Міф загрози Заходу Росії

Чи НАТО спровокувало війну намагаючись «забрати» Україну від Росії?

 

 

Більшість західних пояснень причин російсько-української війни закорінені в міфі. В основі лежить твердження, що Захід — чи, конкретніше, НАТО — намагались вирвати Україну зі сфери впливу Росії, отже, щоб захистити  законні стратегічні інтереси Росії Владімір Путін змушений був воювати з Україною.

 

Логіка бездоганна. Єдина проблема в тому, що в цьому твердженні немає ні крихти правди.

 

Чи був Захід детермінований інтеґрувати Україну в свої інституції? Аж поки в кінці 2013 року не спалахнула революція на Майдані, політику Заходу характеризувала «втома» від України — приблизно десь з 2008 року, коли уряд тодішнього президента Віктора Ющенка втратив реформістське завзяття, успадкуване від Помаранчевої революції 2004 року. Але навіть перед тим західні політики ніколи не говорили про включення України в Європейський Союз. Дійсно, програма Східного партнерства ЄС і пропозиція Києву Угоди про Асоціацію повинні були заспокоїти Україну, не обіцяючи їй навіть віддаленої перспективи членства в ЄС. Небажання пропонувати цю перспективу залишається незмінним.

 

НАТО було активним — чи пасивним?

 

Чи Захід справді вирішив трансформувати Україну в прозахідну демократію? Починаючи з 1991 року Сполучені Штати і Європа вклали декілька мільярдів доларів у різні проекти розвитку громадянського суспільства в Україні, в той же час залишаючись індиферентними до сповзання режиму Леоніда Кучми кінця 1990-х років в авторитаризм, до відмови «Помаранчевої уряду» Ющенка від демократичних реформ, до встановлення в 2010-2013 роках Віктором Януковичем розвинутого авторитарного режиму. Деякі (але не більшість) із західних політиків риторично підтримали революцію Майдану і наполягали, щоб Янукович шукав компроміс з демократичними революціонерами (але не більше). Жодна західна держава не надала жодної матеріальної допомоги Майдану. Під час революції жоден західний президент чи прем'єр-міністр не закликав Януковича піти у відставку: радше навпаки — наприкінці лютого 2014 року вони не приховували, що приїжджали до Києва з єдиною метою — його порятунку. Як тільки він покинув свою адміністрацію, багато західних політиків привітали цей крок — але після цього, а не до цього. І це факт.

 

Чи НАТО коли-небудь підштовхувало Україну до вступу в альянс? Відповідь однозначна: ні. І на це є серйозна причина: альянс не був (і надалі не є) готовим  взяти на себе зобов'язання поспішити за своєю 5-ю статтею на допомогу Україні в разі нападу на неї Росії. Після того, як уряд Ющенка офіційно попросив «план дій для членства» яко перший крок на шляху до вступу в НАТО, через три місяці, в квітні 2008 року, Північноатлантична рада альянсу опублікувала невиразне «welcome» щодо можливого «прагнення євроатлантичного членства України і Грузії.» Хоча НАТО не відмовилося від принципу «відкритих дверей», про який альянс заявив десять років тому (маючи на увазі менш вразливі і більш життєздатні Польщу і Чеську Республіку), воно все ж остудило запал уряду Ющенка, відмовившись видати запрошений план членства, обіцяючи натомість говорити про це. 

 

Чи, справді, Україна коли-небудь наближувалась до вступу в НАТО? Ні, звичайно. В 2008 році, гречне і розмите альянсове «welcome» ефективно уповільнило цю ідею, аж поки через два роки на виборах в Україні не переміг Янукович. Він швиденько урізав заявлені амбіції Києва від «членства» до підтримки існуючого  «партнерства» з НАТО. Альянс так само швиденько погодився, і відносини України з НАТО взагалі зникли з політичної аґенди Києва. Дослідження громадської думки в Україні постійно свідчили, що членства в НАТО бажала тільки п'ята частина її населення. І це змінилося тільки після того як в 2014 році вибухнула війна Росії з Україною, тоді відсоток прихильників НАТО швидко перевищив половину.

 

Реальний мотив Путіна

 

Чи Путін захопив Крим через бажання Заходу трансформувати Україну в свій бастіон? На початках Путін пояснював захоплення в термінах якоїсь гіпотетичної необхідності захисту росіян від «фашистської хунти» у Києві і повернення в обійми Росії її «священної» території. Західну загрозу він почав стосувати тільки після того, як вибухнула війна з Україною, і Захід вирішив підтримати Київ. Фактично, Путін розв'язав війну проти України з тієї ж причини, що Саддам Хусейн розв'язав війну проти революційного Ірану в 1980 році: не допустити поширення зарази на свою територію, покарати революціонерів і, скориставшись їх слабкістю, прихопити собі територію.

 

Прихильники теорії, що розширення НАТО спровокувало Росію, праві в одному. Розширення НАТО в 2004 році — якраз коли Путін вів політику консолідації свого  авторитарного режиму і розробляв варіанти майбутньої імперської експансії — унеможливило вирішення завдання безпеки для України. Розширення НАТО фактично послало чіткий однозначний сигнал Росії: Україна є поза межами інтересів безпеки Заходу і, таким чином, є дозволеною здобиччю для Росії.

 

Агресію Путіна заохотила тривала і глибока байдужість Заходу до питань української безпеки і — в 2008 році — до безпеки Грузії. За цією ж логікою тільки зобов’язання Заходу щодо безпеки України — чи через  економічну підтримку, чи через військову, чи через обидві — може відбити агресивність Путіна, чітко і однозначно довівши до його розуміння, що Україна для Заходу має значення.

 

10.03.2015