нехтуванням самого їхнього змісту. Петро не міг перетворити росіян на європейців лише наказавши їм відрізати бороди і носити європейські сурдути. Мода на освічений абсолютизм, яка зачепила Катерину II, минула для Росії без жодних наслідків щодо найменшої лібералізації.
Не побоююся бути занадто ориґінальним, але здається, що Росія протягом майже усього XIX століття і початку XX (до Жовтневого перевороту), незважаючи навіть на емські укази і валуєвські циркуляри, була країною доволі ліберальною. Звичайно, її тодішній лібералізм годі порівнювати з тогочасним європейським, утім зверніть увагу на деякі моменти. Повстання Декабристів 1825 року можна вважати фальстартом європейської Весни народів 1848 року. Чи не вперше в Європі молоді просунуті ліберально налаштовані офіцери, серед яких було чимало українців, поставили нагальне питання про запровадження конституційної монархії у своїй країні. Це напевно був ПЕРШИЙ В РОСІЇ І УКРАЇНІ МАЙДАН (!) Ці світлі молоді люди реально вийшли на Майдан — Двірцеву площу, де їх розстріляли і похапали, а потім повісили, а решту вислали на Сибір. Але, як добре знає старше покоління, яке вивчало історію в радянську епоху, їхня справа не пропала, хоча в сучасній російській школі цих прибічників однієї з перших у світі «кольорових» революцій треба було б заборонити.
Після придушення декабристів настали часи реакції Миколи I (Николая Палкина), однак наскільки ця реакція була м'якою, свідчить чимало фактів. Надзвичайно смілива і гостро критична щодо російської дійсності комедія Гоголя «Ревізор» була поставлена на сцені 1836 року. Микола I, подивившись прем'єру, сказав: «Усім дісталося, а найбільше мені». Неймовірно було б таке почути з вуст Леніна, Сталіна, Брежнєва, Путіна, а навіть і «ліберального» Горбачова. За часів Николая Палкина була також видана знаменита «История Русов» (1846) — книга настільки антиросійська, що «Московство» Павла Штепи, порівняно з нею, може вважатися м'якою критикою. Недарма за часів СРСР, який нібито паплюжив імперіалістичну політику усіх царських режимів, ця книга була заборонена і не видавалася. Найбільш реакційні шовіністичні історики білоеміґрантського середовища на чому світ стоїть проклинали політику і Миколи I, і Олександра II за те, що ті вчасно не задушили «українську заразу» і вільно дозволяли польським поміщикам усілякими брошурками аґітувати малоросів і переконувати їх у тому, що вони таки українці. Дуже цікаво, що Микола I «в упор» не бачив ані малоросів, ані тим більше українців, бо під час польського повстання 1830–1831 років називав українців і білорусів західних губерній «соотечественниками восставших», а знаменитий підручник географії Арсєньєва, за яким навчалися в усіх російських школах від 1820 до 1850 року, називає українців «поляками». Якщо не було українців, то й не було проти кого боротися, а український національний рух тим часом потроху набрав силу. І, до речі, завдяки реформам Олександра II, зокрема у галузі охорони здоров'я, у 70–80-х роках XIX століття в Україні значно зменшилася дитяча смертність, зросла кількість населення, і в Наддніпрянщині була найбільша у Європі густота населення (додам, тоді це були практично на 100% етнічні українці).
Історія показує, що невдачі імперії у зовнішній політиці призводять до внутрішніх ліберальних реформ. Поразки Австрії у війні з Францією і П'ємонтом (1859) та Пруссією (1866) змусили Відень ухвалити ліберальну Конституцію 1867 року і перетворити абсолютну монархію на конституційну. Поразка Росії у Кримській війні 1853–1856 років змусила Олександра II запровадити ліберальні реформи, а поразка у російсько-японській війні 1905 року — Миколу II встановити конституційну монархію. Опозиційні фракції в усіх чотирьох скликаннях тодішньої Думи початку XX століття — явище небачене для сучасної Держдуми, де опозиції просто тупо не існує. Вихід у Петербурзі у 1910 році практично не цензурованого (!) Шевченкового «Кобзаря», ущерть насиченого ненавистю до усього московського, можна вважати вершиною російського дореволюційного лібералізму.
Дуже цікаво, як тодішня Росія боролася зі своїми найлютішими ворогами, тими, хто намагався повалити її збройним шляхом. Віра Засулич двома пострілами з револьвера важко поранила пітерського градоначальника Трепова, а суд присяжних навіть вкупі з прокурором повністю її виправдав (!). Уявіть собі щось схоже в сучасній Росії. Найбільшим ворогам тогочасної Росії Леніну і Сталіну дали невеличкі терміни, навіть не ув'язнення, а поселення з можливістю тримати кухарку і прислугу.
І щось Росії з тим лібералізмом не щастило, не щастило і лібералам при владі, і в опозиції. Батька найліберальніших реформ Олександра II і батька конституційної монархії Миколу II вбили, опозиціонерів або вбивали, як Пестеля чи Нємцова, або висилали до Сибіру, як Чернишевського чи Ходорковського, або ж ті тікали за кордон, як Герцен чи Каспаров.
Утім після ліберальних часів в історії Росії незмінно наставали періоди лютої реакції, коли усіляко придушувалися вільнолюбні сили. Нищівна поразка Російської імперії 1991 року призвела до «єльцинської ліберальної смути», «семибанкірщини», услід за якою настала «путінщина» — антиліберальна реакція «light», яка зараз поступово перетворюється на «strong», хоча треба віддати належне, що за вихід на Красну площу з транспарантами типу «Путин достал» чи українським прапором зі співом «Ще не вмерла» максимальне покарання — штраф 600 рублів, і досить рідко — затримання на декілька діб. Це все ж таки поки що (наголошую — поки що!) не Радянський Союз, де за таке «світило» 10–15 років таборів.
Вочевидь ніщо, окрім повного провалу у внутрішній і зовнішній політиці, не змусить Росію знову звернути на «хибний» ліберальний шлях, хоча нуртування «ворожих, продажних проамериканських сил» в російському суспільстві, яке конкретно «дістала» вже доволі довготривала путінщина, може внести у звичний перебіг історії певні корективи. Але найбільш імовірно, що найближчим часом може статися протилежне — повернення Росії до її справжніх азійських, ординських коренів, звільнення від будь-яких європейських і навіть слов'янських ідеологічних нашарувань, невдало їй прищеплюваних протягом XV–XX століть, як невдалою була й недавня чергова спроба демократизувати Росію на ліберально-європейський манер під час єльцинської «смути».
Тобто сучасна потенційно дуже бурхлива і неспокійна Росія потребує ультраконсервативних «скреп». Як відомо навіть останньому невігласу, скріплювати потрібно те, що розвалюється, а те, що міцно тримається купи, скріплювати не потрібно, і ось тут Росія тими «скрепами» виказала себе з головою, бо вона справді розвалюється. Так ось чому Путін вдався до насправді відчайдушних кроків, як кажуть росіяни, «пустился во все тяжкие»: можливо, він побачив всередині своєї країни ту небезпеку, якої ми не бачимо ззовні, адже професійний розвідник певного рівня, безперечно, має мати тисячі надійних інсайдерів, які, опрацювавши гігабайти і гігабайти інформації з усіх усюд велетенської країни за всіма напрямками, можуть вибудувати для нього об'єктивну реальну картину того, що діється.
Меседж Путіна цивілізованому світові останніх років був незмінний: лише я здатен вгамувати і тримати в покорі невгамовну країну дикунів, де більшість цих дикунів перед конструктивною працею надає перевагу захопленню «вогняною водою», де національна ворожнеча, ксенофобія, мусульманський екстремізм, кримінальна злочинність можуть вибухнути з такою силою, що всім у світі буде непереливки. Що ж змусило його сьогодні самому виступити не в ролі приборкувача, а в ролі того самого дикуна, ксенофоба і екстреміста, якого треба приборкувати? Не виключено, що тверезий і розумний політик усвідомив, що те, що він робить нині, є єдино правильним рішенням, бо його країна реально «злітає з котушок», адже важко утримувати статус хоча б такої-сякої удаваної «великої країни», залишаючись лише пасивним і непрацездатним сировинним придатком розвинутого цивілізованого світу, до якого вже приєднався і Китай. Бути сировинним придатком Китаю — це навіть і для удавано великої країни ганьба. Жодної розхваленої Медведєвим модернізації, жодного поступу, фейкове «Сколково», Росія як світове гальмо технічного, інноваційного, культурного, духовного, ідеологічного проґресу — все це змушує у відчаї лише загарбувати сусідів, одночасно тримаючи палець на ядерній кнопці, єдиній реальній перевазі Росії над рештою світу.
Уявімо собі ексгібіціоніста, який фактично є імпотентом, але який своїми нікчемними геніталіями може серед білого дня шокувати і налякати до смерті бабусь на лавочках у парку і молодих мамусь із діточками. Або ще уявімо звичайне подвір'я багатоповерхівки у спальному районі. Тут увечері збирається компанія молодих хлопців. Один із них вміє добре грати на гітарі, інший грає у футбол, третій відмінно шарить в комп'ютері, четвертий займається боксом, п'ятий вправно ремонтує авто, усі користуються прихильністю дівчат. І лише один з їхньої компанії — нікчема, невдаха, ледар, злодій і пияк. Цей нікчема знає, що всі решта хлопці своїми талантами набагато вищі від нього, вони й живуть заможніше і цікавіше, бо роблять своє життя змістовним завдяки своїй праці і розуму, але він також добре знає, як йому — невдасі і нікчемі — серед них виділитися і показати усім їм «кузькіну мать». І ось він приходить у компанію п'яний, розбиває порожню пляшку об асфальт і її осколками, званими у кримінальному світі «розочкою», розмахує усім перед носом. Усі в шоці заніміли, але ж їх багато, а він один. Скрутити його всім разом проблема невелика. Навіть боксер знає, що він сам одним ударом може вирубити нікчемного п'яного покидька, утім всі заціпеніли і в нерішучості вичікують, бо хто його знає, може, він таки наважиться «розочкою» штиркнути комусь у шию. Покидьок відчуває свою зверхність і безкарність, тішиться до нестями і йде далі собі бухати, а компанія далі собі стоїть з відкритим ротом і не знає що робити… Оце два дуже схожі образи сучасної Росії в цивілізованому світі.
У цьому світлі сучасний російський консерватизм видається екстремістсько-істеричним. Від порівняння нинішньої Росії з нацистською Німеччиною вже, здається, порядно нудить, але що поробиш, коли паралелі напрошуються самі собою? Хоча німецький залізний ксенофобський консерватизм мав якесь мінімальне підґрунтя в історичних, сімейних традиціях, релігії, побутовій моралі. У Росії ж, де найбільша у світі кількість дітей, позбавлених батьківського піклування, де не дивина, коли п'яний батько зарубує сокирою своїх дітей, де під удаваною православною релігійною оболонкою процвітає повальний войовничий атеїзм (якщо Бога нема, то все дозволено — Достоєвський), повальні алкоголізм і злочинність, моральна деґрадація, повна безвихідь у намаганні хоч якось підтягнути дику країну до мінімальних стандартів цивілізованості, — погодьтеся, у такій країні «скрепи» є дуже актуальною і конче потрібною річчю. Але кампанія «скреплювання» виявляється вкрай неефективною, бо, наприклад, в Новій Росії (вочевидь прийдешній зразок омріяної ідеальної Росії) убивці, ґвалтівники і мародери влаштовують феодальні привселюдні тілесні покарання батогами і забороняють жінкам відвідувати кафе, що дуже нагадує показуху часів СРСР.
І ось Путін вирішив «скреплювати» свою дику країну зовнішнім чином — за рахунок тисяч невинно знищених людей за її межами, вбиваючи одночасно двох зайців: випихаючи за межі своєї соціально вибухонебезпечної країни кримінальну наволоч, яка, повертаючись на батьківщину вже зовсім безневинним двохсотим вантажем, одночасно приносить велику користь Путіну, доволі ефективно знищуючи цвіт нації ворожої країни.
Ну що ж, це в історії людства не новація, коли зовнішня політика — лише продовження внутрішньої іншими засобами. Єдиний вихід завадити цій звірячій політиці — об'єднатися хлопцям у міцний кулак і силою «примусити до миру» (вислів занадто відомий) свого приятеля — злочинного покидька, а потім тією ж силою і переконанням намагатися зробити з нього хоч мінімально притомного члена своєї компанії, бо від нього, зрештою, у цьому світі нікуди не подінешся, у світі, який завдяки ґлобалізації навіть дуже нагадує подвір'я багатоповерхівки у спальному районі.
27.05.2015