Про патерналізм та реформи

Патерналізм — система політичних відносин, принцип державного управління або політична практика, при якій одні політичні суб'єкти поводять себе до інших як «батько» до «дітей» в патріархальній сім'ї. В першу чергу мається на увазі поведінка держави або її інститутів у відношенні до громадян, суспільства.

Про реформи в Україні не говорить хіба що лінивий. Але перед впровадженням будь-яких змін необхідно зрозуміти глибинну суть явищ, причини, що їх породжують, а тоді діяти. Інакше успіху не буде.

Ключовою ланкою реформ є демонтаж радянської системи державного управління, яка продовжує функціонувати в нашій країні як система обслуговування інтересів олігархів, а не громадянина.

В Радянському Союзі державний устрій слугував інтересам правлячої та єдиної в СРСР комуністичної партії. Ідеологи компартії назвали це соціалізмом. Фраза П'єра Жозефа Прудона «Від кожного — за здібностями, кожному — по праці», названа «принципом соціалізму», була відображена у Конституції СРСР 1936 року. Так в Радянському Союзі конституційно закріпили принцип розподілу суспільних благ, за яким результати праці акумулювалися та розподілялися серед населення за критеріями, які виробила комуністична партія.

Правила дані незалежно від індивіда, всілякі оцінки «кожному за вкладом» чи «кожному за потребою» апріорі несправедливі, тому найефективнішим є найпростіше рішення – поділити все порівну. Справедливість рівності, яка базується на колективізмі, який, своєю чергою, розчавлює особистість, вичавлює віру в те, що можна змінити існуючий порядок. Наслідком дії такого механізму є патримоніальне суспільство, в якому держава є фактично власністю єдиного володаря (патрона) з ексклюзивними правами видання законів і рівними у своєму безправ'ї його підданими.

Основою суспільної бази, на яку опиралась ця партійна система, складали громадяни з низьким рівнем доходів, яким пропонувалась ідеологія боротьби із заможністю, а не з бідністю. Заможність одних, в їхньому трактуванні, досягалась винятково коштом визискування інших (в теорії, розвинутій фон Нейманом, це називається грою з нульовою сумою). А тими іншими були пролетаріат і безземельні селяни, люмпен.

Патерналізм держави позбавляв цих людей турбот про заробляння коштів на помешкання, освіту, медицину. Про це мала дбати влада, яка централізувала всі доходи й видатки, керуючись принципом, що інтереси держави понад усе. Система розподілу благ в умовах тоталітаризму та загального дефіциту слугувала для виховання слухняних адептів системи. Ті, хто підтримував систему, отримували – не купували, а безкоштовно отримували – за чергою квартири, а також, за чергою, можливість купити автомобілі, дефіцитні речі, тобто розподіл матеріальних благ служив механізмом зміцнення державної системи влади.

Верхівка, яка всім цим керувала, жила інакше – як «рівніші серед рівних». Спецрозподільники, лікарні, санаторії, будинки відпочинку, квартири, послуги, товари – все це отримували тільки ті, хто потрапляв до партійної номенклатури. Ці привілеї не йшли в жодне порівняння з «благами соціалізму» для інших.

Радянський патерналізм став дуже зручним інструментом у розподілі суспільних благ. Він давав можливість незначній групі людей при владі забезпечувати собі високі стандарти життя при загальній бідності, одночасно декларуючи високу турботу держави про пересічного мешканця країни.

Така державна система потребувала потужної ідеологічної і пропаґандистської підтримки, опори на найбідніші прошарки населення, усунення непідконтрольних інтелектуалів, а також відсутності економічних свобод та приватної власності.

Система плекала прошарок громадян з простими фізіологічними потребами (за класифікацією піраміди єрархії потреб Маслоу) і боролось з інакодумцями та тодішніми підприємцями – цеховиками.

Для великої частини населення патерналізм сформувався у зручну систему, коли значну частину своїх проблем можна перекласти на державу.

Психологічний аспект радянського патерналізму як гальмо на шляху модернізації України добре розкрив Олег Покальчук: «Радянська психологія є дуже зручним інструментом для маніпуляції, оскільки це та зачіпка, за допомогою якої сучасні політики, які вдають з себе дуже проґресивних і демократичних, у дуже цинічний спосіб використовують людські маси для задоволення своїх поточних політичних цілей». Зазначу, що російські політтехнологи у Криму та на сході України використали цю радянську рису, пропаґуючи ідею, що розвинений патерналізм російської держави буде поширюватись на місцевих мешканців цих реґіонів.

Здобута Україною незалежність не змінила системи розподілу суспільних благ. Централізована патерналістська система стала напрочуд зручною для формування та обслуговування нової олігархічної системи влади. Надбудова радянської системи – комуністична партія – була замінена олігархами, які стали формувати владу, що продукує закони, за допомогою яких вони розподіляють результати суспільної праці у своїх інтересах.

В такій системі влада є інструментом особистого збагачення цих олігархів, а також – в менших розмірах – обслуговуючих їх інтереси чиновників та депутатів, правоохоронців та суддів. Такі процеси відбуваються на всіх рівнях державної влади та самоврядування – від президента до сільської ради. Всюди знаходяться люди, які йдуть у владу з метою збагачення, а не служіння громаді.

Система державного патерналізму вимагає концентрації практично всіх коштів у Києві, які потім можновладці розподілять відповідно до свого бачення та інтересу. В енергетиці, при такій схемі, олігархічна влада зацікавлена у низькому рівні доходів загалу населення, тому що більшість потребуватиме субсидій, які нараховуються незаможним, а сплачуються напряму енергетичним компаніям. Тобто гроші мільярдами перетікають з державної кишені в приватну. При тому, що всі приватні кишені містяться в офшорних зонах, які українські законодавці турботливо звільнили від подвійного оподаткування, тобто від сплати податків в Україні. Податок на додану вартість перестав виконувати свою економічну функцію, ставши механізмом для відмивання коштів. Відповідно податківці одразу сформували корупційну схему повернення ПДВ за значні відсотки готівкою. В Україні виникло поняття «конвертаційні центри» – фіктивні фірми, за допомогою яких сотні мільйонів гривень переводились у готівку і зникали в чиїхось кишенях. Функціонування таких центрів неможливе без прикриття усіма ланками влади.

А хто в такому випадку має наповнювати бюджет, якщо олігархи практично не сплачують податки в країні? Громадяни та підприємці. Податкова система стає щораз жорсткішою до малого і середнього бізнесу, фізичних осіб-підприємців та населення. Вводяться нові податки, основний тягар яких знову ж лягає на простих людей. Податок з нерухомості: в усьому світі його сплачують у відсотках від вартості майна. У нас – від квадратних метрів, тобто заможні власники квадратних метрів на печерських пагорбах та в Кончі-Заспі зрівняні у сплаті з власниками житла у глухому закутку Богом забутого села. А розрекламованим зниженням виплат єдиного соціального внеску може скористатись незначна кількість підприємств, в основному з великого бізнесу, який належить олігархам.

Майже всі аналітики говорять виключно про фіскальну суть інновацій оподаткування та про відсутність будь-якого стимулювання податками розвитку бізнесу. І все обґрунтовується інтересами держави, тієї системи влади, вибудованої олігархами в інтересах самих олігархів. Вони сміливо можуть повторити в Україні твердження Людовіка XIV: «Держава – це я!».

Чи може змінити таку ситуацію децентралізація? Думаю, що ні.

Сьогодні більшість коштів у місцеві бюджети міст, районів, сіл, за незначними винятками, приходить з центру. Це формує специфічну модель поведінки влади, яка більше зацікавлена у випрошуванні коштів у Києві, ніж в розвиткові власної території. Як приклад: у бюджеті Дрогобича у 2015 році з 365 млн. грн. надходжень, 250 млн. (а це більше, ніж 2/3 бюджету) – кошти, які надходять з центру. Старання міської адміністрації збільшити власні надходження приведуть на наступний рік до зменшення дотацій від держави, а не до збільшення бюджету.

Влада Януковича всіляко сприяла залежності від центру. Центральною владою толерувалось ухвалення місцевих бюджетів із завищеною дохідною частиною. Завданням керівника території було випросити додаткове фінансування. В такий спосіб Кабмін в ручному режимі скеровував мільярди бюджетних коштів. Про реальні масштаби зловживань при цьому ми можемо тільки здогадуватись, якщо, за повідомленнями преси, у Януковича та його наближених тільки на заблокованих рахунках більше 1,5 млрд. доларів.

Для міського голови отримання таких коштів підвищувало його статус і давало привід вимагати від підлеглих «компенсації витрат» на вибивання коштів, тобто розкручувало маховик корупції. Крім того, ручне управління місцевим бюджетом в умовах грошового дефіциту ставило фінансування бюджетних установ і організацій у залежність від лояльності їхніх керівників до міського голови.

Це приводить до фактичного руйнування системи місцевого самоврядування, побудови корупційної вертикалі міських зверхників та їх оточення. Відсутність реакції на це правоохоронних органів, прокуратури, судів можна витлумачити лише тим, що корупційна вертикаль від найменшого чиновника до самого верху включає в себе і правоохоронців на всіх рівнях. 

Місцева корупційна вертикаль формує свою піраміду влади, завдання, цілі та чиновники якої далекі від потреб громади. Основним критерієм підбору кадрів для цієї піраміди є не компетентність, професіоналізм чи порядність, а готовність виконувати розпорядження зверхника піраміди. Тому в органах самоврядування та державної влади виникають єрархічні системи самоорганізації малокомпетентної більшості, причинами та наслідками виникнення якої є соціальна деґрадація. Вона обмежує доступ до влади професіоналам, майстрам та інтелектуалам, гальмує розвиток та поширення знань у суспільстві, репресує та знищує дисидентів та людей з активною громадською позицією. Сергій Дацюк дав визначення таким структурам – «Сірі Піраміди».

Сіра Піраміда не має залежності від типу влади. Вона однаково добре створюється за умов будь-якої форми правління – монархії чи республіки; за будь-якого політичного режиму – демократії, тоталітаризму, авторитаризму, олігархії чи анархії.

В таких умовах проведення децентралізації, за влучним висловом львівського експерта з питань територіальних громад Ігоря Гурняка, стане «децентралізацією деспотизму». Під час децентралізації місцевим органам влади планують передавати повноваження і кошти, а це призведе в нинішніх умовах до формування вже містечкових олігархів з-поміж місцевих чиновників та бізнесменів.

Такі реформи модифікують, а не усувають корупційну систему державного патерналізму. Реальні реформи мають базуватись на зміні суспільного устрою. Чинна модель суспільного устрою, в якій олігархічна держава домінує над особистістю, має бути змінена. Така модель спричиняє відчуження людини від держави. Необхідне формування суспільних і владних інститутів, на підставі інтересів людини.

Найпершим завданням реформ є зміна правового реґулювання чотирьох ключових інститутів влади (місцеве самоврядування, судова, правоохоронна та виборча системи) та двох визначальних інститутів суспільства (функціонування праці та функціонування власності).

Ключовим елементом влади має стати територіальна громада, яка є максимально наближена до громадянина. Це передбачає чинна Конституція України. Реформування судової та правоохоронної системи, створення Антикорупційного бюро має забезпечити функціонування органів влади виключно в правовому полі та сприяти зниженню корупції.

Функціонування праці, тобто справедливий розподіл її результатів, а також прозорість власності разом з попередніми чинниками створять антиолігархічні механізми, позбавлять нас від патерналізму держави, створять умови для розвитку особи та громади, що є запорукою розвитку країни. Я в це вірю.