Маршалл Маклюен твердив, що усі пристрої, вигадані людиною у цивілізаційному розвитку, – це продовження її тіла. Палиця як продовження руки, залізниця як прискорення ніг, динамік як посилення нашого голосу… Інтернет, здається, у цій парадигмі стає необмеженою нервовою системою: потенційно відкритою, зі сплутаними аксонами і дендритами, з запаленими нервовими вузлами й усіма іншими супутніми негараздами шизоїдної свідомості початку ХХІ століття.
Ми часто мислимо мережу як «простір» навіть на рівні слів, які застосовуємо на позначення її одиниць. Site – дослівно «місце». Може, тому вона здається нам такою реальною, і ми з радістю переносимо туди чимраз більше своїх активностей. Але за тим забуваємо основну властивість цього простору – його всепов'язаність, пролінкованість, нескінченну сполучуваність. Банальна фраза про «змах крил метелика», який зчиняє цунамі на іншому боці планети, щоденно втілюється на наших очах. Хтось один бездумно виклав фото, яке не варто було, – і все, лавину вже не спинити. І навіть ті, хто начебто проти цього вчинку, своїм протестом підвищують вал – бо ж мусять посилатися на джерело свого невдоволення.
Кожен з користувачів мережі (а особливо соцмережі) є дієвим аксоном; дехто – відповідно до власних зацікавлень та можливостей – утворює ганглії, і стає не лише провідником імпульсів, але також їх продуцентом. Ми звикли до відчуття єдиного великого українського мозку, і користувачі українського Фейсбуку вже вважають ледь не за свій обов'язок поширити кожне повідомлення з фронту, або претензії до влади, або чергове локальне порушення справедливості. Тепер вже мало кого здивують тисячі репостів статусу – у нас чи не кожна новина з полів отримує такий розголос, а особливо – якщо з «яскравими» фото і емоційно. Здається, скоро почнуть відкриватися курси типу «Як написати статус, максимально зачіпаючи усі болючі точки аудиторії». Натомість часто не добирають like share ґрунтовні аналітичні статті – хіба що їх поширює з дотепним коментарем хтось із топових блоґерів.
Насправді репости емоційних трагічних повідомлень свідчать не так про співпереживання чи співчуття, як про дуже завищений рівень перформативності мережевої спільноти. «Зараз я вам покажу, як треба (гніватися, побиватися, вихваляти)!» – фактично з таким несвідомим підтекстом і коментарями без додаткової смислової вартості ширяться більшість розпачливо-істеричних статусів.
Але для нервової системи однаково важливими є як процес збудження, так і процес гальмування. Гальмування подразливого імпульсу насамперед потрібне для локалізації дії подразника: організм захищає інші частини від поширення «проблем». По-друге, цей механізм дозволяє перегрупувати і оптимізувати роботу решти організму; по-третє, захищає усю нервову систему від перевтоми.
Хвороблива нервовість нашого соціуму і хронічна емоційна перевтома зараз особливо помітні у соцмережах. Ми вже заледве адекватно реагуємо на інформаційні подразники, але, як запалений у гарячці мозок, далі працюємо «на холостому ходу», марнуючи своє емоційне пальне. Ми не відпочиваємо, але і ККД такої роботи прямує до мінусу. Скільки разів ви ловили себе на тому, що безсенсовно втупилися у стрічку друзів і вдесяте прогортуєте вже бачені статуси у пошуках «нових новин»?..
Нещодавно десь промайнула перед очима стаття: нейрофізіологи припускають, що депресія викликана конкретними запаленнями у певних ділянках мозку і лікувати її треба саме протизапальними – буквально як застуду. Можливо, нас теж треба зараз лікувати, як перед початком гарячки? Гарячим вином, свіжим повітрям, хорошою історією з гумором. Щоб скинути трохи оберти, натиснути хоч трохи на гальма.
05.02.2015