Том Стоппард у своєму останньому творі наражає нас на вибір вирішувати, чи наші цінності є результатом хімічно-неврологічної дії нашого мозку, чи за усім цим є обдумана дія
Чи знали ви, що кажани, які вночі вилітають на полювання, повертаються в печеру з пащею, повною скривавленого корму, щоб нагодувати собі подібних, які неспроможні подбати про себе самі? Відтак, дізнавшись про цей об'єктивний факт, запитайте себе, чи така поведінка цих летючих гризунів, безмовних і сліпих, могла б називатися «совістю» чи «милосердям» і бути чимось еквівалентним тому, що робить в «Гронах гніву» Джона Стейнбека дійова особа на прізвисько Роза Шарона, яка вигодовує умираючого старого молоком свого сина (який народився мертвим). Саме такою є дилема, яку ставить перед глядачами симпатична та розумна Гіларі, головна героїня останньої п'єси Тома Стоппарда The Hard Problem, яку нещодавно поставили в Національному театрі у Лондоні.
Можливо, Стоппард – чи не найориґінальніший і найсміливіший з-поміж модерних драматургів – є єдиним сучасним автором, здатним поставити на сцені історію, яка зосереджена на тематиці, що поєднує нейробіологію, хімію, психологію і теологію, й утримувати глядачів дві без чверті години непорушними у їхніх кріслах, враженими і зачарованими, тимчасом як вони – ніколи цілком не розуміючи того, що відбувається, – стежать за інтелектуальними і моральними перипетіями, що їх переживає непокірна Гіларі, яка водночас пише докторську дисертацію в Інституті Кроля. Її оточують невіри вчені, які – як її наставник Спайк – кепкують з її віри і її молитов перед відходом до сну і думають grosso modo, що так звана людська совість не становить собою незалежного духовного виміру тіла, а є попросту вислідом схрещувань, несхрещувань, розподілів і навіть змішувань мільярдів нейронів, що їх містить людський розум.
Твір не має на меті нас виховувати з цього погляду, пропонуючи матеріалістичний чи ідеалістичний розв'язок пошуку, який позбавляє Гіларі сну, він просто – надавши нам арґументи і докази, до яких вдаються прихильники обох суджень – залишає нас на роздоріжжі самим вирішувати, чи воліємо ми, як Гіларі, вірити, що людське не вичерпується фізичним, а складається також з виміру, який не є фізичним, називайте його як хочете: душею, духом, совістю; чи схиляємось радше до витончених і складних формул мудреців або софістів, які стверджують протилежне, тобто що ми є лише тим, що маємо в своєму тілі. Великою перевагою твору Стоппарда є те, що він показує нам, що немає раціональної та об'єктивної відповіді на The Hard Problem: що хоч яким було б рішення, яке ми виберемо, воно ніколи не буде незаперечною логічною формулою, а лише актом віри. У те, що Бог існує чи не існує, чи є інше життя, окрім цього, чи превалює істинна релігія серед тих, що існують, чи всі є неправдиві. Ніщо з цього ніколи не можна буде довести науково, як думають зарозумілі дослідники-мікробіологи з Інституту Кроля, тому ця полеміка ніколи не закінчиться і довіку тривожитиме людський рід.
Дехто з критиків п'єси The Hard Problem мають сумнів, чи не є нерозважливим виносити на сцену таку абстрактну проблематику, далеку від щоденних конфліктів, які зазвичай бавлять, інтриґують чи зворушують глядачів. Звісно, вони мають рацію. Це аж ніяк не легкий твір, він вимагає великої концентрації, щоб не згубитися серед умовиводів, наукових апелювань чи маячних софізмів, які, прикрашені претензійною академічною риторикою, звалюються на мужню Гіларі. Та хіба театр Стоппарда не був завжди таким невловимим та вимогливим? Від його чудової п'єси Rosencrantz and Guildenstern Are Dead, яку я побачив у сімдесяті роки, коли жив у Лондоні, до останньої, Rock’n’Roll, мене завжди захоплювала в ньому зневага до легкості й моди, зухвалість, з якою він завжди писав історії, які були важливими для нього, навіть такі божевільні, як-от історія філософів-акробатів у Jumpers чи склеротичного старого в Travesties, який, блукаючи трясовиною своєї пам'яті, намагається згадати, чи в Цюріху, працюючи у британському консульстві, він врешті заприятелював з трьома знаними вигнанцями, які також жили під той час у тому місті: Джойсом, Леніним і Трістаном Тцара.
Його великою заслугою є те, що він добився, щоб той театр складних і важких проблем, який завжди був його театром – театр ідей за цих часів шаленої легкодумності!, – завжди завойовував широку публіку, підкуповуючи її своїм гумором, центральноєвропейським і водночас британським (це спадок від його чеських предків), в якому є іронія, сарказм, красномовство, маячня і завжди співчутлива ніжність до всіх химер та ексцесів двоногих. У The Hard Problem гумору набагато менше, ніж в інших його п'єсах, і, можливо, саме тому цей твір не так легко долає опір публіки, призвичаєної йти в театр для того, аби збути час за відпочинком і розвагою, а не сушити собі голову над питанням, чи те, що проживається тут, є єдиним життям, а глядач і його близькі є лише продуктом астральних випадковостей або породженням трансцендентного проекту, примхи або незрозумілої мудрості свавільного божества, що означало б, що існує інше життя, більш невловиме і постійне, а ще важче уявити, що воно щодня вислизає нам з рук.
Чому після перегляду цього твору Стоппарда глядач виходить зніяковілим і навіть пригніченим? Актори чудові, режисура бездоганна, а те, що відбувається на сцені, непокоїть. Можливо, причина саме в непокоєнні. Ми не звикли до того, щоб театральні твори – чи романи – накладали на нас відповідальність казати останнє слово, вирішувати, яким є висновок з того, що ми щойно прочитали чи побачили, а у випадку The Hard Problem наражатися на жахливий вибір вирішувати, чи цінності, щедрість, доброта, любов, дружба, які в нас є, або злість, егоїзм, жадібність, те недобре і порочне, що також в нас живе, є результатом зловісної хімічно-неврологічної дії нашого мозку, чи за усім цим є те, що екзистенціалісти називають вибором, обдуманою дією, що визначена не зумовленою біологічно совістю, яка є вільною, і саме тому робить нас відповідальними за те, що ми робимо і дозволяємо робити.
Ніч у Лондоні після театру холодна, але дощу нема, і приємно йти берегом Темзи, бачити вогні й веселих людей на терасах, юрби молоді, яка виходить з фільмотеки фестивалю скандинавських фільмів. Чи подібні ми, коли діємо шляхетно і незацікавлено, на огидних кажанів, яких інстинкт виживання виду спонукає приносити у пащі кривавий корм немічним собі подібним? Чи є у вигаданій Джоном Стейнбеком Розі Шарону, яка годує своїм грудним молоком голодного старого, щось більше, ніж хімічно-біологічний процес, який зробив би з неї автомата, робота, який вдає милосердя? Це те, що неможливо з'ясувати, ми маємо самі це вирішити і діяти відповідно. Тому що на карту поставлено – по суті цієї важкої проблеми – не те, існує чи не існує Бог, а те, вільні ми чи ні. Якщо мільярди нейронів, які очевидно вібрують у нашому мозкові, визначають наші почуття і недоліки, наші чесноти і вади, то ми не є вільними – ми імітуємо свободу, якої в нас немає, бо нашою поведінкою зловісно керують ті мікроскопічні організми, якими кишить наше тіло. Свобода, навіть якщо здається, що ми її імітуємо, врешті-решт звільняє себе саму від будь-якої форми біхевіоризму, і хоч це звучить, як какофонія, але практикуючи її, ми стаємо вільними. Хіба тривала історія людства не є впертою боротьбою за те, щоб уникнути цих природних, фізичних зумовлень, в які піймалися тварини і від яких ми, люди, поступово звільнялися після незліченних пригод, падінь і підйомів? Як усі добрі театральні твори, The Hard Problem Тома Стоппарда насправді починається щойно після того, як закінчується вистава.
Маріо Варґас Льйоса, перуанський письменник, член Іспанської королівської академії, нобелівський лауреат
Mario Vargas Llosa
La piedad de los murciélagos
El Pais, 22.03.2015
Зреферувала Галина Грабовська